Домашній Флот

Домашній Флот (англ. Home Fleet) — був флотом Королівських ВМС, який діяв у територіальних водах Об'єднаного Королівства з 1902 року, із перервами, до 1967 року. Перед Першою світовою війною він складався з чотирьох кораблів охорони портів; протягом Першої світової війни він включив деякі старі кораблі Королівського Флоту, але під час Другої світової війни він був основними бойовими силами Королівського Флоту у Європейських водах.

Домашній Флот
Home Fleet
HMS Нептун веде Домашній Флот.
На службі 1 жовтня 1902–1904, 1932–1967
Країна  Велика Британія
Вид Королівські ВМС
Тип військовий флот
Командування
Визначні
командувачі
Джон Тові, Брюс Фрезер

Перед Першою світовою війною

1 жовтня 1902 року, адмірал супер-інтендант військово-морського резерву, тоді віце-адмірал Жерар Ноель отримав додаткове призначення головнокомандувачем Домашнього Флоту і йому виділили контр-адмірала для служби під його керівництвом, як командир Домашньої Ескадри[1].

…ядро Домашнього Флоту мало складатися з чотирьох кораблів охорони портів, які мали бути відкликаними з різних розкиданих доків і перетворені на об'єднану та постійну морську команду — Домашню Ескадру — місце базування у Портланді. Також під керівництвом головнокомандувача Домашнього Флоту мали бути кораблі берегової охорони, які мали залишатися на стоянці у своїх гаванях відповідальності більшу частину часу задля виконання локальних обов'язків, але мали долучатися до Домашньої Ескадри для виходу у море не менше трьох разів на рік, і в цей момент об'єднані сили — Домашня Ескадра та кораблі берегової охорони — мали спільну назву, Домашній Флот[2].

Контр-адмірал Джордж Аткінсон-Віллс був заступником головнокомандувача Домашнього Флоту, зі своїм прапором на лінкорі HMS Імператриця Індії, на той час[3]. У травні 1903 року Ноель отримав наступником, як головнокомандувача Віце-адмірала Сера Артура Вілсона[4].

14 грудня 1904 року Флот Каналу був перетворений у Атлантичний Флот і Домашній Флот став Флотом Каналу.[5] У 1907 році Домашній Флот був реформований під командуванням віце-адмірала Френсіса Брідгемана, наступником якого став адмірал Сер Вільям Мей у 1909 році. Брідгеман прийняв командування знову у 1911 році і у тому ж році його наступником став адмірал Сер Джордж Каллаган. 4 серпня 1914 року, з початком Першої світової війни, Джон Джелліко отримав наказ взяти командування флотом, який за його наказом був перейменований у Великий Флот.

Головнокомандувачі протягом довоєнного періоду:

  • Віце-адмірал Сер Жерар Ноель (1902—1903)
  • Віце-адмірал Сер Артур Вілсон (1903—1904)
Зауваження: між 1904 та 1907 роками не існувало Домашнього Флоту
  • Віце-адмірал Сер Френсіс Брідгеман (1907—1909)
  • Віце-адмірал Сер Вільям Мей (1909—1911)
  • Віце-адмірал Сер Френсіс Брідгеман (березень 1911 — листопад 1911)
  • Віце-адмірал Сер Джордж Каллаган (1911—1914)

Міжвоєнний період

Коли Великий Флот був розформований у квітні 1919 року, найпотужніші кораблі були переведені до складу Атлантичного Флоту, а старі кораблі переводились до складу Домашнього Флоту; такий розподіл тривав до осені 1919 року, коли кораблі Домашнього Флоту стали Резервним Флотом.

