Волтер Дюранті

Во́лтер Дюра́нті (англ. Walter Duranty * 1884, Ліверпуль, Англія — † 3 жовтня 1957, Флорида, США) — англо-американський журналіст, який впродовж 14 років (1922–1936) очолював московське бюро газети «Нью-Йорк Таймс», взяв у 1929 ексклюзивне інтерв'ю у Йосипа Сталіна, у 1932 за серію репортажів з СРСР здобув престижну Пулітцерівську премію в журналістиці й наполегливо заперечував Голодомор у своїх роботах.

Волтер Дюранті
англ. Walter Duranty
Посередині знизу
Народився 1884(1884)
Ліверпуль, Англія,
 Велика Британія
Помер 3 жовтня 1957(1957-10-03)
Флорида, США
Країна  Велика Британія
 Сполучене Королівство
Діяльність журналіст
Alma mater Еммануель-коледжd
Знання мов англійська[1]
Нагороди

Pulitzer Prize for Correspondenced

Премія О. Генріd (1928)

Закінчивши коледж, Дюранті переїхав до Парижа. Під час Першої Світової Війни він уникнув військової служби як журналіст, почавши працювати репортером The New York Times. У 1919 статтею про Паризьку мирну конференцію вперше звернув на себе ширшу увагу як журналіст. Пізніше приїхав до Риги писати про нові незалежні держави Прибалтики.

Спецкор у Москві

У 1921 році Дюранті переїхав до СРСР . Подорожуючи під час відпустки у 1924 потягом від Парижа до Гавра, він потрапив у залізничну аварію, ліва нога Дюранті була ушкоджена. Після першої операції лікарі знайшли в нього гангрену й ампутували ногу. Після лікування Дюранті продовжив свою роботу журналістом в СРСР; і той час з ним недовго співпрацювала Ріа Клаймен, яка пізніше оприлюднила відомості про Голодомор у своїх публікаціях. У 1929 році він взяв ексклюзивне інтерв'ю у Йосипа Сталіна, що відразу винесло його на гребінь популярності як журналіста.

У серії статей 1931 року, за які його у 1932 році було нагороджено Пулітцерівською премією, Дюранті доводив, що росіяни є азіатами за способом мислення, аргументуючи це тим, що вони природно схильні до колективізму і потребують авторитарного правління. Він вважав, що індивідуалізм і приватна ініціатива для них є такими ж чужорідними явищами, як тиранія і комунізм для західної людини, і призводять лише до соціальних заворушень. З погляду Дюранті, сталінізм є продовженням марксизму й ленінізму.

З приводу опору селянства колективізації він писав про «Kulaks — привілейований клас фермерів», який помилково створив Ленін. За його словами, та сама суспільна логіка, яка призвела до повалення царизму, має призвести до знищення цих людей, кількість яких він сам оцінював у 5 млн чоловік. Порівнюючи заходи Сталіна з діями біблейського Соломона і Тамерлана, він робив висновок, що ці селяни мусили бути «ліквідовані або переплавлені у вогні вигнання і примусових робіт на трудові маси». Дюранті стверджував, що концентраційні табори в Сибіру призначені для того, щоб надавати в'язням шанс переродитись і влитися в радянський народ, а тих, хто не приймає цю систему — «врешті-решт кожного ворога чекає смерть». Визнаючи радянську систему як жорстоку, він водночас, за його словами, був «ні за, ні проти» й лише історія зможе оцінити те, що відбувається в СРСР. Поширюючи погляди сталіністів, Дюранті часто виправдовував необхідність її брутальності.

Голодомор і журналістика

У 1932 році правдиві репортажі про голод в Українській СРР почали з'являтися в західній пресі. Гарет Джонс у «Таймс» і Малкольм Маггерідж у «Гардіан», засуджуючи обмеження в пересуванні Радянським Союзом, потай прибули в УСРР, щоб побачити все своїми очима. Навесні 1933 року Джонс полишив УСРР й опублікував свої статті про голод під власним іменем в «Манчестер Гардіан». Тоді ж за звинуваченням у промисловому шпигунстві була захоплена група британських підданих.

31 травня 1933 року Волтер Дюранті у «Нью-Йорк Таймс» в статті «Росіяни недоїдають, але не голодують» заперечував Гарету Джонсу: «Посеред дипломатичного скандалу між Британією та СРСР щодо шпіонажу британських інженерів раптом в американських медіа з'являється велика страшна історія з Британії про голод в Радянському Союзі…»[2]. Британський журналіст Малкольм Маггерідж, який сам повернувся з Української СРР, назвав Дюранті «найбільшим брехуном, якого я зустрічав у журналістиці»[3].

Дюранті уникав терміну «колективізація» у своїх повідомленнях, натомість він використовував евфемізм «соціалізація» та замовчував державний терор. Для нього, «суть боротьби була на селі, де відбувалась спроба соціалізувати, фактично за добу, сто мільйонів найупертіших та найнеосвіченіших у світі селян».[4]

У вересні 1933 р. Дюранті відвідав райони масового голоду, певно, з дозволу радянського керівництва і заявив, що застосування «слово голод стосовно Північного Кавказу є абсолютно недоречним». Зазначив, що цифри щодо кількості смертей «були завищеними», позаяк особисто бачив на Кубані «пухкеньких дітей» і «вгодованих телят». Залишаючись, за визначенням Р. Конквеста, «прорадянським кореспондентом», Дюранті висвітлював офіційну думку Кремля, але добре знав про справжні причини та наслідки Голодомору[5][6].

