Адріано Челентано

Дім Адріано Челентано в Мілані на вулиці Глюка (14), де пройшли ранні роки співака

Адріано Челентано походить з бідної сім'ї звичайних робітників, яка у 1927 році рушила з провінції Фоджа (регіон Апулії) на північ Італії в пошуках нового місця проживання і роботи[10]. Спочатку сім'я знайшла притулок у провінції П'ємонт, потім члени родини вирішили йти далі, в Ломбардію, де зняли маленький будиночок у селі Робекко поблизу Монци[10]. Сім'я складалася з батька Леонтіно Челентано (1890—1951), матері Джудітти Джува (1897—1973), сина Алессандро (1920—2009) та дочок Рози (1917—2003), Марії (1922—2012), Адріани (1925—1934)[11]. У 1934 році родину спіткало лихо: вмирає від лейкемії молодша дочка Адріана і сім'я змінює місце проживання ще раз: тепер вони оселилися в найбіднішому кварталі Мілана, на «вулиці Ґлюка» («Via Gluck»).

Джудітті було 40 років, коли жінка знову завагітніла. Ніхто не вірив, що п'ята дитина виживе[12]. Всупереч побоюванням батьків, Адріано Челентано народився вранці 6 січня 1938 року (у день Бефани), отримавши своє ім'я на честь померлої сестри Адріани[10].

Під час Другої світової війни батько Адріано не потрапив під мобілізацію за віком, після війни він працював в текстильній лавці, з якої згодом пішов і почав працювати в залізничному депо поруч з будинком, тому що там можна було отримувати вугілля для обігріву будинку, а потім він працював продавцем компанії «Mellin», продукцією якої були бісквіти для дітей. Матір Адріано працювала швачкою.[13][14]

У сім'ї Челентано полюбляли співати та грали відразу на декількох інструментах — гармоніці, мандоліні та гітарі. Старший брат Алессандро, який займався боксом, мріяв зробити з Адріано справжнього боксера. Тому що нічого путнього і пристойного, на думку Алессандро, з Адріано вийти не могло і єдине, чим молодший брат займався із задоволенням і вмінням, була бійка. Адріано був незмінним учасником всіх дворових розборок і походів свого району на сусідній район Самартіні. Друзів, приятелів, просто знайомих у нього було завжди дуже багато.[14][15] Також, після ранкового відвідування Адріано школи, вдень, мати відправляла його в каплицю до монахів, де був парафіяльний молодіжний клуб, там він грав в м'яч з іншими хлопцями та робив те, що йому хотілося, перебуваючи при цьому, під доглядом, коли вона працювала. За словами матері, Адріано не подобалося вчитися. Їй здавалося, що в школу він ходив лише для того, щоб побачитися з друзями і щоб в черговий раз пожартувати, те ж саме відбувалося і в парафії, де священник скаржився, що Адріано його передражнює.[13]

Після смерті батька Леонтіно, Адріано разом з матір'ю був змушений покинути улюблену «вулицю Глюка» і переселитися в інший будинок, що було дуже болісним для нього. З роками ці спогади лягли в основу сюжету знаменитої пісні Челентано «Il ragazzo della via Gluck»[16].

«Коли помер мій батько, ми переїхали з будинку, який я так любив. Моя сестра вийшла заміж, і ми з матір'ю, яка стала вдовою, отримали невелику компенсацію у зв'язку зі смертю батька. Мама сказала, що ми переселимося в інший, кращий будинок, де буде ванна кімната і окремий туалет. Ми повинні були жити у моєї сестри. Я відчував себе дуже нещасним. Я не міг розлучитися з цією вулицею, не міг уявити, що є життя поза цим будинком. Без цих людей, знайомих мені з дитинства, без цього рибного ринку і полів, які починалися одразу за будинком. Коли ми все ж поїхали, я плакав багато місяців і кожну вільну хвилину біг знову туди, на вулицю, де закінчилося моє дитинство. Мама, спостерігаючи за мною, нарешті зрозуміла, що для мене це було дуже серйозно, і одного разу вона сказала: "Знаєш?! Ми повернемося на вулицю Глюка. Я, напевно, зможу влаштуватися конс'єржкою, і ми знову будемо жити там удвох, ти і я...". Але ми не повернулися. Ніколи більше не повернулися туди. Вулиця змінилася, поля забудували, будівлю вокзалу розширили, і наш будинок більше не був тим будинком на околиці Мілана» — Челентано про «вулицю Глюка» у книзі «Рай — це білий кінь, який ніколи не втомлюється» (1982)[14]

Залишивши школу після шести класів навчання, Адріано став працювати, пробуючи себе учнем токаря, електриком, сантехніком, але особливо йому сподобалося працювати годинникарем в майстерні своїх двоюрідних братів, він опанував цю професію в короткий термін і навіть зміг купити ліцензію.[14][17] З часом Челентано казав, що передусім він — годинникар, і тільки потім — співак, актор і режисер[17][18].

В юності Адріано часто зображав відомого американського коміка Джеррі Льюїса, і його сестра надіслала на конкурс двійників одну з фотографій, де її брат був в образі цього артиста. В результаті Челентано посів перше місце та виграв 100 000 лір[19].

У 17-річному віці, після того як один із друзів Челентано приніс йому платівку з піснею «Rock Around the Clock» («Рок цілодобово») у виконанні Білла Хейлі, до того ж в Італії вийшов фільм «Шкільні джунглі» (1955), супроводом якого був цей хіт, Адріано почав виявляти інтерес до музики, зокрема, до рок-н-ролу, став вчитися грати на гітарі, писати тексти і співати пісні. Щочетверга і щосуботи він почав відвідувати танцювальний зал «Filocontanti», де і дебютував на сцені[20]. Серед перших виступів Челентано на сцені стало пародіювання американського музиканта Луї Пріми в аматорському спектаклі-водевілі[21].

Друга половина 1950-х років відзначилася напливом американської культури до Італії. У кінотеатрах йшли вестерни і музичні фільми-новели, в клубах танцювали бугі-вугі. З'явилися музичні автомати з піснями у стилі рок-н-ролу англомовних співаків. Молоді італійці захоплювалися новими персонажами на екранах кіно, наслідували їх і скуповували платівки, що потрапляли до продажу в обмеженій кількості. Світ дізнався про імена Білла Хейлі, Елвіса Преслі, Чака Беррі, Літл Річарда, Джеррі Лі Льюїса, Бадді Голлі та інших[20].

«Мама будила мене рок-н-ролом, який обожнювала, вмикала платівку і казала: „Адріано, подивися, вже восьма година!“. Хоча насправді була тільки сьома» — Челентано[22]

Челентано і гурт «Rock Boys», кінець 1950-х років

У 1956 році Челентано з друзями створив гурт «Rock Boys», який проіснував до 1959 року. Спочатку гурт складався з п'ятьох музикантів: Челентано (вокал), трьох братів Ратті (Франко — гітарист, Марко — басист та Джанкарло — ударні) й Іко Черутті на другій гітарі. У тому ж році до гурту приєдналися Енцо Янначчі (фортепіано) і Піно Саккетті (саксофон).[23] Дебют «Rock Boys» відбувся у закладі «Анкор», протягом 1956 року вони виступали в різних клубах Мілана, серед яких був такий відомий, як «Смеральдо».[24] Челентано виконував американські рок-н-рол композиції, не знаючи англійської.[25] У перших виступах Челентано додавав до пісень паузи з номерами на кшталт кабаре (з імітацією Джеррі Льюїса) і танцями: залишав музикантів грати, а сам танцював у розбовтаній, рухомій манері.[26] Незабаром Челентано познайомився з танцюристом Альберто Лонгоні, який виступав під псевдонімом «Торквато Пружинистий» («Torquato il Molleggiato»), і часто брав його з гуртом на виступи.[27] Одного разу Лонгоні не з'явився на виступ «Rock Boys», тому що його затримала поліція. Челентано довелося танцювати на сцені замість нього у його манері, котру став використовувати і в майбутньому, за що отримав прізвисько «Хлопець на пружинах» («Il Molleggiato»).[28] В «Анкорі» Челентано познайомився з Бруно Доссеною, відомим хореографом — чемпіоном світу з бугі-вугі, що запросив його виступати в знаменитий клуб «Свята Текла». У цьому клубі Адріано завоював велику популярність, ставши там виконавцем «номер один», відвідувачі закладу чекали його виступу щовечора. Вдень Адріано працював, а ввечері завжди йшов в «Святу Теклу», де перебував до другої-третьої години ночі. А вранці, о восьмій, він йшов працювати годинникарем. За виступи, хазяїн клубу платив Челентано всього лише бутербродом з пивом.

18 травня 1957 року відбувся перший офіційний виступ Челентано з гуртом «Rock Boys» на Першому італійському фестивалі рок-н-ролу у міланському «Льодовому палаці» («Palazzo del Ghiaccio»). Організатором фестивалю був Бруно Доссена, він і запросив туди Челентано.[20] Крім Челентано і його гурту, музикантами-учасниками фестивалю були: гурти «Гіго і Розлючені», «Swing Parade» «Colombet» і «Original Lambro Jazz Band»; співак Тоні Реніс й інші; кожен з них мав у розпорядженні кілька хвилин, щоб представити 3-4 пісні (дуже коротких за часом, їх тривалість рідко перевищувала 2 хвилини). Фестиваль, названий «Trofeo Oransoda Rock and Roll», був танцювальним змаганням з акробатичного рок-н-ролу, він мав на меті нагородити кращих танцюристів рок-н-ролу, де оркестри і співаки були виключно гостями, підтримкою пар танцюристів-аматорів, професіоналів та акробатичних груп. Трофей фестивалю отримала «Dossena Rock Ballett», акробатична група, керована Бруно Доссеною, в супроводі гурту «Lambro Jazz Band». «Rock Boys» були єдиними учасниками, які виконали авторську рок-пісню італійською мовою — «Я скажу тобі „чао“!» («Ciao ti dirò»), музику до якої склав Джан Франко Ревербері, а текст Джорджо Калабрезе.[29] Виступи музикантів фестивалю зірвали хресну ходу єпископа Мілана Монтіні, яка відбувалась у той самий час. Частина людей, яка йшла за статуєю Мадонни, почувши музику, стала відділятися від процесії і рушила до «Льодового палацу». Біля палацу зібралося близько п'яти тисяч міланців, почалися заворушення, була залучена поліція.[20][30] Наступного дня газети писали про Челентано, як про нову зірку італійського рок-н-ролу. Газета «La Notte» писала про виступ: «Льодовий палац „знищений“ новою зіркою рок-н-ролу».[24] У той час як Джорджо Бокка написав у «Корр'єре делла Сера» дуже сувору статтю проти нової молодіжної моди, привезеної з Америки. Окрім фестивалю, Доссена організовував й інші виступи «Rock Boys», серед яких був концерт в «Новому театрі Мілана», що мав назву «Процес над рок-н-ролом». Концерт тривав тиждень, збираючи все більше народу кожного вечора.

Альберто Лонгоні (ліворуч) і Челентано танцюють, 1950-ті роки

Серед глядачів Першого фестивалю рок-н-ролу були присутні композитор Еціо Леоні і італо-швейцарський продюсер Вальтер Гуертлер, які уперше запропонували співакові контракт на запис пісень у стилі рок-н-ролу на студії звукозапису «Music», власником яких був Гуертлер.[24][31] Незадовго до фестивалю з «Rock Boys» вийшов Іко Черутті, щоб присвятити себе джазу (з роками він повернувся до співпраці з Челентано), його замінив племінник Челентано — Джино Сантерколе (син сестри співака — Рози, молодший Адріано лише на 2 роки).[24] Співпраця Челентано з племінником, що тривала до 1980-х років, була дуже плідною: вони спільно працювали в студії і на сцені, разом знімалися у багатьох фільмах, Сантерколе писав музику до його пісень, серед яких було чимало хітів, таких як «Una carezza in un pugno», «Svalutation», «Un bimbo sul leone» й інші. Після фестивалю з «Rock Boys» вийшли брати Джанкарло та Марко Ратті, їх замінили ударник Флавіо Каррарезе і гітарист Джорджо Ґабер, якого привів до гурту Янначчі.[28] Після фестивалю ім'я Челентано стало асоціюватися з громадськими заворушеннями, він став у деякому сенсі забороненим музикантом. Через те, що «Rock Boys» стали відмовляти виступати в ресторанах, вони влаштовували спонтанні мінівиступи на площах, збираючи великі натовпи. Деякі господарі нічних закладів, незважаючи на ризик бути розтрощеними, все ж запрошували «Rock Boys», збираючи стільки народу, що невеликі приміщення не могли вмістити всіх бажаючих. Часто половина публіки стояла на вулиці.[14]

У 1957 році «Rock Boys» з'явилися на телебаченні у передачах «Lotteria Italia» («Лотерея Італія») і «Voci e volti della fortuna» («Голоси і обличчя фортуни»). Шлях Челентано на телебачення був непростий. За спогадами співака його кілька разів провалювала комісія телерадіокомпанії RAI, яка не бажала брати відповідальність за артиста-початківця, який «все зруйнував».[32] Зі звітів комісій того часу про Челентано:

«Початківець, шанувальник пародій. У нього цікава міміка і дивовижна схожість з Джеррі Льюїсом. Він виходить винятково з метою вчинити безлад. Неспроможний, експансивний юнак. Не цікавий» (13 липня 1956 року)[20][32] «Молодий співак-дилетант. Має помітну схожість з Джеррі Льюїсом. Працює в жанрі рок-н-ролу. Незрілий і погано вихований хлопець. Не цікавий» (7 лютого 1957 року)[20][32]

1957 року Челентано познайомився з Мікі Дель Прете, який став його близьким другом на все життя. Дель Прете брав участь у багатьох творчих проєктах Адріано, у 1960-х—1970-х роках він написав тексти близько до 50-ти пісень співака, продюсував його альбоми тощо.[24] Влітку того ж року Дель Прете організував двотижневі виступи Челентано та «Rock Boys» у містах Санремо і Алассіо.[28] Музиканти виступали безкоштовно, в обмін на 2 тижні дармового відпочинку.[28] У 1957—1958 роках Челентано разом з музикантами Джорджо Ґабером, Луїджі Тенко, Енцо Янначчі, Паоло Томеллері і Джанфранко Ревербері виїхали в турне по Німеччині.

Навесні 1958 року фірма звукозапису «Music» випустила дебютні платівки співака на 45 обертів, що містили по дві-чотири пісні. Гуертлер наполіг, щоб Адріано співав тільки англійською, виконуючи кавер-версії американських пісень у стилі рок-н-ролу: «Rip It Up», «Tutti-Frutti», «Jailhouse Rock», «Blueberry Hill», «Man Smart», «I Love You Baby», «The Stroll» і «Tell Me That You Love Me».[24][33] «Rip It Up» стала першим записом Челентано, який був проданий у кількості півтори тисячі екземплярів на хвилі успіху співака на фестивалі. Через те, що наступні записи пісень, які мали успіх у репертуарі Елвіса Преслі, у виконанні Челентано не мали відчутного успіху, Гуертлер, боючись не виправдання своїх надій і передбачаючи невдачу, вирішив перевести Адріано на свій новий лейбл «Jolly» і дозволити йому записувати пісні також італійською мовою. В результаті у тому ж році лейбл «Jolly» випустив дві платівки, на «Б»-стороні яких Челентано виконав пісні італійською мовою, серед яких був відомий тоді міжнародний хіт «Buonasera Signorina» Луї Пріми й пісня «La febbre dell'hoola hop».[24] Сторона «А» платівок містила пісні англійською «Happy Days Are Here Again» і «Hoola Hop Rock». З цього моменту співак став регулярно записувати пісні італійською мовою. У співпраці з Еціо Леоні, аранжувальником, художнім керівником і відповідальним за репертуар «Jolly», Челентано почав знаходити свої перші музичні успіхи. Перші платівки Челентано 1958 року вважаються рідкісними і мають велику колекційну цінність.[34] Наприкінці 1950-х років Адріано поступово залишив роботу годинникаря і вирішив остаточно стати співаком рок-н-ролу[18][24][35].

У 1959 році під лейблом «Jolly» вийшли пісні співака: «Ciao ti dirò», «Un'ora con te», «Il ribelle», «Nessuno crederà», «Il tuo bacio è come un rock», «I ragazzi del juke-box», «Teddy Girl», «Desidero te», «Pronto pronto» і «Idaho».[33] Платівка з піснями «Il ribelle/Nessuno crederà» стала першим комерційно вагомим успіхом Челентано.[24] Пісня «Il ribelle» («Бунтівник») оповідала про протест підлітків проти батьків та застарілих традицій і понять.[20] Вона була першим записаним твором на музику Адріано, стала відомою на всю країну й остаточно закріпила за співаком статус одного з найпопулярніших виконавців рок-н-ролу в Італії.[36] Починаючи з випуску платівки з піснями «Teddy Girl/Desidero te» у 1959 році, розпочалась співпраця співака з поетом Лучано Береттою, яка тривала до середини 1980-х років.

Міна, артистка, з якою часто перетиналася творчість Челентано (1960-ті)

13 липня 1959 року співак переміг на Адріатичному фестивалі легкої музики в Анконі з піснею «Il tuo bacio è come un rock» («Твій поцілунок як рок»), текст до неї написали П'єро Вівареллі і Лучіо Фульчі, а аранжування створив Еціо Леоні.[28] Відомий італійський музичний критик Маріо Лудзатто Фегіз писав в «Корр'єре делла Сера», що пісня «Il tuo bacio è come un rock» являє собою «шок, напругу, вибух. Ці 60 неймовірних секунд в стилі коміксу з такими словами, як „нокаут“, „шок“, „свінг“, „ринг“». Завдяки чистому випадку пісня здолала цілу купу перешкод, адже спершу вона була виключена з програми головою фестивалю Джанні Ферріо, який назвав її «квадратною». Згідно «Словника італійської пісні», Вівареллі адаптував метрику пісні, спочатку названої «Torna a Capri mon amour», щоб Челентано міг виконувати якомога більше своїх «пружинних» рухів під час її виконання. Вийшла платівка «Il tuo bacio è come un rock/I ragazzi del juke-box», яка мала великий успіх, хоча багато критиків запевняли, що Челентано набагато цікавіше дивитися, ніж слухати.[37] Платівка розійшлася накладом 300.000 копій упродовж одного тижня.[31]

«Повним ходом іде один з численних пісенних заходів нашої гідної подиву країни. Вальтер Гуертлер, який переконав непокірного Адріано взяти в ньому участь, чекає на тремтіння за завісою і передбачає вибух на сцені. Телебачення транслює шоу наживо. Адріано, який прибув у місто на своїй Alfa Romeo Giulietta з купою друзів, абсолютно спокійний. О 22:50 більше десяти мільйонів телеглядачів будуть охоплені нестримним захватом від цього молодого, невгамовного хлопця, який виконуватиме на гітарі „Il tuo bacio è come un rock“. Адріано здобуває повну перемогу на фестивалі й одержує також і друге місце. Трохи згодом з люб'язною сміливістю тріумфатора він заявляє, що коли б він міг заспівати три пісні, а не дві, то одержав би і третє місце. (...) За один тиждень пісня „Il tuo bacio è come un rock“ сягнула 300 000 копій. З міланського явища, молодий хлопець перетворився на явище національне, його обличчя ласкавої горили раптово проникло у бари й ресторани всього півострова, його ім'я стало відомим. Після цього доленосного 13 серпня Адріано одержує по п'ятсот листів щодня, з часом їх буде більше. У кінці 1959 року Федеріко Фелліні запросив його як виконавця до свого фільму „Солодке життя“» — італійський журналіст Умберто Сімонетта про участь Челентано на фестивалі в Анконі, 1959 рік[38]

1959 року, під час зйомок у двох музичних комедіях «Хлопці і музичний автомат» і «Крикуни перед судом», Челентано познайомився з відомою співачкою Міною Мадзіні, яка мала багато спільного з ним: вона так само як і Адріано вважалася «бунтарем у спідниці».[20] Челентано написав музику до пісні «Vorrei sapere perché» для Міни. Газети писали, що між Челентано і Міною існує роман — ці чутки незабаром були спростовані співаком.[20] У 1960-1970-ті роки Міна та Челентано часто виступали разом як ведучі на телеканалах RAI, виконуючи пісні дуетом.[20] У 1998 і 2016 роках обидва співаки записали спільні альбоми.

