Бої за гору Маківка

Російськоімперська 8-ма армія Брусилова і лівофлангові корпуси 3-ї армії Дмітрієва (армії Південно-Західного фронту) наприкінці березня 1915 почали широкомасштабний наступ для подолання Карпат і глибокого вторгнення на Угорську рівнину. На Стрийському напрямку ініціатива, однак, продовжувала залишатися в руках в австро-німецького командування, що тіснило війська російської 9-ї армії, ослаблені безперервними тримісячними боями. Тут 5  ( 18 ) квітня 1915 року для посилення російського угруповання була сформована нова 11-та армія. Її утворили виділені зі складу 9-ї армії XVIII і XXII армійський корпуси й частини колишньої 11-ї (Облогової) армії, перекинені в Карпати після взяття Перемишля.

Командувачем 11-ю армією був призначений генерал від інфантерії Щербачов. Відповідно до бойового розкладу, на день формування армія нараховувала 84 батальйони, 14 сотень, 164 кулемета, 29 артилерійських батарей (151 легка польова гармата, 44 гірські й 12 важких гармат), 23 артилерійські парки, інженерні й технічні частини. Основна частина цих сил входила до складу XXII армійського корпусу. На ту ж дату корпус нараховував: 64 батальйони, 6 сотень, 115 кулеметів, 14 батарей (78 легких, 30 гірських, 8 важких гармат), 14 парків, 3 інженерні роти. Корпус практично одноосібно прикривав важливий Стрийський напрямок і тому зберігав значну оперативну самостійність. Завданням корпуса було затримання супротивника.[1]

У Російськоімперській армії відчувалася «снарядна криза» — батареям рідко дозволяли витрачати понад десять снарядів на гармату на день. Це значно контрастувало з потужною артилерійською підтримкою, що здійснювала австро-німецька артилерія на підтримку власної піхоти.

Німецьке командування на Східному фронті було зайнято підготовкою стратегічної наступальної операції на фронті російськоімперської 3-ї армії в Західній Галичині на ділянці Горлиці-Тарнів, що згодом одержала назву Горлицького прориву, наміченої на початок травня 1915, покликаної розтрощити російськоімперськкий південний фланг й оточити російськоімперське угруповання, що перебувало у Карпатах.

Австрійське командування мало намір, відбиваючи наступ 8-ї російськоімперської армії на своєму лівому фланзі, завдати по російськоімперських позиціях у Карпатах кілька потужних ударів, відкинути російськоімперські війська за карпатські перевали й просунутися якнайдалі в напрямку на Стрий, щоб створити загрозу Львову й, залежно від обставин, діяти проти лівого флангу й тилу 8-ї армії або ж проти правого флангу й тилу російськоімперських сил в Задністров'ї. Головним тараном австрійців мала стати змішана австрійсько-німецька Південна армія. Ця армія, сформована з перекинених на початку 1915 з Польщі для посилення австро-угорського угруповання в Карпатах трьох піхотних (1-ша піхотна, 48-ма резервна й 3-тя гвардійська) і однієї кавалерійської (5-та кавалерійська) німецьких дивізій і ляндштурмових частин австро-угорського корпусу генерал-майора Петера барона фон Гофмана (нім. Peter Freiherr von Hofmann), була найбільш боєздатним з'єднанням на всій австро-угорській ділянці східного фронту. Це були війська, очолені найкращими воєначальниками та штабними фахівцями Німецької імперії. І хоча вони були значно знекровлені попередніми тримісячними кровопролитними боями, але мали у своєму розпорядженні потужну артилерію й не зазнавали нестачі у снарядах, спорядженні й різній техніці.

Російські позиції проходили горою Погар («висота 998») до півночі від річки Головчанки й потім східною вершиною Маківки, горою Клева («висота 1069») і далі на схід до залізниці в долині Опора. З березня 1915 оборону на вершині Маківки й на сусідній «висоті 1069» тримав 311-й Кременецький полк.