Назва «Домашній Флот» була відроджена у березні 1932 року, як нова назва для Атлантичного Флоту, після Інвергордонського заколоту. Головнокомандувачем Домашнього Флоту у 1933 році був адмірал Сер Джон Келлі. Домашній Флот включав флагман Нельсон, який вів сили, що включали 2-гу бойову ескадру (ще п'ять лінійних кораблів), ескадру лінійних крейсерів (Гуд та Ріновн), 2-гу ескадру крейсерів (віце-адмірал Едвард Естлі-Раштон), великих крейсерів, з гідропланами на борту «Дорсетшира» (три крейсери), три ескадри есмінців (27), флотилію підводних човнів (6), два авіаносці і закріплені за ними кораблі[6].

Головнокомандувачі у міжвоєнний період
  • Адмірал Сер Джон Келлі (1932—1933)
  • Адмірал Сер Вільям Бойл (1933—1935)
  • Адмірал Сер Роджер Бекгаус (1935—1938)

Друга світова війна

Домашній Флот був основними бойовим підрозділом Королівського флоту у європейських водах протягом Другої світової війни. 3 вересня 1939 року, під прапором адмірала Форбса на Нельсоні у Скапа-Флоу, він складався з 2-ї бойової ескадри, ескадри лінійних крейсерів, 18-ї ескадри крейсерів, контр-адмірал, есмінців, контр-адмірал, підводні човни (2-га флотилія підводних човнів, Данді, 6-та флотилія підводних човнів, Блайт, Нортумберленд), віце-адмірал, авіаносці (віце-адмірал Л. В. Уеллс, з кораблями Арк Роял, Фьюріос і Пегас), та бази у Оркні та Шетланді.[7] Його головним завданням було стримування Кріґсмаріне нацистської Німеччини від прориву за межі Північного моря. З цією метою була відновлена база часів Першої світової війни у Скапа-Флоу, оскільки її положення ідеально підходило для перехоплення кораблів, які намагалися прорватися крізь блокаду.

Двома найбільш непередбачуваними втратами Домашнього Флоту протягом раннього етапу війни були затоплення старого лінкора Ройал Оак у очікувано безпечній бухті Скапа-Флоу німецькою субмариною U-47 і втрата гордості флоту, лінійного крейсеру Гуд у бою з німецьким лінкором Бісмарк.

Оперативні зони Домашнього Флоту ніяк не обмежувались і окремі кораблі передавались до інших зон абсолютно вільно. Тим не менш, в південних районах Північного моря і Ла-Маншу були створені окремі командування для легких сил і зростаюча інтенсивність Битви за Атлантику призвела до створення Командування Західних підходів. Лише зі знищенням німецького лінкора Тірпіц у 1944 році пріоритетність Домашнього Флоту була зменшена і більша частина його важких одиниць була відкликана для відрядження на Далекий Схід.

Головнокомандувачі протягом Другої світової війни:[8]

Післявоєнний період

Після Другої світової війни Домашній Флот прийняв назад усі свої довоєнні обов'язки Королівського Флоту у власних територіальних водах, а також у північній та південній Атлантиці. З початком Холодної війни основний фокус було зроблено на захисті північної Атлантики від Радянського Союзу у взаємодії з іншими країнами в рамках НАТО. Адмірал Сер Родерік Мак-Грігор спостерігав за спільними навчаннями Західного Союзу, які включали кораблі британського, французького та нідерландського флотів у червні-липні 1949 року. Адмірал Мак-Грігор перебував на авіаносці Імплейсебл, який також брав участь у навчаннях, разом з Вікторіос і Енсон, поряд із крейсерами та есмінцями. Під час навчань об'єднані сили відвідали затоку Маунтсбей у Корнуолі протягом 30 червня — 4 липня 1949 року[10].

Адмірал Сер Філіп Віан, який був головнокомандувачем протягом 1950–1952 років, тримав свій прапор на Венгарді.[11] У кінці 1951 року Тесей приєднався до флоту, як флагман 2-ї авіаносної ескадри[12].

