HMS Vanguard (1944)

Спочатку форма корпусу «Вангарда» мало відрізнялася від форми «Кінг Джорджів». Через вимоги забезпечити можливість ведення вогню головного калібру за нульового кута піднесення прямо вперед, палуба останніх не мала підйому в носі. Через це палубу постійно заливало і «Кінги» вважалися «мокрими» кораблями[4]. Однак на практиці такий вогонь приводив до руйнування палуби, що робило її непридатною. Тому від такої вимоги відмовилися і новий лінкор отримав похилий форштевень та значний підйом палуби в носі. Хоча висота надводного борту в середині корабля 6,9 м була практично такою ж як на «Кінг Джорджах», поблизу форштевня вона становила 11,2 м проти 8,45 м. Більшою вона була і в кормі — 7,8 м проти 7,2 м. «Вангард» мав три хвилерізи — один на середині півбака та два перед носовими баштами. Завдяки всьому цьому він не занурювався носом у воду на хвилюванні, був «сухим» навіть за поганої погоди і мав добру морехідність аж до повного ходу у 30 вузлів. За цим показником вважався найкращим лінкором Британії, а то й світу[8].

«Вангард» вважався досить стійкою гарматною платформою — період хитавиці становив 14,3 с, приблизно стільки ж як у «Кінг Джорджа». Через довгий корпус маневреність не була ідеальною, але особливих нарікань не викликала. Корабель добре слухався керма і на повному ходу за максимальної перекладки керма на борт у 35° мав діаметр тактичної циркуляції 1000 м. Максимальний крен становив 7,5°. На повному ходу після подачі команди «повний назад» час повної зупинки становив 4,75 хв. Єдиним неприємним моментом була вібрація за повної перекладки керма на швидкостях близько 20 вузлів, через що вона не рекомендувалася[8].

У порівнянні з попередніми типами було покращено поділ на відсіки. Кількість водонепроникних відсіків довели до 27. Вперше водонепроникні перегородки довели до головної палуби і по краях корпусу. У всіх цих відсіках були водонепроникні вертикальні шахти. Загальна кількість водонепроникних приміщень нижче від головної палуби дорівнювала 1059. 10 перегородок вище від середньої палуби для запобігання швидкого поширення води також були водонепроникними[8].

З погляду організації боротьби за живучість весь корабель був розбитий на 6 секцій, у кожній був свій дивізіон боротьби за живучість із керівником. Кожна секція мала свій пост енергетики й живучості. Крім них були також головний і допоміжний пости. Розподіл на секції дозволяв керівнику дивізіону швидше на місці приймати рішення у надзвичайній ситуації за порушень зв'язку. Але це вимагало більшої координації робіт людей, що працювали в сусідніх секціях[8].

Умови перебування екіпажу постаралися поліпшити. Лінкор був розрахований на дії у будь-яких широтах. Для експлуатації в умовах північних широт використовувався обігрів парою для більшості постів і систем озброєння. Для служби в тропіках була встановлена система кондиціювання у відсіках нижче броньової палуби і вище від неї у всіх приміщеннях з «чутливою» апаратурою — приміщеннях операторів радарів, обчислювальних центрів СУАВ, пунктів управління авіацією, радіостанцій тощо. Під поверхнями, які сполучалися з зовнішнім середовищем, для теплоізоляції були закладені азбестові підкладки[11].

Попри всі заходи умови проживання не були ідеальними. За первинним проєктом за використання корабля як флагманського екіпаж повинен був складатися з 76 офіцерів та 1412 старшин і матросів. Постійне збільшення зенітного озброєння, систем виявлення і управління призвело до переповнення ряду приміщень за бойової тривоги. Особливо це стосувалося таких приміщень, як бойовий інформаційний центр. Щоб уникнути скупченості екіпажу в робочих і спальних приміщеннях, управління кораблебудування видало спеціальний меморандум, за яким екіпаж не мав перевищувати 1975 осіб, у тому числі 115 офіцерів[11].

Схема бронювання цитаделі «Вангарда» практично повторювала схему «Кінг Джорджа» і «Лайона». З одного боку на розробку іншої схеми просто не було часу і це призвело б до додаткових витрат. З іншого боку вона так і не була перевірена у реальному бою, тому у британців просто не було підстав вважати, що вона не є ефективною. Високий головний пояс мав довжину 140 м. Через неможливість виготовити броньові плити висотою 7,3 м він виготовлявся з трьох рядів плит. Ряди плит були зміщені один відносно одного — середній був зміщений на половину плити відносно верхнього і нижнього. Перші два ряди були постійної товщини, нижній ряд був скошений клином до нижньої кромки. Плити кріпилися до обшивки броньованими болтами, а у районі стиків стикувалися між собою за допомогою шпонок. Товщина головного пояса була зменшена на 1 дюйм (25,4 мм) у порівнянні з «Кінг Джорджем» — у районі погребів він мав товщину 356 мм (замість 381 мм) і 343 мм у центральній частині (замість 356 мм). У нижній частині по всій довжині він був скошений до 114 мм. За кінцевими баштами в носі і кормі головний пояс приблизно на 12 м продовжувався перехідним поясом. Він захищав погріб від попадань на гострих курсових кутах. Товщина цього пояса поступово зменшувалася від 343 мм до 305—260 мм. Замикали головний пояс траверси товщиною 305 мм. При найневигідніших умовах зустрічі пояс захищав від 381-мм снарядів: погреби — на дистанції від 75-80 каб, а машини — на дистанції від 85-90 каб[11].