Челентано на телепередачі «Il Musichiere» (1959)

Після розпаду «Rock Boys» у 1959 році, Челентано деякий час для записів своїх пісень запрошував музикантів студії «Jolly». Того ж року Челентано створив новий рок-гурт «I Ribelli» для забезпечення своїх виступів і записів, назвою послужила пісня «Il Ribelle». До першого складу гурту ввійшли Джані Даль Альо (ударні), Енцо Янначчі (клавішні), Доменіко Паскуадібішельє (бас), Джино Сантерколе (гітара) і Джорджо Бенаккіо (друга гітара). Дебют гурту відбувся у середині вересня на фестивалі «Avanti» в Мілані з піснею «Teddy girl».[28] Співпраця Адріано з «I Ribelli» тривала до кінця 1960-х років, гурт, склад якого постійно змінювався, проіснував з перервами до 2000-х років.

У 1959 році Челентано виступав у телепередачах «Il Musichiere» і «Costellazione», де виконував пісню «Il tuo bacio e come un rock».[32] 22 вересня Челентано потрапив в автомобільну аварію, у якій розбив свою нову машину «Alfa Romeo Giulietta», зароблену під час перших фільмувань. Співак отримав забій грудної клітини та перелом одного ребра, лікарі йому рекомендували місяць відпочинку.[28] До чарту найкращих синглів Італії 1959/60 років потрапили такі пісні Челентано — «Il Tuo bacio è come un rock» (1 позиція), «Il Ribelle» (10 позиція), «Teddy girl» (12 позиція).[39]

Челентано з гітарою «Eko» (1950-ті роки)

На початку 1960-х років багато великих компаній звукозапису хотіли бачити у своїх рядах Челентано, але співак їм відмовляв.[40] 19 грудня 1961 року в Мілані Челентано створив власну студію з виробництва фільмів та звукозапису — «Clan Celentano» («Клан Челентано»). Пізніше багато виконавців, наприклад — «The Beatles», «The Rolling Stones» (щоб не залежати від продюсерів і вимог моди), пішли шляхом створення власних компаній, але на самому початку 1960-х років вчинок Челентано був сміливим і незвичайним.[41] У зв'язку з цим, в італійському шоу-бізнесі Челентано уславився першовідкривачем — «Clan Celentano» стала першою в Італії фірмою звукозапису, де виробником платівок був сам співак і актор.[42][43] Статутний фонд студії склав 900000 лір.[44] Ідею створення студії Челентано запозичив у Френка Сінатри, який організував схожу команду музикантів під назвою «Rat Pack», Адріано був шанувальником цього співака. Також існує версія, що ідея створення «Clan Celentano», крім Челентано, належить приятелю співака — Ріккі Джанко (Рікардо Санна), який переживав аналогічні проблеми з компанією звукозапису «Ricordi».[20][28]

До студії увійшли близькі друзі співака й учасники гурту «I Ribelli» (Джино Сантерколе, Мілена Канту, Ріккі Джанко, Мікі Дель Прете, Лучано Беретта, Іко Черутті, Детто Маріано, Мемо Діттонго й інші). У створенні студії також була ідея незалежності Челентано від фірми «Jolly», з якою він розірвав відносини у 1962 році. «Jolly» подала до суду на співака, вимагаючи в нього компенсацію за невиконання та розрив контракту в розмірі 495 мільйонів лір, але програла процес, який тривав до 1965 року.[28][45] Після розриву відносин з Челентано фірма «Jolly» продовжила видавати платівки з записаними раніше піснями співака, чим становила конкуренцію студії «Clan Celentano».[28]

«Хочу бути незалежним, хочу співати те, що мені подобається, не відчуваючи тиску господарів бізнесу. Це головне. Я також хочу відкривати нові голоси» — Челентано про створення студії „Clan Celentano“[46]

«Clan Celentano» крім випуску платівок Челентано і його друзів — займалася пошуком та записом нових імен і молодих талантів. Студія уклала контракти з такими музикантами та виконацями-початківцями, як: Доном Бакі, Лоренцо Пілат, Натале Массара, Уголіно, Кетті Лайн й іншими.[28] Також в 1965 році Челентано організував конкурс «Нові голоси», у якому переміг початківець-співак Аль Бано, в результаті його прийняли до студії.[47]

Співачка Кетті Лайн і Челентано (1969)

Усі учасники студії, що з'являлися у ній в різний час, отримували своєрідне «зелене світло» на телебачення або ринок продажу платівок тільки завдяки тому, що вони співпрацювали з «Clan Celentano».[20] У зв'язку з тим, що практично нікого з друзів співака по музичному цеху не хотіли бачити на телебаченні без нього, тільки його участь забезпечувала їм деякий успіх — Челентано, не маючи часу на турботу за іншими учасниками «Clan Celentano», у 1968 році переглянув умови роботи студії.[20] Починаючи з 1968 року, Челентано поступово змінив склад «Clan Celentano» — залишив тільки родичів та музикантів, необхідних у виробництві його власних платівок.[28] Також причинами зміни умов стали деспотична поведінка лідера студії (Челентано), проблеми з контрактами та особисті амбіції окремих артистів.[28] Якщо припинення співпраці між «Clan Celentano» та Ріккі Джанко, гуртом «I Ribelli» й іншими учасниками пройшло мирним шляхом, то розрив відносин студією з Доном Бакі закінчився тривалими судовими процесами.[28] Зміні первинній ідеї студії Джорджо Габер присвятив іронічну пісню «Жив-був „Клан“», написану у 1968 році.[28]

З роками, студія почала випускати винятково альбоми Челентано, Клаудії Морі та старшої дочки Розіти.[28] На сьогодні до студії входять видавництво, концертне агентство, студія відео- та аудіозапису, там працює понад 150 осіб.[48]

У 1961—1972 роках адміністратором студії був старший брат співака Алессандро, між 1972—1976 роками — Коррадо Пінтус (дядько Клаудії Морі), потім кермо влади знову перейшло до брата Адріано, а з 1991 року керівником «Clan Celentano» стала дружина співака.[20] Дистриб'ютори «Clan Celentano»: «Ri-Fi» (до 1968), «Messaggerie Musicali» (1969—1973), «CGD» (1975—1995), «RTI Music» (1996—1999), «Sony BMG Music» (1995—2009) і «Universal Music» (з 2010-го).

У 1962 році вийшла перша платівка Челентано під лейблом «Clan Celentano», яка містила три пісні «Stai lontana da me/Sei rimasta sola/Amami e baciami».

Кінокар'єра Челентано тривала з 1958 по 1992 роки й налічує понад сорок фільмів[49]. У період 1950-х і 1960-х років Челентано знімався у фільмах комедійного та музичного жанру.[49] Кінокар'єру Челентано починав з епізодичних ролей, де грав самого себе — модного співака, висхідну зірку молодіжної пісні.[50]

Прихід Челентано в кіно не був випадковим: співак постійно шукав нові можливості для виконання своїх пісень, такі, де б він зміг залишатися самим собою.[51] У злитті комерції та мистецтва Челентано знайшов оптимальний варіант свого існування[42].

«Я зрозумів, що ставити фільми, самому грати в них і співати — найбільш органічне злиття декількох жанрів в єдине ціле. Для мене професії — актор, режисер, співак — немов три гілки одного дерева, кожна невіддільна від іншої... До того ж я хочу знайти новий простір для своїх пісень за кордоном, підвищити їх комерційну вартість. Кіно — це цікаво і економічно вигідно!» — Челентано[42]

Челентано грає на гітарі у фільмі «Хлопці і музичний автомат» (1959)

Також кіно відкривало Челентано можливості для найбільш повного вираження дару комедіанта, актора-міма, схильного до кіногенічного гротеску і буфонади.[52] Зберігаючи свій улюблений образ простого хлопця, Челентано разом з тим переграв безліч характерів: «зірку» естради, сільського телепня, хлопця з міської околиці, жінконенависника, дрібного шахрая, чарівного красеня, священника й інших.[51][52] Таким же широким був і жанровий діапазон фільмів, у яких він знімався: мюзикл і комедія, мелодрама і пригодницький фільм.[51] Його ролі поєднали в собі психологічний малюнок і виразність виконання, блискуче володіння маскою і трюкацтво. Тому так часто Челентано показували на екрані широким планом. На зйомках фільмів Челентано використовував дотепні ґеґи, які здебільшого, з його власних слів, він вигадував просто на знімальному майданчику: «Все робиться спонтанно. Але коли це повторюється часто і в різних варіаціях, — це вже професія. Багаж, який завжди з собою. Інстинкт — це моя поетика, мій метод». У більшості картин артист залишався вірним своїй ексцентричній натурі, намагався створити ілюзію абсолютної мимовільності всього, що відбувається на екрані.[53]

Вперше у кіно Челентано з'явився в 1958 році у початкових кадрах американського музичного фільму «Не сваріть рок» (італійська назва «Оскаженілі»), у версії призначеній для Італії, де він співав.[54] Надалі, в американських фільмах «Давай, Джонні, давай!» (1959) та «Затанцюймо твіст» (1961) і у французькій комедії «Сім смертних гріхів» (1962), у версіях призначених для прокату в Італії, також були вмонтовані кадри де співав Челентано (в титрах не вказаний).[20][55][56]

Першим успіхом Челентано в кіно стала роль у фільмі Лучіо Фульчі «Хлопці і музичний автомат» 1959 року.[20][28] Сюжет фільму оповідав про дівчину, яка скориставшись хворобою батька — продюсера платівок, дозволила записуватися новим молодим на той момент музикантам на його студії. У цьому фільмі Челентано виконав пісні «Il Ribelle» і «I ragazzi del juke-box».[32]

Челентано пощастило знятися у драмі «Солодке життя» славетного Федеріко Фелліні, фільм вийшов у 1960 році.[20] Головні ролі виконували Марчелло Мастроянні, Аніта Екберг і Анук Еме. Челентано зіграв в епізодичній ролі співака, який грав на гітарі, виконуючи пісню «Readdy Teaddy», у сцені де персонаж Аніти Екберг купався у фонтані Треві.[46][57] Картина отримала «Золоту пальмову гілку» і «Оскар» за найкращі костюми у чорно-білому кіно.[58] Фелліні запросив Челентано на знімання після прочитання статті в одній з газет, де описувався виступ молодого рок-співака. На опублікованій фотографії Челентано співав стоячи на колінах.[20] Фільм зібрав в прокаті понад 2 мільярди лір.[57] Після зйомок у Фелліні пропозиції для Челентано від режисерів посипалися одна за одною.[59]

У 1959 році Челентано зіграв у фільмі Мауро Морассі «Музичний автомат кричить про любов». Фільм розповідав про спекуляції виробників платівок, які використовували прагнення молодих співаків стати популярними для власної наживи.[57]

Челентано у фільмі «Хлопці і музичний автомат» (1959)

Челентано і гурт «I Ribelli», кадр з фільму «Я цілую… ти цілуєш» (1961)

У 1960 році Челентано знявся у фільмі «Крикуни перед судом». Сюжет оповідав про гурт молодих рок-музикантів, які вирішили, що єдиний спосіб розрекламувати себе — це з'явитися в телеефірі. Для цього вони звернулися за допомогою до дівчини — учасниці гурту, у якої батько був генеральним директором телекомпанії.[60] Одною з пісень виконаних Челентано у фільмі була «Nikita Rock».[57] Картина була продовженням фільму «Хлопці і музичний автомат».[57]

Також у 1960 році Челентано разом з гуртом «I Ribelli» з'явився у музичному фільмі П'єро Вівареллі «Сан-Ремо, великий виклик», де виконав пісню «Blue jeans Rock».[57] Картина отримала премію «Срібна Венера», як найкращий музичний фільм 1960 року.[57]

Досить посередні фільми: «Музичний автомат кричить про любов», «Крикуни перед судом» і «Сан-Ремо, великий виклик» — пройшли в італійському прокаті з успіхом тільки завдяки популярності Челентано.[59]

Потім Челентано зі своїм гуртом «I Ribelli» знову знявся у П'єро Вівареллі в фільмі «Я цілую… ти цілуєш», який вийшов у 1961 році. Сюжет оповідав про будівельного магната, якому заважала маленька корчма — улюблене місце зустрічі музикантів. Молода журналістка (у виконанні Міни Мадзіні) — дочка багатія-будівельника, вирішила допомогти батькові і прийшла до корчми. Незабаром все вийшло навпаки — дочку зачарували музиканти та їх пісні тому вона вирішила допомогти їм проти свого батька.[61]

У фільмі Серджо Корбуччі «Чернець з Монци» 1962 року, в якому головну роль зіграв відомий комік Тото, Челентано виконав епізодичну роль монаха, заспівавши разом з Доном Бакі пісню «La carita».[62] У тому ж році Челентано разом з друзями зі студії «Clan Celentano» знявся у мюзиклі «Вчорашні пісні, сьогоднішні пісні, завтрашні пісні». Також у фільмі знялися Альберто Сорді, Марина Владі і Антонелла Луальді.[63]

У комедії «Якийсь дивний тип» 1963 року Челентано виконав дві головні ролі: самого себе і шахрая — свого двійника, який хотів зайняти його місце славетного співака. Виконуючи цю роль, Адріано використовував можливості для самореклами.[64] У фільмі Челентано разом зі своїм гуртом «I Ribelli» виконав 8 пісень.[63] Детто Маріано створив однойменний альбом «Uno Strano Tipo», який містив саундтреки до цього фільму.

У 1964 році вийшла перша режисерська робота Челентано — комедія «Суперпограбування в Мілані», в якій знялися дружина і друзі співака з «Clan Celentano». Челентано виконав роль ватажка банди, яка вирішила вчинити зухвале пограбування на суму, що перевищує мільярд лір.[65] Комедія являла собою пародію на гангстерські бойовики.[51] У книзі-огляді італійського кіно «Нове Кіно» за 1965 рік писалося про перший режисерський дебют Челентано:

«Вітчизняний Сінатра, в якому немає недоліків в лідерських, організаційних питаннях. Зрозуміло, що його "Четверо з Чикаго" (...) зняті в тіні фільму „Зловмисники, як завжди, залишилися невідомими“. Історія цікава і витримана, є багато хороших прагнень, але ми ще далекі від затвердження його, як повністю розкритої особистості. Челентано, в усякому разі, зміг би спростувати нас»[66]

У липні 1964 року Челентано отримав запрошення відомого режисера Джузеппе Де Сантіса знятися в італійсько-радянському фільмі «Італійці браві хлопці».[67] Пройшовши проби і підписавши всі угоди, в останню мить Челентано відмовився летіти до Москви та Києва на знімання фільму.[20] Надалі, попри великий штраф, яким його обклали, Челентано відмовився зніматися в картині.[20] Однією з причин відмови стало небажання артиста надовго розлучатися зі своєю дружиною.[67] У січні 2013 року, напередодні свого 75-річчя, Челентано розмістив у своєму інтернет-блозі раніше не опубліковане відео з кінопроб до цього фільму.[67] Також у тому ж році Челентано знявся у документальному фільмі Паоло Кавари «Дурний світ».

Весілля Азмари (Франческа Романа Колуцці) і Серафіно (Адріано Челентано), кадр з фільму «Серафіно» (1968)

У фільмі «Європа співає» 1966 року, у початкових кадрах Челентано співав пісню «Ringo».[68]

Деякі картини зняті за мотивами авторських пісень Челентано, в одному такому фільмі — «Найкрасивіша пара у світі» 1968 року, режисера Камілло Мастрочінкве, ідеєю послужила однойменна композиція співака «La coppia più bella del mondo».[51] У фільмі Челентано з'явився в ролі самого себе — учасника пісенного конкурсу «Кантаджіро», що виконав пісні «Tre passi avanti» і «La coppia più bella del mondo». Касовий збір фільму склав 187 мільйонів лір.[69]

Дуже важливою подією в кінокар'єрі Челентано стала роль Серафіно у фільмі режисера П'єтро Джермі «Серафіно» 1968 року, яка вважається його першою серйозною роллю. Адріано створив близький своєму іміджу образ простого сільського хлопця, гульвісу, що приховує під маскою невігластва й неотесаності природний гострий розум та шляхетність.[70] У головних ролях також грали Франческа Романа Колуцці, Оттавія Пікколо і Саро Урці.

«Створюваний ним образ порівнянний з персонажами народної комедії — він простакуватий і лукавий, наївний і мудрий одночасно. У своїй роботі на екрані він продовжує розвивати характер героя своїх пісень, а головне — в їхній народності. Він настільки впевнено працює на знімальному майданчику, так намагається вдатися в усі нюанси кіновиробництва, що мені здається, він скоро сам стане режисером» — П'єтро Джермі про Челентано[71]

У 1969 році цей фільм отримав золотий приз VI Московського кінофестивалю.[72] Того ж року Челентано отримав дві нагороди італійської кінопремії «Золотий глобус» («Globo d'oro») за найкращий акторський дебют у цьому фільмі.[73]

Мілена Канту (1961)

Клаудія Морі (кадр з фільму «Юппі-Ду» (1975))

Восени 1962 року на знімальному майданчику фільму «Якийсь дивний тип» Челентано познайомився зі своєю майбутньою дружиною — акторкою Клаудією Морі.

«Нічого цікавішого від Челентано я у своєму житті не зустрічала» — Клаудія Морі[74]

Одруження відбулося 10 липня 1964 року — Адріано і Клаудія повінчалися в церкві Святого Франциска в місті Гроссето о третій годині ночі, щоб не привернути увагу папараці.[75] До цього в Адріано була дівчина — Мілена Канту, дочка архітектора і художника Альберто Канту, з якою він познайомився у 1958 році, тоді вона працювала продавчинею парфумерії, яка згодом, завдяки Челентано, також стала співачкою, у середині 1960-х років вона записала 10 платівок.[76] Адріано приховував своє одруження від Мілени навіть напередодні свого весілля, дівчина дізналася про його таємне вінчання через тривалий час з газет.

