Гай-Нижник Павло Павлович

Павло Гай-Нижник народився 28 травня 1971 року в місті Дунаївці Хмельницької області у сім'ї творчої інтелігенції.

Був активним учасником самостійницького руху в період перебудови в СРСР. Засновник і провідник націоналістичної молодіжної організації «Союз Українського Народу», яка діяла у 1986—1989 роках у містах Дунаївці та Кам'янець-Подільський. У 1988 році вперше на теренах радянського Поділля підніс національний прапор України (почепив на трубі Дунаєвецької суконної фабрики ім. В. Лєніна синьо-жовтий стяг).

1989 року був учасником Республіканської установчої конференції Товариства української мови імені Тараса Шевченка в Києві.

Переможець Кубка Хмельницької області з боротьби «самбо» на приз Героя Радянського Союзу Ф. Є. Гончарука (м. Нова Ушиця, 1985). Здобув «Золотий значок ГТО СРСР» (1985), ІІ юнацький спортивний розряд з легкої атлетики (1985) й з боротьби «самбо» (1986) та І спортивний розряд з футболу (1988).

Освіта

Павло Гай-Нижник і Леонід Кравчук (1 грудня 2000 року)

• У 1978—1988 роках навчався у середній школі № 4 міста Дунаївці. Закінчив із срібною медаллю.
• У 1989—1991 роках був курсантом Донецького вищого військово-політичного училища інженерних військ і військ зв'язку імені генерала армії Єпішева.
• 1991 року — рядовий Радянської армії.
• У 1991—1995 роках — студент історичного факультету Кам'янець-Подільського державного педагогічного інституту ім. В. Затонського (нині Кам'янець-Подільський національний університет).
• З 1995 р. живе і працює в Києві.
• У 1995—1998 роках — аспірант Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського Національної академії наук України.

Професійна та наукова діяльність

У 1999 році Павло Гай-Нижник працює провідним археографом відділу пам'яток княжої та козацької доби Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України.

У 2000 році захистив дисертаційне дослідження на тему «Фінансова політика уряду Української Держави Гетьмана П. Скоропадського (29 квітня — 14 грудня 1918 р.)» і здобув науковий ступінь кандидата історичних наук із спеціальності 07.00.01 — Історія України.[1] у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка

2001—2003 рр. — провідний науковий співробітник відділу економічної реформи та удосконалення управління фінансовою системою Науково-дослідного фінансового інституту при Міністерстві фінансів України.

2002—2003 рр. — завідувач науково-інформаційного відділу Українського державного науково-дослідного інституту архівної справи та документознавства.

2003 р. — заступник головного редактора науково-популярного часопису «Гуманітарний seminarium».

2003 р. — науковий співробітник Інституту трансформації суспільства.

2003—2004 рр. — старший викладач кафедри історії України Криворізького державного педагогічного університету.

2004 р. — старший викладач кафедри гуманітарних наук Інституту ділового адміністрування в м. Кривий Ріг (за сумісництвом).

2004—2005 рр. — доцент кафедри історії та теорії держави і права Національної академії державної податкової служби України.

2005—2008  рр. — докторант історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

2008 р. у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка достроково захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук із спеціальності 07.00.01 — Історія України: «Фінансова політика Центральної Ради та урядів Української Народної Республіки (березень 1917 р. — квітень 1918 р.)»

2007—2012 рр. — старший науковий співробітник відділу соціально-політичної історії Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса Національної академії наук України.

2 липня 2010 р .— обраний дійсним членом (академіком) ГО «Українська академія наук».[2].

Від 17 квітня 2013 р. — Голова міжвідомчої Експертної ради з питань національностей, національних меншин та захисту українців у світі при Громадській раді при МЗС України.

Від 1 вересня 2013 р. — старший науковий співробітник Національного науково-дослідного інституту українознавства і всесвітньої історії.

20 листопада 2014 р. - 6 лютого 2020 р. — завідувач відділу історичних студій Науково-дослідного інституту українознавства.