З досвіду бойових дій незахищені краї легко руйнувалися навіть снарядами есмінців і крейсерів та осколками, що призводило до значних затоплень. Наявність поперечних водонепроникних перегородок допомагала мало, оскільки вони теж пробивалися. Тому на «Вангарді» відійшли від схеми «все або нічого» і по краях встановили броньовий захист. Головний пояс по краях продовжувався поясом з нецементованої броні товщиною 51-64 мм. У носовій частині він мав висоту 2,45 м і закінчувався за 3,5 м від форштевня. У кормі він був вищим — 3,4 м і прикривав кермові відсіки. Завдяки формі корпусу він мав значний нахил верхнім краєм назовні. Додатково були встановлені 25-мм поздовжні перебірки. Пояс вважався «протиосколковим». Основним його призначенням був захист від осколків та локалізація ушкоджень від снарядів крейсерів та есмінців. Але за сприятливих кутів зустрічі снаряда з бронею він міг захистити від бронебійних снарядів середніх калібрів, а також забезпечував непоганий захист від фугасних снарядів, які були поширенішими[12].

Броньова палуба йшла по верхньому краю головного поясу. Вона мала товщину 152 мм над погребами та 127 мм над іншою частиною цитаделі. Над погребами настелили додатковий шар броні у 37 мм, що дало сумарну товщину захисту 7,5 дюймів (190 мм). На носі броньова палуба продовжувалася товщиною 125-мм від носового траверзу до кінця 280-мм броні. Далі на усій протяжності «протиосколкового» пояса вона мала товщину 64 мм, закінчуючись за 3,5 м від форштевня. У цій палубі постаралися зробити якомога менше вирізів і найбільшим з них була якірна шахта. У кормовій частині броньова палуба була більшої товщини — 114 мм, тому що прикривала валопроводи та приводи стерна. Вона замикалася траверзом товщиною 100 мм, встановленим по задній стінці кермового відділення[15].

На «Принці Вельскому» у бою з «Бісмарком» снаряд пробив борт, легкі перегородки ПТЗ і застряг у 44-мм протиторпедній перегородці. На щастя для англійців, він не вибухнув. Але усвідомивши можливі наслідки такого вибуху, на «Вангарді» на ділянці погребів додатково встановили 37-мм поздовжні перегородки[15].

Традиційно для британського лінкоробудування, бажаючи заощадити хоча б десяток тонн броні, бронювання барбетів мало змінну товщину. Найтовстішими були бічні стінки. Внутрішні, прикриті іншим барбетом або надбудовами і краями, мали меншу товщину. Над головною броньовою палубою барбет 2-ї, 3-ї та 4-ї башт у секторі 30° в обидва боки від діаметральної площини мали товщину 280 мм. У 4-ї башти найближчий до країв внутрішній 280-мм сектор був у 33°. Наступний сектор у 25° йшов товщиною 305-мм. Бічні стінки мали 330 мм. У носовій башті № 1 передній сектор мав товщину 305 мм лише 20° в кожен бік від діаметральної площини. Але внутрішні сектори 280-мм і 305-мм броні були ширшими — по 45° на борт [15][16].

Попри трагічні наслідки влучання снаряда в бойову рубку «Принс оф Уеллс» у бою у Данській протоці, на «Вангарді» британці не відійшли від своєї концепції її бронювання. Вважаючи, що ймовірність попадання у бойову рубку мала, її товщина була значно меншою, ніж на лінкорах інших країн[15]. Передня стінка рубки мала товщину 76 мм, решта стінок і дах — 63,5 мм[6].

Рівень протиосколкового захисту об'єктів на містках і надбудові значно зріс. Більшість постів і органів керування кораблем отримали захист з нецементованної броні товщиною від 25 до 51 мм. Загальна маса протиосколкового захисту була досить солідною, доходячи до 3000 т[17].