Цілковито всупереч своїм власним статтям в «Нью-Йорк Таймс» 26 вересня 1933 року в приватній розмові з британським дипломатом Вільямом Стренджем Дюранті сказав: «цілком можливо, що десять мільйонів людей померло безпосередньо або опосередковано від нестачі їжі в Радянському Союзі протягом останнього року». Те, що Дюранті свідомо дезінформував своїх читачів щодо причин і поширення голоду підтверджували британська розвідка і відомий американський інженер Зара Віткін (Zara Witkin: 1900–1940), який працював в СРСР у 1932-1934 рр.

Дуель в пресі щодо голоду відбувалася в той самий час, коли тривали переговори про визнання Радянського Союзу Сполученими Штатами. У листопаді 1933 офіційні відносини було встановлено, на честь чого міністр закордонних справ СРСР Максим Літвінов дав обід в нью-йоркському готелі «Волдорф Асторія». На цьому обіді в центрі загальної уваги опинився Волтер Дюранті, про що знаний критик і журналіст Александер Вулкотт написав: «Насправді таке враження, що Америка визнає обох: Росію і Волтера Дюранті».

На думку Євгена Стахіва:

Дюранті міг брехати, оскільки на цьому залежало президентові США Рузвельтові, котрий вивів СРСР із міжнародної ізоляції. В політиці Вашингтона було не дратувати «чорта», «ведмедя».[7]

Дюранті залишався спеціальним кореспондентом «Нью-Йорк Таймс» до 1940 року, після чого написав кілька книжок про Радянський Союз.

Нагороди

Критика Дюранті

Такі вчені, як Роберт Конквест і Саллі Тейлор, критикували Дюранті за захист в його роботах сталінізму й радянської пропаганди. Пані Тейлор 1990 року видала його біографію: «Апологет Сталіна Волтер Дюранті: людина Нью-Йорк Таймс в Москві». (ISBN 0-19-505700-7). Дюранті також критикували такі політичні коментатори, як Джо Алсоп і Ендрю Стуттафорд.[8] У 1949 ім'я Дюранті згадано у складеному англійським письменником Джорджем Орвелом для Департаменту інформаційних досліджень (IRD) МЗС Великої Британії списку письменників та інших відомих осіб «криптокомуністів» («Список Орвелла»).

Зрештою «Нью-Йорк Таймс» винайняли професора російської історії, щоб оцінити роботи Дюранті. Марк фон Гаґен з Колумбійського університету дійшов висновку, що роботи Волтера Дюранті незбалансовані, не є критичними і часто були нічим іншим як голосом сталінської пропаганди. В заяві для преси професор сказав: «Задля репутації «Нью-Йорк Таймс» цю нагороду в нього варто було б забрати».[9] «Нью-Йорк Таймс» відправили цей звіт до Пулітцерівського комітету, залишивши це на його розсуд.

У 2003 році Пулітцерівський комітет оголосив своє рішення не відкликати премію, зауваживши лише, що роботи Дюранті, «якщо б оцінювалися за сьогоднішніми стандартами, виглядали б дуже закороткими».

23 листопада 2007 року маніфестація з вимогою позбавити Дюранті Пулітцерівської премії пройшла у Києві.[10]

Примітки

  1. Bibliothèque nationale de France Ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  2. Повість про двох журналістів : [арх. 16.09.2016] / Джеймс Мейс // День.  2003. — 16 июля. — Дата звернення: 17.01.2019. — Цитата: «Дюранті зайняв провідну позицію у кампанії проти Джонса. 31 березня 1933 року «Нью-Йорк таймс» надрукувала на 13 сторінці статтю, яку можна було б вивчати на факультетах журналістики як приклад майстерного лавірування між правдою і брехнею. Вона називається «Росіяни голодні, але не помирають із голоду» і починається з викриття Джонса у контексті, який прояснює все: «У розпал дипломатичної дуелі між Великою Британією та СРСР з приводу арештованих британських інженерів, в американській пресі з’являється «страхітлива історія» із британського джерела про голод у Радянському Союзі, про «тисячі вже загиблих і мільйони, яким загрожує голодна смерть»».
  3. Олексій Коновал. Невигойна рана сторіччя / Петро Часто // Альманах Українського народного союзу.  2003. Вип. 93. С. 59-62.
  4. Ludmila Stern (2007). Western Intellectuals and the Soviet Union, 1920—1940. From Red square to the Left bank. Routlege. ISBN 0-203-00814-6.
  5. Office, Great Britain Foreign (1988). The Foreign Office and the Famine: British Documents on Ukraine and the Great Famine of 1932-1933 (англ.). Limestone Press. ISBN 978-0-919642-31-7.
  6. Дюранти Волтер — Енциклопедія Сучасної України. esu.com.ua. Процитовано 22 травня 2021.
  7. «Інший» націоналіст. Євген Стахів пишається своєю належністю до ОУН під час війни, хоча її нинішню ідеологію серйозно критикує., 17 липня 2009
  8. Stuttaford, Andrew (7 травня 2003). "Prize Specimen: The campaign to revoke Walter Duranty’s Pulitzer". "National Review ONLINE". Архів оригіналу за 26 червня 2013. Процитовано 10 січня 2008. (англ.)
  9. "N.Y. Times urged to rescind 1932 Pulitzer". "USA Today". 22 жовтня 2003. Архів оригіналу за 26 червня 2013. Процитовано 10 січня 2008. (англ.)
  10. "У Києві вимагали позбавити Пулітцерівської премії брехуна Дюранті". 5.ua. 23 листопада 2007. Архів оригіналу за 26 червня 2013. Процитовано 10 січня 2008.

Література

Див. також

This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.