Українська галицька армія

Після відступу зі Львова першою створилася група «Схід» — на сході від міста, відтак — «Старе село» на півдні, до їхнього складу входив полк Українських січових стрільців; з цих груп пізніше сформувався II корпус Галицької армії. З військових підрозділів, які діяли проти польських відділів, що намагалися зі Львова прорватися у північну частину Галичини, сформовано групу «Північ». До неї входили Сокальська, Белзька, Угнівська, Равська підгрупи, які стали ядром 1-го корпусу Української Галицької армії. Поблизу Перемишля створено групу «Південь», до якої входили практично самостійні бойові групи «Щирець», «Наварія», «Рудки», «Крукеничі», «Хирів», «Лютовиська», «Карпатська», «Глибока», що згодом стали ядром III корпусу УГА.

Підготовка до загального наступу на Львів почалася другою декадою грудня 1918. До виконання наступу залучені групи «Старе Село», «Щирець» та «Схід». Безпосередньо у наступі мали бути задіяні «Старе Село» і «Щирець». Першій планувалося наступ із півдня, другій із південного заходу, маючи на меті оволодіти головним залізничним двірцем. Група «Схід» мала завдання відволікти на себе частину польських військ на півночі і сході. Початок операції призначено на 27 грудня. Лінія фронту проходила довкола Львова через Брюховичі — Збоїська — Кривчиці — Майорівку — Пирогівку, поза Козельниками — Сокільниками і Скниловом.

Наступаючі частини посилені новими бойовими силами. Групі «Старе Село» підпорядкували І-й Станіславський курінь, І-й Бережанський, І-й Коломийський та І-й курінь бригади УСС. Групу посилено батареями — по 10 гаубиць і одній далекобійній. Групу «Щирець» — Козятинською окремою піхотною бригадою — 1200 стрільців. Чисельність бойових сил, залучених до операції, лічила 4000 стрільців і 16 батарей. Зосередження стількох підрозділів, на думку Начальної Команди, повинно було принести успіх.

Однак, іноземці на керівних постах у Українській Галицькій Армії, спричинювали «витік» інформації ворогові. Отримавши дані, польська група полковника Сопотницького — 2400 жовнірів, 24 скоростріли, 150 кіннотників і 10 гармат — 24 грудня прибула в Городок. Випереджуючи наступ українських сил, 25 грудня група здобула Любінь Великий, 26 грудня Ставчани, 27 грудня Оброшине та Рудно і 28 грудня увійшла на допомогу польським військам у Львові. Цим поляки вивели з бойового ладу групу «Щирець» і значно посилили обороноздатність Львова. Одначе Начальна Команда ГА не змінила свого плану та 27 грудня наступ на Львів почали групи «Схід» і «Старе Село». Станіславський курінь здобув Сихів, курінь УСС здобув Зубру. 28 грудня група «Старе Село» зайняла Міські Пасіки, Сокільники, Бондарівку, курінь УСС — Козельники і Персенківку; УСС підійшли до Кульпаркова. Група «Схід» стала під Личаковом і захопила бровар Грунда. Хоча група «Щирець» тими днями відбила Любінь Великий, але Ставчан і Оброшино здобути не вдалося. Обходячи їх, група зайняла Скнилів, але підтримати наступ на Львів не змогла. На 29 грудня лінія фронту довкола Львова була наступна: Брюховичі — Рясна-Руська — Малехів — бровар Грунда — Пасіки Міські — Персенківка — Кульпарків — Скнилів — Зимна Вода.

Лінія фронту на новий 1919 рік йшла від Тімни до Хирова, від Перемишля кругом Львова на Яворів, Любачі, до Крилова на Холмщині. За листопад і грудень 1918 польські війська зайняли 10 з 59 повітів, в яких початком листопада була проголошена ЗУНР.

Солдати Української Галицької армії

Повторний наступ на Львів був призначений на 11 січня. Проте поляки розвідали і провели випереджуючу акцію. 6—7 січня група генерала Ромера з Рави-Руської прорвала лінію оборони, яку вкруг міста займала група «Північ» і 8 січня зайняла Жовкву. Куликів поляки здобули 9 січня, група прорвалася до Львова і укріпила його залогу. Випадом зі Львова поляки зайняли Рясну-Руську, Домажир, Козичі, Мшану і Судову Вишню. Вже 10 січня група УГА «Янів» поляків завернула до Львова.