Щоб згладити гіркоту розставання з Міленою Канту, Челентано включив її до складу студії «Clan Celentano», де у 1964 році вона записала свою першу пісню «Eh!, già (lasciami entrare)» та вірішив розкрутити її співацьку кар'єру, організувавши особливий рекламний трюк і її участь у різних телевізійних програмах (у тому числі, в авторській телепередачі Челентано — «Adriano Clan»), зробивши її «Дівчиною „Клану“».[77] Протягом телепередачі «Adriano Clan», за матовим склом дверей з'являвся силует дівчини, яка співала пісню «Eh! gia…», а потім вийшла платівка під назвою «Дівчина „Клану“» («La Ragazza del Clan»). У назві платівки була інтрига, тому що публіка не знала кому належав цей титул.[78] За силуетом і зачіскою дівчина більше походила на Клаудію Морі, яка на той час вже майже два роки фігурувала поруч з Челентано. У Мілени Канту було довге волосся, і тому спочатку глядачі не асоціювали «Дівчину „Клану“» з нею. Також існують ще й такі версії створення проєкту та таємниці навколо нього: він призначався для Клаудії Морі, яка з якихось причин не стала брати участь в ньому; інтригу довго підтримували, можливо, просто вибираючи кандидатку, при цьому не показуючи саму персону, яку могли в будь-який момент замінити іншою. Челентано підтримував інтригу максимально довго, оскільки тиражі платівок цього проєкту були дуже високими. Пісня гурту «I Ribelli», «Chi sarà la ragazza del Clan?» ("Хто така «Дівчина „Клану“»?"), ще більше посилила інтригу. Тільки наприкінці року стало відомо справжнє ім'я «Дівчини „Клану“» — Мілени Канту, в результаті її кар'єра пішла в гору після значного успіху платівок «Дівчина „Клану“».[20]

Згодом відносини з «Clan Celentano» у Мілени не склалися, як і у багатьох учасників, що стояли біля основи цієї організації. У 1967 році вона випустила на цій студії та виконала на конкурсі «Кантаджіро» пісню «L'ombra» («Тінь»).[79] Тоді у газетах писали про бійку між братом Мілени, Еудженіо, і Челентано, під час цього пісенного автопробігу, на «Стадіоні Луїджі Ферраріса» в Генуї.[80] Еудженіо звинувачував Адріано у несплаті Мілені гонорару за авторські права, в результаті цього скандалу Канту залишила студію (також, можливо, через професійні ревнощі до самого Челентано). З 1968 року вона стала записувати платівки на лейблі «Ri-Fi», почавши там професійну співпрацю зі співаком Фаусто Леалі, який того ж року став її чоловіком і від якого у неї народилися дві дочки. На «Ri-Fi» Мілена опублікувала пісню «Conoscevo un re» («Я знала Короля»), у тексті якої розповідалося про її перипетії з Челентано (під «Королем» вона мала на увазі — Адріано), проте платівка не мала успіху.[20]

Челентано прибув з армії для виступу в Сан-Ремо (1961)

Челентано в армії (в центрі), крайній праворуч — Детто Маріано (1961)

У 1960 році на LP-платівках у 45 обертів студія «Jolly» випустила сингли Челентано: «Nikita Rock», «Blue Jeans Rock», «Rock matto», «Impazzivo per te», «Personality», «Il mondo gira», «Così no», «La gatta che scotta», «Piccola», «Ritorna lo shimmy», «Pitagora», «A cosa serve soffrire», «Giarrettiera rossa», «Che dritta», «Furore» і «Movimento di rock».[33] Пісня «Impazzivo per te» («Божеволію по тобі») стала першим твором Мікі Дель Прете написаним для Челентано, вона посіла 3 позицію у чарті найкращих синглів Італії та залишалася в рейтингу протягом 6 місяців.[81] Також до чарту 1960 року потрапили ще такі пісні співака — «Piccola» (7 позиція) і «Pitagora» (8 позиція), яка оповідала про школярів, що мріють про «формулу кохання».[20][81]

У 1960 році Вальтер Гуертлер погодився випустити два студійних альбоми Челентано під лейблом «Jolly», добірка пісень у стилі рок-н-рол. У березні вийшов перший альбом співака — «Adriano Celentano con Giulio Libano e la sua orchestra» («Адріано Челентано, Джуліо Лібано і його оркестр»). У записі альбому взяв участь оркестр Джуліо Лібано, що вплинуло на назву платівки.[20] Альбом мав великий попит, він складався з пісень, які вийшли як сингли у 1959—1960 роках. До альбому увійшли такі відомі як «Il tuo bacio è come un rock», «Il ribelle» та «Personality», яка була кавер-версією однойменного хіта 1959 року американського виконавця Ллойда Прайса. Це головний хіт Прайса, сингл з ним розійшовся мільйонним тиражем в США, він посідав 2 позицію протягом трьох тижнів у чарті «Billboard Hot 100». У 2012 році альбом увійшов до рейтингу журналу «Rolling Stone» — «100 найкращих італійських дисків всіх часів», де посів 10 позицію.[82] Також до альбому увійшли пісні «Piccola» i «Ritorna lo shimmy», які виконувалися в дуеті зі співачкою Анітою Траверсі. Альбом містив жартівливу пісню — «Nikita rock», присвячену Микиті Хрущову, що було сприйнято тоді як політична сатира.[20] Альбом випускався в Італії і Венесуелі.

30 листопада 1960 року — вийшла платівка «Furore» («Фурор»), за кілька тижнів до відбуття Челентано на військову службу, термін якої становив 10 місяців.[83] Аналогічно попередньому альбому, платівка складалася з композицій, які вийшли як сингли у 1959—1960 роках. Альбом містив композицію «Serafino campanaro», кавер-версію всесвітньо відомої пісні для дітей «Fra Martino campanaro».[83] Над цим альбомом також працював оркестр Джуліо Лібано. Крім Італії, альбом вийшов у США та Бразилії.[84]

Переважну частину 1961 року Челентано служив в армії. Колекція його платівок на той момент досягала більш як 20 найменувань.[20] Військову службу він спочатку проходив у місті Казале-Монферрато, потім у артилерійській частині міста Турин, співак там з'явився вже відомою рок-зіркою.[20][28] В армії Адріано познайомився з клавішником Детто Маріано, якого залучив після служби до своєї музичної діяльності.[28] «I Ribelli» у цей період змушена шукати іншого вокаліста, і ним став англієць Колін Хікс.

У лютому 1961 року Челентано планував вперше взяти участь у фестивалі в Сан-Ремо з піснею «24.000 baci» («24.000 поцілунків»). Для цього він потребував спеціального дозволу від міністра оборони Джуліо Андреотті.[20] Як призовник строкової служби Челентано не міг залишати розташування частини. Тому організатори телевізійного фестивалю опублікували в журналі «TV Sorrisi e Canzoni» відкритий лист до Андреотті. Під фотографіями Андреотті і Челентано надрукували жартівливе прохання дозволити співаку короткострокове звільнення для участі в музичному конкурсі, згадувалося і про отриману співаком в казармі хворобу горла, яка «ледь не призвела до хірургічного втручання».[85] Крім того, один з авторів пісні «24.000 baci» — П'єро Вівареллі влаштував за допомогою своєї дружини особисту зустріч з міністром. Спочатку Андреотті помилково припустив, що мова йшла про якогось полковника Челентано, що служив в Анконі та проштрафився, але після того, як непорозуміння було усунуто, пообіцяв розібратися в цій справі.[85] Через кілька днів міністр повідомив в телефонній розмові, що, хоча військовий регламент про участь військовослужбовців у культурно-спортивних заходах (прийнятий ще в 1920-ті роки) не містить жодного слова про телебачення, прохання щодо звільнення для артилериста Челентано на період участі у фестивалі в Сан-Ремо буде задоволено.[85]

Беручи участь в Сан-Ремо, на сцені Адріано шокував публіку тим, що під час виконання пісні став до неї спиною, що викликало обурення журі, яке назвало це нахабною витівкою.[86] У зв'язку з цим «24.000 baci» присудили друге місце замість першого — що викликало невдоволення публіки, яка вважала Адріано переможцем. Згодом пісня посіла 1 позицію у чарті «Топ-100» найкращих синглів 1961 року, було розпродано понад півмільйона платівок з нею.[87] Наприкінці 1960-х років «24.000 baci» визнали однією з найкращих італійських пісень десятиліття.[88] В СРСР Муслім Магомаєв виконував російськомовну версію цієї пісні.[89] У травні 1961 року співака нагородили премією «Золота зірка», Челентано намагався її отримати, самовільно відлучившись від служби, через що його покарали на 5 днів.[28]

Після повернення з армії, в грудні 1961 року, Челентано створює власну студію «Clan Celentano» та здобуває друге місце в музичному телеконкурсі «Canzonissima» з піснею «Nata per me». Пісня посідала 1 позицію в італійському чарті протягом 12 тижнів у 1961/62 роках.[87][90] Також до чартів того ж року попала ще одна пісня співака — «Non esiste l'amor», що посідала 2 позицію. Після створення власної студії, Челентано часто перезаписує вже випущені раніше пісні, у яких дещо змінює музику, змушуючи музикантів зі своєї групи «I Ribelli» вдосконалити мелодію і знаходити нове аранжування. Багато зусиль співак докладає сам працюючи над вдосконаленням свого голосу.[91]

У 1961 році студія «Jolly» випустила сингли Челентано: «24.000 baci», «Aulì-Ulè», «Furore», «Movimento di Rock», «Non esiste l'amor», «Basta», «Nata per me», «Non essere timida», «Gilly» і «Coccolona», останні дві композиції були виконані в дуеті з Анітою Траверсі.[33] Композиція «Non essere timida» — кавер-версія пісні-хіту «Little Lonely One» (1961) американського гурту «The Jarmels». Цей гурт найбільш відомий цим єдиним хітом, який вийшов як сингл, що посів 12 позицію у чарті «Billboard» і 7 позицію у чарті «R&B» 1961 року. Сингли «Gilly» і «Coccolona» також були кавер-версіями англомовних хітів — однойменної пісні канадського співочого квартету «The Foud Lads» і «Mama's Baby» Джонні Кеша відповідно.

У 1962 році випущені сингли: «Peppermint Twist», «Forse forse», «Ciao amore», «Veleno», «Si è spento il sole», «La mezza luna», «24.000 baci», «Il tuo bacio è come un rock» (вийшли під лейблом «Jolly») та «Stai lontana da me», «Amami e Baciami», «Sei rimasta sola», «Pregherò», «Pasticcio in Paradiso» (вийшли під лейблом «Clan Celentano»).[33] Пісня «Peppermint Twist» («М'ятний твіст») була італомовною кавер-версією однойменної композиції 1961 року американського гурту «Joey Dee and the Starliters», яка посіла 1 позицію в чарті «Billboard Hot 100» на початку 1962 року, завдяки оспівуванню в ній танцю твіст, який був тоді дуже популярним.

Випущена 16 травня 1962 року пісня «Stai Lontana Da Me», стала однією з перших платівок, виробництва «Clan Celentano», з нею співак здобув перемогу на відомому конкурсі «Кантаджіро».[28] Пісня являла адаптовану на італійську мову поетом Моголом версію композиції «Tower of strenght» Берта Бакарака і Боба Хілларда.[63] «Stai Lontana Da Me» посідала 1 позицію в італійських чартах протягом 1962/63 років і встановила абсолютний рекорд за числом проданих копій у 1.3 мільйони.[63][92] Крім Італії, пісня випускалася в Югославії, Франції, Німеччині та Греції. Наступного року в Іспанії вийшла платівка, яка містила іспаномовну версію цієї пісні «Torre poderosa» і ще три інших композицій цією ж мовою.

Виступ Челентано в Сан-Ремо (1961)

Виступ Челентано спиною до публіки в Сан-Ремо, що викликало обурення журі (1961)

Пісня «Preghero» («Я буду молитися»), випущена в жовтні 1962 року — італійська версія хіта Бена Кінга «Stand By Me».[20][28] Композиція посідала 1 позицію у чарті Італії протягом 5 тижнів у 1962/63 роках та стала однією з найбільш відомих пісень в репертуарі співака.[28][92] Крім Італії, пісня вийшла в Югославії, Франції та Греції. Відомо понад 400 кавер-версій цього гімну дружбі, його переспівували такі відомі виконавці, яки — Джимі Гендрікс, Джон Леннон, Елтон Джон, гурт «Led Zeppelin», а також непрофесіонали — боксер Мухаммед Алі і письменник Стівен Кінг. «Preghero» — перша композиція, яка відкрила цілу серію пісень Челентано релігійної тематики, згодом їх було багато у творчості співака, наприклад: «Chi era Lui» («Ким був він») або «L'uomo nasce nudo» («Людина народжується голою») й інші.[20]

Також до італійського чарту 1962 року потрапили такі пісні Челентано: «Si è spento il sole» (1 позиція), «Peppermint twist» (4 позиція), «Sei rimasta sola» (5 позиція), «La Mezza luna» (10 позиція), «Ciao amore» (11 позиція).[92] У жовтні 1962 року Челентано разом з гуртом «I Ribelli» протягом тижня виступав у відомому паризькому мюзик-холі «Олімпія».[28] У травні наступного року Челентано знову повернувся з виступами до «Олімпії».[28] Газета «Вечірня Франція» писала:

«Якщо у успіху може бути ім'я, то сьогодні воно звучить як Челентано! Ми стали свідками незвичайного тріумфу італійця у Франції. Щось зовсім нове, запальне є в його музиці і танці. У нього досить оригінальна манера руху і шарм, перед яким не встояти. Талант цього італійця-бунтаря, настільки потужний, що відчувається щось революційне в тому, що він робить. Челентано такий переконливий у своїй силі, що якби він захотів бути президентом своєї країни, то став би ним без сумніву»[20]

У 1962 і 1963 роках, окремо від Челентано, фірма «Jolly» випустила альбоми «Peppermint twist» («М'ятний твіст») і «A New Orleans» («Новий Орлеан») відповідно, їхніми назвами послужили однойменні пісні. Всі пісні альбомів були записані під час дії контракту між Челентано і «Jolly», у їх записі брав участь оркестр Джуліо Лібано. До альбомів увійшли пісні, які були випущені як сингли. Альбом «Peppermint twist» містив пісні 1959—1962 років, а альбом «A New Orleans» містив пісні 1961—1962 років.

У 1963 році вийшли сингли: «A New Orleans», «Un sole caldo caldo caldo», «Serafino campanaro», «Hei stella» (вийшли під лейблом «Jolly») та «Il tangaccio», «Grazie, prego, scusi», «Sabato triste», «Le notti lunghe» (вийшли під лейблом «Clan Celentano»).[33] Найвищі місця у чарті найкращих синглів Італії 1963 року посіли пісні: «Il Tangaccio» й «Sabato triste» (1 позиція) та «A New Orleans» й «Grazie prego scusi» (5 позиція).[93]

Челентано з гуртом «I Ribelli», 1960-ті роки

1963 року в міланському театрі «Смеральдо», де виступав Челентано, молодь влаштувала культовий розгром, вітаючи його як лідера національного стилю рок-н-ролу.[51][64]

У 1964 році вийшли сингли: «Una notte vicino al mare», «Hello Mary Lou» (випущені під лейблом «Jolly») та «Non mi dir», «Non piangerò», «Il problema più importante», «È inutile davvero», «Bambini miei», «L'angelo custode» (випущені під лейблом «Clan Celentano»).[33] Кілька синглів Челентано 1964 року були кавер-версіями пісень американських виконавців. «Hello Mary Lou» була італомовною версією однойменної композиції у стилі рокабілі американського співака-пісняра Джина Пітні 1961 року. Пісня Пітні була настільки успішна, що крім посідання високих позицій у чартах різних країн (США — 9, Велика Британія — 2, Норвегія — 1, Нова Зеландія — 1), до неї було створено кавер-версії такими виконавцями, як «Led Zeppelin», «Queen», «Creedence Clearwater Revival», «The Seekers» й іншими. «Non mi dir» — версія міжнародного французького хіта «Synphonie» 1945 року Алекса Олстона і Джорджа Табета. «Il problema più importante» була також італомовною версією пісні «If You Gotta Make a Fool of Somebody» (1961) Руді Кларка. У США оригінал цієї пісні досяг 10 позиції у чарті «R&B». У 1962 році гурт «The Beatles» почали виконувати пісню на своїх концертах, де Джон Леннон співав головний вокал і грав на губній гармоніці. До італійських чартів 1964/65 років потрапили такі твори: «Il problema piu' importante» (2 позиція), «Bambini miei» (3 позиція), «Eh! Già… (lasciami entrar)» та «Ciao ragazzi» (4 позиція) і «L'Angelo custode» (17 позиція).[94]

У першій половині 1964 року, через тривалі перевантаження і жорсткий графік праці, Челентано відчував напади сильної перевтоми. На одному з концертів на тютюновій фабриці в Анконі Челентано зупинив виступ і сказав в мікрофон: «Я погано себе почуваю і не можу продовжувати. У мене болить голова!». Співака було госпіталізовано в лікарню. Челентано тимчасово перестав виступати, що викликало шок у його шанувальників, деякі з них навіть зібрали натовп під стінами лікарні, де він лікувався.[64][95][20] Цей перепочинок Адріано використав в рекламних цілях: газети стали писати, що співак переживає «містичну кризу». Існує версія, що таким чином Челентано вирішив залучити на бік шанувальників року симпатії клерикалів. Потім, склавши релігійно-містичну пісню «Chi era Lui» («Ким був він»), Челентано вийшов з «кризи», розширив ряди своїх шанувальників, нервове виснаження пройшло, і він одружився з акторкою Клаудією Морі.[64]

У 1960-х роках Челентано часто виступав на телебаченні, де виконував свої найпопулярніші пісні, наприклад у таких передачах як — «Alta Pressione», «Il signore delle 21», «Teatro 10», «Studio Uno» й багатьох інших.

25 квітня 1964 року і 2 жовтня 1965 року Челентано разом з музикантами зі студії «Clan Celentano» взяв участь у своїй першій авторській музичній передачі «Adriano Clan» («Клан Адріано») на телеканалі Rai 1. Крім виконання пісень, у передачі використовувалися жарти та пародії, написані гумористами Кастеллано і Піполо.[66]

У 1965 році як сингли на платівках у 45 обертів «Clan Celentano» випустила пісні: «Ciao ragazzi», «Chi ce l'ha con me», «E voi ballate», «Due tipi come noi», «Sono un simpatico», «La festa» і «Ringo».[33] Сингл «Ringo» був кавер-версією однойменної пісні американського виконавця Дона Робертсона. До чарту найкращих синглів Італії 1965 року потрапили пісні: «La festa» (1 позиція протягом 5 тижнів у 1965/66 роках), «E voi ballate» (3 позиція) і «Non mi dir» (6 позиція).[28][96]

1965 року вийшов перший альбом Челентано, випущений його власною студією «Clan Celentano» — «Non mi dir» («Не кажи мені»). Альбом складався з 14 пісень записаних у 1962—1965 роках як сингли в різних країнах Європи, також він випускався під назвою «Adriano Celentano Special».[20][97][97] Платівка випускалася лише в Італії, її продюсером був Мікі Дель Прете.

У 1966 році Челентано познайомився з композитором Паоло Конте, який написав музику до кількох його пісень, дві з яких стали хітами співака.[28] Його першою піснею для Адріано стала «Chi era lui» («Ким він був»), текст якої, написаний Моголом і Мікі Дель Прете, оповідав про Ісуса Христа.[28] Згодом Конте сказав про виконання співака такі слова:

Виступ Челентано в Сальсомаджоре-Терме

Виступ Челентано на фестивалі «Кантаджіро» 1967 року з гуртом «I Ragazzi Della Via Gluck»

«Саме Челентано своїм голосом, таким не схожим на стандартні голоси, може красиво передати інтонацію і мелодійність італійської мови»[20]

Багато критиків вважали 1966 рік поворотним у творчості Челентано — у його піснях формуються основні теми, які він в проповідницькому тоні порушує й до сьогодні.[28][98] У піснях Челентано все частіше з'являється соціальна, екологічна, релігійна, політична, антивоєнна спрямованість.[20][98] Відзначається особливість пісень Челентано: попри те які проблеми зачіпалися, текст ніколи не ставав безвихідним: життєрадісність і оптимізм не залишають музиканта.[98] З роками пісні Челентано ставали серйознішими.[98] Успіх Челентано пояснювався не тільки тим що він був не схожий на інших співаків, а й тим що він співав ясні та прості ліричні пісні з мотивом, який легко запам'ятовується, комбінуючи в них елементи міського фольклору і сучасної музичної культури.[51]

28 січня 1966 року на фестивалі в Сан-Ремо Адріано виконав першу свою соціально-автобіографічну пісню — «Il ragazzo della via Gluck» («Хлопець з вулиці Глюка»). Челентано виконував пісню під акомпанемент Іко Черутті, Лоренцо Пілата і Джино Сантерколе, — цей склад був представлений як новий гурт — «Тріо з Клану» («Trio del Clan»), проте цей проєкт був незабаром скасований.[28] Музику створив Челентано, а текст, написаний Мікі Дель Прете і Лучано Береттою, розповідав про деталі дитинства й отроцтва Адріано — долю простого міланського хлопця, який покинув свій дім на околиці міста в пошуках щастя.[20] З часом, хлопець розбагатів і повернувся до свого будинку, де не знайшов нічого, що знав та бачив раніше. Така складова символізувала швидкоплинність часу і скорботу Челентано за минулим дитинством.[20] Пісня стала однією з найвідоміших у творчості співака й порушувала тему екології та будівельної спекуляції.[28] Хоча композиція посіла одне з останніх місць і не вийшла у фінал фестивалю, вона мала великий успіх, здобула народну та світову славу, її переклали 22 мовами і згодом включили до шкільних підручників як заклик до збереження довкілля.[28][99] Пісня посідала другу позицію в італійському чарті протягом 1966/67 років, вона випускалася на одній платівці з піснею «Chi era lui», яка розійшлася накладом в 1 мільйон екземплярів.[100][101] Газета «L'Unità» писала про пісню «Il ragazzo della via Gluck»:

«Це автобіографія не тільки самого Адріано, але й сотень тисяч італійців цілих двох поколінь, які, подібно батькам співака — вихідцям з Апулії, були змушені кинути землю і селянську працю на розореному Півдні і шукати примарне щастя на промисловому Півночі... Це розповідь про те, як наша дійсність позбавляє людину його коренів, знеособлює його душу»[102]

«Il ragazzo della via Gluck» викликала інтерес у режисера П'єра Паоло Пазоліні, який планував за її мотивами створити фільм на тему міської цивілізації, яка руйнує сільську культуру. Планувалося, що Челентано зіграє в цьому фільмі головну роль, але проєкт не дійшов до кінця.[28] Друг співака Джорджо Ґабер присвятив цій пісні Челентано композицію «Відповідь хлопцю з вулиці Глюка», яку написав потім через кілька місяців.[28] Спочатку Челентано планував виступити на фестивалі з іншою піснею — «Nessuno mi può giudicare» («Ніхто не може мене засуджувати»), але, не впевнений в результаті, відклав її.[28] Пісню виконала італійська співачка Катерина Каселі, вона посіла друге місце на фестивалі.

