Баламандська декларація

На рубежі 1980-1990-х років міжконфесійні стосунки Православної та Католицькою церков значно ускладнилися. Спричинилася до того у першу чергу активізація уніатських церков, які вийшли з підпілля й почали відновлювати свої парафії і структури на місцях, часто силовими методами. Найбільш болісно для православних цей процес протікав на Заході України — у Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській областях та Закарпатті). Там доходило до масових заворушень, сутичок, силових захоплень православних храмів. Православні громади виганяли на вулицю; проти вірян, які зберегли єдність із православною церквою була розгорнута кампанія з дискредитації у пресі[8].

Прямий діалог з уніатами виявився неможливим, позаяк греко-католики вийшли з «чотиристоронньої комісії», створеної в січні 1990 року з представників Московського Патріархату, Римсько-католицької церкви, Української православної церкви та католиків східного обряду із Західної України[8].

Під сильним натиском представників української партії Рух, які заявили, що в разі приходу до влади всі храми будуть відібрані у православних і передані українським уніатам, останні вирішили, що немає ніякої необхідности вести діалог із Православною Церквою[13][8].

Масовий перехід в уніатство почався 1989 року і в сусідній Словаччині за сприяння нової влади. 29 травня 1990 року Президія Національної ради Словаччини видала закон «Про врегулювання майнових відносин між Греко-Католицькою і Православною Церквами» (закон № 211/1990), згідно з яким греко-католицької Церкви поверталося все нерухоме майно, що належало їй до 28 квітня 1950 року. Однак у Словаччині дані процеси відбувалися зглядно мирно, держава зобов'язалася надати православній Церкві фінансову допомогу для будівництва (або облаштування) нових храмів[14].

Як зазначалося в «Журналі Московської Патріархії», «світова громадськість із недовірою ставилася до протестів Московського Патріархату, вважаючи, що на Західній Україні відбувається відновлення історичної справедливости»[8].

За словами митрополита Волоколамського Іларіона (Алфєєва): «Усе це призвело до дуже великої напруги в наших двосторонніх відносинах, а також позначилося і на православно-католицькому діалозі, тому що ми відмовилися обговорювати нехай і важливі, але теоретичні богословські теми. Ми наполягли на тому, щоб обговорювалася тема унії»[15].

У 1990 році з призводу РПЦ, підтриманої всіма помісними Православними церквами, був припинений православно-католицький богословський діалог. В ухваленій постанові говорилося, що його відновлення можливе після того, як буде спільно вивчена проблема унії та знайдений її розв'язок[8][16].

На підставі спільно вироблених матеріалів Міжнародна змішана комісія з богословського діалогу, що зібралася на Шостій пленарній сесії у Фрайзінгу (Німеччина) 6 — 16 червня 1990 року, виступила із заявою[8], в якій констатується, що «унія яко метод там, де вона застосовувалася, не служила цілям зближення Церков. Навпаки, вона викликала нові поділи. Таким чином, становище, яке було створено, стало приводом для сутичок і нещасть, які закарбувалися в історичній пам'яті обох Церков. Окрім того, й еклезіологічні мотиви спонукають шукати инших шляхів»[16].

Наступним етапом роботи комісії стало засідання Координаційного комітету в Ариччі (біля Риму), що пройшов з 10 по 15 червня 1991 року, на якому був вироблений перший варіант спільного документа «Уніатство як метод єднання в минулому і нинішній пошук повного спілкування»[8], який і став основою для баламандського документа[16].

Баламандський монастир

Сьоме пленарне засідання Змішаної міжнародної комісії з богословського діалогу між Католицькою Церквою і Православною Церквою проходило з 17 по 24 червня 1993 року в Баламанді, недалеко від однойменного монастиря і в будівлі Богословського інституту святого Іоанна Дамаскіна і нового Баламандського університету. На цьому пленарному засіданні Спільної міжнародної комісії з діалогу були присутні 14 представників восьми автокефальних православних церков і двадцять чотири члени Комісії з католицької сторони. Учасників тепло зустрів Патріарх Антіохійський Ігнатій IV[17].

Католицька делегація здійснила богослужіння в суботу вдень, а православна делегація — в неділю вранці, кожна церемонія проходила в історичній церкві монастиря в присутності великого числа віруючих. В понеділок, 21 червня православні і католики, були гостями на обіді у Патріарха Ігнатія IV. Офіційна делегація, що представляла комісію нанесла візит ввічливости до президента Республіки Ільясу Храуі і Голова Парламенту Набіху Беррі у вівторок, 22 червня. Вся комісія потім здійснила поїздку по історичному центру Бейруту[17].