Засновник (фундатор) Музею української пропаганди, що був створений в травні 2014 р. на житловому масиві «Троєщина» в Києві (вул. Драйзера, 8). Музей став першим подібним культурним закладом на лівобережжі столиці України.

Від грудня 2014 р. — член експертної групи Громадського комітету з питань національно-патріотичного виховання при МОН України.

Від 8 лютого 2016 р. — голова історичної секції Міждержавного проекту «Україна-Польща».

Від 2016 р. — член «Наукового товариства історії дипломатії та міжнародних відносин».

Від 13 березня 2017 р. є членом експертно-перевірної комісії ЦДКФФА України ім. Г.C.Пшеничного.

11 жовтня 2018 р. — обраний дійсним членом (академіком) ГО «Академія політичних наук».

Від 6 лютого 2020 р. — заступник директора Науково-дослідного інституту українознавства МОН України.

Член редколегій:

• наукового щорічника «Україна дипломатична»[3]
• наукового часопису «Пам'ять століть»
• наукового збірника «Становлення та розвиток української державності»
• часопису «Музеї України»
• наукового часопису «Українознавство».

1986—1989 рр. — засновник і провідник націоналістичної молодіжної організації «Союз Українського Народу» (Дунаївці, Кам'янець-Подільський). У 1988 р. вперше на теренах радянського Поділля підніс національний прапор України (почепив на трубі Дунаєвецької суконної фабрики ім. В.Лєніна синьо-жовтий стяг).

1989 р. — учасник Республіканської установчої конференції Товариства української мови імені Тараса Шевченка в Києві.

Вересень 2002 р. — член ініціативної групи Української гетьманської організації по створенню Всеукраїнського об'єднання громадян «Союз гетьманців-державників».

Вересень-грудень 2004 р. — Учасник Помаранчевої революції в Києві.

4 березня 2010 р. підписав Петицію — Відкрите звернення до депутатів Європейського парламенту з приводу наклепу проти С. Бандери в тексті Європейського парламенту щодо України від 25 лютого 2010 р. .

У червні 2012 р. був включений у «Список — 300» — авторитетних і найвідоміших українців (представників інтелігенції, науки, освіти, мистецтва, політики і громадських діячів), що створили «Всеукраїнський Комітет на захист української мови».

30 липня 2012 р. на передвиборчому з'їзді УНА-УНСО був включений до партійного виборчого списку. Увійшов до першої десятки (№ 7, як безпартійний) виборчого списку Української національної асамблеї (УНА-УНСО) як кандидат у народні депутати України (вибори до Верховної Ради України 28 жовтня 2012 р.)

2012 р. — кандидат в народні депутати України (№ 7 у виборчому партійному списку Української Національної Асамблеї (УНА-УНСО).

3 серпня 2012 р. підписав «Відкритий лист генеральному директору (президенту) Національної телекомпанії України Єгорові Бенкендорфу» з протестом відомих громадсько-політичних і наукових діячів проти російськомовного коментування Першим національним телеканалом ХХХ літніх Олімпійських ігор Чому Перший Національний коментує Олімпіаду недержавною мовою?!.

Учасник Євромайдану та Революції Гідності (21 листопада 2013 р. — 21 лютого 2014 р.) у Києві.

Під час Революції Гідності — член політради революційної організації «Правий сектор»[4].

У березні 2014 р. разом з групою провідних вчених України підписав «Звернення до російських вчених з приводу окупації російськими військами Криму та спроб кремлівського керівництва повернути на президентський пост в Україні В. Януковича».