У березні 1966 року вийшов альбом «La festa» («Свято»), який створений на замовлення для читачів журналу «Bolero Film» (рік XX, № 990 від 24 квітня 1966 року).[20] Більша частина пісень вже увійшла до попереднього альбому «Non mi dir», новими піснями були лише три композиції: «La festa», «Il ragazzo della via Gluck» і «Chi era lui». Багато пісень записані на студії «RCA Italiana» в Римі, у записі брав участь гурт «I Ribelli».[103]

16 вересня 1966 року вийшла відома пісня Челентано «Mondo In Mi 7a», яка посідала першу позицію у чартах Італії протягом сезону 1966/67 років.[100][104] У словах пісні був протест проти полювання, ядерної енергетики, голоду у світі і корупції (текст містив пророчу фразу для того часу «Корупція є навіть там, де спорт»).[28][104] Аранжування до «Mondo In Mi 7a» створив Детто Маріано, Челентано придумав покласти слова Могола, Лучано Беретти і Мікі Дель Прете до мелодії на базі гармонійного повторення одного акорду — «мі 7a», що викликало особливий ефект у музиці пісні та зробило її хітом.[28] «Mondo In Mi 7a» випускалася на одній платівці з піснею «Una Festa Sui Prati» у п'яти країнах Європи.

Челентано і Міна Мадзіні на телепередачі «Sabato sera» (1967)

У листопаді 1966 року вийшов альбом «Il ragazzo della via Gluck», який складався з пісень, що вийшли як сингли у 1964—1966 роках, більша частина з них вже увійшла до попередніх альбомів «Non mi dir» і «La festa».[105] Альбом вийшов у зв'язку з успіхом продажу платівок з піснями «Il ragazzo della via Gluck» і «Chi era lui». До альбому увійшла нова пісня «Il mio amico James Bond» («Мій друг Джеймс Бонд»), яка була кавер-версією композиції «Thunderball» Тома Джонса — саундтреку до фільму «Кульова блискавка» (1965) про Джеймса Бонда. Альбом вийшов у кількості 2 мільйони платівок.[101] Оскільки багато пісень уже були хітами, альбом став одним з найкращих у колекції Челентано і користувався любов'ю у слухачів.[20]

За рекомендацією Мікі Дель Прете у 1966 році для забезпечення своїх виступів, Челентано включив до складу своєї студії музичний колектив «Epoca 70», який після входження у «Clan Celentano» отримав нову назву — «I Ragazzi Della Via Gluck» («Хлопці з вулиці Глюка»). Співпраця з гуртом тривала до 1978 року.

У 1967 році як сингли «Clan Celentano» випустила пісні «La coppia più bella del mondo», «Torno sui miei passi», «Tre passi avanti», «Eravamo in 100.000», «30 donne del west» і «Più forte che puoi».[33]

У пісні «Tre passi avanti» («Три кроки вперед») Челентано виступав з різкою критикою захоплення молодих наркотиками і алкоголем.[20] У телепередачах «Eccetera, eccetera» і «Sabato sera», перед виконанням цієї пісні, співак писав своєрідний символічний лист до групи «The Beatles» з проханням подумати про деяких шанувальників, які, захопившись їхньою музикою, в знак протесту пішли з дому чи почали вживати наркотики.[20] «Tre passi avanti» посіла 14 позицію в італійському чарті 1967 року, вона випускалася на одній платівці з піснею «Eravamo In 100.000», на обкладинці якої Адріано сфотографований в перуці, зображуючи «неприродність довгого волосся на чоловіках».[20][106] Влітку 1967 року Челентано разом зі своїм гуртом підтримки «I Ragazzi Della Via Gluck» виконав «Tre passi avanti» на конкурсі «Кантаджіро».[107]

Пісня Челентано «La coppia più bella del mondo» («Найгарніша пара у світі»), яку він виконав в дуеті з Клаудією Морі, стала однією з найвідоміших у його творчості. У пісні на музику Конте, текст Лучано Беретти і Мікі Дель Прете, вихвалявся шлюб, подружнє життя і критикувалося розлучення.[28] Композиція посідала першу позицію протягом сезону 1967/68 років у чарті Італії.[106] Також вона виконувалася Челентано у дуеті зі співачкою Міною на передачі «Sabato sera», у якій він неодноразово виступав того ж року. Ця пісня випускалась на одній платівці з композицією «Torno sui miei passi», у тексті якої Челентано згадував про минулі часи рок-н-ролу і висловлював розгубленість та незнання як підлаштуватися до нових музичних ритмів та стилю життя. У пісні співак знову критикував вплив групи «The Beatles» на сучасність і закликав повернутися назад до часів рок-н-ролу.[20] Ця пісня посіла 7 позицію в італійському чарті.

Челентано і Міна Мадзіні на телепередачі «Sabato sera» (1967)

У 1967 році Челентано з'явився у п'ятнадцяти хвилинах телепередачі Енріко Сімонетті «Il signore ha suonato», де виступів у образі чарівника Мандрейка (популярний в Америці персонаж коміксів 1930-х років). У передачі співак виконав пісню «Balocchi e Profumi», романс Марії Каллас і композицію «Mondo In Mi 7a».[68]

3 лютого 1968 року Челентано взяв участь у фестивалі в Сан-Ремо, де посів третє місце з піснею «Canzone» («Пісня»).[108] Пісня посіла 3 позицію в італійському чарті 1968 року. Вона випускалася як сингл на одній платівці з дуже відомою композицією «Un bimbo sul leone» («Дитина на леві»), у якій помітний вплив руху хіпі, що зародився в той час. «Un bimbo sul leone» стала дуже відомою, пісню можна віднести до теми про рай та руйнування людиною природи, у ній була мрія співака про світ гармонії між тваринами і людьми.[20]

У травні 1968 року вийшла пісня «Azzurro» («Блакить») — одна з найбільш упізнаваних і популярних в репертуарі Челентано, вона стала своєрідною візитівкою співака.[109][110] Музику створив Паоло Конте, а текст Віто Паллавічіні. Пісня посіла першу позицію в італійському чарті 1968 року і, з часом, увійшла до рейтингу найкращих пісень Італії усіх часів.[111][112] Фанати збірної Італії з футболу, яких називають «gli azzurri» (укр. «сині»), обрали «Azzurro» неофіційним гімном на чемпіонаті світу з футболу 2006 року.[113] Текст до «Azzurro», написаний спеціально для Челентано, торкався основних тем пісень співака тих років — від любові, до екології та релігії.[28] Пісню виконували багато інших музикантів й колективів, наприклад: Джанні Моранді, Міна, «Die Toten Hosen» і «Ricchi e Poveri». 2007-го — в рік смерті Віто Паллавічіні, Челентано в день пам'яті поета згадував його історичний телефонний дзвінок щодо пісні «Azzurro»:

«„Адріано, мені прийшла в голову божевільна ідея. Нам треба терміново зустрітися, я повинен розповісти тобі про це особисто. Ти не зможеш відмовитися. Ця пісня стане гімном всіх італійців“, — сказав тоді Паллавічині. Так воно і вийшло»[114]

Платівка з піснею «Azzurro» вийшла у травні накладом у 2 мільйони екземплярів.[101] Сторона «Б» цієї платівки містила ще одну дуже відому пісню Челентано — «Una carezza in un pugno».[28]

Також у травні 1968 року вийшов альбом «Azzurro». Він повністю складався з пісень, які вийшли як сингли в різних європейських країнах у 1967 і 1968 роках. Добірка пісень представлена жанрами поп і рок, наклад альбому нараховував мільйон платівок.[101] З 1991 року CD-перевидання альбому отримало позначення «Azzurro/Una carezza in un pugno». У записі пісень платівки брали участь гурти «I Ragazzi Della Via Gluck», «I Ribelli» і оркестри Нандо Де Луки та Іллера Паттачіні. Альбом містив багато відомих пісень Челентано, крім заголовних пісень («Azzurro» і «Una carezza in un pugno»), до нього увійшли композиції: «Canzone», «Tre passi avanti», «Un bimbo sul leone» і «La coppia più bella del mondo». Також до альбому увійшла нова кавер-версія пісні Луї Пріми — «Buonasera signorina», у трьох піснях платівки співала Клаудія Морі.[115]

У листопаді 1968 року вийшов ще один альбом — «Adriano Rock» («Рок Адріано»), музика відповідала назві платівки, вона була представлена стилем рок-н-рол. Це єдиний альбом Челентано 1960-х років, який повністю складався з нових пісень.[20][116] Альбом вийшов у кількості 1 мільйон платівок і посів 10 позицію в італійському чарті 1968 року.[101][117] Платівка містила чотири кавер-версії італійською мовою таких американських виконавців як Білл Хейлі і Едді Кокран. Пісня з альбому «Come farai» виконувалася Клаудією Морі. Серед пісень альбому, найкращий результат в італійському чарті мала «L'Attore», вона посіла 8 позицію протягом 1968/69 років.[118] На стороні «А» платівки співак звертався із заявою, якщо слухачам сподобаються пісні альбому, що буде видно з кількості проданих платівок — то він випустить стільки ж на наступний рік, проте «Adriano Rock» не потрапив до числа успішних альбомів Челентано.[20] Три пісні з альбому випускалися як сингли: «L'Attore», «La tana del re» і «Napoleone Il Cow Boy E Lo Zar».

Кетті Лайн і Челентано на телепередачі «Stasera…» (1969)

У 1969 році вийшов альбом «Le robe che ha detto Adriano» («Речі, про які говорить Адріано»). Платівка складалася з раніше опублікованих, які увійшли до попередніх альбомів, пісень 1966 і 1968 років та шести нових пісень 1969 року.[119] Альбом посів 14 позицію в італійському чарті 1970 року.[120] Всі нові пісні альбому випускалися як сингли в Італії — «Lirica d'inverno», «La storia di Serafino», «Straordinariamente», «Storia d'amore», «L'uomo nasce nudo» і «La pelle». У добірці пісень альбому проглядалися 4 напрямки: тема любові, Бога, політики і дбайливого ставлення до природи.[20] Пісня альбому «Storia d'amore» («Історія кохання») стала однією з найвідоміших у творчості співака, текст оповідав про любов, вона посіла 1 позицію у чарті Італії 1969 року.[28][118] Також ще дві пісні альбому потрапили до італійського чарту 1969 року — «La Storia di Serafino» та «Lirica d'inverno», які посіли 3 і 8 позиції відповідно.[118] У записі альбому брали участь: гурт «I Ribelli», творцями аранжування були Детто Маріано, Іллер Паттачіні, Нандо Де Лука і Роберто Негрі. Особливістю стала пісня «La pelle» («Шкіра»), яка була написана у зв'язку з народними виступами і демонстраціями в Італії 1968—1969 років.[20] У пісні Челентано порушував питання бідності і називав шкіру єдиним «одягом» людини, який йому задарма дістався від Бога. Челентано пояснював, що люди по обидва боки барикад однаково відчувають, що відбувається своєю шкірою — таким чином Челентано закликав до ненасильства між ними.[20] Пізніше пісню назвали однією з комуністичних у творчості Челентано.[20]

У 1969 році Челентано брав участь у розважальній телепередачі, яка складалася з моновистав, режисера Антонелло Фалькі «Stasera…» («Сьогодні»), де виконував пісні. Усього вийшло 6 епізодів телепередачі, які збирали в середньому 17.1 мільйонів глядачів, в них брали участь такі артисти: Франка Валері, Патті Право, Джина Лоллобриджида, Джанні Моранді, Джемелль Кесслер, Кетті Лайн і Джино Брам'єрі.[121][122] Того ж року Челентано з'явився у телевізійному альманасі рекламних роликів «Caroselo» (1957—1977) зі скетчем «I desideri di Adriano» — презентації пива «Splugen Brau».[123]

Наприкінці 1960-х років для Челентано настав час подумати про подальшу долю співака, тому що завершилася епоха нової італійської пісні, і рок-н-ролу у тому числі, першовідкривачем якої був він.[124]

Орнелла Ваноні (ліворуч), Маріса Саннія і Дон Бакі на Фестивалі в Сан-Ремо 1968 року

У 1968 році в студії «Clan Celentano» визначилися два явні лідери — це його голова (Челентано) і Дон Бакі, автор музики і поет зі здібностями. Після його появи в студії, а потім спільних робіт в кіно («Чернець з Монци» і «Суперпограбування в Мілані») — вони з Челентано стали близькими друзями. Внесок Бакі в формування «Clan Celentano» був вагомим, і багато ідей виходили саме від нього. Існувала думка, що двом яскравим особистостям — Бакі й Челентано неможливо довго співіснувати, і одному з лідерів доведеться піти. У підсумку — цією людиною став Дон Бакі, тому що не він організував фірму, а лише був прийнятий до її складу як молодий, перспективний співак. Адріано завжди намагався створити атмосферу братства серед учасників студії, але у зв'язку з тим що з часом в «Clan Celentano» стали обертатися великі суми грошей — фірма стала місцем з'ясування творчих амбіцій і зіткнення інтересів багатьох її учасників.[20]

У 1968 році Дон Бакі написав дві пісні, одна з них була призначена для участі Челентано в черговому фестивалі в Сан-Ремо — це композиція «Canzone» («Пісня»), інша — «Casa Bianca» («Білий дім»). Обидві пісні з'явилися перед фестивалем і ще не були запатентовані на авторські права. Напередодні фестивалю співачка Орнелла Ваноні підписала контракт з другим автором пісні — Детто Маріано про виконання «Casa Bianca» в Сан-Ремо. Таким чином, на фестивалі мали опинитися відразу дві пісні одного автора — що суперечило його правилам того періоду. Дон Бакі був упевнений, що Орнеллі не вдасться акредитувати свою участь на фестивалі з композицією «Casa Bianca», але за збігом обставин вона все ж офіційно стала учасницею конкурсу і потім співала цю пісню на пару з Марісою Саннією. Несподівано виявилося, що авторство пісні було віддано Еліо Ла Валле, якого Дон Бакі до цього ніколи не знав. Бакі виявив, що його підпис на документі підроблений і пісня зареєстрована так, що він лише автор слів, а не композитор. В таких умовах Орнелла Ваноні могла сміливо виступати на фестивалі з піснею «Casa Bianca», що, за словами Бакі, було прямим порушенням його авторських прав. За цією «подією», за версією Дона Бакі, стояли люди з «Clan Celentano».[20]

До сьогодні невідомо про причетність Челентано до цієї події — у всіх учасників конфлікту свої версії. Напередодні фестивалю Дон Бакі подав в суд де звинуватив «Clan Celentano» в шахрайстві — це Челентано розцінив як зраду з боку друга й у своїй манері, вирішив «відповісти» позивачу. Спочатку Адріано думав відмовитися від участі в конкурсі з піснею Дона Бакі «Canzone», але потім все ж вийшов на сцену і розіграв «спектакль». Під час виступу Челентано почав співати не в тон, невчасно робити вступ, створювати вигляд, що забув слова. Слухачі виступу розуміли, що це робилося співаком навмисно. Попри гарне виконання композиції «Canzone», потім, співачкою Мільвою, вона з Адріано посіли лише третє місце. Пісня ж «Casa Bianca» з Орнеллою Ваноні посіла другу позицію. Наступного дня в газеті з'явилася публікація під відповідним заголовком: «Дон Бакі виграв конкурс, не беручи участь в ньому».[20]

Дон Бакі демонстративно залишив студію «Clan Celentano», а незабаром за ним пішов і Детто Маріано. Еліо Ла Валле був прозваний в газетах «солом'яним опудалом» — ніхто не сумнівався в тому, що він ніякого відношення до пісні не має. У суді Дон Бакі просив Ла Валле наспівати хоча б мелодію, якщо він автор, але нічого не почув у відповідь. Залишивши «Clan Celentano», Бакі разом з Маріано організували свою музичну студію під назвою «Amico» («Друг»).[20]

Згодом студія «Amico» випустила диск з обома піснями — учасницями фестивалю. Тираж платівок був високим. «Clan Celentano» звинуватила Бакі в порушенні прав поширення пісень без узгодження. У відповідь Дон Бакі звинуватив Челентано в несплаті гонорару з авторських прав протягом семи років за пісні «Pregherò», «Sabato triste», «Sono un simpatico» й інші. Почалася друга судова справа, в результаті якої, Дон Бакі переміг за всіма пунктами. Свої авторські права за пісню «Casa Bianca», у Ла Валле, Дон Бакі відвоював лише в 1998 році. З 1968 року Дон і Адріано більше не розмовляли один з одним. Після конфлікту з Бакі, Челентано почав будувати свою студію за новою моделлю, де він став єдиною людиною, яка приймала рішення. Згодом Детто Маріано повернувся до «Clan Celentano» через кілька років і успішно працював над фільмом «Юппі-Ду» разом з Челентано, а потім залишився аранжувальником на багато років.[20]

Перемога Челентано на фестивалі в Сан-Ремо у 1970 році

Наприкінці лютого 1970 року співак здобув перемогу на фестивалі в Сан-Ремо, виконавши пісню «Chi non lavora non fa l'amore» («Хто не працює, той не кохається»), яку він написав разом з Лучано Береттою і Мікі Дель Прете. Клаудія Морі також взяла участь у фестивалі, виконавши цю ж пісню. Композиція вийшла під час масових загальноіталійських страйків робітників. Її сюжет, з іронічно глузливою інтонацією, оповідав про робітника, який не міг працювати у зв'язку зі страйками — через це дружина викинула його на вулицю.[124] Також у пісні співак, звертаючись до роботодавців, звертає увагу на потребу, в якій живе сім'я робітника, через проблеми з зарплатою. Пісня зазнала критики з усіх сторін, газета «L'Unità» назвала її плутаною й нетактовною, вона інтерпретувалася як гімн зради страйкам і провокація проти робітників, викликавши обурення страйкарів (декотрі з них звинуватили Челентано в фашизмі).[20][124][125] У цей час з'являється неприязнь до співака у молодої частини публіки (це були роки молодіжного протесту), яка вішає на нього ярлик застарілого реакціонера (це звинувачення молодіжних журналів того періоду, таких як «Ciao amici» або «Big»). Попри це пісня вийшла окремою платівкою у 800.000 копій і посіла 1 позицію в італійському чарті «Топ-100» найкращих синглів.[126][127] Випадок з піснею став серйозним уроком для співака.[124] Згодом, Челентано казав, що пісня була способом знизити драматичність зіткнень між робітниками і роботодавцями.[125]

Челентано і Клаудія Морі під час запису в студії (1970)

Влітку 1970 року Челентано знову виступив на конкурсі «Кантаджіро» з піснею «Viola».[128] Пісня посіла 4 позицію в італійському чарті, вона випускалася на окремих платівках у 45 обертів як сингл в Італії, Франції і Німеччині.[129]

У грудні 1970 року вийшов альбом «Il forestiero» («Незнайомець»). Більшість композицій альбому присвячена святкуванню Різдва. Обкладинка альбому виконана згідно з різдвяною тематикою пісень — Челентано зображувався в казковому різдвяному вбранні і з мішком з подарунками.[20][130] Серед пісень альбому були кавер-версії, наприклад: пісня відомої італійської співачки Лідії Марторани — «Addormentarmi così» (1948); різдвяний християнський гімн, написаний у 1818 році — «Тиха ніч» («Santa Notte»); відомі американські різдвяні пісні, виконані Челентано італійською мовою — «White Christmas» («Bianco Natale») Ірвінга Берліна і «Jingle Bells» (1857).[20][130] У тексті заголовної пісні — «Il forestiero», розповідалося про зустріч Ісуса з самаритянкою. У пісні альбому «Natale '70» співала Клаудія Морі.[131] Також до альбому увійшла пісня «Tu scendi dalle stelle», написана святим католицьким релігійним діячем XVIII століття Альфонсом Марією де Ліґуорі. Альбом вийшов у кількості 500.000 копій і посідав 17 позицію в італійському чарті 1971 року.[101][132] Музика альбому була представлена стилем попрок, у його записі взяв участь оркестр Нандо Де Луки.[133] Три пісні з альбому випускалися як сингли — «Il forestiero», «Addormentarmi Cosi» і «Brutta».

