Усташі

Усташі (хорв. Ustaše повстанці, бунтарі) хорватська націоналістична[1], крайньо-права, терористична організація у 1920—1940-х роках. Сьогодні слово Ustaše вживають виключно стосовно членів цієї організації. Створена в січні 1929 р. лідером Хорватської партії права Анте Павеличем. Мала багато спільних рис із італійською фашистською партією і мала бази в Італії та Угорщині. Рух виник як відповідь на утиски хорватів режимом югославського короля Александра І. Основною метою організації була незалежність Хорватії та ліквідація Югославії.[2][3]

Усташі
Емблема Усташів
На службі 19291945
Країна Королівство Югославія
Незалежна Держава Хорватія
Гарнізон/Штаб Турин, Болонья і Загреб
Війни/битви Друга світова війна
Командування
Поглавник Анте Павелич
Військове крило Устаська войниця

Медіафайли на Вікісховищі

Усташі були причетні до вбивства в 1934 у Марселі югославського короля Александра І і французького міністра закордонних справ Л. Барту македонським революціонером Владо Черноземським. Після ліквідації 1941  Югославії, Усташі за підтримки країн Осі створили на території Хорватії, Боснії і Герцеговини Незалежну державу Хорватія на чолі з королем Томіславом ІІ, але де-факто країною керував ген. А. Павелич.

Усташі причетні до масових вбивств жителів Югославії, впродовж трьох років перешкоджали поширенню на Балканах партизанських загонів Тіто (Народна визвольна армія Югославії).

Після поновлення держави Югославія 1945 р. більшість членів організації усташів емігрували до США та Аргентини, частина — страчені, деякі — через самосуди. [4]

Історія виникнення

Замах на Степана Радича у Народній скупщині

Суспільну і парламентську боротьбу за незалежність Хорватії у 1920-х рр. очолює Хорватська республіканська селянська партія (Hrvatska republikanska seljačka stranka), керована ветераном хорватської політики Степаном Радичем (1871-1928). Майбутній керівник Усташів Анте Павелич, обраний від Партії права спочатку до міського парламенту Загреба, а потім до Народної скупщини (парламенту) Королівства Сербів, Хорватів і Словенців (Kraljevina Srba, Hrvata I Slovenaca), бере активну участь у парламентській боротьбі. Відомий сміливими промовами проти великосербського шовінізму та за самостійність Хорватії, а також регулярними сутичками з депутатами-сербами в кулуарах Павелич завойовує скандальну популярність, особливо серед націоналістично налаштованої хорватської молоді. Коли 20 червня 1927 Степан Радич і четверо його прихильників були розстріляні під час конфлікту в парламенті депутатом від правлячої сербської Народної радикальної партії (Narodna radikalna stranka) Пунішею Рачичем (двоє загинули на місці, Радич через півтора місяці помер від ран, двоє були поранені), Анте Павелич негайно виїхав до Загреба і взяв активну участь у масових акціях протесту. Ситуація переросла у масові безладдя. Офіційний Белград застосував проти мітингувальників жандармерію, а великосербські шовіністи вбили кількох хорватських політичних і культурних діячів. У ці дні Анте Павелич очолив стихійно створену націоналістичну організацію «Хорватський домобран» (Hrvatski domobran), що мала на меті захистити учасників протестів від урядових сил і формувань сербських націоналістів. Як лідер цієї організації Анте Павелич у серпні 1928 написав «Декларацію хорватської самооборони», у якій виклав основні ідеї, що пізніше лягли в основу руху Усташів. Починає виходити газета «Хорватський домобран», яка вже до Різдва 1928 р. була закрита югославськими властями за «антидержавну агітацію». Після державного перевороту 6 січня 1929 р. короля Александра І, Анте Павелич і його соратники з «Хорватського домобрану» переходять на нелегальне становище.

7 січня на конспіративній квартирі у Загребі на зборах кількох керівників «Домобрана» було прийняте рішення про його трансформацію в Хорватську революційну організацію «Усташі» (Ustasa - Hrvatska revolucionarna organizacija). Хорватські націоналісти переходять до насильницьких методів боротьби за незалежність. Лідером (поглавніком) усташів був одноголосно обраний Анте Павелич.