Проти Маківки у квітні 1915 діяли війська правого флангу колони генерала Альфтана під командуванням командира 2-ї бригади 78-ї дивізії генерал-майора Матвєєва. Війська його ділянки складалися з піхотних 309-го Овруцького й 311-го Кременецького полків. Російськоімперські піхотні частини під час двох попередніх штурмів гори брали участь у важких боях і мали у своєму складі у середньому не більше половини штатного складу.

Через півгодини після полуночі 14  ( 27 ) квітня 1915 року генерал Альфтан передав зі свого резерву генералові Матвєєву трибатальйонний 148-й піхотний Каспійський полк під командуванням Генерального штабу полковника Колюбакіна. О 4-й годині пополудні того ж дня начальник штабу 78-ї дивізії підполковник Соколов летучою пошті відправив Матвєєву бойовий наказ: «Начальник дивізії наказав з настанням темряви в ніч із 15-го на 16-те квітня атакувати Маківку й опанувати нею будь-що-будь. Атака висоти 1019 призначається в ніч із 16-го на 17-те квітня. Перегрупування мало бути закінчено до ранку 15-го квітня».

До вечора того ж дня каспійці зайняли позиції на горі Погар, розташованої північніше від «австрійської» Маківки, і на «російській» вершині «висоти 958». 309-й Овруцький полк силою в 3 батальйони, передавши оборону позицій, став готуватися до штурму Маківки. Перезмінка була завершена в строк, запропонований генералом Альфтаном, але оскільки атакувати вдень було неможливо, перший штурм Маківки був призначений у ніч із 15  ( 28 ) квітня на 16  ( 29 ) квітня 1915 року <!-і-і>.

З найперших днів появи австрійців на центральній і західній вершинах Маківки вони почали зміцнювати свої оборонні позиції. Крім природних перешкод (круті безлісі схили гори), штурмові частини повинні були мати справу зі штучними: центральна й північно-західна вершини гори до кінця березня 1915 були покриті кількома лініями окопів й дротових загороджень, засіками, посиленими колючим дротом, вовчими ямами, замаскованими фугасами. Найбільше були укріплені східні й південно-східні схили гори, що контактували із ворожими позиціями, найслабше — найбільш важкопрохідні за умовами місцевості північні схили. У російськоімперських документах, що належать до періоду штурму гори, зміцнення Маківки неодноразово називалися редутом<!-і-і>.

У квітні 1915 Маківка перебувала в зоні відповідальності 130-ї піхотної бригади 55-ї піхотної дивізії австро-угорського корпусу Гофмана. У складі дивізії були 7 сотень 1-го та 2-го куренів Українських січових стрільців. Командиром 130-ї бригади був полковник (oberst) Йосиф Вітошинський фон Доброволя (нім. Josef Witoszynski von Dobrawola). Цей 67-літній воєначальник був русином (українцем), що зробив успішну військову кар'єру в армії Австро-Угорщини. До січовиків він ставився дуже доброзичливо, у відповідь останні вважали його «українцем» і називали на свій лад — Осип-Михайло Доброволя-Вітошинський або по даному йому ласкавому прізвиську «Дзядзьо»<!-і-і>.

По спогадах, залишеним січовими стрільцями, їхні курені , включені до складу 130-ї бригади, прибули в околиці гори Маківка 8  ( 21 ) березня 1915 року . У цей же час до Легіону УСС, чисельність якого скоротилася на 2/3 від його первісного складу внаслідок попередніх кровопролитних боїв, прибуло поповнення, набране з околишніх русинських (українських) сіл; стрілецькі курені були знову доведені до первісної чисельності в 2000 осіб.

За даними австро-угорських джерел, на 18   квітня ( 1 травня ) 1915 року бойовий склад 130-ї бригади:

• 2 батальйони маршового полку оберст-лейтенанта Маєра
• 2 батальйони 35-го ландверного маршового полку оберст-лейтенанта Альтмана
• зведений батальйон піхотного полку ландштурму гауптмана Дрозда
• 2 сотні 2-го куреня Легіону українських січових стрільців.