Третій випад здійснено 7 і 8 січня на Угнів і Сокаль, тут їх зупинили українські частини. Випади поляків зірвали наступ УГА, а 12 січня поляки самі почали наступ. Захопивши Скнилів, вони 13 січня зайняли Бондарівку і Козельники. Група «Старе Село» під командою О. Микитки відбила Козельники і Персенківку. Позиційні бої були головною причиною зриву наступу УГА на Львів. Бойова лінія фронту довкола Львова стала так: Басівка — Сокільники — ліс Освіча — Козельники — північніше Сихова — Пасіки Міські — Чортківська Скеля — Лисиничі — Сороки — Ляшки Муровані — Малехів — Лиса Гора, Брюховичі — Рясна Руська — Козичі — Карачинів. В умовах холодної і сніжної зими, коло Львова та приколійної перемиської смуги бойові дії дещо стихли. Обидві сторони намагались максимально використати це затишшя у власних цілях.

На початку січня 1919 нечіткість і різнобій військових формацій Української Галицької армії, їхня невпорядкованість змусили Начальну команду провести повну реорганізацію для перетворення Збройних сил ЗУНР у регулярну армію, ідея реорганізації і її проведення належала тодішньому начальникові штабу НКГА полковникові Є. Мишковському. Усі військові формування звели до трьох корпусів, до корпусу входило 4 бригади, кожна з яких складалася з 3—5 піхотних куренів, полку артилерії, кінної сотні, сотні зв'язку, технічної сотні і допоміжних формацій; назви корпусів і бригад мали порядкові номери, а бригади, окрім числа, отримували ще й назву тієї місцевості, де вони починали формуватися. Наприклад, «2-га Коломийська бригада». Перший корпус створено з «Групи Північ», до нього увійшли «5-та Сокальська», «6-та Равська», «9-та Белзька» і «10-та Янівська» бригади та кінний полк. Під час польсько-української війни 1918—1919 цим корпусом командували полковник В. Курманович, згодом полковник О. Микитка, полковник А. Шаманек, а під час існування ЧУГА — отаман О. Лисняк і сотник Ю. Головінський.

Незважаючи на чисельну й технічну перевагу польського війська, за 248 днів війни УГА мала також і перемоги. Але остаточній перемозі галицького війська у першому наступі під Вовчухами в лютому 1919 (так звана «Вовчухівська операція»), коли практично завершилося оточення Львова, перешкодила Місія Антанти, очолена генералом Бертелемі, яка в дуже прикрій ситуації для поляків наказала перемир'я і просування частин ГА було зупинено.

За сприяння Антанти 25 березня Варшаві вдалося укласти угоду з Австрією і Чехословаччиною про транзит транспортів із людьми й озброєнням із Франції та Італії. У цій трагічній ситуації провід ЗОУНР знову погодився на припинення бойових дій і на переговори за участю Найвищої Ради. Тим часом польські сили генерала Галлера готували потужний наступ на всьому 500-кілометровому фронті.

Хоч численність УГА на фронті нараховувала у квітні 1919 року 1412 старшин і 52 200 вояків (533 кулемети, 188 польових і 13 важких гармат), польське військо вже в лютому-березні 1919 р. мало чисельну перевагу. В квітні 1919 р. Галицькій армії протистояло 62-тисячне угрупування польських військ. До нього у травні приєдналося 30 тис. старшин та вояків зі 100-тисячної армії Галлера, сформованої у Франції, які всупереч зобов'язанням польського уряду використовувати тільки у боротьбі проти більшовиків спрямували — проти УГА[2] Великий польський наступ почався 14 травня, коли поляки, всупереч зобов'язанням перед Антантою[2], кинули проти УГА шість добре озброєних дивізій генерала Юзефа Галлера і розпочали наступ на всьому фронті. Під натиском переважаючих сил ворога частини УГА були змушені відступати на схід.

