Дейвід Х'юм

Філософія Х'юма стала наступним логічним кроком у розвитку британського емпіризму, чільними представниками якого були Френсіс Бекон, Джон Локк, Джордж Барклі та Ісаак Ньютон. Бекон в «Новому Органоні»^[en] (1620) вперше в британській філософії описав методологію експериментального пізнання матеріального світу, достовірність якого гарантує не Бог, а дотримання чітко визначених пізнавальних процедур. Цим епістемологія Бекона принципово відрізнялася від епістемології Декарта, де гарантом достовірності нашого чуттєвого пізнання виступає Бог. Локк продовжив і розвинув міркування Бекона, спробувавши якнайчіткіше визначити, наскільки достовірним може бути наше чуттєве пізнання речей без звернення до Бога. Зона достовірного пізнання в Локка вийшла дуже обмеженою: вона охоплювала лише декілька так званих «первинних» властивостей речей (як-от протяжність, щільність, рух, кількість та зовнішня форма); інші ж властивості речей нам достеменно невідомі й ніколи не будуть відомі, оскільки наше сприйняття цих речей залежить не стільки від речей, скільки від нас та конкретних обставин (такими є смак, колір, запах, тощо). Ця невизначеність не влаштувала Барклі, який побачив у ній джерело неусувного скептицизму, від якого лише маленький крок до атеїзму. Барклі вирішив побити скептицизм його ж зброєю: використовуючи прийоми Секста Емпірика, він спершу довів, що «первинні» властивості речей не менш суб'єктивні, ніж решта, а потім додав до цього, що справжнім джерелом скептицизму є наше припущення про «матеріальну субстанцію», яка буцімто є основою незалежного від нас існування «матеріальних речей». Якщо відмовитися від цього припущення й визнати, що у світі є лише «духовна субстанція» (Бог та «обмежені духи», у т.ч. люди), ми заодно втратимо будь-які підстави для скептичного сумніву, «а чи сприймаємо ми своїми чуттями речі саме такими, якими ці речі є насправді» (адже ніяких «речей» немає, а є лише Бог, який дає нам відчути те або це). Х'юм же помітив і констатував, що припущення про існування Бога так само позбавлене раціонального підґрунтя, як і припущення про існування «матеріальної субстанції». Таким чином, саме Х'юм довів емпіризм до його логічного завершення: людина має справу лише з власними чуттєвими враженнями, які формують в її розумі певні «ідеї», але нам невідомо й ніколи не буде відомо, хто або що у зовнішньому світі викликає ці наші враження та ідеї.посилання→

Цей висновок зробив з Х'юма послідовного скептика. Після Монтеня Х'юм став наступним чільним європейським філософом, який відкрито виступив на захист скептицизму. Проте скептицизм Х'юма виявився принципово відмінним від скептицизму і Монтеня, і Секста Емпірика. Цей останній розвивав свій скептицизм насамперед з терапевтичною метою: якщо вас мучить неспроможність достеменно з'ясувати, яка філософська школа обстоює достовірну картину світу і яка школа медицини достовірно описує внутрішній устрій людського тіла, ви можете заспокоїтися на тому, що в царині наших чуттєвих вражень все однаково безсумнівно (ми просто «відчуваємо те, що відчуваємо»), натомість будь-яка відповідь на питання, «що саме стоїть за нашими чуттєвими враженнями», однаково сумнівна (якими речі є «насправді», нам невідомо й не факт, що колись буде відомо). Монтень додав до цього практичний висновок: якщо ви не знаєте, хто правий у суперечці католиків з протестантами, ви не маєте кращого виходу, ніж спиратися на традицію (тобто бути католиком), бо людський розум (до якого активно апелювали протестанти) все одно неспроможний знайти щось достовірніше. Х'юм натомість спробував проаналізувати, як нам вдається сформувати цілісну картину світу, маючи справу лише з набором отриманих нами чуттєвих «вражень», які ми обробляємо силами власного розуму.посилання→

Центральною проблемою при цьому виявилася проблема каузальності. Питання Х'юма максимально стисло можна сформулювати так: на якій підставі ми висновуємо, що подія А спричинила подію Б, якщо основою для такого висновку є лише наше послідовне чуттєве сприйняття спершу події А, а потім події Б? Ми можемо сприйняти кожну з цих подій, але ми не сприймаємо чуттями той факт, що перша з них спричиняє другу. Цю проблему Х'юм розв'язує посиланням на звичку: якщо ми багато разів сприймаємо однакову послідовність подій А і Б, ми, звикнувши до цієї послідовності, починаємо очікувати Б після А й робимо висновок, що подію Б спричиняє саме подія А. Такою, згідно Х'юму, і є людська природа. Згодом ця постановка питання глибоко вразила Іммануїла Канта, який, слідом за Х'юмом, підтвердив непізнаваність для нас навколишніх речей, якими вони є «самі по собі», але замість звички як єдиної основи нашої ідеї каузальності постулював цілу низку вроджених настанов людського розуму і на рівні чуттєвості (так звані «апріорні форми чуттєвості» - простір і час), і на рівні раціональної обробки чуттєвих даних (дванадцять «категорій»).посилання→