Безпосередній гарнізон висоти Маківка, протягом усього часу панування на ній австрійців, становив зведений батальйон гауптмана Дрозда. Батальйон не мав номера й називався «Ляндштурмовий батальйон гауптмана Дрозда» (нім. Landsturmbataillon Hauptmann Drozd). Таким чином, Дрозд був «комендантом гори», як у російськоімперських військах на той час називалися офіцери, що керували обороною певної гірської висоти. Його зведений батальйон складався з 7 маршових рот 9-го й 51-го імперських й 14-го, 22-го, 24-го, 33-го й 35-го ландверних піхотних полків. За етнічним складом у батальйоні значну частину становили слов'яни Габсбурзької монархії, але були також німці, євреї, румуни.

Позиції австрійців ішли північними схилами гори Плишка («висота 1019»), спускалися в ущелину Цу-Головецко й знову піднімалися на «висоту 958» (центральна вершина Маківки), потім повертали на південний схід і спускалися в ущелину між селами Грабовець і Тухля й потім піднімалися південними і південно-західними схилами гори Клева («висота 1069»), головна вершина якої втримувалася російськоімперськими військами. Село Головецько на обох берегах Головчанки перебувало в ближньому тилу австрійських позицій.

У міру розвитку бойових дій на горі командування корпусу Гофмана перекидало туди майже всі загальні й окремі резерви: в обороні Маківки сумарно брало участь до 30 австро-угорських рот зі складу 19-го й 35-го ландверних (австрійських) полків, 1-го й 12-го гонведних (угорських) полків, 33-го ландштурмового полку й різних маршових і ландштурмових батальйонів.

Перший штурм Маківки 16  ( 29 ) квітня 1915 року здійснювався силами трьох батальйонів 309-го Овруцького полку. Безпосередня диспозиція атаки була складена командиром полку полковником Трубниковим. Він вирішив почати одночасну атаку трьома схилами гори — 1-й батальйон Овручців мав атакувати з півночі, з боку річки Головчанка; 3-й батальйон — зі сходу, від «російської» Маківки; 4-й батальйон — з півдня, з боку низини між горами Маківка й Клева. Штаб полку розташувався на вершині «російської» Маківки. Захопивши протягом ночі позиції для атаки, виділені для неї війська почали її перед світанком<!-і-і>.

Найбільшого початкового успіху досяг 1-й батальйон, що діяв на північному, найкрутішому й тому найменш захищеному штучними оборонними спорудами схилі Маківки. Він зміг захопити перші лінії окопів, 114 полонених і чотири кулемети, але потім під прикриттям потужного артилерійського вогню австро-угорські сили зробили контратаку, що змусила російськоімперські частини після двогодинного запеклого багнетного бою відступити назад на вихідні позиції з дуже великими втратами — на вихідні позиції о 1-й годині 30 хвилин дня повернулося 128 чоловік з 1-го батальйону Овруцького полку. Контратака на захоплені російськими військовиками позиції була зроблена сотнями українських січових стрільців — капітан Дрозд направив на загрозливу ділянку 1-й курінь отамана Гриця Коссака (сотні Букшованого, Дудинського, Носковського й Семенюка) і половину 2-го куреня сотника Василя Дідушка (сотні Будзиновського, Мірошника й одну чоту із сотні Левицького). Січовики підійшли до Маківки в проміжок між 4 й 6 годинами ранку.

3-й батальйон, що атакував зі боку східної вершини Маківки зазнав важких втрат від вогню ворожої артилерії ще на вихідних позиціях. Артилерійським вогнем був накритий штаб Овруцького полку, штабні офіцери й командир полку одержали контузії, що згубно позначилося на управлінні військами. Незважаючи на все це, батальйон зумів дійти до колючого дроту супротивника, де його залишки були змушені залягти під сильним кулеметним й артилерійським вогнем супротивника. З 4-им батальйоном відбулося приблизно те ж, що й з 3-ім: під сильним вогнем супротивника йому вдалося дійти до ліній дротяних загороджень і залягти там. Овруцькому полку було наказано обкопуватися, а з настанням темряви ставити свої дротяні загородження<!-і-і>.