Організаційна структура

Організація формувалася за територіальним принципом. Найнижчим підрозділом був «рій» (roj) на чолі з «ройовим», що формувався у окремому населеному пункті. «Рої» об’єднувалися у «tabor», «logor», «stožer» і очолювалися відповідними керівниками. Головний штаб організації називався «Головним усташівським станом» (Glavni Ustaški Stan). «Усташівський стан» очолював «поглавник» (poglavnik), що обирався «усташами-засновниками», він мав у організації практично необмежені владні повноваження. Мав право призначати і зміщувати членів «Усташівського стану» — 15 «доглавників» (doglavnike) і 7 «помічників» (pobočnike); видавати «Усташівському стану» накази про призначення місцевих начальників і осіб, що були наділені «спеціальними повноваженнями», включно з судовими; приймати практично будь-яке рішення стосовно діяльності організації тощо. Організація була створена за вождистським типом — про термін діяльності «поглавника» і його звітність у статуті нічого не було сказано. Членом «Усташів» міг стати «кожний хорват, здатний до повстанської боротьби, повністю відданий усташівським ідеалам». Кожний, хто вступав до організації, виголошував клятву. Клятву проказували «поклавши руку на Біблію, на якій були схрещені кинджал (kama) і револьвер»[5].

Діяльність Усташів у підпіллі та на еміграції


Невдовзі після створення організації Анте Павелич, лідер молодіжного крила Усташів Бранимир Єлич і колишній австро-угорський офіцер Густав Перчец, що керував військовими справами, втекли з Югославії до Відня. Потім перебрались до Будапешта, а навесні 1929 р. прибули до Болгарії. У болгарській столиці А. Павелич налагодив контакти з лідерами македонських національних революціонерів (Вътрешна македонска революционна организация, ВМРО), що боролися за звільнення своєї батьківщини спочатку від Османської імперії, а потім від Королівства Югославії та Греції, і мали величезний досвід диверсійної та партизанської боротьби. Македонці стали природними союзниками Усташів у боротьбі проти Белграда. Керівником ВМРО був Іван «Ванче» Михайлов (1886-1990), непримиренний ворог сербів. 20 травня 1929 р. між Усташами і ВМРО була підписана т. зв. «Софійська декларація», яка передбачала, що обидві організації будуть «координувати свою законну діяльність у відстоюванні людських і народних прав, політичної свободи і повної незалежності Хорватії і Македонії». Усташі стали проходити військовий вишкіл під керівництвом досвідчених македонських бійців, і навіть отримали можливість брати участь у декількох зухвалих набігах похідних груп (чет) ВМРО на югославську територію. 17 серпня 1929 р. надзвичайний суд у Белграді заочно виніс смертні вироки А. Павеличу і його військовому раднику Г. Перчецу «за підготовку військового заколоту проти престолу і югославської державності».

Одночасно з підпільною діяльністю Усташів продовжував існувати «Хорватський домобран» як легальне крило хорватського національно-визвольного руху. В еміграції виходили газети «Хорватський домобран» (Буенос-Айрес) та «Хорватська незалежна держава» (Пітсбург). Ці видання нелегально переправлялися до Югославії. Усташі були елітою «Домобранів». У своїх записках Б. Єлич каже, що «всі усташі були домобранами, але лише найдосвідченіші домобрани ставали усташами». Верховне керівництво «Хорватського домобрану» також належало А. Павеличу, який у 1931 р. очолив колегіальний керівний орган цієї організації. Єдність двох організацій привела до появи в історичній науці терміну «усташівсько-домобранський рух» (Ustaško-domobranski pokret).

На міжнародній арені на початку 1930-х рр. Усташам разом з іншими хорватськими і югославськими опозиціонерами вдалося налаштувати доволі широкий спектр громадської думки проти диктатури короля Александра. Зокрема, безкарне вбивство сербськими радикалами хорватських літераторів Мілана Шуфлая та Іво Пілара викликало обурення та заяви на підтримку «хорватських борців» з боку цілої низки видатних діячів, яких аж ніяк не можна назвати «правими» — Максима Горького, Анрі Барбюса та ін.

З січня 1932 р. А. Павелич робить спроби перетворити Усташів на масову напівлегальну організацію. Починає виходити щомісячний журнал «Усташ». Одночасно Усташі намагалися вийти з-під патронату ВМРО і самостійно розгорнути повстансько-диверсійні дії на території Хорватії. Для першої збройної акції був обраний район Ліка, розташований поблизу узбережжя Адріатичного моря. У вересні 1932 р. на підпільну базу коло міста Госпич було перекинуто 10 озброєних гвинтівками та револьверами бійців-емігрантів. Саме до цього періоду відносяться перші згадки про уніформу усташів, у яку, за зразком бійців ВМРО, вони були одягнуті. За свідченнями сучасників, форма являла собою «туристичний чи дорожній одяг темного кольору з виготовленими у кустарний спосіб кокардами у формі букви «U»».

