Дзвиняч (Чортківський район)

Поблизу Дзвинячі виявлено археологічні пам'ятки трипільської, гава-голіградської, черняхівської і давньоруської культур.

В 1877 році знайдено динарій імператора Коммода (180 – 192). Давньоруський могильник розміщений у полі. Тут виявлено підплитове поховання.[2]

Назва населеного пункту походить від назви річки-потічка Дзвінка, пов'язана з течією потоку, що біжить (дзвенить) через село. Конкретних відомостей про час заснування села в архівах немає. Перша писемна згадка — 1517[3].

У 1612 — с. Звиняче (Zwiniacze), у 1636 зустрічається варіант Dzwiniacz(e). У XVI і першій половині XVIII ст. с. Звиняче, згодом с. Дзвиняч. [4]

2 жовтня 1656 р. король Ян ІІ Казимир надав вінницькому старості (майбутньому брацлавському воєводі) Анджею Потоцькому села Дзвиняч (також Звенигород, Вовківці, Латківці, Бабинці, Трубчин на Поділлі), належні його батьку Якубу: Гряду, Сєцехів, Волю Брюховецьку в Львівській землі, які пізніше були «доживоттям» дружини. Частину маєтків записав на фундацію костелу в Тулішках).[5]

1566 р. поселення належало Черминському; у селі вже була дерев'яна церква.

Згадка про Дзвиняч 1791 року засвідчує перетворення мурованого костелу, заснованого Антоном Хонановським, на церкву. На той час в селі проживала 1641 особа. Ці факти вказують на те, що до 1791 року село було великим, отже — засноване раніше. За переказами старих людей, колись на місці села було поле, серед нього пан збудував маєток. Так як навколо маєтку розлягалися родючі землі, їх почали обробляти люди, що працювали на пана і стали першими поселенцями цієї місцевості.[6].

З історії села відомі лише загальні характерні риси і дещо більше з періоду Нової та Новітньої історії.

Кінець XVI — перша половина ХІХ ст. характеризується занепадом господарського життя. Польські пани, шляхтичі знущались з сільських людей. Утікачів від панщини поміщицькі гайдуки виловлювали і нещадно карали. У ХІХ ст. село мало вже 1739 жителів. У 1848 році скасовано панщину. Селяни Дзвиняча для увіковічення цієї події поставили пам'ятний хрест на розі цвинтаря. Після скасування панщини кращі землі належали поміщикам, гірші — селянам. У Дзвинячі пану Томашеві Вартановичу належали сільськогосподарські угіддя — Дупта, Добре поле, у Гаю та ін.

Селяни були малоземельні; тільки один мав 15 моргів поля і кількох по 4-5. Багато людей емігрувало до Канади й ЗСА. До Аргентини тільки 2-3 родини. Село мало своїх ковалів, столярів, шевців, кравців, ткачів, мулярів.

У селі був двір, власність вірменина Вартановича, два млини і гуральня, а також корчма, яку тримав українець. Колоністів на території села не було, тільки на поблизьких полях, що належали до Заліщиків. Нечисленні латинники розмовляли українською мовою.

Загальна поверхня 1476 га, (в тому числі 548 двірської посілости), з того 1253 орного поля.

Число домів: 1921 р. — 338, 1931—378.

Число населення: 1900 р. — 1859, 1910—1730, 1921—1641, 1931—1730.

За австрійською статистикою 1900 р. в громаді 1592 гр. кат., 120 р. кат., 32 мойс.; в дворі 58 гр. кат., 54 р.кат., 3 мойс.

Мова: в громаді 1556 укр., 188 поль.; в дворі 54 укр., 61 поль.

Пошта в Дуплисках (4 км), залізнична станція Дзвиняч-Жежава (4-5 км), станиця поліції («постерунок») у селі.

Село Дзвиняч (народна назва Дзвінєче, Дзвінєчого) положене на горбах, а частинно на долині над потоком (Малий потік мав неофіційну назву Дзвинячка або Луг.) Окремі частини села: Нагорянка, Луг, Горішний кінець, і вулиці: Ксьонцка і Козьмукова. Назви піль: Толока, Шанці, Дукта, За долиною. В полях було багато хрестів, а при в'їздах до села кілька капличок. На території села були каменоломні, копальні піску та глини. Часті прізвища в селі: Найдан, Угринюк, Сохацький, Паньків, Мартинчук, Олійник, Сторожук, Боднарчук, Визнюк.

У греко-католицькій парохії Дзвиняча побудована 1791 р. у формі костела мурована Церква Успенія Пресвятої Діви Марії (Станіславівська єпархія, Заліщицький деканат), висвячена також у 1791 році. Патрон: П. Т. Євгеній Вартанович. Парох: Всч. отець Ієронім Темницький, род. 1833 році, рук. 1858, інст. 1868, вдовець, член «Народного дому у Львові».

За Австрії була 2-класна школа з українською мовою навчання, за Польщі 4-класна утраквістична. Вчителями бували поляки і українці. Керівником був поляк греко-католицького обряду Менкарський, потім Гавран українського походження. Шкільний будинок мурований, що погорів був під час першої війни.