Сьоме пленарне засідання було повністю зосереджено на богословських і практичних питаннях, пов'язаних з існуванням і пастирською діяльністю східних католицьких (уніатських) церков. Змішана міжнародна комісія з православно-католицького діалогу в Баламанді мала у своєму розпорядженні робочий документ, розроблений координаційним комітетом Комісії в ході зустрічі в Аричче (Рим) у червні 1991 року. Цей текст був вивчений і перероблений «у відвертому і братському дусі»[17].

Текст декларації був спочатку розроблений французькою мовою і перекладений на англійську мову під час зустрічі[17].

Документ, вироблений у Баламанді Спільною міжнародною комісією з богословського діалогу, був направлений главам Католицької і помісних православних церков для затвердження та застосування[17].

Документ складається з трьох частин: «Вступ», «Еклезіологічні принципи» і «Практичні правила»[16]. Складений документ:

• констатує відсутність єдності між православ'ям і католицтвом (пп. 6-11), а також те, що у минулому способи його досягнення виявилися безуспішними (пп. 7, 9) і породили серйозні конфлікти і недовіру (пп. 7-11).
• розглядає православну і католицьку Церкви яко «Церкви-сестри» (пп. 12, 14, 27); пункт 14 був відсиланням до енцикліки Іоанна Павла ІІ «Slavorum Apostoli»[3].
• визнає уніатські церкви «східними католицькими церквами» (пп. 3, 8, 16, 23, 34), «яко частина католицької громади» (п. 3), які повинні керуватися положеннями II Ватиканського собору (п. 16) і бути рівноправними учасниками у справі екуменічного діалогу (пп. 16, 34);
• оголошує, що «пастирська діяльність як латинської, так і Східних католицьких церков, більше не спрямована на те, щоб спонукати вірних однієї Церкви переходити в іншу; таким чином, вона більше не прагне до прозелітизму серед православних. Вона прагне до задоволення духовних потреб своїх власних вірян і не має ніякої волі до експансії за рахунок Православної Церкви» (п. 22) і виключає «уніатський підхід» як спосіб пошуку повного спілкування (п. 4)
• пропонує забути історію «відносин між Православною Церквою і східними католицькими церквами» (п. 23) і засуджує "спроби повернути східних католиків до Церкви отців православною стороною (п. 11);
• декларує, що православ'я і католицтво в рівній мірі ведуть до спасіння, і стверджує рівність рятівної дії і достовірності святих таїнств як у православ'ї, так і в католицтві (пп. 10, 13, 28, 30);
• закликає враховувати «реліґійну свободу вірян», які «повинні мати змогу вільно висловлювати свою думку, коли їх про це запитують» (п. 24);
• пропонує вірянам надавати «допомогу иншим Церквам в їхньому богослужінні, представляючи свою власну церкву в їхнє розпорядження за обопільною згодою, яке дозволило б здійснювати богослужіння по черзі в різний час у тому самому будинку» (п. 28);
• пропонує створення католиками «нових структур у регіонах, що традиційно належать до юрисдикції Православної Церкви», лише після ради між місцевими єпископами Церков; і взагалі рекомендує «уникати душпастирської діяльности, яка загрожувала б незабаром вилитися у суперництво чи навіть конфлікт» (п. 29);
• наполягає на необхідності «приділити особливу увагу готуванню майбутніх священників», освіта яких «має бути об'єктивним і позитивним по відношенню до иншої Церкви», проповідувати справжність її «сакраментального життя» (таїнств), викладати історію, «орієнтовану на узгоджену або навіть загальну історіографію обох Церков» (п. 30);
• оголошує, що мета «діалогу любови» — «знайти повне спілкування, яке існувало між нашими Церквами понад тисячоліття» (п. 20);
• вважає, що запропоновані принципи й методи виключать в майбутньому «усякий прозелітизм і всяке прагнення до експансії католиків на збиток Православної Церкви» та усунуть перешкоди для подальшого екуменічного діалогу (п. 35)[18].

Як зазначив голова Синодальної богословської комісії митрополит Філарет (Вахромєєв), текст був завізований представниками дев'яти помісних Православних церков; щодо представника Російської православної церкви ігумена Нестора (Жиляєва), він зазначив: «Текст був лише завізований у робочому порядку, причому особою, яка не мала повноважень для ухвалення відповідальних рішень у цій галузі»[19].