У ніч із 6 на 7 вересня бійці-емігранти, до яких приєдналось кілька хорватських усташів, здійснили спробу збройного постання. Повстанцям вдалося захопити приміщення югославської жандармерії в містечку Брушане коло Госпича. Захопивши кілька десятків гвинтівок і кілька ящиків боєприпасів, усташі планували почати набір добровольців і створити ще кілька загонів. Реакція югославських властей на вилазку усташів була дуже масштабною та жорстокою. Були задіяні багатотисячні сили армії та жандармерії, а також загони озброєних добровольців із місцевих сербів. У результаті, за хорватськими джерелами, кількість заарештованих, побитих чи пограбованих хорватів перевищила 5 тисяч чоловік. Загін усташів 13 вересня відступив до Задара, на італійську територію. Сербські втрати склали 2 убитих і 16 поранених, з боку усташів один загинув (21-річний Степан Девчич, пізніше був прославлений в усташівській традиції як один із «офіційних мучеників» руху), троє отримали легкі поранення. А. Павелич високо оцінив результати «знаменитого Ліцького повстання» (Lički ustanak). Але насправді, в результаті репресивних дій югославських властей, підпільній мережі Усташів було завдано серйозного удару.

Емблема Усташів із «шахівницею»

Співпраця з фашистською Італією та Угорщиною

Хвиля політичних репресій югославського королівського режиму, спровокована спробою повстання, викликала новий потік хорватських біженців до сусідньої Італії. Поява у цій країні дієвої хорватської спільноти викликала переорієнтацію Усташів на цю країну. З 1932 р. А. Павелич та його соратники, не припиняючи співробітництва з ВМРО, все більше орієнтуються на фашистську партію Муссоліні як на потенційного союзника у боротьбі з королівською Югославією. Восени 1932 р. в італійському містечку Бовеньо коло Брешії був заснований перший тренувальний табір Усташів, там був розпочатий бойовий та ідеологічний вишкіл 46 курсантів. Табір у Бовеньо відіграв важливу роль у становленні руху Усташів та його традицій. Тут усташі почали носити форму, схожу на форму італійських фашистів, з обов’язковим кинджалом на поясі (пізніше названим «сербосєком»). Було введене аналогічне до фашистського вітання «римським салютом» і гаслом: «За батьківщину готові!» (Za dom spremni!); усташівська емблема була доповнена біло-червоною «шахівницею» всередині букви «U» тощо.

У 1933 р. в Італії були розгорнуті ще два табори Усташів — у Фонтенеччіо та Сан-Деметріо, а загальна кількість курсантів досягла 400 чоловік. Ще два табори знаходились на території Угорщини — в Янка-Пуста і Надь-Каніжа під керівництвом Г. Перчеца (якого невдовзі вбили за наказом А. Павелича). Від угорського уряду адмірала Горті Усташі отримали 90 гвинтівок і амуніцію з армійських запасів, а також можливість проходити практику в підрозділах прикордонної служби на югославському кордоні. Поява іноземної підтримки і тренувальних таборів дозволило усташівсько-домобранському рухові активізувати підпільну роботу в Югославії. Перекинуті з-за кордону навчені диверсанти вступали в контакт із наявними осередками та створювали нові. Було здійснено декілька замахів на найжорсткіших у «хорватському питанні» сербських націоналістів, а також демонстративні (без людських жертв) підриви югославських дипломатичних вагонів у експресах «Белград-Відень» та «Белград-Софія» у 1933—1934 рр. Підпільні групи, що стихійно виникали у Хорватії, приймали назву «Усташі» й шукали контактів з організацією. Відповідно посилювалися репресії югославських властей — за даними емігрантської преси за ґратами на початок 1934 перебували 1684 хорватські політв’язні.