26 лютого 1971 року Челентано посів 5 місце на фестивалі в Сан-Ремо з піснею «Sotto Le lenzuola» («Під простирадлом»), яку виконав разом з хором італійської народної пісні — «Coro Alpino Milanese» («Альпійський міланський хор»).[134][135] Пісня посіла 4 позицію у чарті Італії навесні 1971-го.[136] Також Челентано разом з хором виконував її на щотижневій музичній телепередачі «Teatro 10» (ведучими були Альберто Лупо і Міна Мадзіні), у якій брав участь у 1971—1972 роках. На цій передачі Адріано в дуеті зі співачкою Міною виконав відому пісню «Parole parole».[137]

Того ж року, після фестивалю, вийшов альбом «Er Piu' (Storia D'Amore E Di Coltello)» який містив як самостійні пісні, так і саундтреки до однойменного фільму «Історія кохання і кинджала» (1971). Альбом вийшов на підтримку до цього фільму, цифри його продажів були невисокими.[20] Музика цієї платівки виконана у жанрах джаз, рок і поп.[138] Перша частина альбому представлена інструментальною музикою.[139] На обкладинці платівки зображений епізод з фільму, з головними персонажами у виконанні Челентано і Клаудії Морі.[20] Аранжування до альбому створили Нандо Де Лука, Натале Массара і Карло Рустікеллі. Чотири пісні з альбому випускалися як сингли — «Sotto Le Lenzuola», «Una storia d'amore e di coltello», «Una Storia Come Questa» і «Er Più» (останні дві композиції посіли 10 та 14 позиції в італійському чарті 1971 року відповідно).[136]

Челентано і Альберто Лупо на телепередачі «Teatro 10», травень 1972 року

5 травня 1972 року вийшов дуже важливий у творчості співака альбом — «I mali del secolo» («Біди століття»), всі пісні, за винятком першої (кавер-версія американського хіта 1956 року — «Ready Teddy»), написав Челентано.[20] Музика альбому представлена стилями рок-н-рол, шансон і попрок, у його записі брали участь музиканти з гурту «Il Balletto di Bronzo» і відома співачка Джуні Руссо, аранжування створили Нандо Де Лука та Натале Массара.[140][141] У більшості пісень альбому співак говорив про гострі соціальні проблеми, які можна назвати «бідами століття» — корупцію, спекуляцію, урбанізацію, наркотики, забруднення навколишнього середовища й інше.[20] До платівки увійшла композиція «La ballata di Pinocchio», присвячена персонажу популярної італійської казки Піноккіо, яка також вийшла окремою платівкою як сингл.[142] У тексті пісні альбому «Disse» Челентано звертається від імені Бога до людей. Перший куплет останньої композиції платівки — «Quel signore del piano di sopra» виконувався вигаданою мовою співака («челентанескою»), а другий — італійською.[141] Платівка вийшла накладом 1.100.000 копій і посіла 4 позицію у чарті Італії 1972 року.[101][143] Найуспішнішою піснею альбому стала «Un albero di trenta piani» («Тридцятиповерхове дерево»), яка посіла 5 позицію у італійському чарті.[144] У пісні критикувалося будівництво хмарочосів — як приклад подавалася будівля у 30 поверхів «Pirelli» у Мілані (на обкладинці платівки Адріано зображувався на тлі цієї споруди).[20][28] Також випущено іспаномовну версію цієї пісні під назвою «Un arbòl de 30 pisos», яка стала дуже популярною у країнах Латинської Америки та в Іспанії.[28] Чотири пісні з альбому випускалися як сингли: «La ballata di Pinocchio», «Un albero di trenta piani», «Forse Eri Meglio Di Lei» і «Ready Teddy».

У червні-липні 1972 року Челентано вів телепередачу-вар'єте у 2 епізодах «C'e Celentano», протягом якої виконав 10 пісень.[145][146]

3 листопада 1972 року Челентано випустив одну з найвідоміших своїх пісень — «Prisencolinensinainciusol». Пісня спочатку вийшла як сингл на платівках у 45 обертів з композицією «Disc Jockey» на стороні «Б», які були продані у кількості 260 тисяч копій.[20][147] Потім вона увійшла до альбому «Nostalrock». Спочатку пісня використовувалася як музична тема у радіопередачі «Gran varietà» і не потрапила до чартів Італії, попри її успіх в інших країнах: в Бельгії вона посіла 4 позицію, в Нідерландах — 5, у Франції — 6 і 46 в Німеччині.[147][148] Незвичайним стало потрапляння пісні на 70 позицію в чарті США — що було рідкістю для італійських співаків, при тому що Челентано про це не знав.[20][28][149] Через два роки Челентано представив пісню на телебаченні: у передачі «Formula Due» співак в образі вчителя виконував її своїм учням, і у програмі «Milleluci», де Адріано разом зі співачкою й танцюристкою Раффаеллою Каррою та балетом каналу Rai 1, співаючи, виконували синхронний із музикою танець.[20][150][151] Після цих передач пісня стала популярною в Італії і посіла 5 позицію в чарті 1974 року.[20][152] Назва та сам текст композиції складені з безглуздих слів, які нічого не означають і нагадують суміш англійської та італійської мов (згодом ці словозвороти критики стали називати «челентанесками» (іт. «celentanesca»)). Така складова пісні символізувала некомунікабельність, роз'єднаність між деякими сучасними людьми, які не можуть зрозуміти один одного.[20][153]

«Коли я її писав, мені хотілося спілкуватися — роз'єднаність вибивала людей з колії. І я як би повстав проти цього. Шукав такий спосіб виконати її, який був би між співом і промовою, але з інтенсивною основною ритмікою. Тією що майже не змовкає. І так народився реп: „підготував у студії звукозапису "цикл", який весь час повторював один і той же музичний і ритмічний пасаж, і почав наспівувати. Придумуючи жаргон, який для мене з'явився бунтом проти умовностей. І музичних теж. Точно так, як я роблю сьогодні“» — Челентано про пісню «Prisencolinensinainciusol»[154]

Челентано і Клаудія Морі на телепередачі «C'e Celentano» (1972)

Пісня стала революційною на той час, тому що вона виконується у стилі, подібному до сучасного репу — ритмічного речитативу, що можна вважати одним із перших реп-експериментів (реп виник у США тільки на початку 1980-х років), що згодом дало привід Челентано називати себе «батьком репу».[154][155][156] У грудні 2009 року «Prisencolinensinainciusol» була знову помічена в США завдяки канадському письменнику і блогеру Корі Докторову, який був у захваті від неї, назвавши її у своєму блогу «Boing Boing» попередницею репу, а самого Челентано «легендою, піонером музичної інновації», композиція стала відомою як інтернет-мем.[157][158]

1973 року Челентано оголосив про свою участь у фестивалі Сан-Ремо з піснею «L'unica chance» («Єдиний шанс»). Пісня виконана у стилі фанк, посіла 15 позицію у чарті «Топ-100» синглів Італії і вийшла на окремій платівці у 6 країнах.[159][160] У композиції піддавалися критиці генетично модифіковані харчі та можливі наслідки їхнього споживання — таким чином вона стала пророчою, суперечки щодо цієї проблеми йдуть й до сьогодні.[28][161] В останній момент співак несподівано відмовився виступати, мотивувавши це гастритом, причиною якого, за його словами, слугувало несправедливе ставлення оргкомітету фестивалю до деяких учасників. Співак перепросив, якщо через його відсутність фестиваль в Сан-Ремо втратить свою привабливість.[162] Також ця пісня виконувалася Челентано разом з американською співачкою Лолою Фаланою на телепередачі «Hai visto mai?» (1973) і на телешоу «125 milioni di caz..te».[163][164]

31 жовтня 1973 року вийшов альбом «Nostalrock» («Рок-ностальгія»). Добір пісень платівки відповідав назві — Челентано згадував часи зародження року й переспівував хіти англомовних виконавців цієї епохи, серед яких були: «Tutti-Frutti», «In the Mood», «Be-Bop-A-Lula» й інші.[20] Серед 16 треків платівки дві композиції «Sul cappello» і «Di qua e di là del Piave» представлені народною музикою у виконанні хору «Coro dell'Associazione Nazionale Alpini» під керівництвом диригента Ламберто П'єтрополі.[165] Частина пісень альбому вже виконувалася Челентано раніше на перших його платівках. Також альбом містив шість треків з фрагментами пісень. Деякі треки були інструментальною музикою.[166] Аранжування до альбому створили Нандо Де Лука, Даніеле Байма Бескет і Детто Маріано.[165] Альбом посів 16 позицію в чарті Італії 1974 року, його наклад склав 1.200.000 копій.[101][167] Наприкінці платівки Адріано вибачився за свою недосконалу англійську і звернувся до архітекторів, які, на його думку, гублять Землю своєю роботою.[20] У Франції, Німеччині та Іспанії альбом видавався під назвою другого треку платівки — пісні «Prisencolinensinainciusol».[165] Крім композиції «Prisencolinensinainciusol», ще чотири пісні, що увійшли до альбому, випускалися як сингли: «I Will Drink The Wine», «We're Gonna Move», «Only You» і «Tutti Frutti».

11 листопада 1973 року від злоякісної пухлини померла матір співака — Джудітта. Релігійність Адріано допомогла йому пом'якшити це горе, одна з газет написала статтю-співчуття з цього приводу під заголовком «Померла істинна Дівчина „Клану“».[20]

До італійського чарту 1974 року потрапила ще одна пісня співака — «Bellissima», яка посіла 2 позицію, вона торкалася теми любові.[28][152]

Починаючи з 1970-х років Челентано грав переважно головні ролі, режисери стали підлаштовуватися під його умови.[20] Всього за період 1971—1979 років Челентано знявся у 15 фільмах, більшість з яких комедійного жанру.[49] У 6-ти фільмах 1970-х років Челентано знявся разом зі своєю дружиною Клаудією Морі.[168] У своїх фільмах Челентано надавав перевагу вибирати собі в партнерки красивих акторок — чим привертав увагу чоловічої частини глядачів.[169]

Даріо Ардженто (ліворуч), Челентано і Енцо Черузіко (праворуч), 1970-ті роки

Кадр з фільму «Юппі-Ду», що зображує весілля Феліче (Челентано) і Аделаїди (Морі) (1975)

У драматичній комедії «Історія кохання і кинджала», яка вийшла 1971 року, Челентано зіграв торговця рибою з кримінальним минулим, а Клаудія Морі — його наречену.[20][170] Сюжет побудовано за мотивами пісні «Una storia d'amore e di coltello», написану режисером фільму Серджо Корбуччі і Джино Сантерколе.[20]

У драмі Альберто Латтуади «Біле, червоне і…», випущеній у 1972 році, партнеркою Челентано була Софі Лорен. Фільм став однією з найкращих ролей Челентано, оскільки у ньому він виступив у незвичному для себе амплуа і проявив себе як вдалий драматичний актор.[171] Адріано і Софі зіграли головних персонажів — Анібале і Ерману в історії про нещасливе кохання комуністичного активіста і медсестри, яким розбіжності в суспільно-політичних питаннях завадили стати щасливими.[171][172]

У 1973 році Челентано разом зі своєю дружиною знявся у двох фільмах режисера Паскуале Феста Кампаніле — комедії «Емігрант», його головний персонаж був італійським емігрантом, який вирушив до США,[173] та у драматичній комедії «Ругантіно», де зіграв ловеласа і жартівника.[174] Того ж року артист разом з Енцо Черузіко і Марілу Толо знявся у пригодницькій комедії з елементами драми «П'ять днів» всесвітньо відомого режисера Даріо Ардженто.[172] Сюжет картини оповідав про пригоди звичайного злодія (у виконанні Адріано) під час італійської революції 1848 року.[175] Практично невідомий за межами Італії, фільм став єдиним відступом Ардженто від звичного для нього жанру джалло і вважається однією з невдалих його робіт.[175]

6 березня 1975 року вийшов культовий фільм «Юппі-Ду», під час створення якого Челентано виступив як продюсер, режисер, сценарист і композитор.[176] Картина знята в декількох жанрах — мюзикл, комедія і драма.[176][177] Крім Адріано, у фільмі знялися Шарлотта Ремплінг, його дружина та старша дочка, Джино Сантерколе, Ліно Тоффоло та інші. Для створення картини Челентано залучив до бюджету фільму 420 мільйонів лір, віддавши в заставу свою віллу і землю у Бріанці.[176] Сюжет фільму розповідав про небагатих мешканців Венеції: Сільвія (Ремплінг), імітуючи самогубство, намагалася розірвати шлюб зі своїм чоловіком Феліче (Челентано), для того, щоб жити з бажаною людиною.[177] Через роки вона вирішила повернути свою дочку, народжену в шлюбі з Феліче, забравши її у нього. Хоча Феліче на той час уже одружився, але все одно мріяв побачити Сільвію, оскільки завжди її любив і хотів жити разом з нею і з донькою.[177] Складний характер нової дружини Феліче — Аделаїди (Морі) заважав цьому.[177] Фільм на той час сприймався глядачами революційним, у сюжеті були присутні сюрреалізм і контркультура молоді кінця 1960х—1970х років.[20][176] «Юппі-Ду» мав великий успіх в Італії, критики позитивно оцінили фільм і до сьогодні вважають його найбільш значною роботою Челентано, не зважаючи на це, картину забули до 2008 року.[176][178] Фільм взяв участь у 28-му Каннському кінофестивалі, а 1976 року картину нагороджено «Срібною пальмовою гілкою» за найкращу музику.[177]

«„Юппі Ду“ — це крик любові і горя. Це мораль бідняків, мораль простих людей: любов проти влади, любов замість влади» — Челентано в інтерв'ю журналу „Епока“[179]

«За жанром це мюзикл з життя венеціанської бідноти, в якому химерно сплелися воєдино відгомони неореалізму, вплив комедій Лестера — абсурдних, сюрреалістичних, і своєрідний гумор самого Челентано. В результаті виникло якесь нове видовище — свіже і несподіване» — Г. Богемський „Феномен Челентано“, щорічник „Екран“ (1986)

Під час роботи над фільмом «Юппі-Ду» в містечку Павія, на плоту, обладнаному для зйомок на воді, стався нещасний випадок — оператор Граціано Алонсо впав у воду і потонув. Фільмування припинили на деякий час, а Адріано постав пізніше перед судом. Його звинуватили в ненавмисному вбивстві з необережності, як режисера-постановника фільму. Тільки в 1977 році суд виправдав Челентано за всіма пунктами, і цю трагедію визнали нещасним випадком.[20]

Також у 1975 році вийшла комедія Серджо Корбуччі, яка складалася з 4 новел «Під яким ти знаком?», де окрім Челентано, зіграли такі італійські актори як Маріанджела Мелато, Ренато Подзетто, Альберто Сорді, Джованна Раллі, Паоло Вілладжо, Джуліана Каландра, Ліллі Караті і Альберто Лонгоні.[180] Челентано виконав роль учасника танцювального конкурсу у новелі під назвою «Повітря».

Одним з найкращих фільмів Челентано 1970-х років стала комедія Серджо Корбуччі «Блеф» (1976), де окрім нього, у головних ролях знялися Ентоні Квінн, Капучіне і Корінн Клері.[64][181] За сюжетом дія фільму розгорталася наприкінці 1920-х років у Франції. Два шахраї, у виконанні Челентано і Квінна, проводили афери над власницею грального будинку (роль Капучіне).[64][171] Критики розкритикували «Блеф», вони були незадоволені тим, що Корбуччі, відомий своїми жорсткими вестернами, «зрадив» цей жанр заради чистої комедії.[182] Незважаючи на це, комедія мала великий успіх як в Італії, так і в СРСР, де зібрала відповідно 5.8 та 44.3 мільйонів глядачів.[181][182] За цей фільм Челентано вперше був відзначений нагородою «Давид ді Донателло» за найкращу чоловічу роль.

Челентано і Маріанджела Мелато у фільмі «Під яким ти знаком?» (1975)

«Цей фільм — веселий, динамічний, трохи пародіює відомі ситуації пригодницького кіно — відкривав перед італійською комедією один з нових можливих шляхів. Спритно закручений сюжет був побудований за принципом "злодій у злодія шапку вкрав". Два шахраї-професіонали — Фелікс (Челентано) і Філіп Бенг (Ентоні Куїн), об'єднавшись, обманюють не менше спритну власницю грального будинку (акторка Капучіне), що не заважає їм надувати і один одного. Найцікавішим у „Блефі“ був, звичайно, Челентано зі своїми гегами. Такого ексцентричного комедійного актора давно потребувало кіно Італії» — Г. Богемський „Феномен Челентано“, щорічник „Екран“ (1986)[64]

Також 1976 року Челентано знявся у комедії Флавіо Могеріні «Шляхетний венеціанець», головні ролі виконали Марчелло Мастроянні, Клаудія Морі і Ліно Тоффоло.[183]

1977 року Челентано разом з Монікою Вітті знявся у комедії режисера Франко Россі «Інша половина неба», де виконав роль священника.[184] Того ж року Челентано разом з Ренато Подзетто знявся у комедії Серджо Корбуччі «Узяти, наприклад, нас», де зіграв роль папараці, який весь час потрапляв в неприємні ситуації.[172] Також у фільмі знялися Барбара Бах, Капучіне і Джуліана Каландра.[185]

У 1978 році вийшла третя режисерська робота Челентано — його автобіографічний фільм «Безумство Джеппо».[186] Адріано зіграв популярного у Європі естрадного співака, який хоче отримати успіх у США, де живе його кумир Барбра Стрейзанд.[187] Для втілення цієї мрії його персонаж бере уроки англійської мови у вчительки (у виконанні Клаудії Морі), в яку він незабаром закохується і обирає любов замість слави й грошей.[187][188]

«Про мюзикл „Безумство Джеппо“ Челентано говорив: "Це мій фільм". Дійсно, тут все було зроблено ним самим. Сказати, що він зіграв у ньому головну роль, напевно, було б неточно: він просто намалював в стилі "кічу" автопортрет, представив глядачеві Челентано таким, яким він бачить себе сам — на екрані знаменитий естрадний співак, який знемагає під тягарем слави. Тільки любов молодої дівчини (Клаудія Морі) допомагає Джеппо (Адріано Челентано) зрозуміти, що почуття вище успіху і грошей» — Г. Богемський „Феномен Челентано“, щорічник „Екран“ (1986)[64]

У 1978 році почався новий етап у кінокар'єрі Адріано — співпраця з дуетом комедійних сценаристів Кастеллано і Піполо, протягом якої вийдуть 8 комедій, першою їхньою роботою стала картина «Дядько Адольф на прізвисько Фюрер». У цьому фільмі, створеному в жанрі ексцентричної комедії, Челентано виконав відразу дві ролі братів-близнюків. Один з них на ім'я Герман був фокусником і наближеним Адольфа Гітлера. Інший — анархіст і антифашист Густав, який намагався вчинити замах на фюрера.[189] Також у фільмі зіграла відома французька співачка Аманда Лір.[172]

Наступного року вийшов фільм з 3 новел «Субота, неділя і п'ятниця», де окрім Челентано, зіграли Едвіж Фенек, Ліно Банфі, Мілена Вукотіч, Барбара Буше і Мікеле Плачідо.[190] Челентано виконав роль імпресаріо жіночого балету у новелі під назвою «П'ятниця».

