Добрянський Агатон

Народився у с. Знесіння під Львовом (тепер в межах міста). Закінчив старшинську школу у м. Мункач. Дружина Теодора Марія (уроджена з де Чечіль Винницьких), була скрипачка в Львівському театрі опери і балету.[1] Мав двох дітей: син Андрій (2.09.1930 — 1.02.2012), українсько-американський оперний співак;[2] донька Дзвенислава Сілламаа(17.07.1932 — 20.04.2006), арфістка оркестри Львівської опери, і викладачка гри на арфі в Естонські академії музики й театру.

З серпня 1914 р. служив у Легіоні Українських січових стрільців. Станом на 1 січня 1916 р. — четар 7-ї сотні Легіону. У вересні 1916 р., після бої за гору Лисоня потрапив до російського полону. Останнє звання в австро-угорській армії — лейтенант.

При кінці 1916 р., втік з полону і опинився в Петербурзі де переховувався під прибраним прізвищем Короленко. Перебував там в студентських гуртожитках, серед вояків української національности.

Коли страйк на Путиловському заводі починав подій Лютневої революції 17 лютого 1917 року, Добрянський став на чолове місце серед українських революційних виступів, і ще також серед вояцтва полку Волинської лейб-ґвардії, хто стали перші проти царату. В тих революційних тижнях, виголошував палкі промови й став популярною особою серед українців і революціонерів.

А. Добрянський був головним організатором торжественної маніфестації українського вояцтва що відбулася до Шевченківської річниці, 12 березня 1917 р. В поході, яким він проводив, брало участь понад 30 тисяч маніфестантів, головно вояків-українців.

Навесні—влітку 1918 р. працював у Міністерстві закордонних справ УНР та Української Держави, був довіреною особою С. Петлюри.

З 2 грудня 1918 р. — командир Уманського запасного полку військ Директорії. З 9 січня 1919 р. — начальник 19-ї дієвої дивізії Дієвої армії УНР.

22 червня 1919 р. отримав наказ про перебрання командування над 2-ю дивізією «Запорізька Січ» Дієвої армії УНР, але не зміг його виконати через спротив отамана дивізії Божка, повернувся у розпорядження штабу Дієвої армії УНР.

З 10 серпня 1919 р. — комендант м. Вінниця.

У жовтні 1919 р. — начальник Дністровської бригади Окремого корпусу кордонної охорони УНР. У 1920–1921 рр. — в Армії УНР не служив. Станом на 1922 р. — командир бригади 4-ї Київської дивізії Армії УНР.

У 1922 р. повернувся на батьківщину.

Після виїзду 1941 р. О.Ольжича і Я. Шумелди на схід України керував референтурою східних і центральних український земель (інша назва — референтура Сходу) при Крайовій екзекутиві ОУН у Львові, що координувала процес висилки похідних груп у Центральну та Східну Україну.

У жовтні 1943 р. вступив до 14-ї дивізії військ СС «Галичина».

Подальша доля невідома. Помер 1945 року, похований на Личаківському цвинтарі у Львові.

• ЦДАВОУ. — Ф. 4587. — Оп. 1. — Спр. 1. — С. 4-5
• Ф. 5235. — Оп. 1. — Спр. 1 540. — С. 6-10
• Пузицький А. Боротьба за доступи до Київа//За Державність. — Каліш. — 1936. — № 6. — С. 60
• Єрошевич П. З боротьби українського народу за свою незалежність//За Державність. — Варшава. — 1938 — № 8. — С 36, 60; 1939. — № 9. — С. 56, 57
• Середа М. Отаман Божко // Літопис Червоної Калини. — Львів. — 1930. — Ч. 1. — С. 10-12
• УСС, Українські січові стрільці. — Львів. — 1935 (репринт 1991). — С. 152
• Капустянський М. Похід українських армій на Київ — Одесу в 1919 році
• Маланюк Є. Уривки зі спогадів. — Київ. — 2004. — С. 133.
• Тинченко Я. Ю. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921). Книга I. — К. : Темпора, 2007. — ISBN 966-8201-26-4.