Голубівка

Голубівка розташована на річці Лугані, поблизу залізничної станції Голубівка. Сусідні населені пункти: міста Первомайськ (примикає) на південному заході (вище за течією Лугані) і Ірміно на південному південно-заході, Кадіївка на півдні, селища Криничне на південному сході, Тавричанське, села Весняне, Бердянка на сході; селище Сентянівка і село Дачне на північному сході, місто Золоте на північному заході, селище Голубівське і село Березівське на півночі (всі чотири нижче за течією Лугані).

Засновано у 1764 році (як село Голубівка) полковником російської армії та емігрантом з Сербії (на той час турецького володіння) Петром Голубом, перше населення склали привезені Голубом з Росії кріпаки. У 1830-х роках місцеві селяни відкрили розміщені майже на поверхні землі поклади кам'яного вугілля і почали їхній видобуток у примітивних шахтах — «копанках» (тодішній поміщик — нащадок П.Голуба не виявив зацікавленості до нового джерела доходів). Першим ринком збуту голубівського вугілля стали солеварні Бахмута. З 1890-х років (на тлі швидкого зростання важкої промисловості України та розбудови залізничного транспорту) до Голубівки приходять іноземні (переважно французькі та бельгійські) інвестиції, завдяки яким створюються великі шахти з тисячами робітників та новітнім обладнанням (хоча становище шахтарів залишалося дуже важким). Робітники, приваблені відносно високими заробітками, приїздили з багатьох губерній Російської імперії (власне російських, українських, білоруських). Поруч із селом Голубівка (що існує досі й не є частиною міста Голубівка) виникло нове робітниче селище, назване Рудник Голубівський.

Під час громадянської війни 1918-1920-х років у Руднику Голубівському багаторазово змінювалася влада, а економіка селища занепала (хоча повністю видобуток вугілля не припинявся). 1942 року селище окуповане німецькою армією, визволене 3 вересня 1943 року. У 1944-1949-х роках знищені під час Другої світової війни шахти відбудовано. 1962 року утворений 1944 року Голубівський район Кадіївки перетворено на місто обласного підпорядкування та перейменовано на Кіровськ (хоча С. М. Кіров не відіграв якоїсь помітної ролі в історії міста). 1989 року шахтарі Голубівки (тоді Кіровська) брали активну участь у страйках, що охопили Донбас.

Повноваження місцевого самоуправління покладені на міську раду та міського голову. З 1990 року міськими головами Голубівки обиралися: О. І. Матвієнко (1990—1994 та 1998—2002), В. І. Костомаров (1994—1998) та В. В. Патюта (2002—2006 та з 2006).

12.05.2016 року ВРУ постановила повернути місту історичну назву Голубівка[3][4]. Постанова набирає чинності з дня, наступного за днем її опублікування.

42,3 тис. осіб у 1959 р. 40 тис. осіб — у 1979 р.,41,3 тис. осіб — у 1989 р.

Населення: 44,9 тис. осіб, із них 20,4 тис. чоловіків і 24,5 тис. жінок (за переписом 2001 року, населення склало 43,8 тис. осіб). Основна мова спілкування — російська, найпоширеніша конфесія — православ'я (парафія організована навколо церкви святого Миколи), є також громади баптистів та Свідків Єгови.

Етнічний склад населення міста на 2001 рік був представлений наступним чином:

• українці — 56,9 %;
• росіяни — 40,7 %;
• білоруси — 1 %
• інші національності — 1,4 %[8].

Економічне становище міста є важким, оскільки більшість шахт, що були впродовж століття основним місцем роботи та джерелом доходів мешканців, закриті — з більш ніж десятка залишилися лише дві — ім. Кірова та «Голубівська», але й вони є нерентабельними та перебувають під загрозою закриття.

З не пов'язаних з видобутком вугілля великих підприємств лише металообробний завод «Центрокуз» стабільно працює, решта (завод металопорошків, швейна фабрика) багаторазово скоротили обсяги виробництва у порівнянні з 1980-ми роками. Існують малі та середні підприємства (переважно торговельні), які так само не здатні забезпечити зайнятість більшої частини населення. З 25,5 тисяч працездатних голубівців за станом на 2001 рік лише 3093 особи були зайняті в промисловості, а 2054 — в бюджетній сфері.

Кіровський транспортний технікум, професійно-технічне училище, 8 шкіл (із них одна гімназія з українською мовою викладання, решта шкіл є частково чи повністю російськомовними).

Працюють міська та дитяча бібліотеки, міське радіо (мовить кілька десятків хвилин на тиждень), виходить щотижнева газета «Рабочее слово».

• Батаршин Гільфан Абубекерович (1914—1947) — прикордонник, Герой Радянського Союзу.
• Корота Євген Миколайович (1969—2015) — сержант Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
• Науменко Олег Сергійович (* 1986) — український фехтувальник, паралімпійський призер.
• Чугаєнко Юрій Олексійович (* 1942) — український дипломат. Професор. Доктор історичних наук.

• Офіційний сайт Верховної Ради України^{[недоступне посилання з липня 2019]}
• kirovsk

• Василь Пірко Заселення Степової України в XVI—XVIII ст. // Донецьк: Укр. центр, 1998. — 124 с.
• Петро Лаврів. Історія південно-східної України. Львів. «Слово», 1992. 152с. ISBN 5-8326-0011-8
• Алфьоров М. А. Урбанізаційні процеси в Україні в 1945—1991 рр: Монографія/ М. А. Алфьоров — Донецьк: Донецьке відділення НТШ ім. Шевченка, ТОВ «Східний видавничий дім» 2012. — 552 с.
• Алфьоров М. А. Міграційні процеси та їх вплив на соціально-економічний розвиток Донбасу (1939—1959 рр.): монографія / М. А. Алфьоров; Укр. культурол. центр, Донец. від-ня Наук. т-ва ім. Шевченка. — Донецьк, 2008. — 192 c.