Трикратна польська перевага на південному фронті створила безвихідну ситуацію на Прикарпатті. Частини І Гірської бригади і група «Глибока» втратили зв'язки з головними силами і були змушені перейти на Карпатську Україну, де й були інтерновані. За короткий час, продовжуючи вести запеклі бої на фронті, Галицька армія була перетворена у бойову силу загальною чисельністю близько 60 тис. бійців із забезпеченим запіллям. Проте відсутність ритмічного матеріального забезпечення (зброї, боєприпасів, амуніції), регулярного поповнення особового складу, недостатній вишкіл новобранців та брак вищих старшин (на службу до Галицької армії запросили колишніх офіцерів австрійської армії) значно послаблювали боєздатність армії. Важка ситуація ще погіршилася, коли 24 травня румунське військо з дивізією польського генерала Люціана Желіґовського ударило по тилах УГА і почало займати Покуття разом із Коломиєю і Снятином. УГА була затиснута у невеликий трикутник біля Чорткова на південному сході Галичини.

Разом із протистоянням польським військам, відбувалися внутрішні бунти. Один із них — «Дрогобицький бунт», піднятий сотнею Дрогобицької міліції за рішенням «Жовнірської Ради», збаламученої більшовицькою агітацією, проти уряду ЗУНР. Був ліквідований III-м куренем бригади УСС через кілька годин після початку, але надзвичайно роздмуханий у радянській історіографії.

6 червня 1919 УГА, зібрана в південно-східному трикутнику Галичини, здобула перемогу під Чортковом і перейшла в наступ (див. Чортківська офензива). 9 червня командувачем 25-тисячної Галицької армії був призначений генерал О. Греков, який разом із групою старшин підготував план наступальної операції у напрямку Чортків — Львів. 

У червні Начальна Команда на чолі з генералом О. Грековим запланувала створення ще восьми бригад, тобто, двох нових корпусів. Під час Чортківської офензиви утворено штаби 14-ї Станіславської, 15-ї Теребовлянської, 16-ї Чортківської, 17-ї Бучацької, 18-ї Тернопільської та 21-ї Збаразької бригад, але після переходу Збруча штаби розформували. Залишилися тільки 14-та Станіславська бригада, яка замінила у III корпусі 1-шу Гірську бригаду отамана Черського, що під час польського наступу весною 1919 була відрізана від решти частини ГА і перейшла на територію Чехословаччини, де її інтернували. Закінчував реорганізацію УГА В. Курманович, який заступив полковника Є. Мишковського на посаді шефа штабу НКГА. Реорганізована Галицька армія налічувала, за даними Б. Гнатевича, 45 куренів піхоти, близько 40 батарей і кілька сотень кінноти, що становило приблизно 25 000 крісів (гвинтівок), 150 гармат і близько 600 шабель. Окрім того, армія мала багато допомогових відділів та установ, що збільшувало її загальний чисельний склад удвічі. Поповнення бойових частин і військових формацій, вишкіл, постачання харчів і амуніції здійснював Державний секретаріат військових справ зі своїми виконавчими органами на місцях — окружними і повітовими командами. Після ліквідації у червні 1919 ДСВС цю роботу виконувала Команда запілля, а пізніше — Команда етапу армії, якою керували спочатку полковник Г. Коссак, а пізніше — отаман Зегорш.

25 червня 1919 УГА в ході Чортківської офензиви оволоділа Ожидовом і Белзцем. Стомлена тритижневим наступом і відчуваючи постійний брак набоїв, УГА перейшла до оборони. За три тижні наступу здобуто значні успіхи, які не можна було закріпити через повний брак воєнного спорядження в УГА, в основному піхотної амуніції.

28 червня польське керівництво перекинуло на Галицький фронт кілька нових, добре озброєних дивізій під проводом маршала Ю. Пілсудського. Було прорвано фронт І i ІІ корпусів, розпочався другий відступ УГА до Збруча, польська армія, прорвавши фронт Галицької армії, перейшла в контрнаступ від Бродів до Коломиї, контрнаступ поляків 16—17 липня закінчився переходом УГА через р. Збруч. Серед частин, які прикривали відступ основних сил українського війська, був Жидівський курінь УГА під командуванням С. Ляйнберга. На територію УНР перейшло 49 800 старшин і вояків при 603 кулеметах і 187 гарматах. У складі УГА були також деякі бригади, що постали під час Чортківської офензиви, з яких 12-та, 14-та, 18-та і 21-ша піші та 1-ша кінна брали вже участь у боях.

