Відступ Сербської армії через Албанію

6 жовтня 1915 року об'єднані німецькі та австро-угорські війська під командуванням німецького генерал-фельдмаршала Августа фон Макензена здійснили одночасний наступ на Сербію з півночі та заходу. 11 жовтня, без попереднього оголошення війни, болгари почали атаку на сербські прикордонні позиції. 14 жовтня Болгарія нарешті офіційно оголосила війну Сербії, її 1-ша та 2-га армії під командуванням генерала Бояджиєва просунулися в район Тимок на північному сході Сербії, намагаючись перерізати життєво важливу залізничну лінію від Салонік до долин річок Вардар і Морава, а також позбавлення шляхів поставок Сербії підкріплення та артилерійських боєприпасів. Маючи майже 300 000 людей, болгарська армія швидко розгромила слабкі сербські загони вздовж кордону. Сербська армія мала 250 000 осіб, велика кількість з яких в цей час протистояла 300 000 німців та австрійців на північному фланзі фронту.

Ведучи запеклі бої на величезному фронті, що простягався на 1200 кілометрів, проти трьох армій і не маючи допомоги та підкріплення від союзників, Верховне командування сербської армії розпочало організований відступ у напрямку Крагуєвця та Ниша. 6 листопада болгарська 1-ша армія з'єдналася з 11-ю німецькою армією генерала Галвица поблизу Ниша, 10 листопада вони перетнули річку Морава приблизно в 30 км на південь від Ниша і завдали удару по сербським військам, що їм протистояли. Протягом двох днів сербська армія протистояла значно переважаючим військам противника, утримуючи Прокупле, але зрештою була змушена відступити. Тиск австро-угорців, німців і болгарської 1-ї армії на півночі та 2-ї болгарської армії, що наступала зі сходу, змусили сербів відступати в південно-західному напрямку в Косово.

У середині листопада сербські армії досягли Приштини, але не змогли прорватися на південь через блокаду 2-ї болгарської армії на перевалі Качанік поблизу Скоп'є, щоб досягти Салонік і прорватися до французьких військ генерала Саррая. Мета Макензена полягала в тому, щоб загнати сербів у куток в районі Косова і змусити їх вступити у вирішальну фінальну битву.

Розрив комунікацій Ниш-Скоп'є-Салоніки та відсутність зв'язку з союзниками поставили сербську армію в найкритичнішу ситуацію. Радомир Путник почав зосереджувати свої війська з метою забезпечення доступу до плато Гнілане, відомого як «Поле Чорних Дроздів».

Вороже налаштовані до сербів албанці розпочали партизанські акції, завдаючи поразки слабким ар'єргардним та тиловим загонам сербів; це було помстою за репресії, яких вони зазнали після передачі провінції від Османської імперії Сербії та Чорногорії двома роками тому.

Уся болгарська армія, підтримувана з півночі частинами 11-ї німецької армії, тепер виступила проти сербів. Після інтенсивних боїв 23 листопада Приштина і Митровиця перейшли під контроль Центральних держав, сербський уряд залишив Призрен, свою останню тимчасову столицю в Сербії.

Вище сербське командування розглядало лише три можливості: капітуляція та сепаратний мир; остаточна почесна, але відчайдушна битва до повного знищення чи подальший відступ через гори до адріатичного узбережжя. Тим не менш, серйозно розглядалися лише відступ і контратака, тоді як капітуляція фактично не обговорювалася; уряд Сербії на чолі з прем'єр-міністром Ніколою Пашичем, принцом-регентом Олександром і Верховним командуванням під командуванням воєводи Радомира Путника прийняли рішення про загальний вихід і продовження боротьби у вигнанні. Єдиний можливий шлях порятунку пролягав на південному заході та північному заході, над високими гірськими хребтами Кораб і Проклетіє в Албанії та Чорногорії, що є частиною Динарських Альп, середня висота яких становила понад 1800 м. Сербський уряд планував реорганізувати та реформувати армію за допомогою та підтримки союзників.

23 листопада воєвода Путник наказав усім сербським військам використати останні артилерійські боєприпаси, а потім закопати чи вивести з ладу гармати, забравши з собою затвори та приціли. Путник також наказав, щоб врятувати їх від ворожого полону, усі хлопці, які досягли призовного віку, від дванадцяти до вісімнадцяти років, всього 36 000, мали йти за армією і приєднатися до відступу з метою врятувати країну у майбутніх боях. 25 листопада 1915 року сербське верховне командування видало офіційний наказ про відступ, адресований командувачам усіх армій.