Гориньград Другий

Кількісне збільшення села пов'язане із земельною реформою, яку провела Польща на початку 30-х років ХХ ст., так званою комасацією земель. Великі земельні ділянки ще під час загарбання України, 1921 року, були надані у власність польським офіцерам-осадникам. За років панської Польщі діти жителів села здобували освіту у двокласній початковій школі. У селі активно діяли члени осередку «Просвіта» сусіднього міста Гориньград. Вони не тільки розповсюджували українську літературу, пресу, а й влаштовували вистави. 1939 року Західну Україну було окуповано СРСР. Після початку окупації в Гориньграді-ІІ зазнали репресій польські землевласники: їхнє майно було конфісковано, а родини вислані на поселення до Сибіру[2].

З червня 1941 р. до лютого 1944 р. нацистські окупанти передали місцеві землі новоствореному господарству, у якому безкоштовно працювали місцеві селяни, щоб постачати в Третій райх продовольство. У місцевих жителів окупанти вилучали яйця, сало, збіжжя тощо. Німці створили тваринницьку ферму. Краяни стають активними учасниками опору фашистській окупації. За більшовицького режиму загинуло 23 особи, за часів німецької окупації — 11 осіб, 4 особи загинуло за нез'ясованих обставин, 11 — репресовано.

На початку лютого 1944 року село було зайняте радянськими військами. У березні 1944 року проведено мобілізацію чоловіків віком 18-50 років. З фронту не повернулись 32 жителі села[2].

На початку лютого 1944 року німці були вигнані з села, у ньому відразу було відновлено радянську владу. У березні 1944 року було проведено мобілізацію чоловіків віком від 18 до 50 років до лав Червоної армії. З фронту не повернулись 32 жителі села[2].

З 1949 р. до 1959 р. у селі діяла Гориньградська-ІІ сільська рада, яка у зв'язку з ліквідацією Тучинського району була ліквідована і приєднана до Гориньградської-І сільської ради. У січні 1950 року в селі було створено колгосп імені Горського, до якого увійшли 22 господарства зі 193. Першим головою колгоспу обрано Шевчука Карпа Івановича, а з квітня 1950 року — Маленького Миколу Івановича. На кінець 1950 року в колгоспі було вже 94 двори, 300 колгоспників (136 чоловіків, 180 жінок, 51 непрацездатних і старих, 33 підлітки (12–16 років). Проживали в селі, але не були членами колгоспу 77 осіб. У кінці 60-х рр. ХХ ст. село електрифікували, а впродовж 1978—1979 рр. збудували шосейну дорогу. У селі діяла також семирічна школа (з 1951 року)[2]

1959 році, у результаті нових адміністративних змін, Гориньград Другий увійшов до Рівненського району. Згодом разом із іншими селами Шубківим, Котовом, Гориньградом Першим і Рисв'янкою об'єднуються у колгосп ім. Мічуріна, на базі якого створено Рівненську обласну сільськогосподарську станцію з центральною садибою у Шубкові[3].

Ктитори Свято-Троїцького храму с. Гориньград-І Василь і Віталій Грицаки з Іконою Божої Матері «Скоропослушниця» с гори Афон

Після радянських часів минулого століття, село поступово почало занепадати, особливо у 80–90-ті рр. ХХ ст., після 2000-х село відроджується, спостерігається покращення соціально-побутових умов. В 2005—2010 рр. було закуплено спортінвентар та відремонтовано школи в с. Гориньград-ІІ та с. Рисвянка, виділено кошти на газифікацію села. Розвивається в селі підприємництво. З 1994 року тут діє компанія «Ольвія», де виготовляють вироби з бетону й металу. У селі діють початкова школа, продуктовий магазин, медичний пункт та сучасний клуб[2].

• Грицак Василь Миколайович (нар. 17 лютого 1961) — екс-заступник голови Міграційної служби України, нардеп V і VI скликань, генерал-лейтенант міліції, кандидат юридичних наук, доцент, Державний службовець першого рангу, Заслужений економіст України, Лауреат Державної премії в галузі науки і техніки. Учасник бойових дій, нагороджений відзнакою Президента України — «Захиснику Вітчизни».
• Грицак Віталій Миколайович (нар. 11 липня 1964) — генерал-майор міліції, Депутат Рівненської обласної ради (2010—2015 рр.), заступник голови Рівненської обласної організації Української спілки ветеранів Афганістану. Учасник бойових дій, нагороджений Орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, медаллю «За бойові заслуги», Почесною грамотою Верховної Ради СРСР, медаллю «Захиснику Вітчизни» й іншими державними нагородами.
• Чернець Василь Гнатович (нар. 27 червня 1946) — ректор Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв. Доктор філософії (ЮНЕСКО, 1993 р.), професор (1992 р.), Заслужений працівник освіти України (2001 р.), член колегії Міністерства культури і туризму України, лауреат Державної премії в галузі науки і техніки (2005 р.), дійсний член УАН, академік АН Вищої школи України, член Спілки журналістів України[4].