25 липня 1919 р. частини II Галицького корпусу вийшли на антибільшовицький фронт, а за ним 2 серпня і вся УГА. 12 серпня почався наступ об'єднаних українських армій на Київ — Одесу, яким керував новостворений штаб Головного отамана з генералом М. Юнаковим як начальником штабу і генералом В. Курмановичем як генерал-квартирмейстром. До кінця серпня 1919 українські армії звільнили від більшовиків 72500 км² території і 6,5 млн населення УНР. Похід на Київ закінчився 30 серпня здобуттям (головно III корпусом УГА під командуванням генерала А. Кравса) Києва і зустріччю з Добрармією генерала А. Денікіна наступного дня, але згодом і до відступу обох українських армій на захід.

Старшини штабу III-го корпусу УГА в таборі військовополонених у м. Тухоля. Польща. 1920 р. В центрі сидять: 13 — отаман Вільгельм Лобковець, 14 — генерал Мирон Тарнавський, 15 — сотник Петро Біґус.

Полонені старшини УГА в тюрмі «Бриґідки», жовтень 1919 року.

25 жовтня 1919 р. під час спільної наради представників ЗУНР та УНР генерал М. Тарнавський доповідав, що в строю залишалось 7000 вояків УГА; внаслідок епідемії, відсутності постачання різко знизилась дисципліна, зросло дезертирство. Старшини-фронтовики вимагали покінчити з війною, вступити в переговори з Денікіним чи Червоною Армією[3].

У другій половині листопада 1919 р. кількість хворих не зменшувалась, надавати кваліфіковану меддопомогу було вкрай складно через розкиданість на значних просторах. За деякими даними, у Проскурові було 1600 хворих, Барі — 2500, Немирові — 2000, Вінниці — 1000, Жмеринці — 500, Могилеві — 400…[4]

Причиною воєнної катастрофи УГА, до якої згодом дійшло, не були воєнні перемоги ворога[2], але жахлива епідемія тифу та інших пошесних хвороб, які вивели з армії до 90 % стану, так що в листопаді 1919 тільки 7 % вояцтва УГА могли лишитися на фронтовій лінії. Лев Шанковський вважав епідемію тифу, що підкосила галицьке військо, застосуванням хімічної зброї[2].

Наслідком цього 17 листопада в Одесі сталося підписання сепаратного договору між УГА та Збройними силами Півдня Росії, та перехід УГА під командування Антона Денікіна[5]; Галицька армія переходила на бік Добровольчої армії, але не могла бути використаною проти Армії УНР, передбачалося, що протягом 17—30 листопада вона зосереджується на лінії Козятин — Вінниця — Іллінці — Оратів — Погребище; займає і боронить район Бердичева; її штаб розміщується в Умані; тилові установи дислокуються в Христинівці, Ольгополі, Вознесенську, Миколаєві; санітарні установи з хворими і пораненими залишаються на місці; галичани зберігали внутрішню автономію та невтручання білих у питання призначення командного складу, січові стрільці не були визнані частиною Галицької армії, галицький уряд продовжував свою діяльність, вирішення політичних питань відкладалось на майбутнє.

У січні 1920 стан УГА зменшився до 1373 старшин і 20576 вояків, а в квітні до 1435 старшин і 16688 вояків. Це й примусило НКГА укласти перемир'я, а згодом і союзний договір із російською Добрармією (Одеса, 17.12.1919). Штабом УГА тоді намагався керувати полковник Добровольчої армії Микола Соборський, а потім стати Червоною Українською Галицькою Армією (ЧУГА), коли після розгрому Добрармії частини Червоної армії з'явилися на місці розташування галицьких бригад.

31 січня під Одесою під час відступу білогвардійців з Одеси відбулося створення за ініціативи командування УГА двох українських піших полків — 1-го Чорноморського та 2-го Запорозького — з колишніх військовополонених армії УНР; в кінці лютого деякі сотні було розформовані й влиті до більшовицьких частин, а з решти утворено 361-й український радянський стрілецький полк при 41-й більшовицькій дивізії зі штабом у Тирасполі.

Остаточно УГА вийшла з поля боїв, коли у квітні 1920 дві колишні галицькі бригади покинули Червону армію й перейшли до Армії УНР, що була тоді в союзі з польським військом, але потрапили в польський полон. Поляки звільнили підстаршин і вояків, а старшин інтернували в таборі полонених у Тухолі. Такий був кінець УГА після майже півторарічного її існування.

Піхота

Найчисленнішим і головним родом зброї УГА (67 % усього стану) була піхота, озброєна гвинтівками та карабінами (манліхерівка) системи Манліхер-Штаєр. На польському фронті на 1000 багнетів піхоти припадало 25 шабель кінноти та 8 гармат. Основною бойовою одиницею був курінь (на польському фронті — 51, на Наддніпрянщині — 48), що ділився на 4 сотні, сотні — на чоти (чети); до цього доходила ще скорострільна сотня (або чета у кожній сотні).