Вбивство короля Александра І Карагеоргійовича

Найгучнішим терористичним актом Усташів стало вбивство 9 жовтня 1934 р. у Марселі югославського короля Александра І Карагеоргійовича. У наступні роки хорватські націоналісти перетворили «марсельський атентат» у засіб самореклами, хоча насправді Усташі були лише учасниками цього замаху. Плани вбивства короля Александра обговорювались А. Павеличем і «Венче» Михайловим у серпні 1934 р. Лідери Усташів та ВМРО вирішили розправитися з монархом у Франції, де Александр І планував побувати у рамках свого амбітного проекту військово-політичного союзу проти Італії та Угорщини (Малої Антанти).

Групу усташів, що складалася з діаспорних хорватів, очолив Євген «Дідо» Кватерник (1913—1961), нащадок легендарного революціонера. Враховуючи відсутність у хорватів бойового досвіду, ВМРО наполягла на виконанні атентату в Марселі македонським революціонером Владо Черноземським, відомим своїм мистецтвом у «стрільбі по-македонськи» (з двох рук по двох рухомих мішенях одночасно). На випадок невдачі одна хорватська група чекала короля у Марселі, а друга — у Парижі.

9 жовтня король Александр прибув до Марселя на югославському есмінці «Дубровник» у супроводі Луї Барту і на автомобілі поїхав на вокзал. В. Черноземський з «маузером», схованим за величезним букетом квітів, вискочив із натовпу, заскочив на підніжку автомобіля і смертельно поранив короля Александра та міністра Барту. Тяжко пораненим був також французький генерал Жорж, що супроводжував короля. Командир ескорту полковник Піоле вдарив македонця шаблею, а поліцейські добили його з револьверів.

Вбивство югославського короля викликало гостру реакцію світового співтовариства. Для усташів на еміграції це мало негативні наслідки. Після того, як Є. Кватерник і його люди втекли до Італії, стало зрозуміло, що до атентату причетні Усташі. Під міжнародним тиском Муссоліні змушений був припинити стосунки з Усташами. Наприкінці жовтня 1934 р. італійська поліція заарештувала А. Павелича, Є. Кватерника та понад 150 усташів за звинуваченнями у причетності до марсельського вбивства, незаконному зберіганні зброї і т. ін. Всі вони лишались в ув’язненні не менш ніж два роки. Тренувальні табори організації на території Італії були ліквідовані (в Угорщині табори продовжували функціонувати).

У Югославії після вбивства короля Александра режим суттєво пом’якшився. Для хорватів і словенців були зроблені відчутні послаблення. Зокрема, перестали переслідуватися культурно-просвітні та спортивні організації. З 1935 полем діяльності усташівсько-домобранського руху стає територія самої Хорватії. Основні напрямки діяльності – пропагандистська робота з масами і розбудова підпільної мережі. Важливу роль в організації починають відігравати законспіровані лідери, в першу чергу — керівник загребської підпільної мережі полковник Славко Кватерник (18761947), колишній офіцер австро-угорської армії і дворянин, батько Євгена «Дідо». Будучи представником поміркованого крила організації, Кватерник-старший зосередився на агітації та збиранні сил. Великою заслугою Славка Кватерника було залучення до лав Усташів десятків кадрових і запасних офіцерів хорватського походження. З лютого 1939 членом Усташів публіцистом Міле Будаком (18891945), що втік із ув’язнення в Італії, було налагоджено щоденний випуск газети «Хорватський народ» (Hrvatski narod), що пропагувала усташівські ідеї та поширювалася напівлегально (з 1940 після арешту Будака — нелегально).

Після зближення нового югославського керівництва з нацистською Німеччиною, у травні 1937 р. за посередництва останньої був урегульований італо-югославський конфлікт. Згідно з пакетом двосторонніх домовленостей, Муссоліні, зокрема, зобов’язувався оголосити поза законом на території Італії Усташів. Звільнений наприкінці 1936 з в’язниці А. Павелич продовжував перебувати під пильним наглядом італійських спецслужб на поселенні у Сієні. Для більшості ув'язнених усташів умовне звільнення настало впродовж 1937–1939 рр. Слідчі дії щодо них формально тривали в Італії до 1940. До того часу в тюрмах продовжували залишатись переважно члени групи Є. Кватерника.

У надії знайти нового покровителя А. Павелич намагається домовитися з керівництвом Третього рейху. Він направляє чільному ідеологу нацистської геополітики Карлу Гаусгоферу меморандум, щоб той передав документ своєму учневі і другій людині після Гітлера у націонал-соціалістичній партії Рудольфу Гессу. Одначе на той час об’єктивні передумови для німецько-хорватського союзу були відсутні. Гітлера влаштовувало нове керівництво Югославії в особі принца-регента Павла (25 березня 1941 королівство приєдналося до Антикомінтернівського пакту, ставши союзником країн Осі).