Захист «Кінг Джорджів» ґрунтувався на результатах досліджень за програмою «Джоб-74» і розраховувався на протистояння торпеді із зарядом 454 кг тринітротолуолу. Досвід показав, що його конструкція була неефективною. У бою в Сіамській затоці «Принс оф Уеллс» фактично вийшов з ладу після влучання двох авіаційних торпед удвічі слабшого заряду, а після шести він пішов на дно. Серед причин такого провалу називалися недостатня висота поздовжніх перегородок, що доходили лише до рівня нижньої палуби, їх помилкове кріплення заклепками у верхній частині до сталевих корпусних конструкцій, можливість затоплення приміщень через верх ПТЗ, прикритий лише легкою перегородкою із суднобудівної сталі, мала глибина (всього 4 м) зони розширення газів. До того ж великі порожні об'єми поза ПТП, що могли затоплюватися, приводили до необхідності контрзатоплення відсіків ПТЗ протилежного борту, що знижувало ефективність їх роботи[17].

Незважаючи на явний провал конструкції підводного захисту «Кінг Джорджа», на «Вангарді» вона не зазнала істотних змін. Але було вжито низку заходів щодо усунення виявлених недоліків. Підводний захист складався з трьох шарів. Перший, найближчий до борту порожній відсік, служив камерою розширення і його завданням був розподіл тиску вибуху на якомога більшу площу. Середній відсік виступав як камера поглинання — він був заповнений рідиною і його завданням було гасіння ударної сили вибухової хвилі та зменшення швидкості осколків. Внутрішній відсік був порожнім, для того щоб виключити гідравлічний удар від середнього відсіку на наступні шари ПТЗ. Внутрішньою границею цього відсіку була броньова протиторпедна перебірка (ПТП) товщиною від 37 до 44 мм. Між нею та внутрішніми відсіками був ще невеликий фільтраційний відсік, завданням якого було утримання течі, що пройшла через ПТП. Глибина ПТЗ у порівнянні з «Кінг Джорджем» була збільшена, але в найширшому місці вона однаково не перевищувала 4,75 м, в районі кінцевих башт вона зменшувалася до 2,6-3 м. Також недостатньою вона була й у зоні носових котельних відділень[17].

Верхня частина ПТЗ була посилена, а висота усіх протиторпедних перебірок була збільшена на одну міжпалубну відстань і доходила тепер до рівня середньої палуби. Це збільшувало об'єм камери розширення і знижувало ймовірність руйнування верхньої частини ПТЗ. Звернули увагу й на водонепроникність відсіків, розташованих за бронею в районі ватерлінії. На «Принс оф Уеллс» у цьому місці були душові, через негерметичні стінки і стелю яких поширювалося затоплення. Душові перенесли палубою вище і тепер вони розташовувались на середній палубі [17].

Конструкція силової установки була досить консервативною, взята від проєкту «Лайона», а для того, у свою чергу, запозичена у «Кінг Джорджа». Тому параметри пари — тиск 28 атм, температура 370°С — були низькими не тільки за мірками 1940-х, але й для 1930-х років. Технічна відсталість британської промисловості не дозволила створити для турбо-зубчастого агрегату двоступеневий редуктор. Тому був застосований одноступінчатий з передавальним числом 1:10[18][19].

Для більшої живучості чотиригвинтова силова установка була розбита на 4 блоки з індивідуальним приводом на гвинт. У кожен блок входили котельне відділення на два котли, турбінне відділення і відсік допоміжних механізмів. Кожен блок оснащувався відокремленою системою подачі палива, води та масла. Також для збільшення живучості котельні і турбінні відділення обох бортів чергувалися в шаховому порядку. При цьому вали зовнішніх гвинтів вийшли значно довшим від внутрішніх[19].

Головною проблемою була необхідність збільшення потрібної потужності силової установки у зв'язку зі збільшенням водотоннажності. Конструктори вирішили це завдання найпростішим способом — форсуванням турбін. Якщо за первинним проєктом потужність одного блоку мала бути 30 000 к.с. за 245 об/хв на валах, то наприкінці 1942 року був прийнятий форсований режим з потужністю блоку 32 500 к.с. за при 250 об/хв. Це давало сумарну потужність 130 000 к.с. і забезпечувало 30 вузлів за стандартної водотоннажності 42 300 т та 28,5-29 вузлів за повної тоннажності (485 00—49 100 тонн). Хоча проєктну водотоннажність було перевищено на 2000 т, на випробуваннях «Вангард» з водотоннажністю 45 720 т розвинув 31,57 вузла при 256,7 об/хв і потужності на валах 135 650 к.с. Завдяки вдалим обрисам корпусу в липні 1946 року на мірній милі в Ерран він показав швидкість 30,38 вузла при водотоннажності 51 070 т. Потужність становила 132 950 к.с. при 250,6 об/хв. Британці на випробуваннях не практикували надзвичайного форсування силової установки, тому є підстави вважати що «Вангард» міг розвинути швидкість і вищу за 31,5 вузла[20][18][19].

