Бруно Крайський

Лідери СПА звернули увагу на активність Крайського, й 1953 року він здобув призначення до міністерства закордонних справ Австрії, де зайняв пост статс-секретаря і взяв участь у останньому раунді боротьби навколо укладення Державної угоди, що принесла Австрії в травні 1955 року довгоочікуваний суверенітет.

Всі дослідники, що змальовують всі етапи цієї стадії перемовин (берлінська зустріч міністрів закордонних справ Австрії та и великих держав у лютому 1954 року, візит австрійської делегації до Москви у квітні 1955 року), відзначають, що саме Крайський у приватних бесідах з видатними державними діячами й дипломатами СРСР, США, Англії та Франції аргументовано відстоював ідею нейтрального статусу для своєї країни, який би виключив використання її в інтересах тієї чи іншої сторони. Сам Крайський пізніше казав, що 26 жовтня 1955 року — день, коли австрійський парламент проголосив, що країна є постійно нейтральною державою, — був і його особистим святом.

Після проголошення нейтралітету Австрії від її дипломатичного відомства вимагалась особлива гнучкість у сфері міжнародної політики. На відміну від Швейцарії, Австрія прагнула брати участь у розв'язанні світових проблем. І тут значну роль відіграв Крайський, що зайняв 1959 року пост міністра закордонних справ. У ті роки близькі друзі Бруно скаржились на те, що побачити його у Відні практично неможливо. За сім років він здійснив понад 100 державних візитів. Його можна було бачити й на сесіях Генеральної Асамблеї ООН, й на засіданнях країн Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ, куди Австрія увійшла багато в чому завдячуючи активній позиції Крайського), й на зустрічах Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР). Його тепло зустрічали у стлицях східноєвропейських держав. він вів перемовини з такими лідерами світової політики того часу, як Хрущов і Кеннеді, Аденауер і де Голль. В середині 1960-х років деякі політики пропонували йому балотуватись на пост генерального секретаря ООН.

На позачерговому з'їзді СПА, що відбувся на початку 1967 року, Крайського було обрано її головою.

На виборах у травні 1970 року СПА здобула перемогу. Крайський став Федеральним канцлером країни.

Обов'язки канцлера майже не залишали Крайському часу для таких близьких йому зовнішньополітичних питань. Однак саме він зробив чималий внесок до скликання Загальноєвропейської наради. Його ім'я стоїть серед імен глав урядів, які підписали 1 серпня 1975 року у Гельсінкі Заключний акт цього форуму. Багато сил віддав Крайський боротьбі за скорочення перегонів озброєння. В роки його врядування Відень став місцем численних зустрічей представників країн Сходу й Заходу. За його ініціативою 1979 року було відкрито Віденський міжнародний центр ООН.

Однак головною сферою міжнародної діяльності Крайського у 1970-ті роки став Соціалістичний інтернаціонал (СІ). Разом зі своїм старим другом Віллі Брандтом та шведським прем'єр-міністром Улофом Пальме він активно обговорював питання про те, як зробити Соцінтерн важливим суб'єктом міжнародного життя. Восени 1976 року на XIII конгресі СІ в Женеві Крайський був обраний одним з віце-голів організації. Перебуваючи на цьому посту аж до XVIII конгресу, що відбувся в червні 1989 року у Стокгольмі, він багато уваги приділяв питанням розряджання та роззброєння, взаємовідносин Північ — Південь, для врегулювання конфліктів у різних регіонах земної кулі. Комунікабельність, здатність сходитись з людьми, вміння їх слухати, не нав'язуючи власної думки, — риси дипломата Крайського.

У 1983 році Крайський клопотав про звільнення радянського дисидент Юрія Орлова, але генеральний секретар ЦК КПСС Юрій Андропов віддав розпорядження не відповідати на цей лист[6].

Головним його клопотом упродовж багатьох років був близькосхідний конфлікт. Він критикував Голду Меїр та Давида Бен-Гуріона, тодішніх лідерів Партії праці Ізраїлю (ППІ), за те, що їхній уряд «не враховує інтереси арабських сусідів». Крайський вважав Ізраїль головним винуватцем напруженості на Близькому Сході, за що Голда Меїр назвала його «євреєм-антисемітом». При цьому його рідний брат жив того часу в Ізраїлі.

На початку 1974 року за ініціативою Крайського Соцінтерн створює так звану дослідницьку групу у складі представників низки партій — членів СІ. У наступні декілька років цей колектив, що отримав у Соцінтерні неофіційне найменування «група Крайського», відвідав ряд арабських країн, що були безпосередньо втягнуті до протиборства з Ізраїлем. Члени групи зустрілись із політиками арабського світу й не знехтували контактами з керівництвом Організації звільнення Палестини (ОЗП).

За кілька років Крайський розповідав про це:

Моя перша поїздка на Близький Схід у 1974 році супроводжувалась злісними коментарями з боку Ізраїлю. У першій країні, яку я відвідав в ході цієї поїздки, — Єгипті — також стикнувся з ворожим ставленням

Багато в чому завдяки дипломатичному досвіду Крайського місії вдалось ретельно обговорити проблеми зі своїми арабськими партнерами. Підсумком «човникової дипломатії» Крайського середини 1970-х років став підготовлена для Соцінтерну доповідь, в якій важливе місце було відведено палестинській проблемі. Він закликав відгукнутись на прагнення палестинців здобути державний суверенітет й почати з їхніми лідерами політичний діалог. Обґрунтована та зважена логіка аргументів Крайського впевнила його колег з керівництва СІ сісти за стіл переговорів з представниками ОЗП. Не випадково, що саме у Відні в липні 1979 року відбулась зустріч Крайського і Брандта з Ясіром Арафатом.

Крайський уважно стежив за розвитком подій на Близькому Сході. Після лівансько-ізраїльського конфлікту в червні 1982 року він остаточно прийняв антиізраїльську позицію.

Будучи Федеральним канцлером Австрії, він надав змогу радянським євреям емігрувати через Австрію до Ізраїлю чи країн Заходу. У 1970—1980 роки Відень був основним транзитним пунктом єврейської еміграції з СРСР.