З 1936 до 1940 р. А. Павелич з нечисленними сподвижниками-емігрантами залишався практично бездіяльним. Пізніше в офіційній усташівській традиції цей час отримав назву: «роки великого мовчання».

Муссоліні вирішив знову підтримати Усташів у ході Другої світової війни, в яку він вступив у червні 1940 р. Муссоліні планував розчленувати Югославію, тому вирішив підтримувати місцеві сепаратистські сили. Його уряд шукав контактів зі словенськими, албанськими та хорватськими націоналістичними організаціями. Восени 1940 р., напередодні італійської агресії проти Греції, ставлення Муссоліні до Усташів кардинально змінилося. Кримінальне переслідування було припинено, всі соратники Павелича були випущені з-під варти (деякі з них провели в ув’язненні без суду по шість років). Спочатку Усташі отримали статус об'єднання політичних емігрантів, пізніше були визнані «політичною організацією хорватської нації». Сам А. Павелич восени 1940 р. відмовився налагодити контакт із фашистськими ієрархами у Римі. Під час короткої зустрічі з главою італійського МЗС членом Великої фашистської ради графом Чано Павелич, зі слів графа, «тримався зверхньо, звинувачував Італію у беззаконні і скоро холодно розкланявся». «Поглавнік» Усташів не міг пробачити італійцям образ. Зв'язки з італійським керівництвом для Павелича і його оточення обмежувались особистими контактами з Даванцаті, Мікелі та ще кількома фашистами середньої ланки, що симпатизували Усташам [6].

Усташі і створення Незалежної Держави Хорватія

28 травня 1941 р. Муссоліні повідомив Гітлера про те, що він підтримує ідею поділу Югославії і створення незалежної Хорватії. Після цього Муссоліні особисто запросив А. Павелича до Риму для консультацій. Через кілька днів були мобілізовані всі італійські усташі. Були відновлені тренувальні табори в Італії. Приблизно 300 бійців були одягнені в італійське польове обмундирування сіро-захисного кольору. На головних уборах вони носили спеціально виготовлені латунні усташівські кокарди, а на петлицях, за італійським взірцем, нашивки національних кольорів Хорватії. За розпорядженням Муссоліні, усташам була передана радіостанція, яка з вечора 28 березня розпочала мовлення на Хорватію під назвою «Радіо Велебіт» (за назвою гірського масиву, де переховувались у 1932 р. учасники Ліцького повстання). 5 квітня, напередодні вторгнення гітлерівських військ у Югославію, А. Павелич звернувся по радіо до хорватського народу з закликом до загального повстання і створення Незалежної держави Хорватія (Nezavisna država Hrvatska, НДХ)[7].

Нова країна межувала з нацистською Німеччиною на північному заході, Королівством Угорщина на північному сході, військовою адміністрацією Сербії (об'єднаний німецько-сербський уряд) на сході, Чорногорією (італійський протекторат) на південному сході, Італією уздовж її берегової області і на півночі з Провінцією Любляна.

Фактичним керівником Незалежної Держави Хорватія був Анте Павелич, який отримав свій титул Поглавнік (керманич) від руху усташів. Він був відомий за цим титулом протягом війни, незважаючи на його поточну посаду. З 1941 — 1943, поки країна була де-юре монархією, він був прем'єр-міністром. Вплив номінального голови держави — короля був подібний до Італії у той час, коли посаду прем'єр-міністра займав Беніто Муссоліні. Проте після капітуляції Італії він став керувати державою як «поглавнік» держави замість Томіслава II. Анте Павелич також займав посаду прем'єр-міністра до початку 1944 року, коли він призначив Ніколу Мандича замість себе.[8]

У країні було встановлено однопартійний тоталітарний режим. Всі, хто опонував і/або загрожував усташам, були оголошені поза законом. Хоча де-факто НДХ зберегла придворну систему Королівства Югославії, лише відновивши назви у їх початкових формах. Судова влада Незалежної Держави Хорватії складалася з 172 місцевих судів, 19 окружних судів, адміністративного суду, Верховного Суду і апеляційного суду в Загребі і в Сараєво.[9]

У зовнішній політиці усташі орієнтувалися на країни Осі. 15 червня 1941 р. Хорватія приєдналася до Троїстого, 26 червня — до Антикомінтернівського пакту. 14 грудня 1941 Хорватія оголосила війну Великій Британії і США. У вересні 1942 Павелич відвідав Німеччину, де отримав дозвіл Гітлера на подальше посилення режиму особистої влади, після чого провів реорганізацію уряду.