Пара вироблялася вісьмома трибарабанними котлами «адміралтейського» типу. Максимальний робочий тиск у котлах становив 32 атм, а на вході у турбіни він знижувався до 28 атм[20][18][21].

У кожному машинному відділенні була одна турбіна високого тиску й одна низького тиску переднього ходу з приводом на вал через подвійну гелікоїдну передачу. Турбіна заднього ходу була виконана в одному корпусі з турбіною низького тиску. Спочатку пропонувалося встановити крейсерські турбіни з підключенням через зубчастий редуктор, але наприкінці 1942 року від них відмовилися, бажаючи заощадити додаткові 100 т ваги. Проте вона все одно виросла за рахунок інших агрегатів і у підсумку вага силової установки залишилася на проєктному рівні 3250 довгих т[20][21].

Всі чотири гребні гвинти були трилопатєвими діаметром 4,5 м і виготовлялися з марганцевої бронзи. На «Принс оф Уеллс» зони обертання гвинтів перекривалися приблизно на 0,5 м, що призвело до виходу з ладу двох валів у результаті одного торпедного влучання. Тому на «Вангарді» відстань між осями внутрішніх і зовнішніх валів збільшили з 10,2 до 15,7 м[20][21].

Неприємною особливістю силової установки була поява вібрації на високих обертах, особливо сильної за 200 об/хв, що відповідали швидкості у 24 вузли. Одним з рішень цієї проблеми було використання різного режиму роботи зовнішніх та внутрішніх валів. Та ж швидкість за меншої вібрації досягалася при обертанні внутрішніх валів зі швидкістю 222 об/хв, а зовнішніх — 174 об/хв. Також було прийнято рішення замінити внутрішні гвинти на п'ятилопатєві. Але всі ці заходи остаточно проблему не вирішили й на швидкості 24 вузли було введено обмеження на перекладку керма не більше ніж на 10°[22][21].

Виходячи з досвіду експлуатації «Кінг Джордж», збільшили висоту просвіту в турбінних та котельних відділеннях і поставили потужнішу вентиляцію. За результатами аналізу причин загибелі «Принс оф Уеллс» приділили ретельнішу увагу конструкції агрегатів та їх ударостійкості. Передбачили додаткове охолодження пари та усунення конденсату. Поліпшили конструкцію передньої частини топок та форсунок. Підвищили ударостійкість футерування топок, яка на «Кінг Джордж» була схильна до розтріскування за ударів. Для пом'якшення наслідків вибуху були використані запобіжні пристрої. Завдяки ізоляції турбінних відділень і герметизації турбін вони могли працювати при частково і навіть повністю затоплених турбінних відділеннях. Головні вентилі паропроводів отримали крім ручного ще й дистанційний гідравлічний привод з управлінням від центрального поста або спеціального поста управління машинною установкою. На відміну від типу «Кінг Джордж» це дозволяло керувати машинною установкою при повному затопленні турбінного відділення. Також передбачався незалежний «перехресний» паропровід між чотирма блоками машин, що теоретично дозволяло подавати пару на турбіни блоку, у якому вийшли з ладу котли. Неможливість такого перемикання була однією з причин швидкої втрати ходу лінкором «Принс оф Уеллс». Ще однією причиною швидкого затоплення останнього був розкиданий зірваним валом валопровід. У цьому відношенні все що могли зробити крім рознесення ліній валів, це поліпшити герметизацію сальників валопроводів[21].

Ще однією невирішеною проблемою була дальність плавання. Через одноступінчатий редуктор ККД турбін на крейсерських ходах був низьким і силова установка вийшла оптимізованою для режиму повного ходу. Було вжито заходів щодо зниження годинної витрати палива з 363 до 290 г/к.с. на годину. Запас палива замість 4100 т за проєктом збільшили до 4425 т нафти і 427 т дизельного пального. Це було зроблено за рахунок розширення бортових цистерн у середній частині корпусу на 0,7 м і використанню відсіків подвійного дна під кінцевими баштами ГК. Нафту з останніх потрібно було витрачати у першу чергу через вибухонебезпечність при підводних вибухах. Попри вжиті заходи, закладену у 1941 році вимогу по дальності (14 000 миль на 10 вузлах) виконати не вдалося. При чистому дні на найекономічнішому ходу 14 вузлів дальність становила близько 8400 миль. У помірних широтах після 6-місячної служби внаслідок обростання дна хід падав до 13 вузлів, а дальність — до 7400 миль. У тропіках падіння було більшим — до 11,5 вузлів і 6100 миль відповідно. Трохи краще «Вангард» виглядав на високих швидкостях ходу. При чистому дні дальність на 20 вузлах становила 6950 миль, на 25 вузлах — 5350 миль, 3380 на 28 і 3600 на 29,5 вузлах. Після півроку служби для повного ходу ці цифри падали на 8 % у північних водах і 19 % у тропіках, для помірних ходів падіння було більшим — на 17 % і 35 % відповідно[22][21].