Також у 1979 році вийшла комедія «Оксамитові ручки», яка зібрала виторг у 2,5 мільярдів лір, Челентано отримав вдруге «Давид ді Донателло» за найкращу чоловічу роль, цієї ж нагородою нагороджене продюсування фільму.[191] Челентано зіграв успішного інженера, який закохався в злодійку (у виконанні Елеонори Джорджі) — це змушує його приховувати своє справжнє ім'я і видавати себе за шахрая.[64]

«... детективна комедія „Оксамитові ручки“ (...), де ми бачимо Адріано в ролі успішного інженера, що закохався в чарівну злодійку — її грає популярна Елеонора Джорджі. Інженер приховує, що він — винахідник скла, яке не б'ється, що загрожує злодіям злиднями, і видає себе за шахрая. Дует з Джорджі подвійно гарантував цьому нехитрому фільму касовий успіх» — Г. Богемський „Феномен Челентано“, щорічник „Екран“ (1986)[64]

«У картині „Оксамитові ручки“ експлуатується знайдений цим співаком-актором ще у „Блефі“ образ привабливого пройдисвіта і шахрая. Хоча і „Блеф“, в свою чергу, був вторинним, запозичивши дуже багато, між іншим, з американської кримінально-авантюрної ретро-комедії „Афера“» — С. Кудрявцев, книга „3500 кінорецензій“ (1989)[192]

У 1975 році в Італії, Іспанії і Німеччині вийшов альбом «Yuppi du», який містив саундтреки до однойменного фільму «Юппі-Ду», виконаний у стилях балада, попрок і ритм-енд-блюз.[193] У альбомі, крім Челентано, пісні виконували Клаудія Морі й Джино Сантерколе. Дружина Адріано — Клаудія написала 10-й трек альбому «Do Dap», у якому співали їх діти: Джакомо, Розалінда і Розіта.[194] Платівка, як і фільм, презентувалася співаком на телебаченні, наприклад у передачах «Adesso Musica» і «Ieri e oggi».[195] Більшість треків альбому містила інструментальну музику і діалоги з фільму «Юппі-Ду». Альбом вийшов накладом 1 мільйон копій і посів 2 позицію в італійському чарті «Топ-100» найкращих альбомів 1975 року.[101][196] Аранжування створив Детто Маріано. Чотири пісні з альбому виходили як сингли: «Yuppi du», «Such a cold night tonight», «La Ballata» і «Do Dap».

До італійського чарту «Топ-100» найкращих синглів 1975 року потрапили такі пісні Челентано — «Yuppi du» (3 позиція), «Such a cold night tonight» (10 позиція) і «Un'Altra volta chiudi la porta» (11 позиція).[197]

У 1976 році вийшов «Svalutation» — ще один соціально-орієнтований альбом Челентано, який очолив італійські, французькі та німецькі чарти.[198] Музика альбому — попрок, автори пісень — Челентано, Лучано Беретта, Джино Сантерколе і Віто Паллавічіні. Платівка посіла 7 позицію у чарті, в Італії вийшло 1.000.000 екземплярів і 2.000.000 копій (за межами Італії).[101][199] Назва заголовної пісні — «Svalutation», означала економічний термін, який можна інтерпретувати як «девальвація». Сама композиція починалася словами: «І щодня бензин коштує дедалі дорожче, а ліра відступає і падає вниз, девальвація, девальвація…», таким наголосом співак висміював соціальну кризу в Італії тих часів — інфляцію, загрозу тероризму та інше, завдяки цьому пісня отримала велику популярність.[28][198][200] Вона посіла 4 позицію в італійському чарті найкращих синглів 1976 року, було продано 348.000 платівок з нею.[28][201] Надалі пісня виконувалася у багатьох телепроєктах Челентано, послугувала назвою однойменної передачі «Svalutation» (1992), входила до безлічі збірників.[198][202] В інтерв'ю радянській газеті «Труд» 1981 року Челентано відгукувався про пісню словами:

«Одна з моїх улюблених пісень називається „Девальвація“. У ній я говорю про ті соціальні проблеми, які мене хвилюють по-справжньому. Адже це факт, що ті, у кого влада в руках, не завжди чесно поводяться по відношенню до народу»[203]

Крім пісні «Svalutation», ще три пісні з альбому випускалися як сингли: «La barca», «I Want To Know» і «Uomo Macchina». В пісні «I want to know» критикувалася надмірна урбанізація населення. У її тексті присутні слова: «… Я хочу знати. Як люди примудряються виживати в цих будинках, законсервовані як анчоуси у банці. Де народжуються малюки, вже зі зморшками…».[204]

Альбоми 1977 року — «Tecadisk», «Disco dance» ознаменували собою тимчасове захоплення Челентано стилем диско, чим він здивував своїх численних шанувальників.[41][102] Свою несподівану для багатьох рецензентів зміну музичного напрямку Челентано пояснював словами:

«"Диско" приваблює мене своєю демократичністю, тим, що адресат цієї музики — це найширші маси молоді. Звичайно, поки що ми чули значно більше поганої "диско-музики", ніж гарної. Все залежить від того, наскільки серйозно і вимогливо ти підходиш до роботи над танцювальною музикою. Результатами цього першого для мене досвіду роботи з новими ритмами я, чесно кажучи, задоволений»[102]

Челентано під час виконання пісні «Don't Play That Song» (1978)

Альбом «Disco dance» складався з римейків раніше опублікованих композицій, серед яких такі відомі пісні Челентано, як: «Azzurro», «Pregherò», «Mondo in Mi 7a» й інші та двох кавер-версій англійською мовою до композицій американських авторів.[205] Альбом посів 7 позицію у чарті Італії, його наклад склав 600.000 копій.[101][206] Крім Італії платівка випускалася у Франції, США, Туреччині, Португалії, Югославії, Німеччині, Іспанії і Греції.[207] У Німеччині і Югославії платівка виходила під назвою «Variations».[207] Чотири пісні з альбому випускалися як сингли: «Don't Play That Song», «A Woman In Love», «Mondo In Mi 7» і «Preghero». У Франції продано 983.000 платівок з піснею «Do not play that song» — це стало найбільшим успіхом співака в цій країні.[28]

Альбом «Tecadisk» посів 7 позицію в італійському чарті, його випуск склав 600.000 копій.[101][206] Усі пісні альбому виконувались англійською мовою, їхніми авторами були Даніеле Байма Бескет, Мікі Дель Прете і Рональд Джексон.[208][209] Найпопулярнішу пісню альбому «When Love…» («Коли любов…») Челентано присвятив своїй дружині.[208] Крім Італії, платівка випускалася у США, Німеччині, Бразилії, Туреччині, Нідерландах, Франції, Австрії, Португалії і Болгарії.[209] У СРСР альбом випускався фірмою «Мелодія» щорічно між 1980—1988 роками під назвою «Поёт Адриано Челентано».[209] П'ять пісень альбому випускалися як сингли: «Yes, I Do», «Kiss Me Goodbye», «When Love…», «Somebody Save Me» і «You Can Be Happy».

До італійського чарту «Топ-100» найкращих синглів 1977 року потрапили такі пісні Челентано — «A woman in love» і «When Love…».[210]

У 1977 році протягом 7 днів співак дав серію концертів на стадіонах Італії.[28] Челентано став одним з перших співаків в Італії, які почали виступати на стадіонах.[211] Один із виступів транслювали 7 листопада на телеканалі Rai 1 під назвою «Arriva Il Celebre».[212][213] Протягом гастролей, під час концерту на стадіоні «Діно Мануцці» в місті Чезена 28 серпня 1977 року, було записано перший концертний альбом Челентано «Me, Live!» («Я живу»), який вийшов в Італії лише у 1979 році.[214][215] Крім Італії, альбом випускався у Франції, Німеччині і Греції, його видання складалося з двох LP-платівок, які містили 17 пісень 1950-х, 1960-х і 1970-х років.[216] Наклад альбому склав 1 мільйон копій, у 2001 році він був перевиданий на CD під назвою «Il concerto di Adriano».

Хоча диско-пісні у виконанні Челентано не були позбавлені властивого для співака «спілкування» зі слухачем, все ж рамки цього стилю виявилися для нього обмеженими.[41] У наступних платівках, крім диско, присутня музика і в інших стилях.[41] Найбільший внесок у створенні аранжування до альбомів Челентано 1977—1980 років зробив шотландський музикант і диригент Тоні Міммс. На той час Міммс був одним з найвідоміших аранжувальників і продюсерів в італійській поп-музиці.[217] Також аранжування у цей період створювали Даніеле Байма Бескет, Натале Массара і Роберто Коломбо.

У 1978 році вийшов альбом «Ti avrò» («Ти будеш моєю»), перша сторона платівки виконана в консервативно-естрадному музичному плані — попроку, а друга містила ритми в стилі диско.[218] Крім Італії, альбом вийшов у США, Португалії, Франції і Німеччині. Випущений у кількості 1.500.000 екземплярів, він посів 2 позицію в чартах Італії.[101][219] Попри те що альбом добре прийняли в Європі, жодна пісня з нього не стала класичним хітом Челентано.[218] Всі пісні альбому, крім «Se vuoi andare vai», вийшли як сингли, з яких найуспішнішою стала заголовна композиція «Ti avrò», що випускалася у 4 країнах Європи й посіла 1 позицію в італійському чарті 1978 року.[220][221] Саме з цього альбому почалася співпраця Челентано з піснярем Крістіано Мінеллоно, який писав тексти для нього до 1984 року.

Також у 1978 році вийшов ще один альбом Челентано у стилі диско — «Geppo il folle», який містив саундтреки до однойменного фільму «Безумство Джеппо».[218][222] Як і попередній альбом «Ti avrò», платівка містила 6 треків, три пісні виконувалися англійською мовою.[218] Альбом вийшов накладом у 800.000 копій і посів 6 позицію в італійських чартах.[101][219] Крім Італії, платівка вийшла у Франції і Німеччині.[222] П'ять пісень альбому випускалися як сингли: «Geppo», «Che Cosa Ti Farei», «Hello America», «(Please) Stay A Little Longer» і «Sei Proprio Tu». Пісні «Geppo» і «Hello America» виконувалися співаком для різних телепередач, в одній з яких Челентано співаючи поздоровляв французьку рок-зірку Джонні Холлідея з 20-річчам творчої кар'єри.[223][224][225]

У 1979 році Адріано відновив гастролі і повторив успіх попереднього турне, наприклад: на стадіоні «Комуналь» у Турині зібралося 45.000 чоловік, на «Сан-Паоло» в Неаполі — 65.000, на концерті в Ріміні — 50.000.[226] Протягом гастролей 1979 року Челентано в сумі зібрав 950.000 слухачів.[227] Кульмінацією турне став концерт 16 вересня, який транслювався наживо під назвою «Страх тріумфу» («Paura di trionfo») на телеканалі Rai 2, що встановив багатомільйонний рекорд переглядів.[228]

Челентано і Клаудія Морі, 1970-ті роки

У 1979 році почалася успішна співпраця Челентано з композитором Тото Кутуньйо, який написав музику до двох альбомів — «Soli» і «Un po' artista un po' no». Альбом «Soli» («Наодинці») виконаний у стилях попрок, шансон та диско, став одним із найбільш популярних у творчості співака і мав великий успіх.[229][230] «Soli» протримався на вершині італійського чарту 55 тижнів, де посідав 2 позицію у 1979 році, всього випущено 1 мільйон платівок в Італії і 2 мільйони поза її межами.[101][231] Крім Італії, випускався в Німеччині, Іспанії, Туреччині, Франції, Греції і Сирії.[229] Також платівка «Soli» видавалася в СРСР великими тиражами Всесоюзною фірмою грамплатівок «Мелодія» між 1982—1989 роками.[229][232] Це вплинуло на велику популярність Челентано в СРСР, в якому в той час відбувся справжній зліт італійської естради.[232] Для пісень альбому характерні легкі мелодії, що добре запам'ятовуються, і прості тексти. П'ять пісень альбому випускалися як сингли: «Soli», «Io e te», «Amore No», «Stivali E Colbaco» і «People». Композиції «Soli», «Amore no» і «Pay, pay, pay» стали одними з найпопулярніших пісень у творчості виконавця.[233] «Pay, pay, pay» Челентано співав разом з Клаудією Морі. Також платівка містила два раніше опублікованих твори: змінену версію пісні «Stivali e colbacco» 1970 року і «People» — кавер-версію однойменної композиції відомої американської співачки Барбри Стрейзанд.[233] Найбільший успіх мала заголовна пісня альбому — «Soli», яка посідала 1 позицію у чарті Італії протягом 1979/80 років, вона розповідала про буденне життя пари закоханих, які відгородилися від зовнішнього світу.[234][235]

Також Кутуньйо написав для Челентано свій найвідоміший хіт «L'italiano» («Італієць»), але Адріано відмовився від нього, вирішивши виконання цієї пісні «великою відповідальністю».[236] В інтерв'ю передачі «ТСН» (28 січня 2013 року) під час концерту у Києві Кутуньйо схарактеризував співпрацю з Челентано:

«Справжня праця була з Адріано Челентано. Я написав для нього з десяток пісень. Мені подобається лють, неймовірна енергетика Адріано, ми ж обидва італійці — він із Мілана, я — тосканський. Ми сім'ями дружимо, я навіть дочці Челентано — Розіті пісню присвятив. Утім, із Челентано просто, тому що ми думаємо однією мовою, виросли на однакових фільмах, знаємо, що таке бідне дитинство, сміємося над одними і тими ж жартами. І нам завжди подобалися однакові жінки. З Адріано я познайомився завдяки Віто Паллавічіні, це дуже відомий італійський композитор, який працював з Челентано. Челентано колись був моїм постійним партнером з тенісу, ще ми часто грали в футбол. Це було щось на зразок великої творчої тусовки — вибратися пограти, обкласти один одного лайливим словом, випустити пару, всі емоції, потім помиритися, хоча насправді ми не сварилися, адже це лише гра, просто футбол — найпростіший спосіб випустити пар. Ми здружилися за перші 30 секунд в першу ж зустріч. Я зрозумів, що це — наша людина, свій хлопець, з яким буде неймовірно цікава історія співпраці. Так і вийшло»[237]

Також у 1979 році вийшов збірник-антологія «Antologia (1957—1980)», який складався з п'яти LP-платівок, що містили пісні Челентано з 1958 по 1979 роки.

Після одруження Челентано на Клаудії Морі, його племінник та творчий соратник, Джино Сантерколе, теж закохався і одружився на сестрі Морі, Анні Мороні. У Анни народилося двоє дітей. У другій половині 1970-х років між Сантерколе і Челентано, відбулося погіршення відносин, через розпад шлюбу між Джино і Анною. В пресі писалося, що Клаудія і Джино ненавидять один одного, виникли сімейні суперечки, у яких Челентано прийняв сторону своєї дружини і відмовився від спілкування з племінником. І хоча Сантерколе продовжував й далі писати музику для Челентано, наприклад, у альбомі «Atmosfera», відносини між ними залишалися досить прохолодними. Потім Джино знову одружився, завів дітей та відкрив ресторан в Римі. Сантерколе багато років страждав депресією через розрив з Челентано, через що, у 1981 році він, спільно з Доном Бакі, написав пісню «Я спалю тебе, Адріано» («Adriano t'incendierò»), яка стала сенсацією і шокувала публіку, тому що вважалась образливою для Челентано. Пісня вийшла окремою платівкою і посідала високі позиції в італійських чартах. Оскільки пісня була виконана родичем, Челентано спочатку не відреагував на її вихід, але у 1987 році запросив Джино на свою телепрограму «Fantastico» виконати її.[20] У 1999 році Сантерколе брав участь у записі альбому співака Піо Треббі, колишнього учасника студії «Clan Celentano», який переживав період фінансової скрути. Щоб допомогти своєму другові, Сантерколе зв'язався з Челентано, який вирішив дозволити їм взяти участь в епізоді свого телешоу «Francamente me ne infischio». Подія ознаменувала мир між Сантерколе і Челентано, після розбіжностей в минулому. У вересні 2008 року, Сантерколе, разом з Челентано, був гостем Венеційського кінофестивалю, будучи на прем'єрі ремастованої версії фільму «Юппі-Ду». У 2018 році Сантерколе помер від серцевого нападу, у своєму будинку в Римі.[238] За повідомленням італійського фан-клубу Челентано «ACfans», Адріано не з'явився на похоронах свого племінника, приславши лише поховальний вінок, можливо, через те, що він мешкав в іншому місті — Гальб'яте.

До середини 1980-х продовжує зберігатися висока творча активність співака, у період між 1981—1987 роками записується 7 студійних альбомів, що поєднується зі зніманнями в кіно. Також у 1982 році вийшла перша автобіографічна книга Адріано «Рай — це білий кінь, який ніколи не втомлюється» («Il paradiso è un cavallo bianco che non suda mai») у співавторстві з журналісткою Лудовікою Ріпа ді Меана.[239] У книзі Челентано згадував свою молодість, любовні романи, говорив про дружину, дітей і роботу, висловлював свої погляди. Челентано запевняв, що для нього існує тільки три речі: будинок, церква і кіно.[64]

Челентано грає у баскетбол, кадр з фільму «Приборкання норовистого» (1980)

У 1980 році вийшов один з найвідоміших альбомів Челентано «Un po' artista un po' no» («Трохи артист, трохи ні»), в жанрах попрок і шансон.[138] Альбом посідав 3 позицію в італійському чарті «Топ-100» 1980 року.[240] Крім Італії, альбом видавався в Німеччині, Франції, Греції, Югославії і Туреччині.[138] Його наклад склав 990.000 копій.[101] Попри те, що музику до всіх пісень написав Тото Кутуньйо — на офіційному «кланівському» виданні альбому, крім етикетки платівки, не згадувалося про авторство цього композитора.[241] Тексти до пісень написав Крістіано Мінеллоно, Клаудія Морі і Мікі Дель Прете. Найпопулярнішим хітом альбому стала пісня «Il tempo se ne va» («Час минув»), присвячена старшій дочці Челентано — Розіті. Оформленням для обкладинки альбому послужило фото з журналу «Playboy» (видання для Італії, за лютий 1980 року), де були зображені Челентано з акторкою і фотомоделлю Памелою Праті.[242] Сім пісень з альбому виходили як сингли в 7 європейських країнах — «Il Tempo Se Ne Va», «Non Se Ne Parla Nemmeno», «Un Po' Artista Un Po' No», «Se Non E'Amore», «Una Parola Non Ci Scappa Mai», «Manifesto» і «L'Orologio».[243] Також у 1980 році вийшов сингл «Innamorata, Incavolata A Vita», який випускався в Італії, Іспанії, Німеччині та Франції.