Наддніпрянські курені мали по 3 стрілецькі сотні й 1 кулеметну (8 кулеметів). Українська піхота відзначалася великою витривалістю[6], була краща в наступах і рукопашному бою[6], ніж в обороні; бо їй завжди бракувало набоїв, і тому вона часто мусила залишати свої позиції і відступати[6]. У цих випадках піхоту часто рятувала артилерія, яка займала позицію перед відступаючою піхотою й стрільбою на близьку віддаль стримувала противника[6].

Артилерія

Артилерія УГА була не тільки найкращим родом зброї, але й найкращою артилерією з усіх армій Східної Європи[6]. Вона складала 10,5 % особового складу усієї УГА[6]; на польському фронті галицька артилерія мала 58 батарей (у тому числі 40 батарей легких гармат, 1 гірську, 1 кінну, 7 гаубичних і 1 далекострільну (2 гармати 122 мм); на Наддніпрянщині 47 з половиною батарей (у них 177 легких і 10 важких гармат). Початково артилерія УГА мала австрійський гарматний матеріал, але ще на польському фронті через брак набоїв виміняла його на російський[6]. У листопаді, після переходу УГА на бік ДА, не поінформовані про потаємні перемовини з білогвардійцями гармаші 6-ти батарей полків СС у складі УГА — Зарицького та Бутрима — знищили армату та перейшли до Дієвої армії УНР чи полишили військо[7].

Кіннота, не зважаючи на її широкі можливості в рухливій війні, не відігравала в УГА великої ролі, бо в ДСВС панувала доктрина позиційної війни[6], в якій кінноті не надавали значення. Тільки з ініціативи генерала Олександра Грекова під час першого відступу УГА присвячено кінноті більше уваги і в червні 1919 р. створено Кінну бригаду у складі 2 полків, а в липні перший полк кінноти 1 корпусу — разом близько 1340 шабель[6].

Аероплан на озброєнні УГА

Nieuport 17C УГА Лютий 1919

Авіація постала з авіаційного відділу, що його на авіаційній базі в Красному організував сотник Петро Франко; при допомозі висококваліфікованих пілотів колишньої російської армії було організовано авіаційний полк (перший командант — сотник Борис Губер — загинув 5 лютого 1919 р. під час навчання зі старшинами від вибуху бомби, згодом полковник Джамбулат Кануков), що складався з 3 авіаційних сотень, авіашколи, технічної сотні і сотні обслуги; стан у квітні 1919 р.: 35 старшин і 300 вояків.

В українському літунстві служили також кадрові старшини австрійської армії: Франц Рудорфер, Едвард Бернгубер, Альберт-Фелікс Шепарович та інші.

До квітня 1919 р. українська авіація мала перевагу над польською[6], проте згодом її отримала саме польська авіація (150 літаків проти 40 українських) і добровільна американська ескадра. І хоча на той час літаки були мало розвиненими, дерев'яними, часто розбивались, вибухали, проте сам факт їхнього існування в УГА підтверджує, що Українська Галицька Армія — дійсно сильна, організована.

У повітряних боях українські летуни збили 16 польських літаків, з них 9 перемог було на рахунку сотника С. Євського (летунський сотник УГА Євський). Під час першого відступу до Збруча полк передислокувався в с. Звиняч поблизу Чорткова, після переходу УГА через Збруч — у с. Макову (Маків) під Кам'янцем-Подільським, згодом — до Шатави (поблизу Нової Ушиці), відтак — до Вінниці. Під час відступу УГА з-під Києва полк перебував у Могилеві, пізніше — в Одесі, після з'єднання з більшовиками — у Бердичеві і Козятині, де частину полку захопило польське військо.

До виникнення літунства Галицької Армії дуже причинився 3-й Одеський авіадивізіон, який прибув до Галичини під проводом свого командира — полковника Джам-Булата Канукова. З ним прибули добрі й досвідчені бойові летуни: полковник Борис Губер — відомий авіаконструктор, сотники Василь Євський, Василь Булатів, поручник Аркадій Шеремецінський, хорунжий Хаз-Булат Кануков (брат полковника).