Читальня «Просвіти» мала власний будинок ще перед першою війною, який в часі війни згорів. По війні фондами односельчан з Вінніпегу поставлено новий читальняний будинок. При читальні була гарна бібліотека і часописи. Народна Справа, Новий Час, Свобода, Діло, Громадський Голос і Місіонер. Були гуртки: аматорській і хоровий. Село мало споживчу кооперативу, філію молочарні в Торськім, кружок «Сільського Господаря» і «Рідної Школи», літні дитячі садки і відділ «Союзу Українок». Перед першою війною молодь гуртувалася в «Січі», в 1930-х рр. в тов. «Луг». Із політичних партій У. Н.Д. О. влаштовувало віча. Суспільно-громадську працю перед першою війною і в перших роках по війні вів парох о. Ісидор Ганкевич із кількома селянськими провідниками, з 1924-25 р. працю перебрав сільський актив.

До першої війни кількох селянських синів вчилися головно в гімназії в Кіцмані. По війні до школи вже не вернулись через свій вік, залишилися в селі і працювали для його національного та економічного розвитку. Імена деяких із них: Іван Мартинчук, Іван Вівчар, Дмитро Борсук, Павло Никорук. До них долучились активні селяни: Яків Боднарчук, Павло Вівчар, Лев і Володимир Думні, Іван Худий, Іван Бариський і Максим Найдан.

По 1930 р. були міжнаціональні непорозуміння на тлі виборів до громадської ради. Підпільний рух проявлявся від 1930 р., але активнішим став від 1940 р. За Польці були арештування. Зокрема три рази був арештований і раз суджений Олекса Ганкевич, син о. Ісидора Ганкевича (1877—1950). До цієї розправи на всіх 12 суддів присяглих покликано 10 колоністів. На розправі Окружного Суду в Чорткові прокурор висловився, що саботажів у повіті не було тому, що повітовий провідник Олекса Ганкевич сидів у тому часі у в'язниці. Проти цього вислову запротестував адвокат д-р Степан Шухевич. З польських організацій був за Польщі «Стшелєц», що від 1935 р. виявлявся активним.

Олекса Ганкевич та Юліан Думний звинувачувалися  (27 жовтня 1930 — 22 січня 1931 рр.) у приналежності до УВО (Української Військової Організації) і анти[польській] діяльності.

5 липня 1930 …арештовано за саботажі…у Дзвинячі, повіт Заліщики, — студента О. Ганкевича, учителя Сохацького і двох селян, братів Думних [Юліан та Ярослав].

Учитель Сохацький Григорій Антонович, родом з Дзвиняча, син Антонія Сохацького та Марії Франкель з сім'ї місцевих німецьких колоністів. Був посесором (управителем) маєтку Вартановича в Дзвинячі, учителем, музикантом. Долучився до розвитку просвітньої та бібліотечної справи у Заліщицькому повіті. За патріотичну діяльність переслідуваний польською владою. Був ініціатором створення хати-читальні в с. Дзвинячі. Вона знаходилась у помешканнях У. Я. Якеля, Ганни Шабатури. Анна Михайлівна Шабатура (дів. Семаник, 1914—2004) — мати Стефанії Михайлівни Шабатури, чудова писанкарка, вишивальниця, художниця. Стефанія Шабатура — українська митець-килимар, багаторічний політв'язень радянських часів, член Української Гельсінської групи.

У 1922 році почали будувати нову хату-читальню. Ініціаторами створення були Стефан Бондарчук, Дмитро Найдан, Григорій Сохацький, Проць Молдованець, Пилип Думний, Іван Вівчар, Іван Паньків, Василь Визнюк.[7] Першим бібліотекарем був Проць Молдавець. Книжки одержували зі Львова, за які розраховувались коштами, які були зібрані з вистав і концертів.

У 1934 році було збудовано Народний дім, у якому й розмістилася бібліотека. Бібліотекарями тут працювали Мар'ян Теодорович Воронюк, Богдан Іванович Білінський, Іра Паздрій, Степан Петраш. З 1960 по 1973 роки бібліотекою завідувала Євгенія Василівна Корнацька.

Науку в Учительській Семінарії почали перед першою війною і покінчили по ній: Юстина Сохацька, Марія Найдан, Гриць Сохацький [Григорій Антонович Сохацький], Михайло Найдан, Василь Борсук, Юрко Козьмук, а з молодших Сильвестер Сохацький і Павло Заравецький. Високі школи покінчили: д-р Степан Боднарчук (порівняльна філологія), що опісля працював асистентом професора Віденського університету, Іван Костинюк — право, Лев Сохацький — політехніку на Чехах (загинув в аварії з мотоциклом), отець Володимир Ганкевич — Богословську Академію у Львові (помер у 1953 р.), Олекса Ганкевич — філософію у Львівському університеті, з якої не зміг користувати через конфлікт з польським карним кодексом за приналежність до ОУН. По другій війні Маріян Боднарчук закінчив політехніку у Відні і там залишився на праці.

