Домашній Флот

1 жовтня 1902 року, адмірал супер-інтендант військово-морського резерву, тоді віце-адмірал Жерар Ноель отримав додаткове призначення головнокомандувачем Домашнього Флоту і йому виділили контр-адмірала для служби під його керівництвом, як командир Домашньої Ескадри[1].

…ядро Домашнього Флоту мало складатися з чотирьох кораблів охорони портів, які мали бути відкликаними з різних розкиданих доків і перетворені на об'єднану та постійну морську команду — Домашню Ескадру — місце базування у Портланді. Також під керівництвом головнокомандувача Домашнього Флоту мали бути кораблі берегової охорони, які мали залишатися на стоянці у своїх гаванях відповідальності більшу частину часу задля виконання локальних обов'язків, але мали долучатися до Домашньої Ескадри для виходу у море не менше трьох разів на рік, і в цей момент об'єднані сили — Домашня Ескадра та кораблі берегової охорони — мали спільну назву, Домашній Флот[2].

Контр-адмірал Джордж Аткінсон-Віллс був заступником головнокомандувача Домашнього Флоту, зі своїм прапором на лінкорі HMS Імператриця Індії, на той час[3]. У травні 1903 року Ноель отримав наступником, як головнокомандувача Віце-адмірала Сера Артура Вілсона[4].

14 грудня 1904 року Флот Каналу був перетворений у Атлантичний Флот і Домашній Флот став Флотом Каналу.[5] У 1907 році Домашній Флот був реформований під командуванням віце-адмірала Френсіса Брідгемана, наступником якого став адмірал Сер Вільям Мей у 1909 році. Брідгеман прийняв командування знову у 1911 році і у тому ж році його наступником став адмірал Сер Джордж Каллаган. 4 серпня 1914 року, з початком Першої світової війни, Джон Джелліко отримав наказ взяти командування флотом, який за його наказом був перейменований у Великий Флот.

Головнокомандувачі протягом довоєнного періоду:

• Віце-адмірал Сер Жерар Ноель (1902—1903)
• Віце-адмірал Сер Артур Вілсон (1903—1904)

Зауваження: між 1904 та 1907 роками не існувало Домашнього Флоту

• Віце-адмірал Сер Френсіс Брідгеман (1907—1909)
• Віце-адмірал Сер Вільям Мей (1909—1911)
• Віце-адмірал Сер Френсіс Брідгеман (березень 1911 — листопад 1911)
• Віце-адмірал Сер Джордж Каллаган (1911—1914)

Коли Великий Флот був розформований у квітні 1919 року, найпотужніші кораблі були переведені до складу Атлантичного Флоту, а старі кораблі переводились до складу Домашнього Флоту; такий розподіл тривав до осені 1919 року, коли кораблі Домашнього Флоту стали Резервним Флотом.

Назва «Домашній Флот» була відроджена у березні 1932 року, як нова назва для Атлантичного Флоту, після Інвергордонського заколоту. Головнокомандувачем Домашнього Флоту у 1933 році був адмірал Сер Джон Келлі. Домашній Флот включав флагман Нельсон, який вів сили, що включали 2-гу бойову ескадру (ще п'ять лінійних кораблів), ескадру лінійних крейсерів (Гуд та Ріновн), 2-гу ескадру крейсерів (віце-адмірал Едвард Естлі-Раштон), великих крейсерів, з гідропланами на борту «Дорсетшира» (три крейсери), три ескадри есмінців (27), флотилію підводних човнів (6), два авіаносці і закріплені за ними кораблі[6].

Головнокомандувачі у міжвоєнний період

• Адмірал Сер Джон Келлі (1932—1933)
• Адмірал Сер Вільям Бойл (1933—1935)
• Адмірал Сер Роджер Бекгаус (1935—1938)

Домашній Флот був основними бойовим підрозділом Королівського флоту у європейських водах протягом Другої світової війни. 3 вересня 1939 року, під прапором адмірала Форбса на Нельсоні у Скапа-Флоу, він складався з 2-ї бойової ескадри, ескадри лінійних крейсерів, 18-ї ескадри крейсерів, контр-адмірал, есмінців, контр-адмірал, підводні човни (2-га флотилія підводних човнів, Данді, 6-та флотилія підводних човнів, Блайт, Нортумберленд), віце-адмірал, авіаносці (віце-адмірал Л. В. Уеллс, з кораблями Арк Роял, Фьюріос і Пегас), та бази у Оркні та Шетланді.[7] Його головним завданням було стримування Кріґсмаріне нацистської Німеччини від прориву за межі Північного моря. З цією метою була відновлена база часів Першої світової війни у Скапа-Флоу, оскільки її положення ідеально підходило для перехоплення кораблів, які намагалися прорватися крізь блокаду.