Одночасно на Галицькій землі були власні спроби організувати літунство. Постали два літунські відділи, з яких один зорганізував син Івана Франка, поручник Петро Франко, другий у Тернополі — поручник Василь Томенко. Разом із прибулими наддніпрянцями ці відділи створили Галицький літунський відділ. Його головний аеродром був у Красному на Львівщині.

На цьому аеродромі залишилися по австрійцях великі майстерні, що їх очолив поручник Степан Слєзак — колишній конструктор австрійських гідропланів. Він зорганізував до праці фахівців-механіків, що їх спроваджував навіть із Відня і розгорнув широку роботу над направою і комплектуванням літаків. Майстерні ці привели до бойової готовості чимало літаків.

У грудні 1918 та січні 1919 Літунський відділ Галицької армії постійно розвивався. На початку лютого 1919 року прибула до відділу ціла низка літунів із колишньої російської та австрійської армій. Це дало змогу перетворити Літунський відділ на полк, що сталося на початку квітня 1919 року. З цього часу літунський полк Галицької армії складався з 3 бойових сотень та літунської бази.

1-ша сотня була розташована в Дулібах коло Стрия. Командиром її був поручник Антін Хрущ, а серед старшин-літунів були: сотники Євський, Алелюхін, поручники Огар, Земик, Заславський, чотарі Сєриків, Коцко (брат Адама), Мовчук, Фелікс Шепарович (брат Едмунда, командира 1-ї кінної бригади), Яцура та інші. На стані цієї сотні перебував вістун Михайло Шарик. На стані цієї сотні перебував теж Лев Шанковський, коли вчився в Старшинській школі Коша Звідомного полку в Станиславові (Івано-Франківськ).

2-га сотня залишилася в Красному, де теж перебувала Запасна сотня з Кошем полку, а теж майстерні поручника Слєзака.

3-тя сотня під проводом сотника Залозного перебувала в Тернополі.

Літунський відділ, а потім Літунський полк Галицької армії провадили живу бойову діяльність на польському фронті. 1-ша літунська сотня обслуговувала фронт III Галицького корпусу від Карпатських гір до м. Львова. 2 і 3 літунські сотні обслуговували фронт І і II Галицького корпусу. На польському фронті, українська авіація мала перевагу над польською авіяцією, яка негайно зникала з повітря при появі українського літака. Причиною, була не чисельна перевага, бо від квітня поляки мали чисельну перевагу над українцями, але якісна перевага українських літунів, що навіть на гірших машинах перемагали польських літунів. Про це свідчить відношення втрат: у повітряних боях поляки втратили 16 літаків, українці тільки 1. Переможцями у повітряних боях були сотн. Євський, що зібрав найбільше перемог (9), а далі пор. Шеремецінський, сотн. Алєлюхін, чот. Сєриків, пор. Рудольфер. Не помогла і «Ескадра льотніча ім. Тадеуша Косцюшкі», що була зорганізована в США і якої два американські літуни (не-поляки) згинули в повітряному бою з українськими літунами, втрачаючи теж два літаки.

Один літак, що його втратило українське літунство, був ушкоджений обстрілом і мусів приземлитися. Оба члени залоги, пор. П. Франко та ст. дес. Кавута попалися в польський полон, з якого оба втекли. Вони щасливо прибули окружною дорогою через Прагу, Відень і Будапешт до свого відділу в Красному.

5 лютого 1919 року сталася трагічна подія: під час викладу полковника Б. Губера в школі для старшин про бомби і їх кидання на ворожі цілі, бомба, що її хотів задемонструвати Б. Губер, розірвалася йому в руках. Згинули на місці: полковник Борис Губер, поручник Орест Гумецький, хорунжі Хаз-Булат Кануков, Михайло Нестор, Осип Швець. Від ран померли в лікарні: поручники Олекса Васан, Василь Томенко, Іван Люпул. З поранених вилікувався тільки сотник І. Фостаковський.

В іншій трагічній катастрофі галицького літунства розбився літак із командиром Галицького літунського полку — полковником Джам-Булатом Кануковим (він та 2 літуни згинули). Літак впав з висоти 500 м коло Озерної в другій половині травня 1919 року. Як виявлило пізніше слідство, причиною катастрофи був саботаж пілота-віденця — хорунжого Кубша, запідозреного в комунізмі. Перед закінченням слідства Кубаш, очевидно, свідомий свого злочину і майбутньої кари, підступом добрався до одного з літаків і стартував до втечі. В погоні за ним піднявся на своєму «Нюпорі» сотник Євський, дігнав його над Теребовлею і збив.