У 1981 році вийшов альбом «Deus» («Бог»), який являв собою збірку кавер-версій (триб'ют-альбом) італійською мовою відомих пісень-хітів англомовних музикантів, таких як: Гаррі Белафонте, Артур Крудап, Джо Кокер, Рей Чарльз, Білл Хейлі й інші. Добірка пісень представлена стилями рок-н-рол, попрок і реггі.[244] Альбом посів 5 позицію в італійському чарті 1981 року, крім Італії він випускався в Іспанії, Німеччині, Франції і Туреччині.[244][245] У створені італійських версій пісень, крім Челентано, брали участь Пінуччіо Піраццолі, Крістіано Мінеллоно, Лучано Беретта, Лео К'йоссо і Мікі Дель Прете.[244] Шість пісень з альбому виходили як сингли в чотирьох країнах Європи — «L'Artigiano», «Mi Fanno Ridere», «Deus», «L'estate è già qua», «Crazy Movie» і «Quando».[243] Композиція «Crazy movie» («Божевільна кінокартина») також звучала у фільмі «Шалено закоханий» (у сцені, коли герой Челентано їде вулицею на роликових ковзанах).[246]

Також у 1981 році телеканал Rai 1 випустив однойменну авторську передачу-вар'єте Челентано «Un po' artista un po' no», у якій були показані кліпи до пісень: «Non se ne parla nemmeno», «Deus», «Un po' artista un po' no», «Se non e' amore», «Prisencolinensinainciusol», «Il ragazzo della via Gluck» і «L'artigiano».[146] У передачі також взяли участь акторки Орнелла Муті і Міллі Карлуччі.[247]

У першій половині 1980-х років в альбомах Челентано з'явилася музика в стилі синті-поп, що відноситься до електронної музики, в якому синтезатор є панівним музичним інструментом. Синті-поп був частиною нової хвилі кінця 1970-х і до середини 1980-х років.[248] Аранжування до альбомів 1981—1987 років створював Пінуччіо Піраццолі (раніше був учасником гурту «I Ragazzi Della Via Gluck»), постійними учасниками записів були Гаетано Леандро (синтезатор), Леле Мелотті (ударні), Паоло Стеффан (гітара). Продюсер всіх альбомів — Мікі Дель Прете.

Челентано з музикантами-учасниками його виступів, початок 1980-х років

У 1982 році вийшов альбом «Uh… uh…», виконаний у стилях італо-диско, попрок і синті-поп.[249] Того ж року у січневому випуску телепередачі «Domenica in» на презентації фільму «Бінго-Бонго», на якій була присутня акторка Кароль Буке, Челентано виконав дві пісні з альбому — «Jungla di città» («Джунглі міста») і «Conto Su Di Te» («Я покладаюся на тебе»).[250][251] Пісні з альбому «Uh… uh…» і «Jungla di città» були саундтреками до фільму «Бінго-Бонго» (обкладинкою платівки послужив кадр з цієї комедії).[252][253] Тематика деяких пісень альбому стосувалася проблем екології.[254] Заголовна пісня «Uh… uh…», написана Челентано, закликала до дбайливого ставлення до тварин, а «Jungla di città» звучала як послання в якому артист і його персонаж звертався до публіки з гаслом: «Досить зоологічних садів, клітин, акваріумів! Припиніть полювання! Припиніть викачувати нафту з землі!».[255][256] Платівка посіла 8 позицію у чарті Італії 1982 року.[257] Музику до більшості пісень написав Джанкарло Бігацці, для бек-вокалу у пісні «Niente di nuovo» запросили співачку Лоредана Берте.[249] Пісню з альбому «Conto Su Di Te» Челентано присвятив своєму синові — Джакомо.[258] П'ять пісень альбому вийшли як сингли у різних країнах Європи — «Uh… Uh…», «Jungla Di Città», «Giornata Nein», «Conto Su Di Te» і «Uomo» (випускалася у СРСР фірмою «Мелодія» під назвою «Люди» у 1983—1985 роках).[259][260] Також у 1982 році вийшла платівка з синглами «Uel Mae Sae» і «We're Gonna Move».

Також у 1982 році Клаудія Морі виконала на фестивалі в Сан-Ремо пісню «Non succederà più», з якою вона посіла перше місце у чарті. Пісня, яка мала певний комерційний успіх також в Іспанії, Франції та Німеччині, містила вокальне інтермеццо з Адріано Челентано. Цей успіх допоміг подружній парі у, якійсь мірі, кризовий час, викликаний романом Адріано з Орнеллою Муті, і тому її текст був зрозумілий як автобіографічний.

1 жовтня 1983 року вийшов альбом «Atmosfera» («Атмосфера») у стилях попрок і синті-поп.[261][262] Пісні з нього презентувався на телебаченні у передачах «Domenica in» і «Fantastico» 4 сезону (1983).[263][264] Платівка складалася з 8-ми композицій, вийшла накладом 300.000 копій і посіла лише 18 позицію у чарті Італії «Топ-100» найкращих альбомів 1983 року.[101][261][265] До заголовної пісні альбому — «Atmosfera» увійшли уривки композицій всесвітньо відомої «Les Feuilles Mortes» французьких авторів Жозефа Косми і Жака Превера та хіта «Una carezza in un pugno».[262] Крім Челентано, авторами пісень альбому були Лучано Беретта, Мікі Дель Прете, Джино Сантерколе і Кастеллано і Піполо.[261] Чотири пісні з альбому виходили як сингли — «Sound Di Verità», «Dipenderà Da Te», «Atmosfera» і «Prima Pagina».[243]

У 1984 і 1986 роках знову вийшли триб'ют-альбоми «I miei americani» і «I miei americani 2» («Мої американці»). Аналогічно платівці «Deus», до обох альбомів увійшли кавер-версії пісень англомовних виконавців, наприклад: «Boney M.», «The Beatles», Ненсі Сінатра, Рей Чарльз, «The Platters», Елвіс Преслі, «The Art Company», Білл Хейлі, Пол Анка, Літл Річард й інші.[266][267] Всі пісні альбомів перекладені італійською мовою, в них були дещо змінені аранжування. Переклад текстів пісень максимально наближений до оригіналу.[268] Добірка пісень обох платівок була у стилях шансон і попрок.[267] На вибір теми альбомів вплинула прихильність Челентано до англомовних музикантів.[268] «I miei americani» мав великий успіх, він посів 1 позицію в італійському чарті 1985 року і вийшов у кількості 1.000.000 копій.[101] Презентацією альбому послужила телепередача «Fantastico» 5-го сезону (1984), де Челентано виконував пісні з нього.[269][270] Також це перший альбом Челентано випущений на CD (видання вийшло в Німеччині у 1985 році).[267] Чотири пісні з альбому виходили як сингли — «Susanna», «Il Cantante Folle», «Il Contadino» і «Fumo Negli Occhi».[243] Платівка «I miei americani 2» вийшла у зв'язку з успіхом попереднього альбому, вона також презентувалася на телешоу «Fantastico» 7-го сезону (1986), з ведучим Піппо Баудо.[271] Альбом вийшов кількістю 500.000 копій і посів 4 позицію у чарті Італії 1986 року.[101][272] Шостий трек альбому — пісню «Seguirò Chi Mi Ama» Челентано виконав в дуеті з Клаудією Морі. Три пісні з альбому вийшли як сингли — «Veronica Verrai», «Gelosia» і «Seguirò Chi Mi Ama».[243]

В листопаді 1985 року вийшов альбом «Joan Lui», який містив саундтреки до однойменного фільму «Джоан Луй». Крім Італії платівка випускалася у Німеччині й Туреччині.[273] Альбом вважається маловідомим у творчості Челентано, він вийшов кількістю 500.000 копій і посідав 4 позицію у чарті Італії 1986 року.[101][232][272] «Joan Lui» складався з 9 треків, його музика — попрок і синті-поп.[273][274] Крім Челентано, в альбомі сольно співали Ріта Расік і Клаудія Морі, у піснях «Sex Without Love» і «La Prima Stella» відповідно.[273] Також у записі альбому брали участь ритмічний оркестр Мілана, хор хлопчиків і симфонічний хор театру «Ла Скала».[275] Шість пісень з альбому виходили як сингли — «L'Uomo Perfetto», «Lunedi», «Il Tempio», «La prima stella», «Mistero» і «Splendida E Nuda».[243]

Челентано на телепередачі «Domenica in» під час виконання пісень з альбому «Uh… uh…» (1982)

У 1987 році вийшов альбом «La pubblica ottusità» («Загальна тупість»). Платівка містила сім раніше не опублікованих пісень, а також композицію «La luce del sole» — саундтрек з фільму «Джоан Луй».[276] Альбом вийшов у кількості 800.000 копій і посів 1 позицію в італійському чарті, його тематика зачіпала політичні питання.[101][277][278] На великий успіх альбому вплинуло виконання Челентано більшості пісень з нього на телепередачі «Fantastico» 8 сезону, ведучим якої був він.[279] Пісні з альбому — «L'ultimo gigante» («Останній гігант») зазвичай відкривала передачу, а «È ancora sabato» («І знову в суботу») завершувала її.[280] Пісня альбому «Dolce Rompi» («Солодка перерва») виконувалася на «Fantastico» у рекламі присвяченій спонсору передачі — відомому бренду кави «Splendid». У пісні «L'ultimo gigante» використаний фрагмент композиції «Rock Around the Clock».[276] Крім Італії, платівка випускалася у Німеччині, Греції і Чехословаччині.[281] П'ять пісень з альбому виходили як сингли в різних європейських країнах — «L'Ultimo Gigante», «Mi Attrai», «È ancora sabato», «Dolce Rompi» і «La Luce Del Sole».[243][282]

Також у 1987 році вийшов збірник-антологія «Antologia 1957—1987», який складався з шести LP-платівок, що містили пісні Челентано з 1958 по 1987 роки.

Протягом 1980-х років найвищі місця у чарті «Топ-100» найкращих синглів Італії посіли такі пісні Челентано — «Il tempo se ne va» (2 позиція, 1980), «L'Artigiano» (7 позиція, 1981), «Innamorata, incavolata a vita» (18 позиція, 1981) та «Uh… Uh…» (11 позиція, 1983).[283][284][285]

За період 1980—1986 років Челентано знявся у 12 комедіях. Фільми 1980-х років за участю Челентано роблять сенсаційні збори, але жоден з них не піднімається над середнім рівнем розважальної кіноіндустрії, гонорари актора досягали мільярда лір за фільм.[64] Клаудія Морі у цей період знімається у трьох фільмах за участю чоловіка.

У 1980 році вийшло три комедії за участю Челентано. «Ось рука» — комедія Паскуале Феста Кампаніле, що складалася з двох новел, вона стала першим фільмом Челентано, який подолав позначку в 10 мільярдів лір за зборами в кінотеатрах. У другій новелі комедії під назвою «Священник-танцюрист» Челентано зіграв священника-танцюриста, який любив відвідувати танцмайданчики і дискотеки, його асистенткою у фільмі стала Ліллі Караті.[286] У першій новелі «Я з Папою» Енріко Монтезано виконав роль візника котрий уклав парі, для виграшу якого йому потрібно було зустрітися з Папою Римським.[286] Детто Маріано створив однойменний альбом «Qua La Mano», який містив саундтреки до цього фільму.

Іншим фільмом 1980 року стала «Господарка готелю» — картина Паоло Кавари за класичним твором, п'єсою венеційського драматурга Карло Ґольдоні «Шинкарка». Окрім Челентано, у головних ролях знялися Клаудія Морі і Паоло Вілладжо.

Челентано і Орнелла Муті, кадр з фільму «Приборкання норовистого» (1980)

Саме 1980 року вийшла одна з найкращих робіт актора — «Приборкання норовистого». За сюжетом, Челентано зіграв холостого фермера — жінконенависника. В житті фермера з'явилася незнайомка (у виконанні Орнелли Муті), яка намагалася зачарувати та змінити його погляди на життя.[287] Також у фільмі зіграли: Едіт Пітерс, Піпо Сантонастазо, Міллі Карлуччі і Раффаеле Ді Сіпіо. Фільм посів друге місце за касовими зборами в Італії за сезон 1980/81 років, в прокаті він зібрав 14 мільярдів лір.[288] Успіх фільму обумовлений і тим, що він в пародійному ключі повторює ситуацію шекспірівської комедії «Приборкання норовливої».[64] У фіналі фільму використана пісня «Innamorata, Incavolata Vita».

«Герой Челентано — лютий жінконенависник, що прославився у навколиці нестерпним характером. Красуня Ліза, яку грає Орнелла Муті, заінтригована характером цього чоловіка. Вона проникає до нього в будинок і, показавши, що теж володіє твердістю духу, незабаром завойовує його серце» — Г. Богемський „Феномен Челентано“, щорічник „Екран“ (1986)[64]

1981 року з'явилася не менш успішна комедія — «Шалено закоханий», з тим же зірковим дуетом Адріано й Орнелли, що зібрала у прокаті 21 мільярд лір. Сюжет фільму аналогічний відомій американській стрічці «Римські канікули» (1953) Вільяма Вайлера.[169] Челентано зіграв водія автобуса, який закохався в принцесу у виконанні Муті.[169]

Також у 1981 році Челентано зіграв роль карткового шулера у фільмі «Ас». За сюжетом картини персонаж Челентано був убитий і перетворився на привида, який намагався видати заміж свою вдову — у виконанні акторки Едвіж Фенек.[289] У сцені фільму, що зображувала карткову гру, Челентано, за власним задумом, навмисно копіював відомого в Італії героя Раджа Капура з індійського фільму «Пан 420» (1955).[289] У початкових кадрах фільму персонаж Челентано їздив на мотоциклі «Дніпро».[289]

У 1982 році Челентано знявся в ролі людини-мавпи на ім'я «Бінго-Бонго», нового Тарзана, у фільмі Паскуале Феста Кампаніле — «Бінго-Бонго».[256] Ця роль стала однією з найбільш незвичайних у кінокар'єрі Челентано, артисту майже не довелося вчити текст, оскільки його персонаж видавав нерозбірливі звуки, що нагадували звірине гарчання. Тільки в фіналі фільму він починав говорити людською мовою та пристосовуватися до умов і законів життя сучасного цивілізованого суспільства, до якого потрапив (мова у фільмі йшла про Мілан — рідне місто Адріано).[256] За задумом режисера, картина була алегоричною притчею про людину і природу.[256] Партнеркою Челентано у фільмі стала французька акторка Кароль Буке, яка зіграла антрополога.[290] Фільм вийшов на екрани напередодні різдвяних свят і піддався критиці, зокрема газета «La Stampa» писала:

«Хто народився першим, мавпа чи Челентано? (...) ...щороку в переддень кінематографічного різдва у нас одна проблема: що ми будемо робити з Челентано? Зазвичай автори спеціально для нього готують сюжет. У цьому році вони зупинилися на Африці, джунглях і мавпі. Однак виникає питання: якщо людина походить від мавпи, можливо, мавпа пішла від Челентано? Досить побачити, як вони обидва рухаються на екрані...»[256]

Челентано і Раффаеле Ді Сіпіо, кадр з фільму «Гранд-готель „Ексельсіор“» (1982)

Комедія «Бінго-Бонго» передувала проблематиці майбутнього фільму Челентано «Джоан Луй».[256]

Також у 1982 році вийшов ще один фільм — «Гранд-готель „Ексельсіор“», у головних ролях Челентано знову знявся разом з Енріко Монтезано. Адріано зіграв господаря готелю, а Енріко — його підлеглого.[291] У тому ж році Челентано нагороджений німецькою премією «Bravo Otto», де посів 2 місце у номінації «Найкраща чоловіча роль».[73]

У 1983 році Челентано зіграв роль письменника-улюбленця жінок у комедії «Особливі прикмети: Чарівний красень». Його партнеркою у фільмі стала Федеріка Моро (переможниця конкурсу «Міс Італія» 1982 року).[292]

У другій новелі фільму Серджо Корбуччі «Сінг-сінг» 1983 року Челентано виконав роль детектива-поліцейського, його партнеркою стала акторка Маріна Сума.[293] Ця новела була пародією на популярний у 1970-х роках кіножанр джалло.[293] У першій новелі фільму головну роль зіграв Енріко Монтесано.[293] Це була остання кінопраця Челентано з популярним італійським коміком Монтезано.

Челентано і Ренато Подзетто знову знялися разом, зігравши головні ролі у комедії Енріко Ольдоїні «Він гірший за мене», яка вийшла у 1985 році. Картина посіла восьме місце за популярністю серед блокбастерів Італії сезону 1984/85 років, вона стала останньою співпрацею Челентано зі знаменитим італійським коміком Подзетто. Більше Челентано не зустрічався на знімальному майданчику з коміками такого рівня. Обидва артисти зіграли двох найкращих друзів, улюбленими захопленнями яких були класичні автомобілі та розіграші один одного й людей довкола. Але дружба між двома друзями опинилася під загрозою, коли один з них знайшов своє перше кохання. Партнеркою Челентано у фільмі стала Келлі Ван дер Вельден.[294][295][296] Для саундтреку фільму була використана пісня Челентано «Fumo Negli Occhi».

25 грудня 1985 року відбулася прем'єра картини «Джоан Луй», режисером, актором та композитором був Челентано. Сюжет фільму розповідає про Месію, посланого вдруге на Землю незадовго до кінця світу. Картина стала провальною, попри фантастичну амбітність задуму, насичене музичне оформлення протягом всього перегляду, на зразок мюзиклу, колосальний бюджет у 20 мільярдів лір. Фільм зібрав у прокаті всього 7 мільярдів, отримавши негативні відгуки критиків, хоча в Німеччині та СРСР мав успіх. Глядачі відзначили сумбурність сюжету, відсутність основної ідеї картини, невдалий сценарій.[297] Партнерками Челентано у фільмі стали Клаудія Морі, Марта Келлер і Федеріка Моро. Заради можливості давати в своїх кінотеатрах по чотири сеанси на день і отримувати від цього великі доходи, прокатники, без відома Челентано, урізали фільм на пів години, що викликало особливий гнів актора, який погрожував подати на них до суду. За словами Челентано, це вплинуло на збитковість фільму, роблячи його незрозумілим для глядачів.[298] Рішення випустити фільм на екрани на Різдво теж не допомогло його успішному прокату.