Двома найбільш непередбачуваними втратами Домашнього Флоту протягом раннього етапу війни були затоплення старого лінкора Ройал Оак у очікувано безпечній бухті Скапа-Флоу німецькою субмариною U-47 і втрата гордості флоту, лінійного крейсеру Гуд у бою з німецьким лінкором Бісмарк.

Оперативні зони Домашнього Флоту ніяк не обмежувались і окремі кораблі передавались до інших зон абсолютно вільно. Тим не менш, в південних районах Північного моря і Ла-Маншу були створені окремі командування для легких сил і зростаюча інтенсивність Битви за Атлантику призвела до створення Командування Західних підходів. Лише зі знищенням німецького лінкора Тірпіц у 1944 році пріоритетність Домашнього Флоту була зменшена і більша частина його важких одиниць була відкликана для відрядження на Далекий Схід.

Головнокомандувачі протягом Другої світової війни:[8]

• Адмірал Сер Чарльз Форбс (1939—1940)
• Адмірал Сер Джон Тові (1940—1942)
• Адмірал Сер Брюс Фрезер (1942—1944)
• Адмірал Сер Генрі Мур (14 червня 1944 — 24 листопада 1945)[9]

Після Другої світової війни Домашній Флот прийняв назад усі свої довоєнні обов'язки Королівського Флоту у власних територіальних водах, а також у північній та південній Атлантиці. З початком Холодної війни основний фокус було зроблено на захисті північної Атлантики від Радянського Союзу у взаємодії з іншими країнами в рамках НАТО. Адмірал Сер Родерік Мак-Грігор спостерігав за спільними навчаннями Західного Союзу, які включали кораблі британського, французького та нідерландського флотів у червні-липні 1949 року. Адмірал Мак-Грігор перебував на авіаносці Імплейсебл, який також брав участь у навчаннях, разом з Вікторіос і Енсон, поряд із крейсерами та есмінцями. Під час навчань об'єднані сили відвідали затоку Маунтсбей у Корнуолі протягом 30 червня — 4 липня 1949 року[10].

Адмірал Сер Філіп Віан, який був головнокомандувачем протягом 1950–1952 років, тримав свій прапор на Венгарді.[11] У кінці 1951 року Тесей приєднався до флоту, як флагман 2-ї авіаносної ескадри[12].

Головнокомандувач Домашнього Флоту отримав додаткові обов'язки у рамках НАТО, як головнокомандувач сил східної Атлантики, як частини SACLANT, коли було утворене військова структура командування НАТО у 1953 році зі штабом у Нортвуді в північно-західному Лондоні. Проте, прапор головнокомандувача Домашнього Флоту продовжував знаходитись на Тайн у Портсмуті. Протягом навчань Мейнбрейс у 1952 році, військово-морські сили НАТО вперше були зібрані разом для навчань по захисту північної Європи; Данії та Норвегії. Результатом акту МакМехона стали складнощі викликані потенційним британським контролем над ударними авіаносцями ВМС США озброєними ядерною зброєю і це призвело до створення до кінця 1952 року окремого Ударного Атлантичного Флоту, який безпосередньо підпорядковувався командуванню Атлантичного Флоту США, на своїй позиції у НАТО як SACLANT.[13]

Плавуча база підводних човнів Мейдстоун була флагманом флоту в 1956 році. У 1960 році головнокомандувач Домашнього Флоту був переведений до Нортвуду і у 1966 році командування Каналу НАТО (пост який також займав головнокомандувач Домашнього Флоту) було перенесено з Портсмуту у Нортвуд.[14]

У квітні 1963 року було введено в експлуатацію військово-морську одиницю штабу Нортвуд, як HMS Уорріор під командуванням тодішнього Прапор-капітана. Домашній Флот був об'єднаний з Середземноморським Флотом у 1967 році. Зі значним розширенням зони відповідальності і зміною основних обов'язків із захисту територіальних вод, назву флоту було змінено на Західний Флот.

Головнокомандувачі після Другої світової війни[15]

• Адмірал Сер Едвард Сіфрет (1945—1948)
• Адмірал Сер Родерік Мак-Ґріґор (1948—1950)
• Адмірал Сер Філіп Віан (1950—1952)
• Адмірал Сер Джордж Крісі (1952—1954)
• Адмірал Сер Майкл Денні (1954—1955)
• Адмірал Сер Джон Еклс (1955—1958)
• Адмірал Сер Вільям Девіс (1958—1960)
• Адмірал Сер Вілфрід Вудс (1960—1963)
• Адмірал Сер Чарльз Мадден (1963—1965)
• Адмірал Сер Джон Фревен (1965—1967)

• Heathcote, Tony (2002). The British Admirals of the Fleet 1734 – 1995. Pen & Sword Ltd. ISBN 0-85052-835-6.

• The Dreadnought Project: Home Fleet