За первинним проєктом на «Вангарді» передбачалось встановлення 6-ти турбогенераторів та 2-х дизель-генераторів, що виробляли постійний струм напругою 220 В. Усі вони об'єднувалися у кільцеву магістраль. Досвід війни, особливо втрата електроживлення крейсером «Белфаст» після підриву на донній міні, змусив переглянути склад і компоновку обладнання. Під час спуску на воду на «Вангарді» стояли 4 турбогенератори потужністю по 480 кВт і 4 дизель-генератори по 450 кВт. Генератори розміщувалися у 8 окремих приміщеннях. 2 турбогенератори знаходились у відсіках з боків від носових котельних відділень. Ще два, що призначалися для резервного живлення на стоянці, були встановлені у відсіку допоміжних генераторів між передніми турбінними відділеннями. Два дизель-генератори знаходилося спереду носового КВ, з боків від погребів 133-мм гармат. Ще два розміщувалися по боках від задніх турбінних відділень. По всій довжині корпусу під броньовою палубою знаходилося 18 щитових приміщень, які об'єднували генератори зі споживачами струму[22][23].

Спочатку резервний запас прісної води становив 390 тонн, але потім у 1947 році його вирішили спочатку збільшити до 490 т, а у 1948 році довели до 590 тонн. На час введення у дію лінкор ніс один опріснювач продуктивністю 200 т води на добу і три по 100 т. Перший служив для основних потреб корабля, у тому числі під час стоянки. Три інших були розподілені між окремими приміщеннями. Через декілька років після початку служби вони були визнані непрактичними і замінені опріснювачами продуктивністю 200 т на добу[22][23].

Для постачання стисненим повітрям високого тиску використовувалися 4 компресори потужністю по 95 к.с. Це повітря використовувалось для продування стволів гармат, стартерів дизелів тощо. Існувала також магістраль низького тиску, яку обслуговували два компресори з приводами по 26 к.с.[22][23]

Механізми гідропривіду башт ГК включали 4 насоси з турбоприводом, які знаходились в окремих відсіках. Робочий тиск насосів 80 атм, подача — до 28 л/хв[22][23].

Головний калібр «Вангарда» складався з восьми 45-каліберних 381-мм гармат Mark I в чотирьох двогарматних баштах. З одного боку це було кроком назад у порівнянні з 406-мм установками, запланованими для «Лайона» і встановленими на американських лінкорах. До того ж ця гармата програвала за балістичними характеристиками 380-381-мм гарматам лінкорів європейських країн. Однак в дійсності бронепробиття 381-мм гармати не було кардинально гіршим, ніж у 406-мм гармати «Нельсона». І на всіх дистанціях вона вигравала у 356-мм гармат «Кінг Джорджа»[23].

Розташування по дві двогарматні башти на носі і кормі давало найкращу з точки зору управління вогнем конфігурацію. Запас 381-мм гармат і снарядів до них також був великий. Сама конструкція гармати і установок була надійною та відпрацьованою. 381-мм гармата мала гарну купчастість вогню, а завдяки можливості заряджання за будь-якого кута піднесення і відпрацьованій конструкції установки вона мала високу практичну швидкострільність.

Однак у конструкцію башт необхідно було внести низку змін. Бронювання башт було явно недостатнім. Лобова плита мала товщину лише 229 мм, а дах — 114 мм. Кут піднесення гармат був обмежений і дальність пострілу не перевищувала 12 миль. Полуменева непроникність установки, спроєктованої ще до Ютландської битви (1916), не задовольняла вимогам 1940-х років. Баштові 4,6 м далекоміри також вимагали заміни[24].

У першу чергу замінили лобову плиту на плиту товщиною 343-мм з вищими амбразурами, що дозволяли надавати гарматам кути піднесення до 30°. Порти гармат вийшли досить великими і їх закрили зверху спеціальними броньованими кришками. Дах замінили на 152-мм плити нецементованої броні. З неї прибрали командирську башточку, що заважала стрільбі піднесеної башти поверх даху зниженої башти. Для противаги зростанню передньої ваги башти її підлогу збільшили з 51 до 76 мм. Бойове відділення і системи подавання обладнали полуменевонепроникними екранами. Замість 4,5 метрових далекомірів поставили 9-метрові. Вперше у британському флоті башти отримали дистанційний силовий привод не тільки вертикального, а й горизонтального наведення[24].

