Історія Туреччини

Найдавніші сліди перебування людини на території сучасної Туреччини припадають на палеоліт. Найбільш давні рештки людини знайдені в печері Караїн на півдні країни. Археологи знайшли знаряддя праці первісних людей, що належать до ашельської, мустьєрської та оріньяцької культур палеоліту. Бл. 16 - 8 тис. до н.е. наприкінці палеоліту та в мезоліті на території країни проживали люди Тріалетської мезолітичної культури. Бл. 12 - 6 тис. до н.е. на південному заході Туреччини існувала археологічна культура Бельбаши. В період арх. культури Докерамічний неоліт (10 - 9 тис. до н.е.) на території Туреччини зароджується землеробство та будівництво житлових споруд. Найвизначніша пам'ятка цього періоду - Гебеклі-Тепе. Культура постійних поселень з більш досконалою технікою знарядь праці розвивалась на території Туреччини за часів докерамічного неоліту В (9-7 тис. до н.е.). Класичний неоліт представлений такими археологічними культурами як халаф, хаджилар, Фікіртепе та іншими, які припадають на 6-5 тис. до н.е. Через просування з півдня більш цивілізаційно розвинутих семітських народів на південному сході Туреччини бл. 4500-3500 рр. до н.е. поширились поселення убейдської культури, а близько 3500-3000 рр. до н.е. - поселення уруцької археологічної культури. Це вже були справжні міські поселення з храмовими будівлями. До них належать Алалах, Арслантепе, Харан (згадуваний у Біблії), та інші. Близько 3500-2000 рр. до н.е. східну частину сучасної Туреччини населяли племена Куро-аракської археологічної культури, які розмовляли кавказькими мовами.

Основна територія Туреччини (Анатолія) була колискою багатьох давніх цивілізацій. Поява перших міст датується тут 13 тис. р. до н. е.

З початку 3 тис. до н.е. виникають перші міста-держави на території сучасної Туреччини, зокрема такі як Троя, що відносилась до західноанатолійської культури та інші. Народ хатті створив свою державу в басейні р.Кизил-Ірмак, яку на початку 2 тис. до н.е. завоювали індоєвропейські хетто-лувійські племена. На території Анатолії знаходилась держава хеттів, згодом тут виникли грецькі міста. Після цього Анатолія перебувала у складі Перського царства, держави Олександра Македонського, Держави Селевкідів.

У цей період утворились такі держави як Пергам, Віфінія, Галатія, Каппадокія, Коммагена, Понт.

У 2 -му ст. до н.е. - 4 ст. н.е. територія Туреччини була в складі Римської держави. У 1 ст. тут активно почало розповсюджуватись християнство, одним з головних його проповідників виступав Апостол Павло.

У 330 році столиця Римської імперії була перенесена з м.Рим у м.Константинополь. У 395 році імперія розділилась на Західну і Східну. Східна Римська імперія отримала в істориків назву Візантія.

Мехмед II Фатіх, завойовник Константинополя

Засновники Османської імперії належали до підгрупи тюркських племен, які з V ст правили державою кочових народів у Східному Сибіру. Поступово племена тюрків-огузів перекочували в район між півостровом Мангишлак та північною частиною нинішньої Туркменістану, створивши там ядро своєї держави.

У Х столітті вони підкорили нинішню територію Туркменістану, де асимілювавши нащадків дахо-масагетських племен, хорасанців та інших, започаткували етногенез туркменського народу, південну частину нинішнього Узбекистану, частину південного Казахстану. Але огузам і цієї території було замало, і на початку ХІ ст. вони, перейшовши хребет Копетдаг та р. Амудар'ю, поступово завоювали Іран та Афганістан.

Вони також наймалися солдатами до багдадського халіфа, але побачивши, що халіфат занепадає, під проводом султана Сельджука завоювали і його, захопивши 1055 року місто Багдад. Приблизно в той же час огузи завоювали й землі в нижній течії та гирлі Кури, де змішавшись з жителями Кавказької Албанії та деякими іраномовними племенами, заклали підвалини поступового виникнення азербайджанської народності.

Завоювавши південно-східну Вірменію, тюрки-сельджуки вийшли безпосередньо на кордон з Візантією і почалися локальні сутички. Генеральна ж битва сталася 1071 року, коли султан Альп Арслан (Хоробрий Лев) завдав страшної поразки візантійському імператорові Роману IV Діогену, захопивши його в полон. Протягом наступних 15 років сельджуки захопили більше 9/10 території Малої Азії. В Візантії там залишилися лише вузенькі прибережні смужки. Сельджуки не звертали на них уваги лише тому, що степові плато внутрішньої Анатолії придатніші для кочового скотарства, ніж приморські рівнини. За допомогою учасників І Хрестового походу Візантія відвоювала в сельджуків Західну та Центральну Анатолію, але втримати не зуміла.

Деяка частина сельджуків стала переходити до напівосілого способу життя, зміцнюється держава, і султан Данішменд в 70-80 р.р. ХІІ ст. відвоювавши Східну та більшу частину Західної Анатолії, створив сильну, динамічну державу зі столицею в м. Конья (грецький Іконіум). Почався стрімкий розвиток ремесел, торгівлі, будівництва, активно відроджувалися занедбані грецькі та візантійські міста, правда, вже на новій, мусульманській основі, бо сельджуки ще з Х ст. стали переходити в іслам. Але «золота доба» держави Сельджукідів була недовго — в середині ХІІІ ст. її завойовує орда онука Чингісхана — Хулагу-хана.

Туреччина стала незалежною республікою у 1922 після краху Османської імперії внаслідок Першої світової війни (див. Війна за незалежність Туреччини). Мустафа Кемаль Ататюрк, голова турецького уряду у 1923—1938, здійснив радикальні реформи у країні з метою її європеїзації та модернізації.

Перші вільні вибори в Туреччині були проведені в 1950; Аднан Мендерес став прем'єр-міністром, але був страчений після військового перевороту 1960.

У 1961 році армія передала владу новому парламенту, проте в 60-ті роки жодна партія не змогла домогтися домінування в парламентському полі, підсумком чого стало постійне створення правлячих коаліцій. Унаслідок глибоких відмінностей між партіями такі коаліції були вкрай нестабільні і постійно розпадалися, наслідком чого була сильна політична турбулентність.

До 1982, поки не була прийнята нова конституція, армія контролювала всі сфери державного життя, жорстоко придушуючи будь-яку політичну діяльність, що викликало міжнародну критику. У 1983, коли Тургут Озал став прем'єр-міністром, заборона на політичну діяльність була знята. Озал був обраний президентом у 1989, у тому ж році Туреччині було відмовлено в членстві в ЄС. Озал помер у 1993, його місце зайняв Сулейман Демірель. У 1991 Туреччина виступила на стороні коаліції ООН проти Іраку у війні в Перській затоці.

З 2000 по 2007 рік президентом був Ахмет Недждет Сезер, у 2007—2014 роках — Абдулла Гюль. На президентських виборах 2014 року переміг Реджеп Таїп Ердоган, 2018 року він знову був обраний Президентом на дострокових виборах в Туреччині.

Конфлікт із курдською меншістю є зараз однією із найважливіших проблем Туреччини.

• Конфлікт між Італією та Туреччиною 1911 року

• О.П.Крижанівський. Історія Стародавнього Сходу. Київ. «Либідь». 2002. -592с. с.222-257.
• Перрі Андерсон. Після Кемаля: від Кемаля до Озала // Спільне — 08.08.2013.
• Перрі Андерсон. Після Кемаля: правління Партії справедливості та розвитку // Спільне — 15.08.2013.