Головнокомандувач Домашнього Флоту отримав додаткові обов'язки у рамках НАТО, як головнокомандувач сил східної Атлантики, як частини SACLANT, коли було утворене військова структура командування НАТО у 1953 році зі штабом у Нортвуді в північно-західному Лондоні. Проте, прапор головнокомандувача Домашнього Флоту продовжував знаходитись на Тайн у Портсмуті. Протягом навчань Мейнбрейс у 1952 році, військово-морські сили НАТО вперше були зібрані разом для навчань по захисту північної Європи; Данії та Норвегії. Результатом акту МакМехона стали складнощі викликані потенційним британським контролем над ударними авіаносцями ВМС США озброєними ядерною зброєю і це призвело до створення до кінця 1952 року окремого Ударного Атлантичного Флоту, який безпосередньо підпорядковувався командуванню Атлантичного Флоту США, на своїй позиції у НАТО як SACLANT.[13]

Плавуча база підводних човнів Мейдстоун була флагманом флоту в 1956 році. У 1960 році головнокомандувач Домашнього Флоту був переведений до Нортвуду і у 1966 році командування Каналу НАТО (пост який також займав головнокомандувач Домашнього Флоту) було перенесено з Портсмуту у Нортвуд.[14]

У квітні 1963 року було введено в експлуатацію військово-морську одиницю штабу Нортвуд, як HMS Уорріор під командуванням тодішнього Прапор-капітана. Домашній Флот був об'єднаний з Середземноморським Флотом у 1967 році. Зі значним розширенням зони відповідальності і зміною основних обов'язків із захисту територіальних вод, назву флоту було змінено на Західний Флот.

Головнокомандувачі після Другої світової війни[15]
  • Адмірал Сер Едвард Сіфрет (1945—1948)
  • Адмірал Сер Родерік Мак-Ґріґор (1948—1950)
  • Адмірал Сер Філіп Віан (1950—1952)
  • Адмірал Сер Джордж Крісі (1952—1954)
  • Адмірал Сер Майкл Денні (1954—1955)
  • Адмірал Сер Джон Еклс (1955—1958)
  • Адмірал Сер Вільям Девіс (1958—1960)
  • Адмірал Сер Вілфрід Вудс (1960—1963)
  • Адмірал Сер Чарльз Мадден (1963—1965)
  • Адмірал Сер Джон Фревен (1965—1967)

Примітки

  1. Matthew S. Seligmann, A prelude to the reforms of Admiral Sir John Fisher: the creation of the Home Fleet, 1902-3[недоступне посилання з квітня 2019], Historical Research, 2009
  2. Seligmann 2009, drawing upon T.N.A.: P.R.O., ADM 1/7606, docket Coast Guard, 24 March 1902, proposal by Sir Gerard Noel, 14 May 1902, and memorandum by Lord Walter Kerr, 17 May 1902.
  3. Seligmann 2009
  4. Heathcote, p. 195
  5. National Archives record searches
  6. Home Fleet listing for 1933. Архів оригіналу за 22 жовтня 2009. Процитовано 26 жовтня 2009.
  7. Leo Niehorster, Home Fleet, 3 September 1939 Архівовано 10 червня 2011 у Wayback Machine., accessed January 2009
  8. Whitaker's Almanacks 1939–1945
  9. Unit Histories, accessed July 2009
  10. Visit of the Combined Western Union Fleet to Mount's Bay 30 June to 4 July
  11. Biography: Philip Vian Архівовано 15 липня 2008 у Wayback Machine. Royal Naval Museum, accessed November 2009
  12. Naval-history.net, HMS Theseus, accessed October 2011
  13. Sean Maloney, Securing Command of the Sea, Masters' thesis, University of New Brunswick, 1992, p.234-247
  14. Міністерство оборони Великої Британії, Northwood Headquarters, accessed July 2009
  15. Whitaker's Almanacks 1945–1963

Джерела

  • Heathcote, Tony (2002). The British Admirals of the Fleet 1734 – 1995. Pen & Sword Ltd. ISBN 0-85052-835-6.

Посилання

This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.