Грін Олександр Степанович

Народився у Слободському — повітовому містечку В'ятської губернії, у сім'ї службовця-поляка. Батько Стефан Гриневський (1843—1914), польський шляхтич з Дісненського повіту Віленської губернії Російської імперії. Учасник повстання 1863 року за незалежність Польщі, Литви, України та Білорусі від Росії. За участь у січневому повстанні 1863 року в 20-річному віці безстроково засланий у Коливань Томської губернії. У 1869 році йому було дозволено переїхати у Вятську губернію. У 1873 році одружився з 16-річною медсестрою Ганною Степанівною Лепковою (1857—1895). Перші 7 років дітей у подружжя не було, Олександр став їхнім первістком, пізніше народилися брат Борис і дві сестри, Антоніна та Катерина. Отримавши початкову освіту вдома, Олександр продовжив навчання в реальному училищі. Однак, незабаром був виключений за сатиричні вірші, що висміювали педагогів. Згодом, Олександр вступив до міського чотирирічного училища, яке закінчив у 1896 році.

Подався до Одеси, мріючи стати моряком та втамувати спрагу пригод. Був матросом, рибалкою, кухарем, вантажником, землекопом, лісорубом, плотарем на Уралі й золотошукачем. Згодом, хлопець зрозумів, що кар'єра моряка не для нього.

Добровольцем пішов до царської армії. У 1902 році Олександра Гриневського зарахували рядовим до 213 Оровайського резервного батальйону. Втім, у армії все в юнака викликало протест: жорстокість командирів, їхня безглузда муштра, безправ'я солдат. Тому більшу частину своєї служби Грін провів на гауптвахті. Цей бунт проти жорстокості та сваволі завершився втечею, яку йому допомогли здійснити революціонери. Тоді ж Грін почав читати заборонену літературу, відвідувати таємні збори, виконувати доручення, проводити революційно-пропагандистську роботу серед матросів (за що у 1903 році був заарештований у Севастополі). Результатом невдалої спроби втекти стало ув'язнення, йому довелося відсидіти близько двох років. Згодом, у 1906 році, Гріна знову заарештували, вже у Петербурзі, і вислали на чотири роки до міста Туринська Тобольської губернії (звідки він втік у В'ятку).

Під чужим іменем майбутній письменник залишив батьківщину і приїхав до Петербургу. Літературний дебют письменника відбувся у Москві — в 1906 році надрукували його перше оповідання «Заслуга рядового Пантелеєва». Твір був написаний як агітка, що призначалась для розповсюдження серед солдатів. Майже весь тираж вилучили й тільки завдяки тому, що Грін підписав його ініціалами «А. С. Г.» (а ніхто з працівників видавництва не назвав прізвища автора), письменнику вдалося уникнути нового арешту. Така ж сумна доля спіткала і його брошуру «Слон і Моська», Першим твором Гріна, що дійсно побачив світ, стало оповідання «В Італії» (1906 рік), надруковане в газеті «Биржевые ведомости». Згодом один за одним починають з'являтися «Цегла і музика», «Марат», «Випадок». У 1907 році під оповіданням «Випадок», уміщеним у петербурзькій газеті «Товарищ», уперше з'явився підпис «А. С. Грін».

Перша збірка Гріна під назвою «Шапка-невидимка» вийшла у світ у 1908 році. У 1910 році його знову заарештували (цього разу як нелегала) і відправили відбувати заслання протягом двох років у Архангельській губернії.

З початком громадянської війни письменника запроторили до армії. Вирушаючи на службу, з мріями і надією на краще майбутнє, він повернувся тяжко хворим, без житла і засобів до існування. У відчаї Грін звернувся до Максима Горького, який домовився про лікарню, дістав рідкісні на той час продукти і ліки, допоміг отримати кімнату в Будинку мистецтв і академічний пайок.

Грін почав багато писати, вдруге одружився. У 1924 році з родиною переїхав до Феодосії. Оселившися восени 1930 року в Старому Криму, родина опинилась у дуже скрутному матеріальному становищі.

Помер письменник у бідності та забутті 8 липня 1932 року від раку легень.

Олександр Грін на поштовій марці України, 2005

• У 1960 році відкрито музей його імені в Старому Криму, в будиночку, де письменник провів свої останні дні.
• На могилі письменника у Старому Криму височіє скульптура героїні твору «Та, що біжить по хвилях», а поряд дерево, на якому на знак пошани і любові червоніють стрічки, неначе справжні Грінівські «багряні вітрила».
• У 1970 р. в м. Феодосії, де жив і працював Олександр Степанович Грін, створено Літературно-меморіальний музей Олександра Гріна.
• У місті Кіров 1980 р. було відкрито Будинок-музей Олександра Гріна.
• Письменнику присвячено телефільм В. Клевцова «Кримські сторінки Олександра Гріна» (1980)[2], удостоєний диплома журі IX Всесоюзного фестивалю телевізійних стрічок у Єревані (1981).

Одним з найкращих творів Гріна вважають повість-феєрію «Пурпурові вітрила» (рос. «Алые паруса») (1923 рік).

• «Остання ставка містера Енніока» (1922, за мотивами оповідання «Життя Гнора»; реж. Володимир Гардін, Друга кінофабрика ВУФКУ, Україна)
• «Акварель» (1958)
• «Шарлатові вітрила» (1961)
• «Та, що біжить по хвилях» (1967)
• «Ассоль»
• «Блискучий світ» (1984)
• «Золотий ланцюг» (1986)
• «Пан оформлювач» (1988)
• «Сто верст рікою» / Simts judzes pa upi (1990)
• «Дорога нікуди» (1992),
• «Геллі і Нок» (1995, за оповіданням «Сто верст рікою»; реж. Вадим Іллєнко, к/ст. ім. О. Довженка)
• «Та, що біжить по хвилях» (2007)
• «Правдива історія про Червоні вітрила» (2010) та ін.

• Олександр Грін: коротка біографія // UaModna, 9 липня 2015
• Олександр Грін на сайті IMDb (англ.)