від Православних церков

В обговоренні документа брали участь наступні представники помісних Православних церков:[11]

Митрополит Стилиан (Харкианакис). Фото 2014 року

• Константинопольська православна церква:
  • Архієпископ Австралійський Стилиан (Харкианакис), співголова Змішаної міжнародної комісією з богословського діалогу між Римсько-Католицькою Церквою і Православною Церквами
  • Митрополит Італійський Спиридон (Папагеоргіу), виконавчий секретар Змішаної міжнародної комісії з богословського діалогу між Римо-Католицькою Церквою і Православною Церквами
• Олександрійська православна церква:
  • Митрополит Нубійський Діонісій (Хадживасилиу)
  • Професор Костянтин Пателос
• Антіохійська православна церква
  • Митрополит Біблський і Ботриський Георгій (Ходр)
  • Архімандрит Іоанн (Язіджі)
• Російська православна церква:
  • Ігумен Нестор (Жиляєв)
• Румунська православна церква:
  • Митрополит Трансільванський Антоній (Плэмэдялэ)
  • Протоієрей Думітру Ради
• Кіпрська православна церква:
  • Митрополит Морфський Хрисанф (Сарияннис)
  • Професор Макарій Папахристофору
• Польська православна церква:
  • Ієромонах Варсонофій (Дорошкевич)
• Албанська православна церква:
  • Професор Феодорос Папапавли
• Фінляндська архієпископія Константинопольського патріархату:
  • Єпископ Йоэнсууйський Амвросій (Яаскеляйнен)

від Католицької церкви

Кардинал Едвард Ідріс Кассиді. Фото 1984 року

Від Католицької церкви брали участь[20]:

• кардинал Едвард Ідрис Кассіді, співголова Змішаної міжнародної комісії з богословського діалогу між Римо-Католицькою і Православною Церквами
• кардинал Роже Ечеґарай, Голова Папської Ради Справедливості і Миру та Голова Папської Ради Cor Unum
• кардинал Фридрих Веттер, архієпископ Мюнхена і Фрайзинга
• Ніколаос Фосколос, римо-католицький архієпископ Афінський
• Андреа Мариано Маграсси, архієпископ Бари-Битонто
• прелат Мирослав Стефан Марусин, титулярний архієпископ Каді, секретар Конгрегації у справах Східних Церков
• архієпископ Бухарестський Иоан Робу
• Альфонс Носсоль, єпископ Опольський
• прелат Пьер Дюпре, секретар Папської ради зі сприяння християнській єдності
• Франк Перко, архієпископ Белграда
• Бутрос Жмайель, маронітський архієпископ Кіпру
• священник Жан Корбон
• професор архімандрит Фредерик Макманус
• священник професор Димитриос Салахас
• священник професор Ернст Крістоф Суттнер
• священник професор Херманн Фогт
• архімандрит Эммануэль Ланн, O.S.B.
• професор Жан Мари Рожер Тийяр, O.P.
• професор Андре де Аллё, O.F.M.
• священник Франс Бувен
• професор John F. Long, S.J.
• священник професор Patrick van der Aalst
• священник Ливиу Пандря
• професор Vittorio Peri
• священник Юзеф Май (замість секретаря Элеутерио Фортино)

Баламандський документ, із його рішучими та революційними формулюваннями, одразу ж піддався всебічній критиці як з православного, так і з католицького боку[21]. Без заперечень прийняли її дві головних дійових особи православно-католицького діалогу — Папа Римський і Патріарх Константинопольський[3].

Консервативні й традиціоналістські кола і в православ'ї, і в католицизмі убачали у Баламандському документі еклезіологічне зрівняння православної і католицької Церков. Особливо неприйнятними для них були твердження Баламандського документа про «ті самі таїнства», у тому числі про «єдине таїнство Священства, що приносить єдину Жертву Христову», які можуть привести до висновку, що таїнства «Церков-сестер Сходу і Заходу», «спільно зберігають Церкву Божу», рівноспасительні і повному євхаристійному спілкуванню заважають тільки «забобони й використання історії у політичних цілях». Ці твердження важко узгодити з позиціями сторін, кожна з яких розглядає свою Церкву яко універсальну і єдино істинну[16]. Критиці піддалося і вживання терміна «церкви-сестри» щодо Православної і Католицької Церков[5].

Уніати були незадоволені тим, що документ відкидає унію яко метод, тим самим ставлячи під питання саме існування уніатських церков[16], опріч того, вони відчули, що в якості «Церкви-сестри» можуть розглядати не їх, а місцеву православну Церкву[22]. Апостольський адміністратор для греко-католиків Румунії єпископ Георгій Гуциу, направив 1994 року листа Папі Івану Павлу II, в якому різко критикував саме ті положення Баламандського документа, які відкидають «уніатство» яко метод, який суперечить традиції обох Церков, звинувачуючи Румунську православну церкву у тому, що вона не відмовляється від приєднання шляхом насильства і терору в 1948 році Румунської уніатської церкви до Румунської православної (Chretiens en marche. 1994. № 43). Закінчується цей лист однозначним і жорстким запереченням не тільки Баламандського документа, а й узагалі всіх виплодів православно-католицького діалогу щодо проблеми унії: «Румунська церква, яка перебуває у сопричасті з Римом, нічого не сприймає з текстів, підписаних на Родосі, у Фрайзінгу, Аричче й Баламанді, і оголошує недійсними підписи, поставлені під цими текстами» (там само)[8].

