Автономія (православ'я)

Автономія у Православ'ї — це статус помісної Церкви, яка має досить широку, але не повну самостійність. Термін «автономна Церква» - новий, але явище це, коли та чи інша помісна Церква мала досить широку, проте не повну самостійність, було відоме і в давнину, і в середньовіччі[1][2][3].

Головна відмінність між Церквами автокефальними і автономними полягає в тому, що перші мають самостійний ланцюг апостольського спадкоємства і їх єпископи, включаючи Предстоятеля Церкви, поставляються архиєреями цих Церков; Автономні Церкви такої незалежності позбавлені, їхні перші єпископи після обрання затверджуються Предстоятелем кіріархальної Церкви тобто материнської церкви, яка заснувала автономну. З цього випливають й інші обмеження самостійності автономної церви: її статут затверджується кіріархальної Церквою, що теж служить виразом канонічної залежності; в Автономній Церкві. підноситься ім'я Предстоятеля кіріархальної Церкви; від неї Автономна церква. отримує святе миро, Автономна церква бере участь у витратах на утримання вищої влади кіріархальної Церкви; Предстоятель Автономної церкви підсудний вищій судовій владі кіріархільної Церкви. Автономна церква зазвичай має мале число єпископів[1].

Статус автономних Церков - проміжний, перехідний, і тому в історії спостерігаються дві тенденції подальшого розвитку автономних Церков: одні Церкви з часом доростають до автокефалії і врешті-решт отримують її, інші ж втрачають автономію, перетворюючись в звичайні митрополичі округи або єпархії[2].

Підставою для проголошення автономії можуть служити різні чинники, найчастіше знаходження Церкви поза межами держави, в якій знаходиться кіріархальна Церква, а також географічна віддаленість і етнічна своєрідність. Історично проголошення автономії Церкви часто йшло за здобуттям політичної самостійності держави, в якій знаходиться майбутня автономна церква. Так, в 1815 році було утворено Князівство Сербія, пов'язане васальною залежністю з Портою, і в 1832 р Сербська Церква отримала автономію. Втрата державної незалежності зазвичай веде і до скасування автономії. У 1878 р Боснія і Герцеговина звільнилися від влади Туреччини і були окуповані Австро-Угорщиною, через 2 роки Босно-Герцеговинська Церква отримала автономію від Вселенського патріархату Константинополя, але з входженням Боснії до складу Югославії її автономія була скасована[1].

Cуть

Автономна Православна Церква — це помісна Православна Церква (до юрисдикції якої належить певна територія, на якій не повинні діяти інші помісні Церкви). Як і автокефальна Церква, вона є незалежною і самостійною в управлінні частиною Східної православної церкви. Автономна Церква ні ієрархічно, ні адміністративно не є частиною іншої Православної Церкви. Відмінність від автокефалії полягає лише в тому, що її предстоятель, після обрання, має бути затверджений патріархом однієї з автокефальних Церков. У випадку Японської православної церкви — це патріарх московський, у випадку Фінляндської православної церкви — Вселенський патріарх. РПЦвУ не є канонічно визнаною автономною церквою, а є лише «самоврядною церквою з правами широкої автономної», статус якої в східному православ'ї зустрічається лише в церквах Московського патріархату.

Залежність автономної церкви від автокефальної виражається в наступному:

  • предстоятель автономної церкви поставляється предстоятелем материнської церкви;
  • статут автономної церкви затверджується автокефальною церквою;
  • автономна церква отримує від автокефальної церкви миро;
  • ім'я предстоятеля материнської церкви виголошується в усіх храмах автономної церкви перед ім'ям її предстоятеля;
  • предстоятель автономної церкви підсудний вищої судової інстанції материнської церкви[1].

Список автономних православних Церков

Див. також

Примітки
  1. АВТОНОМНАЯ ЦЕРКОВЬ. www.pravenc.ru. Процитовано 23 серпня 2018.
  2. Цыпин В., прот. Церковное право. М., 1996. С. 208-209.
  3. Церковь и территория. Церковная диаспора. Автокефальные и автономные церкви.. Церковно-Научный Центр "Православная Энциклопедия" (рос.). Процитовано 23 серпня 2018.
  4. Лит.: Никодим (Милаш), еп. Далматинский. Православное церковное право. СПб., 1897. С. 307-325;

Посилання


This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.