Системи подавання нових башт були модернізовані під нові подовжені 879-кг бронебійні снаряди. А станини, цапфи і противідкатні пристрої посилили для можливості використання посилених зарядів з 220,4 кг кордіту марки SC-300. Це надавало бронебійним снарядам початкову швидкість у 805 м/с. Але використання підвищених зарядів призводило до сильного зносу ствола, тому на практиці в умовах мирного часу їх не використовували. Штатний заряд придавав снаряду початкову швидкість у 785 м/с[25].

В результаті усіх змін маса рухомої частини башти становила 855 довгих тонн — на 20 т більше ніж за проєктом[24]. Маса озброєння також була збільшена за рахунок збільшення маси КДП з 63 до 70 т, потужніших гідравлічних механізмів з 63 до 70 т, рідини-носія з 80 до 91 т та ще 20 т додаткового антикорозійного мастила[26].

Швидкість горизонтального наведення становила 2°/с, вертикального — 5°/с. Технічна швидкострільність не змінилася і становила 2 постріли за хвилину. Модернізовані башти отримали індекс Mk IN, такий же як башти на модернізованих у 1930-і роки лінкорах та лінійних крейсерах[24].

Однією з проблем стала потреба переробки системи подавання. На момент створення установок перед першою світовою війною загальноприйнятою практикою було розміщення снарядних погребів під зарядними. Вважалося що для вибухонебезпечних погребів велику небезпеку становлять міни та торпеди. До початку другої світової війни за результатами Ютланда усвідомили небезпеку потрапляння снарядів у погріб через палубу. Тому зарядний погріб стали розміщувати саме знизу. Міняти систему подачі повністю було занадто витратно. Тому розробники пішли на компроміс. Зарядний погріб був розміщений в самому низу, але заряди з нього подавалися у проміжне перевантажувальне відділення, яке розташовувалося над снарядним погребом. І вже звідти заряди переміщалися незміненою системою подачі. Для додаткового захисту перевантажувальне відділення оснащувалося полуменево непроникними дверима, а заряди в нього подавалися у спеціальних пеналах[27].

Боєзапас для розрахунку стандартної водотоннажності становив по 80 снарядів на ствол і така ж кількість зарядів до них. Максимальний боєзапас за повної водотоннажності становив по 114 снарядів і зарядів на ствол[5].

Універсальна артилерія повторювала тип «Кінг Джордж V» — шістнадцять 133-мм універсальних гармат Mk I у двогарматних баштах Mk III. Розглядалися варіанти озброєння досить вдалими британськими 114-мм зенітними або американськими 127-мм гарматами. Від обох відмовилися, тому що британським адміралам подобалася здатність 133-мм 36,5 кг снаряда зупинити есмінець або вразити крейсер супротивника[28].

На відміну від американських 127-мм гармат таке озброєння не було повноцінно універсальним. Зенітні можливості були досить обмеженими. За проєктом швидкострільність 133-мм гармат повинна була становити 16 пострілів на хвилину. Але для снаряда масою в 36,5 кг унітарний постріл був би занадто важким, тому довелося застосувати роздільно-гільзове заряджання. При цьому снаряд все одно був дуже важким для ручного подавання і величина швидкострільності через декілька хвилин ведення вогню швидко спадала. У результаті технічна щвидкострільність сягала 10-12 пострілів на хвилину, а практична не перевищувала 7-8. Плюсом була велика досяжність за дальністю і висотою. Але установки мали відносно низьку швидкість обертання і не встигали за швидкісними літаками, що з'явилися у ході війни. Істотним недоліком була і відсутність у британців радіолокаційних детонаторів, що знижувало ефективність зенітного вогню[29].

Аж до проєкту 15Е зенітне озброєння повинно було повторювати тип «Кінг Джорджа» — шість восьмигарматних установок Mk VI 40-мм автоматів «пом-пом». Установка Мк VI була важкою (16 тонн) і займала багато місця. Але вона добре вписувалася в британську теорію «вогневого потоку», за якою літак противника мав зустрічати шквал 40-мм снарядів. Правда до початку війни «пом-пом» вже морально застарів — стрічкова подача була ненадійною, а практична швидкострільність у 100—115 пострілів на хвилину вже не була високим досягненням[25].

У проєкті 15D до складу зенітного озброєння включили чотири установки UP некерованих 178-мм зенітних ракет. Вони перекочували у проєкт 15E[32], затверджений 17 квітня 1941 року. Але досвід бойових дій показав їх непотрібність і у специфікації вересня 1942 вони вже були відсутні. Згідно з цією ж специфікацією планувалася додатково встановити 12 двогарматних «Ерліконів» з боєзапасом 1 800 снарядів на ствол[5].

