Алойзіє Степінац

Степінац народився 8 травня 1898 року в селі Брезарич у парафії Крашич у сім'ї Йосипа і Барбари Степінац.[1] Він був п'ятим із вісьмох дітей селянської родини. У 1909 році переїхав у Загреб, щоб навчатися в Загребській класичній гімназії, яку закінчив у 1916 році. Прямо перед своїм вісімнадцятиріччям був призваний в Австро-Угорську армію[1][2] і приписаний до 96-го Карловацького піхотного полку, після чого пройшов шестимісячний вишкіл у Рієці. Потім його було відправлено служити на Італійський фронт.[1] У липні 1918 року потрапив у полон до італійців, де пробув п'ять місяців.[3] Після утворення Держави словенців, хорватів і сербів він більше не розглядався як ворожий солдат і натомість став добровольцем югославського легіону, задіяного на Салоніцькому фронті.[1] Кількома місяцями пізніше був демобілізований у званні другого лейтенанта і навесні 1919 повернувся додому.[4] За службу батьківщині в югославських військах під час Першої світової війни був нагороджений Орденом зірки Карагеоргія, відзнакою за героїзм Королівства Югославія.[5]

Після війни вступив на агрономічний факультет Загребського університету, але залишив його вже після першого семестру і повернувся додому, щоб допомагати батькові. У 1922 році Степінац був членом Об'єднання хорватських орлів і їздив на зліт католицьких орлів у тодішню Чехословаччину, у місто Брно. Він був на чолі урочистої ходи групи, несучи хорватський прапор.[6] У 1924 році вирушив у Рим, щоб навчатися на священика в Collegium Germanicum et Hungaricum. Під час навчання там заприятелював із майбутнім кардиналом Францом Кенігом, коли вони обидва грали в одній волейбольній команді.[7]

26 жовтня 1930 архієпископ Джузеппе Паліка висвятив Степінаца, 1 листопада 1930 він відслужив свою першу месу в Санта-Марія-Маджоре, а в 1931 році став вікарієм парафії у Загребі. 1931 року він заснував у Загребській архідієцезії відділення Карітас, а в 1934 році папа Пій XI призначив його коад'ютором на Загребську кафедру. Після свого призначення він узяв за девіз слова In te, Domine, speravi (Господи, на Тебе я уповав).[8] На той час у країні діяла диктатура короля Олександра. Степінац був серед тих, хто підписав Загребський меморандум з вимогою до короля звільнити Владка Мачека та інших хорватських політиків, а також вимогою загальної амністії.[9] Югославська влада відмовила Степінацу в побаченні з Мачеком, якому той хотів подякувати за привітання з приводу призначення коад'ютором.[10] Після вбивства короля Олександра в Марселі в 1934 році Святійший Престол дав Степінацу спеціальний дозвіл для участі у похороні у православній церкві.[11] Коли 7 грудня 1937 помер Загребський архієпископ Антон Бауер, Степінац став його наступником.[12] У ході Другої світової війни Королівство Югославія порвало з країнами Осі після військового перевороту, вчиненого групою югославських офіцерів 27 березня 1941 року. Новий уряд засудив Троїстий пакт, підписаний попереднім урядом на два дні раніше, яким Югославія приєднувалася до Осі і дозволяла проходження німецьких військ, що наступали на Грецію. У Белграді пройшли багатолюдні демонстрації, а демонстранти відкрито закликали до опору, якщо нейтралітет Югославії буде порушено, та виголошували гасла «Краще війна, ніж пакт» і «Краще могила, ніж раб». Переворот не знайшов підтримки серед хорватського населення і протягом наступних днів лідер Хорватської селянської партії та Блоку народної згоди Владко Мачек пішов з уряду й повернувся в Загреб у передчутті заворушень. На наступний день після перевороту Степінац зазначив:[13]

Кінець кінцем, хорвати і серби з двох різних світів, північний полюс і південний полюс, вони ніколи не зуміють дійти згоди, якщо тільки не чудом Господнім. Розкол — це найбільше прокляття в Європі, коли б не більше, ніж протестантизм. Тут немає ніякої моралі, ніяких принципів, ніякої правди, ніякої справедливості, ніякої чесності.[13]

6 квітня 1941 року Югославію загарбала нацистська Німеччина, яка утворила Незалежну державу Хорватія під керівництвом усташів. Як архієпископ столиці маріонеткової держави Степінац підтримував під час нацистської окупації тісні зв'язки з ватажками усташів,[14] видавав прокламації, що прославляли НДХ і вітав керівників усташів.[13] Попри те, що спочатку Степінац вітав Незалежну державу Хорватія, він згодом засудив злодіяння держави-сателіта нацистів проти євреїв і сербів.[15] Виступав проти переслідування євреїв і нацистських законів, допомагав євреям та іншим тікати і критикував звірства усташів перед Загребським собором у 1943 році.[16][17][18]

Степінац на суді

Після війни він прилюдно засудив новий югославський уряд і його дії під час Другої світової війни, особливо за вбивства священиків комуністичними бойовиками.[12] Югославська влада звинуватила архієпископа в сукупності воєнних злочинів і колабораціонізмі з ворогом у воєнний час.[14] На Заході судовий процес подавався як типовий комуністичний «показовий процес»,[19][20] упереджений щодо архієпископа;[21] однак дехто стверджував, що суд «відбувався за належною правовою процедурою».[14] У вироку, який поляризував громадську думку як у Югославії, так і за її межами,[14][13] югославська влада визнала його винним за звинуваченням у державній зраді (за співпрацю з фашистським усташівським режимом), а також у співучасті у примусових наверненнях православних сербів у католицизм.[22] Його було засуджено на 16 років позбавлення волі, але після п'ятьох років звільнено під домашній арешт з обмеженням пересування рідною парафією у Красичі.

Степінац на післявоєнній комуністичній демонстрації у вересні 1945 року. Зліва направо: три достойники Православної Церкви, партизанський командувач Загреба, секретар Апостольського інспектора, вікарний єпископ д-р Йосип Лах, архієпископ Степінац, прем'єр Народної Республіки Хорватії д-р Владимир Бакарич, радянський військовий аташе, міністр внутрішніх справ д-р Гебранґ.[23]

Собор Богоматері містечка Марія-Бистриця, де папа Іван Павло II беатифікував Степінаца у присутності 500 тис. хорватів

Після внутрішнього і зовнішнього тиску Степінаца було випущено з в'язниці Лепоглава. 1952 року Папа Римський Пій XII призначив його кардиналом, та він не зміг взяти участь у папському конклаві 1958 року. Степінац помер від поліцитемії в 1960 році, все ще будучи під домашнім арештом у своїй парафії. 3 жовтня 1998 папа Іван Павло II оголосив його мучеником і зарахував до лику блаженних у присутності 500 000 хорватів у Соборі Богоматері містечка Марія-Бистриця неподалік Загреба.[12]

Стелла Александер, автор «Потрійного міфу», схвальної біографії Степінаца, пише про нього так: «Виділяються дві речі. Він боявся комунізму понад усе (особливо понад фашизм). І він вважав (це важко збагнути), що нічого поза кордонами Хорватії, за незмінним винятком Святійшого Престолу, не було цілком реальним. … Він жив серед апокаліптичних подій, що несли відповідальність, якої він не прагнув. … Кінець кінцем, йому залишалося почуватися, що він був недостатньо великим для своєї ролі. Враховуючи його обмеження, він поводився дуже добре, звісно, набагато краще, ніж більшість його людей, і він виріс у духовній висоті у ході свого довгого випробування.»[24]