Григулевич Йосип Ромуальдович

Йосип Ромуальдович Григулевич (литовський варіант — Юозас Григулявичус (лит. Juozas Grigulevičius); псевдоніми: Артур, Макс, Мігель, Юзик, Падре, Феліпе; літературний псевдонім: І. Лаврецький; 5 травня 1913, Вільно, Російська імперія — 2 червня 1988, Москва, СРСР) — радянський розвідник-нелегал, згодом вчений-латиноамериканіст[3]: фахівець з етнографії та історії країн Латинської Америки, історії католицької церкви в Латинській Америці та інституту папства, діяч атеїстичної пропаганди. Дослідник нетрадиційних релігій і культів. Доктор історичних наук (1965), член-кореспондент АН СРСР (1979).

Григулевич Йосип Ромуальдович
Народився 5 травня 1913(1913-05-05)[1]
Вільнюс, Російська імперія
Помер 2 червня 1988(1988-06-02)[1] (75 років)
Москва, СРСР
Поховання Новий донський цвинтар
Країна  Литва
 Російська імперія
 СРСР
 Коста-Рика
 Аргентина
Діяльність шпигун, історик, дипломат, біограф, дослідник, вбивця, розвідник, етнограф
Галузь етнографія, історія і Історія релігії
Alma mater Сорбонна, Вища школа соціальних наук і Вища партійна школа при ЦК КПРС
Науковий ступінь доктор історичних наук, доктор наук і 1965
Знання мов російська[2]
Заклад Комітет державної безпеки СРСР
Учасник німецько-радянська війна
Членство Російська академія наук і Академія наук СРСР
Посада посол
Партія КПРС і Communist Party of Poland
Нагороди

Ранні роки

Народився 5 травня 1913 в сім'ї Ромуальда Григулевича і Надії Лаврецької, литовських караїмів, у Вільні (нині Вільнюс) Російської імперії.

У 1926 році, будучи учнем гімназії в Паневежисі (Литва), зайнявся підпільною комуністичною пропагандою. У 1930 році вступив у Комуністичну партію Польщі. У грудні 1931 року був заарештований у Вільні. У травні 1933 року відбувся судовий процес у справі нелегальної організації КП Західної Білорусії, в яку входив Григулевич. У серпні Григулевич був висланий з Польщі, і в жовтні поступив на навчання до Вищої школи соціальних наук при університеті Сорбонни.

Від 1933 року працював у МОДРі Франції. У серпні 1934 по лінії Комінтерну спрямований до Буенос-Айреса, від 1935 року працював у МОДРі Аргентини[4].

Громадянська війна в Іспанії

У травні 1937 року — керівник радянської розвідки ІНО НКВС Слуцький відправляє групу агентів, в тому числі Григулевича, в Барселону для придушення збройного виступу POUM[5].

20 червня група під керівництвом резидента НКВС в Іспанії А. М. Орлова, за участю Григулевича, викрадає з в'язниці і через два дні таємно вбиває лідера POUM Андреса Ніна.

У жовтні 1937 року працював в Іспанії на посаді перекладача резидентури іноземного відділу НКВС[6]. Бере участь у бойових діях на боці республіканців, знайомиться з мексиканським художником комуністом-сталіністом Давидом Сікейросом. Незабаром був відправлений до Москви для навчання на спецкурсах НКВС.

Замах на Троцького
  • Квітень 1938 — направлений в США під псевдонімом «Феліпе».
  • Травень 1938 — направлений в Мексику для організації вбивства Л. Д. Троцького.
  • Листопад 1939 — викликаний у Москву для звіту про хід операції по Троцькому.
  • Лютий 1940 — повернення в Мексику.
  • 24 травня 1940 — організував збройний напад на будинок Троцького в м. Койоакан. Групу грабіжників очолив мексиканський художник Сікейрос. Замах скінчився невдачею — Троцький залишився живий. Григулевичу і його майбутній дружині допоміг втекти від мексиканської поліції Пабло Неруда, тоді генеральний консул Чилі в Мехіко.
  • Липень 1940 — від'їзд з Мексики в США.