25 травня 1-ша літунська сотня відлетіла на наказ літунського референта Державного Секретаріату Військових Справ — сотника Евгена Пузи — на Чехословаччину, де чехословацька влада інтернувала літунів та забрала літаки. Літунська сотня евакуювалася залізницею зі Станиславова до Чорткова.

У Чортківській офензиві сотник Євський на своєму знаменитому «Нюпорі» осягнув дві дальші повітряні перемоги, збивши один новісінький «Фоккер» над Золочевом та інший літак над Поморянами. На жаль, інший ас української авіяції — поручник Аркадій Шеремецінський — не був свідком цих перемог: 21 квітня вчинив самогубство, заламаний психічно з приводу поразок Армії УНР у першій половині 1919 року. У літунській катастрофі біля Чорного Острова загинув теж старший десятник Кавута, коли в березні 1919 року перевозив літаки з Проскурова до Красного (тільки що втік з польського полону). Всі старшини української авіації, що загинули в першій половині 1919 року, були поховані на приватному кладовищі графині Росоцької в Красному. На їх могилах були поставлені хрести з пропелерів.

Панцерна зброя УГА диспонувала двома — трьома панцерними автомобілями і двома панцерними потягами, які успішно оперували на Хирівському й Львівському фронтах. На Наддніпрянщині УГА й Армія УНР мали тільки три здобуті від більшовиків сучасні панцерні потяги[6].

Панцерник «Федір Черник»

Панцерні потяги УГА:

• Панцерний потяг Ч. 1
• Панцерний потяг Ч. 2
• Панцерний потяг «Люся»
• Потяг Ч. 212

УГА мала 9 саперних сотень, з яких 4 були приділені до корпусів, 5 до бригад. Ці сотні формував і вишколював Запасний саперний курінь у Чорткові, пізніше реорганізований на Технічний курінь (командант Д. (Корнило[8]) Кізюк); автоколони УГА з 36 автомобілів, 24 мотоциклетів і 2 панцерних автомобілів були реорганізовані в Самохідний курінь. Залізничний курінь, залізничне депо й сотня залізничних мостів були організовані в Стрию, а пізніше перенесені до Станиславова. Телефонні сотні при корпусах, чети при бригадах і телефонні стежі при куренях і гарматних батареях вишколювалися в Звідомному полку в Станиславові. Чотири радіостанції були приділені до ДСВС й до 3-х корпусних команд.

Санітарна служба в УГА була організована за австрійським зразком[6] і до переходу за р. Збруч стояла на висоті завдань. Керував службою полковник Бурачинський Андрій, військовий лікар-дерматовенеролог. При корпусах працювали 2—5 польові лікарні та санітарні потяги. Після переходу за Збруч, санітарна служба була зовсім незадовільна через брак шпиталів, одягу, білизни і ліків. Це й було причиною епідемії тифу. Лікарів було всього 35, санітарних старшин 50, у 8 шпиталях тільки 1600 ліжок, а в кінці жовтня вже було 18000 хворих на тиф.

Вишкіл в УГА провадився у старшинських школах і в запасних кошах (полках, куренях) за статутами УСС та австрійської армії. Його слабою стороною була недостача бойового вишколу. Генерал Греков організував у червні 1919 р. армійський вишкіл, але після переходу УГА за р. Збруч план не був реалізований. Для старшин були школи добровольців з освітою не менше 6 класів середньої школи; у Галичині діяли 3 піхотні школи, 1 артилерійська, 1 звідомна; на Наддніпрянщині 1 піхотна й 1 артилерійська[2].

Внутрішній лад берегла польова жандармерія (польова сторожа) при НК ГА і корпусах (поділена на корпусні курені і бригадні сотні).

Іншими допоміжними відділами УГА були булавні сотні при штабах корпусів і бригад, харчові сотні при постачаннях корпусів і бригад, ветеринарні відділи при командах корпусів і в Кінній бригаді; пости польової пошти при корпусних і бригадних командах та ін.

У вересні 2020 року у Вінниці віднайшли кладовище вояків Української Галицької Армії та Армії УНР, знищене в радянський час. Припускають, що це може бути найбільший український військовий цвинтар УГА.[22]