Вдень 16  ( 29 ) квітня 1915 року контужений командир полку Трубніков за наказом генерала Матвєєва передав командування полком своєму заступникові підполковникові Максимовичу. Втрати полку того дня становили 7 офіцерів й 565 нижніх чинів. Після цього бою в Овруцькому полку залишалося: в 1-му батальйоні — 352 багнети, в 2-му батальйоні — 614, в 3-му батальйоні — 430, в 4-му батальйоні — 523. Перший штурм Маківки російськоімперськими військами зазнав невдачі. Не були зруйновані лінії дротяних загороджень супротивника на ділянках атак 3-го й 4-го батальйонів<!-і-і>.

Генерал Альфтан о 10:30 вечора 16  ( 29 ) квітня 1915 року телеграмою віддав військам генерала Матвєєва бойовий наказ цієї ж ночі захопити гору Маківку. Наказ цей, однак, був свідомо нездійсненний, бо неможливо було так швидко зосередити необхідні для атаки свіжі сили. Підполковник Максимович вирішив зосередити сили нападників на східній стороні гори, не намагаючись атакувати північними, крутими схилами, і залучити до атаки не тільки Овруцький полк, що був знекровлений в попередній атаці, але й каспійців — у підсумку штурм гори 17  ( 30 ) квітня — 18   квітня ( 1 травня ) 1915 року відбувався двома батальйонами 309-го Овруцького полку (1200 багнетів) і 4-им батальйоном 148-го піхотного Каспійського полку (500 багнетів).

Всю ніч роти Овруцького полку, що залягли напередодні перед дротяними загородженнями супротивника, руйнували їх. ДО 9 години ранку перша лінія загороджень була знята на всьому фронті атаки. 4-й батальйон Каспійського полку, що одержав наказ приєднатися до нападників, виступив зі своїх позицій на «висоті 998» о 9 годині вечора 16  ( 29 ) квітня 1915 року . Перехід і підйом на «російську» Маківку батальйон здійснював усю ніч. Він прибув до місця зосередження для атаки на відведеній йому центральній ділянці до 10 години 20 хвилин ранку 17  ( 30 ) квітня 1915 року . Через пізній підхід каспійців, почати штурм у темряві російськоімперські війська не встигли. Атаку «австрійської» Маківки треба було або відкласти до настання наступної ночі, або здійснити у світлий час доби. На початку другої години пополудні Максимович одержав наказ атакувати. О 3 годині 15 хвилин начальник бойової ділянки доповідав начальникові 78-ї дивізії: «3-й й 4-й батальйони Овруцького полку й 4-й батальйон Каспійського полку опанували першим рядом ворожих окопів на Маківці; штурм тривав рівно дві години, протягом яких обидві сторони закидали один одного ручними бомбами. Залишилося опанувати центральним укріпленням на вершині, де сховалися захисники позиції. Наші частини розташувалися у ворожих окопах. Втрати невідомі, але, очевидно, значні».

Захопивши першу лінію окопів, нападники зупинили подальше просування вперед до настання темряви, для відпочинку й перегрупування сил для наступної атаки — дві роти Каспійського полку були спрямовані в обхід південного флангу позиції австро-угорських сил на Маківці. У ніч на 18   квітня ( 1 травня ) 1915 року російськоімперські війська почали атаку центрального укріплення на центральній вершині гори Маківка. Роти Каспійського полку, які намагалися обійти вершину з півдня, о 10 годині вечора 17  ( 30 ) квітня 1915 року почали різати й валити дротові загородження супротивника, однак потрапили під дуже влучний вогонь супротивника, що освітлював місцевість ракетами. Втративши всіх своїх офіцерів, каспійці відступили, у підсумку приєднавшись до сусіднього 4-го батальйону Овруцького полку, що діяв на лівому фланзі. У центрі позиції австрійців атакували дві роти Каспійського полку, на правому фланзі — 3-й батальйон Овруцького полку.

