Вільгорський Михайло Юрійович

Вільгорський був сином польського посланця при дворі Катерини II, діяча Тарговицької конфедерації, Юрія Михайловича Вільгорського, який мав чин дійсного таємного радника, і графині Софії Дмитрівни Матюшкін, в минулому фрейліни Катерини II.

У 1794 році разом з батьком і братами прийняв православну віру, тому сприяла сама імператриця.

У десять років Михайлу та його молодшому брату було надане Павлом I звання лицаря Мальтійського ордена.

У січні 1804 року граф Вільгорський був підвищений до камер-юнкера; тоді ж він вступив на службу у Державну колегію іноземних справ, до квітня 1812 року, коли був прийнятий до Міністерства народної освіти.

У 1818 році він перейшов до відомства Міністерства внутрішніх справ, але у 1826 році знову влаштувався до Міністерства народної освіти, у 1827 році тимчасово заміщав посаду попечителя Харківської учбової округи; був членом Головного правління училищ, що знаходяться у Петербурзі, та членом Комітету Головної театральної дирекції.

У 1832 році в чині дійсного статського радника і в званні шталмейстера, Михайла Вільгорського було призначено почесним опікуном Петербурзької опікунської ради і керівником виховного будинку, Маріїнської лікарні та Училищем глухонімих. У 1838 році був підвищений до гофмейстера, у 1845 році був призначений членом Головної ради жіночих навчальних закладів, у червні 1846 року отримав чин обер-Шенку.

Вільгорський надавав підтримку багатьом прогресивним діячам Росії. Так, у 1838 році спільно з Жуковським він організував лотерею, виручені кошти від якої пішли на викуп з кріпацтва поета Т. Шевченко.

Особливою пристрастю Михайла Вільгорського була музика, він був прекрасним виконавцем і композитором, хоча дилетантом, але за словами Шумана, «геніальним дилетантом»[5].

Уже в дитинстві у нього проявилися неабиякі музичні здібності: він непогано грав на скрипці, намагався складати музику. Отримав різнобічну музичну освіту, теорії музики та гармонії він навчався у іспанського композитора Вінсенте Мартін-і-Солера, композиції у Вільгельма Тауберта. Ще у 1804 році, коли вся сім'я проживала в Ризі, Брав участь у домашніх квартетних вечорах: партію першої скрипки виконував батько, альта — Михайло Юрійович, а партію віолончелі — його брат Матвій, видатний музикант-виконавець. Не обмежуючись отриманими знаннями, Вієльгорський продовжив заняття композицією у Парижі у Л. Керубіні — відомого композитора і теоретика.

Відчуваючи великий інтерес до всього нового, Вієльгорський у Відні познайомився з Л. Бетховеном та був присутній в числі перших восьми слухачів при виконанні «Пасторальної» симфонії. Протягом усього життя він залишався гарячим шанувальником німецького композитора. Вієльгорський є автором опери «Цигани» на сюжет, пов'язаний з подіями Великої Вітчизняної війни 1812 року (лібрето В. Жуковського і В. Соллогуба), він одним з перших в Росії опановував великі сонатно-симфонічні форми, написавши дві симфонії (Перша була виконана у 1825 році в Москві), струнний квартет, дві увертюри. Ним створені також Варіації для віолончелі з оркестром, п'єси для фортепіано, романси, вокальні ансамблі, а також ряд хорових творів. Романси Вієльгорського користувалися великою популярністю. Один з його романсів («Любила я») охоче виконував Глінка.

Будівля Гімназії при Російському музеї
Будинок Вільгорського у Санкт-Петербурзі

Будинок Вільгорського на Михайлівській площі у Санкт-Петербурзі завжди був своєрідним музичним центром. Тут збиралися справжні поціновувачі музики, багато музичних творів виконувалися вперше (Ф. Лист вперше грав по партитурі «Руслана і Людмилу» Глінки). Поет Д. Веневитінов називав будинок Вільгорського «академією музичного смаку», Г. Берліоз, який приїздив до Росії, — «маленьким храмом витончених мистецтв».

Маєток Вільгорського Луїзіно в Курській губернії, далеко від столичного життя, відвідували багато музикантів. У 1820-х роках у його маєтку були виконані 7 симфоній Бетховена. Вільгорський високо цінував музику Глінки. Оперу «Іван Сусанін» він вважав шедевром.

Помер Михайло Вільгорський 9 вересня 1856 року в Москві. В. Соллогуб говорив про нього:[6]:

Граф Виельгорский прошёл незамеченный в русской жизни; даже в обществе, в котором он жил, он был оценен только немногими. Он не искал известности, уклонялся от борьбы и, несмотря на то — или, может быть, именно потому, — был личностью необыкновенной: философ, критик, лингвист, медик, теолог, герметик, почетный член всех масонских лож, душа всех обществ, семьянин, эпикуреец, царедворец, сановник, артист, музыкант, товарищ, судья, он был живой энциклопедией самых глубоких познаний, образцом самых нежных чувств и самого игривого ума.

Похований у Лазарівській усипальниці Олександро-Невської лаври у Санкт-Петербурзі.

• Соловьёв Н. Ф. Виельгорский, Михаил Юрьевич // Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона: в 86 т. (82 т. и 4 доп.). — СПб., 1890—1907.

• «Тарас Шевченко-Грушівський: Хроніка його життя» Олександр Кониський