Народний одяг по першій війні почав уступати місце міському, проте дехто носив його до другої війни, особливо в часі Великоднях свят. Зразки цього одягу збереглися в домі Олекси Ганкевича та в українському музею в Чикаго.

Наприкінці XIX ст. на полях Заліщицького повіту з'явились землеміри-проектанти, щоб підготувати проект залізничної колії Заліщики — Тернопіль, яка проходила і через поля села. Збудована залізнична колія Дзвиняч — Жежава (тепер Зелений Гай) 3,5 км. У 1920 році всю роботу по конфіскації поміщицької власності очолив революційний комітет і земельна комісія, до складу якої ввійшли бідні селяни.

Після Першої Світової війни в селі була заснована кооператива і молочарня, яка закуповувала молоко. Кооператива і молочарня не тільки закуповували і продавали продукцію, а й вели просвітницьку роботу по вихованню високої національної свідомості. У селі у XVIII ст. був збудований великий двоповерховий панський дім. У 1947 році панський дім став колгоспною конторою. Другий поверх розібрали і перекрили приміщення. В 60-х роках побудували нове приміщення для контори, а тут розмістився дитячий садок.

У 1890-х роках була зведена будівля нової школи, де з 1974 року діє дитячий садочок «Сонечко», а в панському домі діяли виробничі цехи, тепер будинок є приватною власністю.

Діяли товариства «Просвіта», «Січ» (заснована синами пароха Ганкевича) , «Луг», «Сільський господар», «Союз українок», «Рідна школа».

У 1914 році, з нагоди святкування 100-річного ювілею Т. Г. Шевченка за ініціативою письменника Йосипа Маковея в селі головні вулиці були названі іменами Тараса Шевченка та Івана Франка[8].

У селі при читальні, головою якої був Петро Матіюк, діяв драматичний гурток і хор.

Під час відступу УГА (травень-червень 1919 року; до початку Чортківської офензиви) в ході українсько-польської війни 1918—1919 років в селі розташовувалась команда (командування) ІІІ-го корпусу УГА.[9]

У зв'язку з ІІ світовою війною 28 лютого 1942 року 38 юнаків і дівчат вивезли до Німеччини на роботу.

Від 7 липня 1941 р. до 16 квітня 1944 р. село — під нацистською окупацією. Під час німецько-радянської війни у Червоній армії загинуло 35 жителів села, 38 пропали безвісти (1944—1945 рр.). У 1944—1953 рр. за участь у національно-визвольній боротьбі були ув'язнені 23 жителі села, 15 осіб виселені у Сибір; загинуло 17 борців ОУН і УПА.

Є відомості про існування табору примусової праці для євреїв від 10 вересня 1941 до 7 травня 1942 рр.[10]

Відомі борці за свободу-уродженці села: члени ОУН Андрій Бариський, сестри-зв'язкові УПА Ганна («Марія»; загинула 1945 р.) і Савина (загинула 1945 р.) Борсуки, повітовий провідник ОУН Олекса Ганкевич, Володимир (1904—1946), стрілець УПА Євген (1909—1945) та командир самооборонного кущового відділу (СКВ), районний референт Служби безпеки ОУН Юліан («Гамалія»; 1919—1947) та Йосип Гошовські, Василь Ковцун, Володимир (заг. 1919 р.) та Микола Найдани, Антон Народивий, ройовий УПА Андрій Сохацький («Ліс»; 1925—1946), Омелян Шлапак, стрілець УПА Василь Яремій (1912—1946), зв'язкові ОУН Ганна Боднарчук (1926 р. н.), Ярослава Думна, Євгенія Кирницька. У 1944 р. була організована перша сільськогосподарська спілка, а згодом реорганізована в колгосп; у 1990-х землі розпайовано.

В 1945 році після закінчення війни почали повертатися з фронтів чоловіки. З села Дзвиняч на фронті воювало 197 чоловіків, 61 з них загинув, а 153 нагороджено орденами і медалями. Споруджено пам'ятник воїнам-односельцям, полеглим у німецько-радянській війні (1967), пам'ятний знак на честь скасування панщини (відновлено 1989 р.).

Діють загальноосвітня школа I—II ступеня, клуб, відділення зв'язку, ФАП, Народний дім, бібліотека. На території села є багато підприємств, приватні підприємці утримують свиноферми, птахофабрики, млин, олійню і торгові заклади. Досить популярним є приватне підприємство «Аква-Океанія», де вироблять солодкі і мінеральні води. ПП: Кобіс Степан Володимирович.[13].

• Дубецький І., Олійник В., Умрихін П. Дзвиняч // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004. — Т. 1 : А — Й. — С. 489. — ISBN 966-528-197-6.
• Книш Зиновій. «Далекий приціл (Українська Військова Організація в 1927—1929 роках)», Срібна сурма. — Торонто, 1967. — Друкарня «Київ».
• Мірчук Петро. «Нариси історії ОУН».
• Незалежний культурологічний часопис «Ї». —2010. — № 63.
• Чортківська округа. — Нью-Йорк: 1974 р. — Український архів, т. 26.