Січовики контратакували російськоімперський лівий фланг. У цьому бою, за повідомленнями січовиків, їм удалося захопити 3 російськоімперські кулемети й полонити 173-х російськоімперських солдат. Ці події сповільнили початок атаки лівого флангу російськоімперських військ, що почав просуватися вперед перед світанком. До цього часу правий фланг і центр російськоімперських військ, прорвавши лінію огороджень, наблизилися до окопів айстро-угорських військ на дистанцію 40—100 кроків, не починаючи вирішального приступу, чекаючи виходу на фланкуюче положення лівого флангу. Подолання потужних австро-угорських загороджень принесло нападникам величезні втрати — до цього моменту бою в батальйонах залишилося приблизно по 250 чоловік — і тривало занадто багато рятівного нічного часу — вирішальний штурм висоти почався вже при світлі дня. Російськоімперські війська захопили вершину.

У полон до російськоімперських військ потрапило 12 офіцерів й 576 нижніх чинів. З них 10 офіцерів й 429 нижніх чинів зведеного батальйону капітана Дрозда, зокрема числі частина стрілецьких сотень Мірошника й Будзиновского й 2 офіцери й 147 нижніх чинів батальйону Бема з 1-го гонведного полку. За оцінкою російськоімперського командування, з боку супротивника в обороні Маківки того дня брало участь не менш трьох тисяч чоловік.

У розпорядженні австро-угорського командування залишалися резерви, які були негайно кинуті в контратаку для повернення втраченої вершини. Контратаці передував артобстріл втрачених австрійцями центральних позицій з важкої артилерії. Перші дві контратаки, у яких з боку австро-угорської армії взяли участь дві роти мадярських новобранців, 1-й курінь і залишки 2-го куреня УСС, а з боку німецької — частини 1-ї піхотної дивізії, позиції якої перебували за кілька кілометрів на південний захід від гори Плишка, були відбиті з більшими втратами для нападників. Як згадував свідок подій січовик Гнатевич, недосвідчені мадярські новобранці «гинули, як мухи». Полковий ад'ютант 309-го Овруцького полку о 3 годині дня направив у штаб бригади записку такого змісту: «Доповісте Командирові бригади, що Овруцький полк на Маківці у важкому положенні: немає можливості втриматися без підтримки. Німці наступають із півдня й південного заходу більшими колонами. Підтримка необхідна не менш батальйону. Прошу розпорядження про відновлення телефонного зв'язку. Я особисто викликав по телефоні штаб бригади близько 20 хвилин й, хоча важку батарею чутно, але зі штабом бригади зв'язку немає». Підтримки не було. Командування висунуло на Маківку 147-й піхотний Самарський полк під командуванням полковника Шелехова, але прибути на нові позиції полк не встиг. Тим часом третя контратака стала успішною для австро-угорської армії — вершина гори була ними повернута. Біля 8-ї години вечора 18   квітня ( 1 травня ) 1915 року залишки російськоімперських батальйонів відступили, «густо встеливши поле бою тілами своїх убитих» за свідченням того ж Гнатевича. Російськоімперські війська відійшли на лінію колишніх дротових загороджень супротивника, звідки вони почали штурм гори вранці того дня.

2 травня 1915, в денному звіті командування 55-ї дивізії австрійської армії зазначалося:

У дводенних боях вдалося ворогові добути частину становищ нашого відтинку, що боровся по-геройськи. Аж тут, у найгрізнішому моменті з'явилися українці. Нехай коштує, що хоче, відвічний ворог мусить бути відбитий! Зі запалом, одушевлені правдивим патріотизмом, з розмахом як шумна буря, якій ніщо опертися не може, кинулися молоді хоробрі сини тієї країни в обороні рідної землі на ворога й приневолили його залишити те, що він вважав за здобуте. Небезпеку усунено. Українські Стрільці двічі рішили бій у нашу користь. Вони можуть гордо дивитися на свої подвиги, бо повсякчасно залишиться в історії слава їхніх хоробрих подвигів, та золотий лавровий листок в історії їхнього народу. Боротьба була важка і вимагала жертв. Тим, що залишилися в живих, висловлюємо нашу щиру подяку й наш подив. Героям, що поклали свої голови і віддали останню краплину крови, тим, що не можуть уже радіти перемогою, присвячуємо на вічну пам'ять цю згадку. Українці! З великою гордістю можете глядіти на Ваші найновіші геройські подвиги. Кожний мусить славитися приналежністю до Вашого корпусу, бо він матиме право назвати себе вибраною частиною.[2]

Об 11:55 вечора 18   квітня ( 1 травня ) 1915 року начальник штабу 78-ї дивізії підполковник Соколов направив телеграму в штаб корпусу й командувачам сусідніх ділянок з описом результатів закінченого штурму. Телеграма закінчувалася словами: «…З лівої ділянки знято батальйон Васильківців і вже перекинений на Маківку. Туди ж треба батальйон Каспійського полку із правого флангу й прибулий батальйон Самарців. Після прибуття на Маківку цих частин гора знову буде атакована». Одночасно із цією телеграмою генерал Альфтан послав телеграму на ім'я командира корпуса генерала Брінкена, у якій, навпаки, писав, що наявними в нього силами, нехай навіть із передачею йому частин Самарського полку, його дивізія здатна тільки до оборони, тому що: «Маківка сама по собі позиція, що важко взяти й важко удержати, …є тільки першим кроком на шляху виконання завдання, після якого ще треба опанувати вис. 1019, а значить і висотою 1032, що відстоїть від першої всього на 1 версту до півдня. Немає підстав припускати, щоб сила укріплень цих останніх висот була меншою, ніж на Маківці, бо супротивник тримає їх уже 3 місяці. Після атаки Маківки від Овруцького полку залишилося близько 600 багнетів, а від 4-ох батальйонів Каспійського полку близько 350 багнетів. …Досвід попередніх місяців показав… які величезні втрати несе наша наступаюча піхота, головним чином від могутньої артилерії супротивника. При цьому наша артилерія майже не має змоги допомагати своїй піхоті внаслідок крайнього обмеження в снарядах», а для свого переходу в наступ запитував два додаткових полки з резервів.

Удень 19   квітня ( 2 травня ) 1915 року генералові Брінкену довелося особисто прибути в штаб 78-ї дивізії для з'ясування обстановки на місці. У результаті особистої розмови Брінкена з Альфтаном у журналі воєнних дій XXII корпуса з'явився такий запис: «Генерал Альфтан, вважаючи, що атака заздалегідь приречена на невдачу, вважає наступ не тільки безглуздим, але й небезпечним, тому що можна втратити навіть і займане положення. Ця думка висловлена ним у бесіді з командиром корпуса. …Вважаючи, що в цю хвилину успіх буде на боці того, хто виявить більшу завзятість, командир корпуса вирішує повернути контратакою втрачене». Штурм був призначений у ніч із 20   квітня ( 3 травня ) на 21   квітня ( 4 травня ) 1915 року . Його було вирішено провести одним батальйоном 148-го піхотного Каспійське полку й трьома батальйонами 147-го Самарського полку.

