Микільська Слобідка

У Микільській слобідці розташовувалося поселення неоліту Дніпро-донецької культури.

Територія Микільської слобідки згадується з XV ст. як «земля напівкнязівська». З 1508 — власність Пустинно-Микільського монастиря (звідси — її назва).

За Генеральним описом Лівобережної України 1765-1769 років, як село Микільське, зазначено у списку населених пунктів Гоголівської сотні. [2] За описом Київського намісництва 1781 року, зазначена вже як слобідка Микільська тієї ж сотні. На той час у слобідці була 31 хата. За описом 1787 року в ній проживало 128 «казених людей»[3].

З XVII століття у поселенні існували декілька Миколаївських церков, останню з яких, дерев'яну на мурованому фундаменті із дзвіницею, в районі нинішньої школи № 128 (вулиця Раїси Окіпної, № 6), збудували 1880 року. 25 квітня 1910 року в ній вінчалися[4] студент-поет Микола Гумільов та Анна Горенко — майбутня поетеса Анна Ахматова. Церкву закрили в грудні 1935 року та невдовзі знищили.

З XVIII століття — робітниче поселення (переважно робітників заводу «Арсенал»).

XIX століття на території слобідки існував заїзд, де подорожні на диліжансах могли перепочити перед переправою до Києва.

У другій половині XIX століття на Слобідці Бродський заснував дитячий притулок для єврейських хлопчиків, який поліція закрила 1898 року[5].

З 1903 року — адміністративний центр Микільсько-Слобідської волості Остерського повіту Чернігівської губернії.

1906 року від Микільської слобідки в бік Києва було збудовано Русанівський міст (1906), зруйнований у німецько-радянську війну. В 1912 році до поселення почав курсувати бензомоторний трамвай з Києва, згодом селище було сполучене трамваєм з Дарницею і містом Бровари.

Поселення складалося з 3 кутків — Пожарище, За кладовищем, Дачна.

У 1920-х роках у селі діяла дослідна станція кабінету антропології та етнології ім. Ф. Вовка[6].

З 1923 року — у межах Києва.

Під час другої світової війни навесні 1943 року Микільська Слобідка була спалена німецькими військами[7]. У подальшому багато будівель, включно з 2–3-поверховими, не відновлювалися[8].

У 60-х роках на території слобідки планувався проект лівобережного громадського центру. Проект змінювався багато разів. Реалізовані частини цього проекту включають готель "Турист", лівобережний поштамт, театр драми і комедії. [9]

У 1970–80-ті роки більшу частину Микільської слобідки знесено (вона простягалася до Русанівського каналу), на її місці збудовано житловий масив Лівобережний. Водночас багато старих хат зберігалися в центральній частині Микільської слобідки, прилеглій до Броварського проспекту. Вони були знесені лише на початку 1990-х. [8]

У 1984 році (по іншим даним у 1986 році) розпочалось будівництво адмінбудівлі за адресою вулиця Луначарського (тепер Шептицького), 2. Будівля призначалась для Держкомітету з матеріально-технічного постачання УРСР. Але після отримання Україною незалежності будівництво зупинилось.[10] С 1999 року знаходилось у власності "Нафтогаз України". Планувалось розмістити там головний офіс компанії. У 2018-му році за розпорядженням кабінету міністрів будівля була безкоштовно передано в управління національної поліції. В ньому планується облаштувати службові приміщення поліції. [11] Станом на листопад 2021 будівництво не продовжується.

• Міжнародний виставковий центр
• Патріарший собор Воскресіння Христового УГКЦ - головний собор УГКЦ в Україні та місце розташування Київської архієпархії УГКЦ
• Готель "Турист"
• Лівобережний поштамт і музей поштового зв'язку [12][13]
• Київський академічний театр драми і комедії

• Медведенко Станіслав Юрійович

• Вебенциклопедія Києва.

• Фотоспомин. Київ, якого немає: Анотований альбом світлин 1977–1988 років / автор світлин В. Галайба; автори-упорядники: М. Виноградова та ін. — К. : Головкиївархітектура; НДІТІАМ, 2000. — 408 с. : іл. — ISBN 966-7452-27-1.