Сербський четник Урош Дренович (той що зліва) розпиває алкоголь з Усташами

Режим усташів зіпсував свою репутацію через етнічні чистки нехорватського населення. Сумної слави також набув концентраційний табір Ясеноваць, де загинуло за різними оцінками від 78 до 100 тисяч осіб[10]. Така політика викликала Рух опору Усташам серед нехорватського населення і політичних опонентів. Проти них воювали комуністи на чолі з Йосипом Брозом Тіто і сербські націоналісти-четники під проводом Драголюба Михайловича. До кінця осені 1941 року четники і партизани діяли спільно проти окупантів, проте їхні відносини дуже швидко зіпсувалися через ідеологічну ненависть та політичні амбіції. І вони стали непримиренними ворогами. З 1942 року деякі четники навіть пішли на співпрацю з Усташами, бо знайшли спільних ворогів — комуністів. Наприклад, четницький командир Урош Дренович у квітні 1942 уклав угоду про співпрацю з Усташами у Баня-Луці. Договірні сторони були зобов'язані вести спільну боротьбу проти партизанів Тіто і захист від нападів комуністів[11].

В усташівських військах існував й український легіон, що складався з націоналістів та югославських емігрантів[12]. Його вояки носили хорватську військову форму, базовану на німецьких зразках. Українські добровольці мали синьо-жовті пов'язки та нарукавні нашивки у формі білого щита з чорним тризубом. Легіонерам обіцяли, що їх відправлять на Східний фронт на боротьбу проти більшовиків за незалежність України. Але їх кинули на боротьбу з комуністичними партизанами Тіто, що викликало різке невдоволення добровольців, багато легіонерів дезертирувало.

У 1944 році через докорінний перелом у війні Червона Армія спільно з партизанами провела Белградську операцію, в результаті якої була захоплена більша частина Сербії. Після цього сили партизанів були задіяні у звільненні решти території Югославії. 5 травня 1945 усташі покинули Загреб.

Усташі після Другої світової війни

Після закінчення війни залишки усташів здалися англійцям на території Австрії, але були видані назад югославським комуністам, які жорстоко розправилися з багатьма із них в місті Блайбург[13]. Однак чимало усташів на чолі з Павеличем все-таки зуміли втекти за кордон, емігрувавши в Аргентину, США і Канаду. 1956 року Анте Павелич із колишніх усташів заснував Хорватський визвольний рух, який і після смерті свого лідера в 1959 продовжив здійснювати збройну боротьбу проти комуністичного режиму Югославії, зокрема в образі Хорватського національного опору: найвідомішими з них стали вбивство югославського посла в Швеції В. Роловича в 1971 році і вибух на борту югославського літака в 1972 році.

Примітки

  1. Усташі. Хорватія в боротьбі за волю. Архів оригіналу за 2 квітня 2015. Процитовано 17 березня 2015.
  2. Усташі — Encyclopædia Britannica Online
  3. Енциклопедія світової історії. Архів оригіналу за 5 серпня 2009. Процитовано 23 травня 2009.
  4. "Ustasha – Хорватія або смерть!". Архів оригіналу за 23 березня 2012. Процитовано 8 березня 2010.
  5. Михаил Кожемякин. Глава 1. Истоки усташеской идеологии и зарождение движения (рос.)
  6. Михаил Кожемякин. Глава 2. Деятельность усташей в подполье и эмиграции в 1929-1941 гг. (рос.)
  7. Михаил Кожемякин. Глава 3. «Усташа» и создание Независимого государства Хорватия в 1941 г. (рос.)
  8. Fifth government of NDH
  9. Pravni fakultet Split — Zbornik
  10. "Official Website of the Jasenovac Memorial Site". Retrieved 8 June 2015.
  11. Fikreta Jelić Butić; (1986) Četnici u Hrvatskoj, 1941-1945 p.108 ; Globus, ISBN 8634300102
  12. Український легіон Хорватії — забута сторінка героїзму. Інформаційне агентство «Вголос» (укр.). 11 січня 2019. Процитовано 25 квітня 2020.
  13. Югославська Катинь

Джерела

Посилання

This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.