Робота в країнах Латинської Америки
  • 24 грудня 1940 — повернувся до Аргентини.
  • 6 червня — указом Президії Верховної Ради СРСР нагороджений орденом Червоної Зірки.
  • Червень 1941 — призначений резидентом в Південній Америці. Займався створенням агентурної мережі ІНО НКВС в Аргентині, Чилі, Уругваї і Бразилії. Формував антифашистські диверсійні групи в нейтральній Аргентині («Д-група»).
  • 1941-43 — організовує диверсії на кораблях, що постачають стратегічні матеріали до нацистської Німеччини (через Іспанію і Португалію).
  • 1943 — резидентура НКВС зазнає великого тиску з боку поліцейських органів і спецслужб Аргентини. Григулевич вживає заходів по реорганізації мережі.
  • Липень 1944 — згортання роботи резидентури в Аргентині.
  • 29 жовтня 1944 — арешт багатьох учасників «Д-групи». Григулевич їде в Монтевідео. Перекидання архіву резидентури з Аргентини в Уругвай.
  • Серпень-вересень 1945 — перебрався до Бразилії під іменем Теодоро Б. Кастро, громадянина Коста-Рики.
  • 1946 — бразильський етап підготовки для закидання в Європу.
  • Листопад 1947 — переїзд з Ріо-де-Жанейро в Москву після розриву радянсько-бразильських відносин.
  • 1948 — навчання на курсах нелегалів в Москві. Підготовка легенди для роботи в Європі.

Робота в Італії
  • 1949 — як резидент (псевдонім «Макс») відряджається в Італію.
  • 1950 — налагодження імпортно-експортного «даху» в Італії.
  • 1951 — активна дипломатична і розвідувальна робота в Італії.
  • 14 травня 1952 — посол Коста-Рики Теодоро Б. Кастро (він же Й. Р. Григулевич) вручив вірчі грамоти президенту Італії. За сумісництвом посол — радянський розвідник представляв Коста-Рику при папському престолі у Ватикані і в Югославії. «Це було найвище досягнення радянської нелегальної розвідки», — зазначав Олег Гордієвський[7]. За наказом Сталіна готував замах на Тіто.
  • Листопад 1953 — повернення в Москву. У Римі раптове зникнення костариканського посла разом з його дружиною та дочкою створило переполох, і чутки про залучення мафії.
  • 1954—1955 — навчання у Вищій партійній школі.
  • 1956 — Григулевич виведений з резерву нелегальної розвідки і направлений на роботу у Всесоюзне товариство культурних зв'язків із зарубіжними країнами.
  • У 1970-ті роки за поданням голови КДБ СРСР Ю. В. Андропова нагороджений Орденом Червоного Прапора.

Наукова кар'єра

Під своїм ім'ям, а також псевдонімами В. Р. Лаврецький і В. Р. Григулевич-Лаврецький писав праці з історії країн Латинської Америки, біографії знаменитих людей (Болівар, Панчо Вілья, Міранда, Хуарес, Че Гевара, Альєнде, Сікейрос). Сумарний тираж книг Лаврецького, виданих лише в серії «Жизнь замечательных людей», становить 980 000 примірників.

Автор понад 30 наукових і науково-популярних книг, а також понад 400 других робіт, з історії Римо-католицької церкви, написаних як з позицій атеїзму і історичного матеріалізму, так і з урахуванням немарксистського зарубіжного досвіду[8]. Один з авторів «Атеїстичного словника».

В 1957 році вийшла перша наукова монографія В. Р. Григулевича «Ватикан. Релігія, фінанси і політика», яку автор захистив як кандидатську дисертацію з історії[9].

У 1960 році перейшов на роботу в Інститут етнографії АН СРСР (сектор Америки, Австралії і Океанії) на посаді старшого наукового співробітника. У 1961 році брав участь у створенні Інституту Латинської Америки; в 1965 році захистив докторську дисертацію по темі «Культурна революція на Кубі»[10].

З 1970 року обіймав посаду завідувача відділу — керівника сектору з вивчення зарубіжної етнографії (в 1982 році перетворено в сектор релігієзнавства та зарубіжної етнографії)[11]. Головний редактор журналу «Суспільні науки» (1976—1987).

15 березня 1979 року обраний членом-кореспондентом АН СРСР по Відділенню історії (загальна історія, в тому числі сходознавство), пізніше балотувався і в академіки[12].

2 червня 1988 року помер. Похований на Донському кладовищі в Москві[13].

