Військовий кореспондент

Події греко-перської війни зображувалися в «Історії» грека Геродота. Втім у такій ситуації автор користувався переказами подій, свідком яких він не був. Грецький історик Фукідід описав події Пелопоннеської війни, свідком яких він був сам.

У часи Римської республіки, а згодом імперії, було прийнято, щоб консули в найкоротші терміни повідомляли про результати битв. Одним з найвідоміших повідомлень стала доповідь Юлія Цезаря після битви з Боспорським царем Фарнаком. Він лаконічно доповів сенату про результат битви: Veni, vidi, vici (Прийшов, побачив, переміг). Ця фраза стала крилатою. Цезарю також належить визначна пам'ятка римської літератури «Записки про Галльську війну» (лат. Commentarii de Bello Gallico). У семи частинах книги, написаних Цезарем, розповідається про воєнні дії римських військ на території Галлії у 58-50рр. до н. е. Хоча твір і написаний Цезарем, сам полководець згадується у ньому лише в третій особі. «Записки…» стали потужним пропагандистським засобом Цезаря: копії твору масово розповсюджувались у Римі, а трохи згодом стали класикою історичної літератури[1].

Першим прикладом роботи військового кореспондента у Новий час можна назвати голландського живописця Віллема ван де Вельде. 1653 р. він вийшов у море в маленькому човні, щоб спостерігати морську битву між голландцями та англійцями. Ван де Вельде зробив безліч ескізів на місці, а пізніше перетворив їх в один великий малюнок. Найвідоміші його картини — «Чотириденна битва», «Битва біля Даунса», «Битва біля Схевенгеніна», присвячені другій англо-голландській війні, були дуже популярними. Вони дали можливість великій кількості глядачів ознайомитись з ходом названих битв, невдовзі після них.

У часи Наполеонівських війн англієць Генрі Крабб Робінсон писав у газету «Таймс» матеріали про битви, що відбувались у Німеччині та Іспанії.

Чи не першим військовим кореспондентом у сьогоднішньому розумінні цього поняття став британський журналіст, за походженням ірландець, Вільям Говард Рассел. 1850 року він описував короткочасну війну між Данією та Прусією. У 1854 р. Рассел прибув до Севастополя як кореспондент «Таймс». Його звіти про події Кримської війни відправлялись двічі на тиждень морською поштою. Зокрема, завдяки його репортажам про нестачу спорядження у британській армії та спалах інфекційних хвороб (у першу чергу холери) було прийнято рішення будувати у Балаклаві залізницю[2]. Це покращило забезпечення Британської армії та сприяло загальному успіху у війні. Описуючи Балаклавську битву (1854), Рассел використав вираз «тонка червона лінія» (англ. The Thin Red Line). Так він назвав атаку британців, вдягнених у червоні мундири, на позиці російських військ. Виразу судилося стати знаковим у британській культурі та мистецтві. Надалі Вільям Говард Рассел побував у ролі кореспондента на полях битв Громадянської війни у США (1861—1865) та Франко-прусської війни (1870—1871).

Під час російсько-японської війни (1904—1905) 102 російських та 38 іноземних кореспондентів побували у діючих арміях у Маньчжурії.

На початку Першої світової війни уряди держав у стані війни забороняли діяльність журналістів. По-перше, багато військових керівників не довіряли кореспондентам, зокрема британський лорд Кітчнер. По-друге, боячись діяльності ворожої розвідкин, не допускали репортерів близько до фронту, аби важлива інформація не передавалась ворогу. Наприкінці 1915 р. британці послабили заборону на журналістську діяльність. Французька влада до кінця війни обмежувала діяльність преси. Жорстка цензура була впроваджена в кайзерівській Німеччині та Російській імперії.

Велика кількість кореспондентів працювала під час громадянської війни в Іспанії (1936—1939 рр.).

На початковому етапі Другої світової війни тоталітарні держави Німеччина, Японія та СРСР намагались через повідомлення з театрів воєнних дій проводити свою пропаганду. Активно залучались можливості кінематографу.

Під час звільнення німецьких міст американські військові сприяли діяльності журналістів, щоб ті висвітлювали звірства нацистів.

США приділяли значну увагу інформаційному забезпеченню бойових дій в Іраку 1990 року. Представник Білого дому Арі Фішер щоденно проводив брифінги для преси. Журналісти провідних медіа були присутні на передовій безпосередньо в бойових частинах[3].

• Дмитро Лабуткін (1986—2015)
• Сергій Ніколаєв (1972—2015)
• Тарас Процюк (1968—2003)
• Андрій Лисенко (нар. 1968)
• Дмитро Тимчук (1972—2019)
• Андрій Цаплієнко (нар. 1968)