Дажбог

Дажбог — сонячний бог, якому поклонявся весь слов'янський світ[1], бог Сонця, світла, добра, син Сварога, син Неба (буквально «дай бог», тобто податель (подавець) добра, багатства, бог-подавець, дарівник, отже бог достатку); у народі називався ще Дайбог, залишки назви є у вигукові «дай Боже» як відгомоні первісної жертовної трапези, до того ж із варінням меду; вигук зберігся понині в ритуальних обрядах та при розпиванні міцних напоїв; у колядках приспів: «Ой дай Боже!», а також вираз «дати на Боже», тобто «жертвувати на церковні потреби»; в Іпатіївському літопису під 1114 р. записано: «Єго же наричають Дажьбог. Солнце царь, син Сварогов, єже єсть Дажьбог»; божество входило до складу ідолів так званого Володимирового (Київського) пантеону (олімпу) поруч із Перуном, Хорсом, Стрибогом, Симарглом і Мокошею (коли в Києві почав княжити Володимир, він поставив поза своєю палатою на горі ідолів названих богів)[2][3].

M. Priesniakow. Dażbóg. 1998

Дажбог староцерк.-слов. Даждьбог
Божество в	слов'янська міфологія
Медіафайли у Вікісховищі

Називаючи наших пращурів «Дажбожими онуками», автор «Слова о полку Ігоревім» виокремлює Дажбога як верховне божество, під всемогутньою силою якого було все небо — найвища цитадель Всесвіту.

Зображення Дажбога було в пантеоні князя Володимира на Старокиївській горі. Вважався родоначальником руського народу, у «Слові о полку Ігоревім» русичі звуться його внуками: «Погибашетъ жизнь Даждьбожа внука».

Дажбог вважався подателем благ, насамперед достатку та врожаю. Деякі дослідники навіть через це вважали його божеством дощу, проте сонячна символіка Дажбога є незаперечною.

Функції Дажбога перейшли до Святого Миколи.

Появу різних комах та плазунів навесні наші предки пояснювали тим, що Дажбог «відімкнув» землю. Для цього він посилав на землю пташок із ключами.