Родина
  • Дружина — мексиканка Лаура Агиляр Араухо (1916—1997)[14], з якою він познайомився, ховаючись після невдалого замаху на Троцького. В подальшому супроводжував його при переїздах до Аргентини, Італії та Москви.
    • Дочка — Григулевич Надія Йосипівна — етнолог, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник сектора етнічної екології ІЕА РАН.

Бібліографія

Примітки
  1. Bibliothèque nationale de France Ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  2. Identifiants et Référentiels — ABES, 2011.
  3. Рашкова Р. Т. Ватикан и современная культура. — М.: Политиздат, 1989. — С.394 — 416 с. с.:ил. ISBN 5-250-00386-9
  4. Фельштинский Ю. Г. Вожди в законе. — М.:Терра-Книжный клуб, 2008. — 384 с. ISBN 978-5-275-01878-3 — C.344-345
  5. Иосиф Григулевич. Архів оригіналу за 21 квітня 2005. Процитовано 24 квітня 2018.
  6. Нил Никандров. Григулевич. М., 2005. ISBN 5-235-02825-2 — С. 54—55, 57, 63, 70
  7. Штирлиц
  8. Чернявский Г. И. Иосиф Григулевич: учёный и убийца // «Вестник», № 25(284) от 4 декабря 2001 г.
  9. Прудникова Е., Горчаков О., Попов А. Ю., Цветков А. И., Папоров Ю. Н. Легенды ГРУ. — СПб.:Издательский дом «Нева», 2005. — 640 с. ISBN 5-7654-4605-1 — С. 612, 619
  10. Некролог И. Р. Григулевича// Новая и новейшая история, Выпуски 4-6. Изд-во «Наука», 1988. — С. 273—238
  11. Вопросы научного атеизма, Том 18. — М.: Мысль, 1975. — С.384
  12. Комнин А. Доктор истории // «Огонек», № 22, 2003.
  13. Могила И. Р. Григулевича
  14. Москва. Новое Донское кладбище. Процитовано 10 січня 2018.

Література
  • Зенькович Н. А. Собрание сочинений. Т.6: Покушения и инсценировки: От Ленина до Ельцина. — М.:ОЛМА-ПРЕСС, 2004. — 636 с.:ил. ISBN 5-224-00843-3, ISBN 5-224-02152-9 (т.6)
  • Зорин. Л. Г. Медный закат // Знамя. — 2008. — № 2.
  • Ларин Е. А. Большая российская энциклопедия : [в 36 т.] / председ. ред. кол. Ю. С. Осипов, отв. ред. С. Л. Кравец. — М. : Науч. изд-во «БРЭ», 2007. — Т. 8. Григорьев — Динамика. — С. {{{сторінки}}}. — ISBN 978-5-85270-338-5. (рос.)
  • Никандров Н. Иосиф Григулевич. Разведчик, «которому везло». — М. : Молодая гвардия, 2005. — 448 с. — (ЖЗЛ; Вып. 967). — 5000 экз. — ISBN 5-235-02825-2Никандров Н. Иосиф Григулевич. Разведчик, «которому везло». — М. «Молодая гвардия», 2005. — 448 с. — (ЖЗЛ; Вып. 967). — 5000 экз. — ISBN 5-235-02825-2
  • Поляков Ю. А. Штрихи к портрету члена-корр. РАН И. Р. Григулевича // Новая и новейшая история. 2007. № 4;
  • Рапопорт В. Григулевич и другие // «Чайка»
  • Степанков В. Н., Киселёв А. В., Шарапов Э. П. Чекисты Сталина. — СПб.:Издательский дом «Нева», 2006. — 640 с. ISBN 5-7654-4606-X
  • Чернявский Г. И. ИОСИФ ГРИГУЛЕВИЧ: УЧёНЫЙ И УБИЙЦА//журнал Вестник, № 25(284) от 4 декабря 2001 г.
  • Чиков В. М. Суперагент Сталина: тринадцать жизней разведчика. — М.: Вече, 2006. — 378, [1] с., [8] л. ил., портр.; 21 см. — (Досье эпохи). ISBN 5-9533-1621-6.
  • Чиков В. М. Наш человек в Ватикане или Посол чужой страны, М., 2009. ISBN 978-5-9950-0051-8.

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.