Низку критичних зауваг до Баламандського документу (втім, у м'якішій формі, не заперечуючи його корисности в цілому) висловив голава українських греко-католиків кардинал Мирослав Любачівський[8].

У грудні 1993 року ченці гори Афон направили листа до Патріарха Варфоломія з виразом невдоволення Баламандскою декларацією[23]. 18 березня 1994 року він був опублікований у грецькій пресі і потім перекладений російською, сербською та англійською мовами[11].

У 1995 році Архієрейський Синод Елладської православної церкви засудив Баламандську угоду, відзначивши, що «Баламандський текст щодо унії — неприйнятний з православного погляду» і «абсолютно чужий віковому православному Переданню»[24].

Рішення Архієрейського Собору РПЦ в лютому 1997 року щодо публікації Баламандського документа викликали сплеск інтересу до нього. У газеті «Русь Православная» № 48 від 6 березня 1997 року, що виходила яко додаток до «Радянської Росії», з'явилася публікація під заголовком «Баламандська унія?», де був надрукований текст Баламандського документа з купюрами, що спотворюють зміст документу, та коментар до нього. У публікації давалася вкрай негативна оцінка Баламандському документу[8]. 16 березня 1997 року в лютому конференція Союзу православних братств прийняла резолюцію, в якій висловлено стурбованість «Баламандською угодою, яка різко суперечить традиційному святоотцівському відношенню до католицизму»[25]. Надалі серед деяких противників екуменізму і контактів з Католицькою церквою закріпилося найменування цього документа «Баламандскою унією»[19][26].

Проте в дійсності ніякого злиття православ'я і католицтва не сталося. Як зазначав католицький богослов і член спільної православно-католицької комісії з богословського діалогу священник Вацлав Хриневич, «виражений у переломному документі новий образ думок не став ні в одній з Церков загальнопоширеним і загальноприйнятим»[3]. На думку православного історика Владислава Петрушко: «Висновки, зроблені в Баламанді, визнавали по суті, що ніякої перешкоди на шляху до спілкування між католиками і православними немає. В той же час реально існуючий комплекс протиріч між Православ'ям і католицизмом переконував у протилежному. Стрімке відродження уніатства на Західній Україні та його подальше просування на Схід також змушували Ватикан не поспішати з висновками про історичну неспроможність унії, в якій знову починали бачити досить дієвий засіб прозелітизму серед православних»[27].

17 липня 1997 року Священний Синод РПЦ ухвалив: «Вважати за необхідне проведення спеціального всеправославного обговорення Баламандського документу» і «Рекомендувати до публікації в церковній пресі представлений Синодальною богословською комісією коментар до тексту Баламандського документа»[28].

Проблема уніатства розглядалася і на Восьмому пленарному засіданні Змішаної комісії в Балтіморі (США). Передбачалося прийняття документа, де розглядалася б уже конкретний практичний складник цієї проблеми, враховуючи той факт, що Східні Католицькі (уніатські) Церкви несуть своє служіння в основному на споконвічній канонічної території відповідних Православних Церков. Документ не був прийнятий, а відтак розгляд даного питання було зовсім припинено[29].

За словами Патріарха Алексія II, Баламандській угоді «ніколи не надавалося догматичне значення»[10].

• Wacław Hryniewicz: Uniatismus — einst und jetzt. Reflexionen zum Dokument von Balamand (1993). In: Ostkirchliche Studien 43 (1994). ISSN 0030-6487. S. 328—339.
• Комментарий Синодальной Богословской комиссии к документам диалога между Русской Православной и Римско-Католической Церквами // Журнал Московской Патриархии. М., 1997. № 12. стр. 24-29.
• Hervé Legrand: Hat die Ekklesiologie von Schwesterkirchen, die das Dokument von Balamand unterstützt, «Bürgerrecht» in der katholischen Kirche gefunden? Деякі wünschenswerte Klärungen innerhalb der katholischen Kirche und speziell für unsere orthodoxen Partner. In: Ostkirchliche Studien 52 (2003). ISSN 0030-6487. S. 281—315.
• Филонов В. И. Баламандская декларация как попытка диалога между Католической и Православной Церквями // Вестник Орловского государственного университета. Серия: Новые гуманитарные исследования. 2010. № 3. С. 78-80.

• Баламандська декларація (Уніатизм, метод єдності в минулому та сучасні пошуки повного спілкування) (укр.)
• Послання представників усіх Афонських монастирів Вселеській патріархії щодо Баламандської угоди (Letter to the Ecumenical Patriarch Concerning the Balamand Agreement) (англ.)