Атака почалася в 4ій годині ранку 21   квітня ( 4 травня ) 1915 року . Генерал Матвєєв наказав призначити в кожну роту нападу по кілька нижніх чинів Овруцького полку, з тих, які вже побували на «австрійській» Маківці, добре знайомих і з місцевістю, і ворожими укріпленнями. Це було блискуче рішення. До кінця світлового дня, переборюючи кулеметний й артилерійський вогонь, російськоімперські піхотинці наблизилися до позицій супротивника на 100—120 кроків; тут їм було наказано обкопуватися й чекати темряви для вирішальної атаки. О 16:40 того ж дня підполковник Соколов доповідав: «Ми зазнаємо втрати від артилерійського вогню супротивника, але загалом для такої справи наші втрати помірні, частини освоїлися з місцевістю й придивилися до призначених пунктів атаки». Остаточний приступ почався перед світанком. До 6-ї години ранку 21   квітня ( 4 травня ) 1915 року штаб 78-ї дивізії одержав повідомлення про захоплення Маківки. Однак бій на самій горі й на її південних і південно-західних схилах тривав до полудня. Мадярські солдати чинили запеклий опір. О 16-й годині 21   квітня ( 4 травня ) 1915 року з 78-ї дивізії в штаб корпусу було відправлено телеграму:

Після дводенного найзапеклішого бою лихою штиковою атакою три батальйони Самарського й один батальйон Каспійського полку під керівництвом генерала Матвєєва й під командуванням полковника Шелехова опанували сьогодні о 7-й ночі висотою 958 Маківкою, яка є найсильнішою, майже недоступною позицією. При цьому захоплено в полон 30 офіцерів, 2 лікаря, близько 1300 нижніх чинів, 8 кулеметів. Втрати остаточно не з'ясовані. Батальйон капітана Дрозда, що складався з 6 рот, остаточно припинив існування після двох наших штурмів (1 Овруцького полку 800 полонених). З'ясувалося, що після першого захоплення цієї висоти Овруцьким полком до Маківки були висунуті й зосереджені інші резерви з Рожанки, висоти 1151, Славсько й Грабовця. Крім втрат полоненими, супротивник зазнав величезні втрати вбитими й пораненими. Кинувшись безладно, відійшов на Головецько й висоту 1014 (Менчул), де почав спішно обкопуватися, але наша артилерія перешкодила його роботам. Для сприяння Самарцям і Каспійцям одночасно Кременці наступали на Грабовець і забезпечили лівий фланг Самарського полку. Більші втрати зазнав 1-й батальйон Самарського полку, у якому залишився один офіцер. Втрати з'ясовуються. Австрійці широко застосовували розривні кулі й обливали нападників палаючим бензином з особливих апаратів.

У цьому бої російськоімперськими військами був зафіксований один з перших випадків застосування вогнеметів — німецьких нім. Flammenwerfer — у бою від їхнього згубного вогню загинуло майже сто російськоімперських солдатів, багато хто одержав опіки. У російськоімперських військ не було навіть терміну для їхнього найменування. Іншою великою проблемою були закладені австрійцями на схилах гори фугаси, які продовжували забирати життя російськоімперських солдатів навіть після повної перемоги.

Відразу ж після захоплення російськоімперськими військами Маківки в ніч із 21   квітня ( 4 травня ) на 22   квітня ( 5 травня ) 1915 року австрійське командування знову кинуло стрілецькі курені в контратаку, що була відбита. Висота 958 залишилася за російськими формуваннями.

Усього при атаці 21   квітня ( 4 травня ) 1915 року на Маківці російськоімперськими військовими було взято в полон 53 офіцери, 2250 нижніх чинів, 8 кулеметів зі 100 ящиками кулеметних стрічок, кілька тисяч гвинтівок, багато патронів і спорядження, 100 похідних в'ючних кухонь, телефонні апарати, 8 «апаратів для обливання палаючим бензином».

Слава Українських Січових Стрільців увічнена у народній пісні «Там на горі, на Маківці».

Там на горі, на Маківці,
Там ся били січовії стрільці.
Приспів:
Хлопці, підемо, боротися за славу,
За Україну, за вільнії права й державу.
Хлопці, підемо, боротися будемо
За Україну, за вільнії права.

Наші хлопці добре б'ються,
Йдуть до бою, ще й сміються.

Наша сотня вже готова,
Від'їжджає до Кийова.

Є в Києві Злота Брама,
На тій брамі — синьо-жовта фана.

Є у Львові усусуси —
Україна бути мусить.

А ми хлопці, як ті перла,
Заспіваєм: «Ще не вмерла…»