До кінця 1941 року стало зрозуміло, що зенітне озброєння «Кінг Джорджа» є недостатнім[26]. Однак проблемою для розміщення додаткових восьмигарматних установок «пом-помів» була нестача місця. На щастя, тоді ж вирішили, що авіаційне озброєння на лінкорах показало свою практично повну непотрібність і від нього відмовилися. Кормову димову трубу змістили вперед і у середній частині корабля влаштували додаткову надбудову, на якій розмістили катери і дві додаткові одиниці восьмигарматних установок «пом-помів». Але «зручне» місце скінчилося і дев'яту установку Mk VI довелося розмістити в кормі, у зоні дії дульних газів кормових башт. Додатково на башту ГК № 2 вирішили встановити одну чотиригарматну установку «пом-помів» Mk VII[25]. Боєзапас «пом-помів» за проєктом становив по 500 снарядів на ствол[5].

У ході війни британський флот став використовувати ліцензійні 40-мм автомати «Бофорс» і 20-мм «Ерлікон». Англійці розробляли шестиствольну установку «Бофорс» Mk VI. Її термін прийняття на озброєння збігався з часом уведення в дію «Вангарда». У червні 1943 року було прийнято рішення замінити всі восьмиствольні «пом-поми» на шестиствольні «Бофорс». Установку Mk VII вирішили замінити на двоствольну стабілізовану установку «Бофорс» Buster (англ. Bofors Universal Stabilized Tachymetric Electric Radar)[30]. На початок 1945 року планувалося додатково встановити на надбудові шість чотиригарматних установок Mk XIV «Ерлікон» з дистанційним приводом і на верхній палубі ще 14 двоствольних Mk XII з ручним[30].

Досвід фінальних боїв на Тихому океані показав недостатню ефективність 20-мм автоматів проти камікадзе[25]. До того ж було прийнято рішення відмовитися від виробництва чотириствольних «Ерліконів». Тому у квітні 1945 року було прийнято рішення відмовитися від чотириствольних і частини двоствольних «Ерліконів» із заміною їх на двоствольні і одноствольні установки «Бофорс». Після обговорення декількох варіантів заміни вирішили залишити сім двоствольних «Ерліконів», а решту замінити одногармантими установками «Бофорс» Mk III. Замість чотириствольних установок «Ерлікон» вирішили поставити дві установки «Ерлікон» Mk XII або Mk V та чотири одногарматних «Бофорс» Mk VII з силовим приводом[30].

У квітні 1946 року усі установки «Ерліконів» і одноствольні «Бофорс» замінили на одноствольні «Бофорс» Mk VII[30]. Останньою зміною стало включення до складу озброєння автомата STAAG Mk II. Це була двоствольна установка «Бофорс», але принципово нового типу. Вона мала автономне живлення і систему управління розміщену на самій установці. Автомат STAAG випередив свій час, але був «сирим» і його автоматика часто давала збої. Таким чином, під час уведення в дію зенітне озброєння «Вангарда» складалося з 73 40-мм «Бофорс» — десять шестиствольних установок Mk VI, один двогарматний автомат STAAG і 11 одногарматних Mk VII[25][30]. Загальний боєзапас для «Бофорсів» становив 92 637 снарядів. Що становило приблизно по 1269 на ствол[30].

До складу авіаційного озброєння у проєкт 15E входили два літаки і катапульта D111H[32]. Катапульта мала розміщувалася на юті разом з підпалубним ангаром для літаків. За такого розташування середня частина надбудови звільнялася для розміщення додаткового зенітного озброєння. Така ж схема розміщення використовувалась на американських лінкорах та французькій «Гасконі». Але розвиток палубної авіації та радарів знизив потребу у корабельних гідролітаках і в подальшому від авіаційного озброєння відмовились[33].

На «Вангарді» спробували створити єдину систему управління вогнем, що включала у себе всі оптичні та електронні датчики, а також аналогові обчислювальні системи. Замість основного і резервного пунктів управління стрільбою були встановлені два командно-далекомірні пости (КДП) управління головним калібром. Вони були з'єднані з центральним постом обробки інформації. Обидва КДП головного калібру, передній і задній, мали ідентичний склад обладнання та оснащувалися артилерійським радаром «Тип 274». Резервні пости були обладнані у піднесених баштах головного калібру. Всі вони з'єднувалися з постом обробки інформації, де був один екран радара «Тип 274». Артилерійський офіцер перемикав цей екран на сигнал того КДП, який був ближчим до цілі[34].

Можливості існуючої на той момент британської системи управління зенітним вогнем з КДП HACS декількох модифікацій не влаштовували розробників «Вангарда». Система обробки даних на них була досить примітивною і не встигала обробляти дані для стрільби по швидкісних цілях. Розробка нової стабілізованої системи TS1 у роки війни не просунулася далі від створення прототипу. Тому британці змушені були піти на закупівлю американських КДП Mk.37, але з британськими радарами «Тип 275». Єдиним мінусом такого рішення було збільшення загальної маси КДП з 44 (при використанні закладених у проєкті HACS III) до 64 т. Зате це істотно підвищило можливості універсальної артилерії[30][35].