П. Гай-Нижник та донька останнього гетьмана України П. Скоропадського Олена Отт-Скоропадська з чоловіком Людвіґом Отт-Скоропадським (13.IX.2005)

У серпні 2014 р. був одним з підписантів (П. Гай-Нижник, К. Гломозда, В. Сергійчук, Б. Якимович, А. Гречило, М. Железняк, О. Купчинський, А. Руккас, М. Ковальчук, М. Чмир, А. Сова, І. Скочиляс, М. Капраль та ін.) відкритого листа вчених щодо спроб нищення чи фальсифікації державних символів України, поширеному з нагоди Дня Прапора. В листі наголошувалося, що «протягом останнього часу ведеться системне нищення, паплюження та дискредитація Державних символів України» і ця політтехнологічна провокація має на меті посіяти чвари, створити штучне чергове протистояння в українському суспільстві й проводиться вона аналогічними методами, що й спроби розпалити конфлікти навколо неіснуючих мовних чи конфесійних проблем. З огляду на зазначене історики звертали увагу державних структур на потребу посилити захист державних символів України.

2014 р. — Лауреат Міжнародної літературної премії імені І.Кошелівця за 2013 рік.

Від 2013 р. — засновник і голова Націонал-консервативного руху «БУЛАВА»[5] (офіційно зареєстровано Міністерством юстиції України 24 жовтня 2017 р.)

У 2018 р. — один з активних ініціаторів перейменування Дніпропетровської області на Січеславську (у Верховній Раді України цю акцію очолив народний депутат А.Денисенко).

2019 р. — один з підписантів Загальної декларації архівів (la Déclaration Universelle des Archives).

Одружений.

Виховує доньок Дзвениславу (2005 р.н.) та Яснославу (2009 р.н.).

• 1999 р. — премія Федерації профспілок України «За активну роботу і сприяння при підготовці і випуску журналу Федерації профспілок України „Профспілки України“ у 1998 році і в першому кварталі 1999 року».
• 2004 р. — Лист подяки Управління освіти і науки виконкому Криворізької міської ради «за плідну роботу по організації науково-дослідницької діяльності учнів».
• 2004 р. — Лист подяки кандидата в Президенти України, народного депутата України Віктора Ющенка «за участь у Міжнародному Форумі „Освіта і наука — стратегічний резерв України“».
• 2006 р. — Орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого III ступеня «за заслуги з відродження духовності в Україні та утвердження Помісної Православної Церкви».
• 2007 р. — Почесна грамота Міністерства освіти та науки України «за вагомий внесок у розвиток освіти та високий професіоналізм».
• 2008 р. — Грамота Дунаєвецької районної державної адміністрації та Дунаєвецької районної ради Хмельницької обл. «за вагомий внесок у дослідженні історії Дунаєвеччини».
• 2012 р. — Дипломом лауреата редакції періодичних видань Національного банку України за версією журналу «Вісник Національного банку України» в номінації «Топ-20 докторів наук — активних авторів журналу „Вісник НБУ“».
• 2014 р. — лауреат Міжнародної літературної премії імені І. Кошелівця за 2013 рік.
• 2018 р. — Грамота Івано-Франківської обласної ради та Ювілейна відзнака «100 років Західно-Української Народної Республіки».
• 2019 р. — Диплом учасника Топ-10 у номінації «Життєпис» за дослідження «Павло Скоропадський і Власний Штаб гетьмана всієї України: боротьба за владу і державність» (Київ: Крок, 2019) Всеукраїнського бібліотечного «Біографічного рейтингу — 2019» Інституту біографічних досліджень Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського за участі незалежних експертів з метою виявлення та популяризації доробку в галузі біографістики та біографіки вчених, краєзнавців і бібліологів України.
• 2021 р. — Почесний Знак Генеральної дирекції з обслуговування іноземних представництв[6].

• історія України першої половини XX ст.,
• історія світової та української політичної думки,
• історія української революції та національно-визвольних змагань 1917—1923 рр.,
• історія вітчизняної соціально-економічної та фінансової політики,
• біографістика,
• політологія,
• ідеологія,
• історія української діаспори.

Автор понад 700 наукових досліджень, опублікованих в наукових фахових виданнях України, США, Канади, Росії, Білорусі, Угорщини, Сербії, Румунії, Мозамбіку та інших країн. Один із співавторів передмови до «Спогадів» гетьмана України Павла Скоропадського (Київ-Філадельфія, 1995).