На «Кінг Джорджі» чотири КДП універсальної артилерії стояли «квадратом» — по два спереду і позаду. За такої схеми було важко передавати керування вогнем від одного КДП до іншого за перетину літаком курсу корабля. Тому на «Вангарді» була застосована «ромбічна» схема, як на американських лінкорах. По одному КДП стояло спереду та позаду на надбудовах, ще пара стояла по бортах у середній частині корабля. Також для управління чотирма установками кожного борту існувала резервна дистанційна система управління з постів спостереження ППО. Вона застосовувалася в основному для управління стрільбою освітлювальними снарядами[30][35].

Всі десять 6-ствольних установок «Бофорс» отримали індивідуальні стабілізовані КДП, оснащені радаром «Тип 262». Все устаткування було виготовлено, проте у мирний час частина примхливого обладнання не встановлювалася і зберігалася на березі. Повністю комплектною була лише установка STAAG. Вся система управління установкою, включаючи систему стабілізації, радар «тип 262», аналоговий комп'ютер і навіть генератор для живлення приводу перебували на самій установці. Одногарматні установки «Бофорс» мали лише локальне управління[36][35].

Нововведенням на «Вангарді» був бойовий інформаційний пост. Він був добре захищений, та розміщався під головною броньовою палубою. Навколо нижнього бойового поста розміщувалися радарний пост з екранами усіх радарів, приміщення з операторами обчислювальних систем та пост управління ППО. Тут же знаходився нижній бойовий пост, в якому були зосереджені всі засоби управління кораблем. Цей пост не був закладений у початковий проєкт і був доданий у його конструкцію вже після закладки. Для визначення взаємного розташування приміщень і обладнання був навіть створений макет цього відсіку у повний розмір. Перелік радіоелектронного обладнання та персоналу з його обслуговування постійно збільшувався. Це не закладалося у проєкт, тому призвело до тісноти в цих приміщеннях. Але для того часу постійне зростання простору, зайнятого електронікою, було стандартною проблемою[13][37].

Кількість і тип радіоелектронного обладнання постійно змінювався. При введенні у дію «Вангард», першим з кораблів британського флоту, був оснащений комбінованим радаром «Тип 960» з антеною на топі грот-щогли. Цей радар забезпечував раннє виявлення кораблів і літаків противника. На додаток до нього був встановлений радар «Тип 277» з антеною на краспиці фок-щогли. Він дозволяв виявляти надводні цілі та низьколітаючі літаки. Для цілевказування був встановлений радар «Тип 293» з антеною попереду фок-щогли. На відміну від одинарних відміток цілей, позначки своїх кораблів і літаків на екранах усіх цих радарів виглядали подвійними. Для розпізнавання цілей існували два приймачі системи розпізнавання «свій-чужий» «Тип 253». Для радарів «Тип 277» і «Тип 293» для цієї ж мети використовувався передавач «Тип 242». Були встановлені навігаційні радари «Тип 268» та «Тип 930», що застосовувалися також для виявлення надводних цілей[38].

Найчисленнішими були артилерійські радари. На КДП головного калібру стояли два радари «Тип 274», на КДП універсального калібру — чотири «Тип 275». Для управління зенітною артилерією використовувалися 11 радарів «Тип 262»[38].

Антени усіх артилерійських радарів та радарів «Тип 277», «Тип 293», «Тип 268» і «Тип 930» були стабілізованими. Велика кількість радарів потягла за собою і проблеми з їх розташуванням. Так радар «Тип 268» постійно затінювався грот-щоглою, трубою і заднім КДП універсальної артилерії. Радари також створювали завади роботі сусідніх систем. Так радар «Тип 960» забивав сигнал радарів «Тип 275» універсального калібру. А УКВ радіостанції для оперативного зв'язку між кораблями з'єднання створювали завади радарам «Тип 277», «Тип 293» і тому ж «Тип 275»[38].

На «Вангарді» було встановлено велику кількість засобів зв'язку і радіопеленгації. Більшість приймальних радіостанцій знаходилася на містках вежеподібної надбудови, а передавальних у кормовій надбудові. Радіопеленгатори перекривали весь діапазон частот, у тому числі УКХ, що було нововведенням для того часу. Встановлювалися і найпростіші засоби РЕБ — детектори радіолокаційного виявлення та станції створення завад локаторам противника [38].

Магнітного компаса на лінкорі не встановлювали. Для цілей навігації використовувалися три незалежних гірокомпаси зі своїми джерелами живлення і приводами[38].