«Дуже амбітний задум італійського сценариста-режисера-актора-композитора-співака Адріано Челентано про якогось нового месію Джоана Луя (тобто Джоан Він), який з'явився у світ для порятунку або, навпаки, покарання всього людства, але знову не був пізнаний і зрозумілий, отримавши від скандальних газетярів прізвисько Людина-П'ятниця. Картина поставлена ​​сумбурно, еклектично, анархічно, вона надзвичайно багатозначна і претензійна, абсолютно незрозуміла основна думка, оскільки і в голові автора панує неймовірне сум'яття. Створюється таке враження, що він сам до пуття не знає, яка з ідей є головною в цьому "посланні заблукалому людству". Ряд оригінальних номерів, як в концерті, не можуть підтримати інтерес до стрічки на всьому її тривалому (майже тригодинному) протязі. Як партнерки актора виступають відразу три красиві жінки, в тому числі — і його дружина в реальному житті, Клаудія Морі. Забавно, що в Італії цей фільм вирішили випустити на екрани саме в Різдво, що аж ніяк не допомогло його успішному прокату, як і скорочення хронометражу іншою версією на цілих пів години» — С. Кудрявцев, книга „3500 кінорецензій“ (1990)[297]

У 1986 році Челентано разом з американською акторкою Деброю Фойєр (дружина Міккі Рурка) знявся в пригодницькій комедії «Буркотун», де зіграв роль адвоката. Фільм став останнім у співпраці Челентано з дуетом Кастеллано і Піполо, після чого артист зробив п'ятирічну паузу в зйомках.[299]

14 червня 1987 року, після восьмирічної концертної перерви, на запрошення радянської спілки кінематографістів, Челентано разом із Клаудією Морі прибув до Москви на прем'єру свого фільму «Джоан Луй» у кінотеатрі «Октябрь». Було дано два двогодинних концерти у спорткомплексі «Олімпійський», розрахованому на 25.000 глядачів, збори від одного з виступів передано до «Фонду виживання людства».[300] Також співак провів зустрічі з відомими радянськими митцями і вченими.[301] У Москві Челентано розмовляв по спецзв'язку з космонавтом Олександром Александровим і заспівав для мешканців станції «Мир» пісню «Azzurro».[302] Програма виступів складалася з 17-ти пісень за концерт, з репертуару різних років. Попри свою аерофобію співак вирішив прилетіти до СРСР літаком. Телеверсію концерту записано Центральним телебаченням СРСР.[303]

«Я їду до СРСР завдяки своєму «Джоан Луй». Я задоволений запрошенням, яке мені направили радянські кінематографісти. Але я приїхав би все одно, рано чи пізно, не цього разу, так в іншій. Я повинен був побувати у вашій країні. Мені подобається (я поки можу судити про це здалеку), політика гласності, запроваджена Горбачовим. Цією людиною я захоплююся. Я думаю, що в його особі, ми бачимо надію на мир...» — Челентано[304]

Челентано на телешоу «Fantastico 8» 7 листопада 1987 року поряд з гаслом «Полювання проти любові» (іт. «la caccia e contro l'amore»)

У 1970—1980 роки Адріано був дуже популярний у СРСР, згодом співак констатував:[305]

«Мені приходило з СРСР безліч листів — в основному від жінок. На жаль, ніхто не писав по-італійськи, і я не міг їх прочитати»[42]

У 1990—2000 роки Челентано багаторазово отримував запрошення виступити у Росії, на що співак завжди відповідав відмовою.[306]

Наприкінці 1980-х років популярність Челентано стала спадати.[307] Щоб повернути минулу славу і на запрошення керівництва держтелерадіокомпанії RAI, з 3 жовтня 1987-го артист стає ведучим і автором телепередачі «Fantastico» восьмого сезону.[308][309] Передача транслювалася щотижня суботнього вечора на каналі Rai 1, старт виявився вдалим і Адріано бере участь у 14 випусках, які тривали з 3 жовтня 1987 року до 6 січня 1988-го.[308][310][311] Співведучими Челентано були Маріса Лауріто, Хізер Парізі, Массімо Больді і Мауріціо Мікелі.[310]

«Fantastico» мало музичну спрямованість, на передачі Челентано виконав близько трьох десятків пісень.[146] На кожній передачі він висловлював довгі монологи на різні питання, наприклад: про Бога і світ, виступав проти атомної енергетики і забруднення навколишнього середовища.[42][298] Під час своїх монологів Челентано робив довгі паузи мовчання, що викликало багато критики серед публіки на його адресу.[309] Програма супроводжувалася виходом його альбому «La pubblica ottusità».[28] «Fantastico» було поєднане з телевізійним розіграшем італійської лотереї — «Lotteria Italia», яку теж вів Челентано.

Телевізійному керівництву Челентано поставив умову — ніякого контролю над веденням передачі. «Fantastico 8» відзначилося епатажними витівками Челентано, мало високий глядацький рейтинг і викликало багато полемік у пресі.[254] У першій серії Челентано скасував традицію з рекламними паузами по п'ять хвилин. Адріано перетворив передачу на комічне шоу, яке збирало аудиторію у 13 мільйонів глядачів кожен вечір. На передачі Челентано чергував комічну гру з серйозними речами. Без згоди керівництва, він покликав акторку театру Франку Раме прочитати драматичний уривок про сексуальне насильство над нею самою, а потім запросив ще й її чоловіка — Даріо Фо (майбутнього Нобелівського лауреата з літератури). Тоді Раме і Фо були ще маловідомі, й тому Челентано поручився за них — ця витівка викликала велике невдоволення телекерівництва.[42][312] Коли Челентано заявив з телеекрана: «Я — за мир. Якщо ви теж виступаєте за мир, то вимкніть на п'ять хвилин свої телевізори», дві третини з дванадцяти мільйонів італійців виконали його прохання.[42]

Найгучнішою подією передачі стало: напередодні всеіталійського референдуму, однією з тем якого була екологія, у день, коли агітацію заборонено, у випуску 7 листопада Челентано виступив з монологом проти полювання і продемонстрував відеокадри Greenpeace — криваві вбивства дитинчат тюленів торговцями хутра.[28][313] У монолозі Челентано назвав себе «сином тюленя», написав на дошці гасло «Полювання проти любові» (іт. «la caccia è contro l'amore») і закликав виборців писати його на бюлетенях, при цьому допустивши грубу орфографічну помилку — слово «è» він написав без акценту зверху, пізніше це викликало цілу серію критики на його адресу. Челентано отримав прізвисько «Король невігласів», яке згодом стало назвою наступного альбому. Як тільки Челентано закінчив свій відомий монолог і пішов за лаштунки, його оточили керівники телебачення та режисер передачі, які зажадали від нього зам'яти інцидент.[298] Через 10 хвилин Челентано знову з'явився перед телекамерами і заявив: «Я хочу внести корективи у свій виступ. Голосуйте, як хочете, нічого не пишіть на бюлетенях, але пам'ятайте, що полювання — це жорстокість щодо будь-якого життя».[298] Наступного дня почався скандал — багато політичних діячів висловили своє обурення виступом Челентано і вимагали його покарання.[298] Керівники національного телебачення оштрафували Челентано на 200 мільйонів лір (за контрактом за весь цикл передач він отримав астрономічний гонорар в сумі у понад 5 мільярдів лір) і зажадали від нього узгоджувати з ними тексти його майбутніх монологів.[298] Справжні неприємності для Челентано почалися після підрахунку голосів референдуму. Кілька тисяч виборців написали на бюлетенях підказану Челентано їм фразу.[298] Бюлетені були анульовані. Демарш Челентано розцінений судовою владою як замах на «політичні права громадян». За законом ця витівка загрожувала Челентано тюремним строком від одного до п'яти років.[298] На судовому процесі, який тривав тиждень, адвокати Челентано вибрали для нього наступну лінію захисту: «Я людина імпульсивна, яка нічого не розуміє в законах. Коли мені пояснили мою помилку, я виправив її перед телекамерами і сказав десяти мільйонам глядачів, які дивилися передачу, що я був неправий». Співакові пощастило, його виправдали. Фраза «син тюленя» потім стала назвою одного з офіційних фан-клубів Челентано, який проіснував недовго.[28]

Старша дочка Адріано Челентано — Розіта Челентано на телепередачі «Fantastico 8» (1987)

Гостями Челентано на програмі були: Микита Михалков, Олена Сафонова, Джина Лоллобриджида, Франческо Розі, Лайза Міннеллі, Джуліано Ферарра, Дзуккеро, Алессандра Мартінес, Альберто Сорді, гурт «Matia Bazar», Енріко Руджері, Раффаеле Ді Сіпіо, Руперт Еверетт, Петсі Кенсіт, Стівен Ван Зандт, Франка Раме, Чак Беррі, гурт «Bee Gees», Тоні Даллара, Енцо Янначчі, Федеріка Моро, Ренато Подзетто, Ріккардо Коччанте, Пітер Гебріел, Елтон Джон, Літл Річард, Анджела Луче, Амедео Мінґі й багато інших. Також у телешоу брали участь дружина, старша дочка і племінник Челентано (Джино Сантерколе).[310]

Наприкінці участі Челентано на телепроєкті, його відносини з керівниками RAI були зіпсовані на тривалий час. Участь Адріано на «Fantastico» викликала багато відгуків у ЗМІ: Джорджо Бокка назвав Челентано «талановитим кретином», артиста порівнювали з персонажем Джорджа Орвелла — «Великий Брат», деякі журналісти бачили в його діяннях схожість з сюжетом фільму «Телемережа» і елементи геніальності.[312] Протягом 1988—1990 років артист зробив перерву у своїй творчості, не випустив жодного альбому і не знімався у кіно. У 1988 році вийшла лише автобіографічна книга Челентано «Il Profeta ei Farisei» («Пророк і фарисеї»), заснована на його телевізійному досвіді.[314]

7 квітня 1989 року співак бере участь як гість разом зі співаком Джованотті у першому випуску «Serata d'onore», телепередачі Піппо Баудо. Два співаки дають інтерв'ю ведучому і виконують різні пісні.

Дев'яності роки стали новим етапом в музичній кар'єрі Челентано, він почав співпрацювати з новими авторами, випускаючи нові музичні альбоми. Найгучніший телевізійний досвід, який тільки пам'ятало державне телебачення на «Fantastico», залишило слід і на його авторі — Челентано.[312] Після «Fantastico» грайливий образ Адріано перемінився, з цього моменту співак став більше цікавитися політикою, запасатися відомостями, дивитися новини і читати газети.[312] В інтерв'ю щомісячнику «Пріма Комунікаціоне» Челентано констатував:

«Я був королем невігласів, так, але я міг жартувати і сміятися. Тепер я щодня читаю газети, але більше не сміюся»[312]

Восени 1991 року вийшов альбом «Il re degli ignoranti» («Король невігласів»). Альбом в стилі попрок і синті-поп, випускався на LP, CD і касетах.[315] Для створення альбому Челентано запросив нову команду аранжувальників, які надали його музиці більш сучасне звучання: Давіде Романі, Енріко Ла Фальче і Лука Черсосімо (раніше працював в команді Джованотті). Челентано також став аранжувальником. В альбомі засуджувалися події міжнародної політики і соціальні проблеми, наприклад: загрози третьої світової війни і війни в Перській затоці 1990—1991 років у піснях «La Terza Guerra Mondiale» і «L'Uomo Di Bagdad Il Cow-Boy E Lo Zar».[316] Хоча альбом був схвально зустрінутий публікою, вийшло 500.000 копій і досяг 3 позиції в чартах Італії 1991 року, він не увійшов до числа пам'ятних робіт співака.[317][318] До альбому увійшло 10 композицій, серед них 3 римейки таких раніше опублікованих пісень Челентано як «Napoleone, il cowboy e lo zar» (1969), «You can be happy» (1977) і «Cammino» (1983). Під час запису альбому Челентано залучив своїх дітей як співаків бек-вокалу. Два треки альбому: «Preludio imperiale» і «Preludio vento del passato» були інструментальною музикою. У композиціях альбому використовувалося багато звукових ефектів, наприклад: на початку восьмого треку, «Fuoco», чути ефект перемикання телевізора з каналу на канал, а на початку пісні «La terza guerra mondiale» чутні кроки, а в кінці — шум поїзда й інше. Пісню «La terza guerra mondiale» згодом багато критиків називали «екологічно чистим порно», тому що у ній використовувалися звуки стогонів жінки і текстівки на еротичні теми. Всього шість пісень альбому випускалися як сингли: «Fuoco», «Cammino», «L'Uomo Di Bagdad, Il Cow Boy E Lo Zar», «La Terza Guerra Mondiale», «Letto Di Foglie» і «Il Re Degli Ignoranti».

На підтримку альбому 5 листопада 1991 року, ввечері, на каналі Rai 1, співак виступив у двогодинному спецвипуску телепередачі «Notte Rock» («Нічний рок»). У рамках передачі співак опублікував 5 пісень з альбому (всього виконав 11 пісень), відповідав на питання міланських студентів та показав два відеокліпи до пісень: «Il re degli ignoranti» і «Fuoco», у зніманні яких взяла участь Розіта Челентано.[146] Також у програмі брали участь журналісти Енцо Б'яджі і Вінченцо Молліка та американська фотомодель Енджі Еверхарт. Кошторис передачі склав 800 мільйонів лір, Челентано відмовився від гонорару за участь у ній.[319] Того ж року вийшла третя однойменна автобіографія Челентано — «Il re degli ignoranti».[320]

«Чому я охрестив себе «Королем невігласів»? Напевно, тому, що життя стає все складніше, і люди починають мислити все більш витончено і тонко. У такій ситуації одкровень потрібно чекати від простих людей — від перехожого, який, можливо, навіть і читати толком не вміє. Моя вам порада: дорожите своїм невіглаством і діліться ним з тими, хто занадто набив руку в питаннях економіки і культури» — Челентано[321]

Челентано в образі «Короля невігласів», кадр з телепередачі «Notte Rock» (1991)

12 і 19 грудня 1992 року Челентано разом з журналістом Бруно Гамброттою був ведучим телешоу у двох епізодах «Svalutation», яке стало першим великоформатним телепроєктом співака за останні п'ять років після «Fantastico». На телешоу співак виконав 13 своїх славнозвісних пісень.[146] Гостями телепередачі стали: Паоло Россі, Клаудіо Бальоні, Джанні Моранді, Джованотті і Франческо Баччіні. Співак з Генуї, Баччіні, включив до свого альбому «Nomi e Cognomi» («Імена і прізвища») пісню з назвою «Адріано Челентано». В тексті пісні Баччіні критикував поведінку Челентано, яку вважав удаваною побожністю, пропонуючи йому обмежитися просто співом. Челентано запросив його у свою телепередачу в ім'я свободи висловлення думки. Протягом телешоу Адріано вдалося досягти неможливого — він переконав гостей-артистів завершити останню серію в піжамі. Передача мала успіх, пік переглядів становив 8 мільйонів глядачів.[322]

У 1992 році Челентано повернувся у кіно, виконавши головну роль садівника на ім'я Фуріо у фантастичній комедії «Джекпот», ставши одним з авторів сценарію. Сюжет картини розповідав про винахід еліксиру вічної молодості.[323] Фільм виявився вкрай провальним у комерційному плані, він зібрав лише 105 мільйонів лір, при витратах у 18 мільярдів. Не менш негативними були оцінки кінокритиків, які назвали картину найгіршим фільмом італійського кіно. Сам Адріано зізнавався в своєму інтерв'ю газеті «Корр'єре делла Сера», що в фільмі було так багато недоліків і що критики, на цей раз, були дійсно праві. Фільм завершив кінокар'єру Адріано, що було прокоментовано в інтерв'ю російській газеті «Аргументи та факти» 1995 року:

«Набридло. До того ж немає хорошого сценарію, щоб мені сподобався. Хай краще люди захоплюються, в яких чудових фільмах Челентано колись знімався, ніж почнуть плюватися — та що він, голодує, чи що, навіщо погодився грати у такому жаху?»[324]

27 листопада 1994 року відбулася презентація альбому «Quel Punto» («Цей пункт») на телеканалі Rai 1 у передачі «Scommettiamo che…?». На передачі Челентано був присутній разом з дружиною, і заспівав дві пісні з альбому: «Quel punto» і «Attraverso Me». Альбом посів 4 позицію в італійському чарті, за своїм складом він вийшов різноманітним, у жанрах: електроніки, хіп-хоп, рок і поп.[325][326] У більшості пісень були вставлені звукові спецефекти у вигляді шуму поїзду.[327] Альбом містив 8 нових композицій, з них два останні треки — «Rifugio Bianco» і «Sanmatio», представлені співом чоловічого хору «Stella Alpina». Також диск містив 5 римейків до таких пісень Челентано, як: «Prisencolinensinainciusol» (1972), «I want to know 1» (1976), «I want to know 2» (1976), «La camera 21» (1976) і композиції «Uh … uh …» (1982) яку було перероблено на ремікс. Альбом став комерційно провальним. Оскільки ді-джей, що створив ремікс до «Uh … uh …», заявив про порушення авторських прав, перше видання альбому на деякий час було вилучено з продажу, що дуже завадило продажам, які, за офіційними заявами Клаудії Морі, становили близько 250.000 примірників, у зв'язку з цим перше видання вважається справжньою рідкістю. Наступного року вийшло перевидання альбому, у цій версії ремікс «Uh … uh …» був замінений на оригінальну версію пісні 1982 року.[328] У заголовній пісні «Quel Punto» Челентано як набожний католик з соціалістичними ідеалами, критикував одностатеву любов, штучне переривання вагітності та транссексуалів, через яких, на його думку, жіночність у небезпеці — це викликало бурхливі протести феміністського руху і секс-меншин.[329][330] Пісні альбому окрім любовних тем, порушували соціальні та світові проблеми, наприклад, у пісні «La casa dell'amore» згадувався голод і війна у Боснії. Пісні «I want to know» порушували тему надмірної урбанізації населення. Особливістю альбому стала пісня «Ja tebia liubliu» («Я тебе люблю»). У приспіві цієї пісні, Челентано співав фразу «Я тебе люблю» п'ятьма мовами: італійською, російською, французькою, англійською та німецькою. Завдяки цьому пісня стала дуже популярною у російськомовних слухачів. Назва пісні є італійською транскрипцією фрази російською мовою.[331] Дві пісні альбому вийшли як сингли «Attraverso Me» і «Uh… uh…» (ремікс).

Восени 1994 року співак провів концертне турне, що дебютувало 29 вересня на стадіоні «La Favorita» у Палермо. Майже весь жовтень співак давав аншлагові концерти у таких містах Італії як Кава-де-Тіррені, Барі, Рим, Пескара, Флоренція, Болонья, Тревізо, Турин. 28 жовтня співак прибув до Парижа, листопад пройшов з виступами у Брюсселі, Цюриху, Кельні, Дортмунді, Берліні, Мангаймі, Штутгарті і Монако. Турне супроводжувалося оркестром з 22 музикантів під керівництвом шотландського продюсера та диригента Тоні Міммса. Протягом виступів репертуар Челентано становив 17 пісень різних років, серед яких була лише одна нова — «Attraverso Me».[332] 18 листопада, у міланському спорткомплексі «Forum di Assago», відбувся завершальний концерт турне, який транслювався у прямому ефірі телеканалу Rai 1, під назвою «Adriano Celentano Live», що зібрав 7.216.000 мільйонів глядачів. Під час гастролей було зареєстровано рекорд продажу квитків — 500.000 екземплярів. Хоча італійська преса і поспішила назвати концертне турне невдалим, але Челентано довів, що й за кордоном він не втратив свою популярність. Челентано зберіг свою популярність і в епоху важкого року.[51]

В середині 1990-х років у Челентано з'явилися плани відкрити ресторан і створити власний телеканал (так зване «піратське телебачення»). Спочатку ця ідея викликала великий інтерес з боку корпорації RAI, але незабаром керівництво телерадіокомпанії, здало в архів цей проєкт. Невдача з відкриттям власного ресторану і телебачення спричинили появу боргів у співака в 3 мільйони доларів.[333]

Челентано і Амбра Анджоліні на телепередачі «Super» (1996)

27 вересня 1995 року Челентано взяв участь у благодійному концерті, присвяченому хворим дітям у французькому місті Лурд у «Базиліці Святого Пія X», в присутності 18.000 глядачів. Концерт організувала спільнота італійських співаків і музикантів, серед яких були Джуліо Могол і Джанні Моранді. На концерті Адріано виконав пісні: «Il forestiero», «Il Ragazzo della via Gluck», «Susanna», «Siamo angeli», «Solo tu», «Ciao ragazzi», «Preghero», «Yuppi Du» і «Azzurro».[334]

У 1995 році співак випустив єдиний альбом реміксів — «Alla corte del remix». До диска ввійшли 12 реміксів до найвідоміших композицій Челентано, наприклад: «Susanna», «Il ragazzo della via Gluck», «Prisencolinensinainciusol», «Pregherò» й інші. Стиль, в якому виконано альбом, можна схарактеризувати як євроденс або євродиско, що було новим експериментом співака. У створенні альбому взяли участь багато інших музикантів, наприклад, Alex Party, Скетмен Джон й інші. При створенні альбому не використовувався вокал з оригінальних пісень — спеціально для альбому Челентано записав вокальні партії спочатку. До офіційного видання альбому додавався буклет з коміксами, в яких персонаж Челентано іменувався як «Supermolleggiato» («Суперпружинка»).[335]

Також у 1995 році Челентано знявся в рекламі компанії державних залізниць Італії «Ferrovie dello Stato».[336]

6 травня 1996 року вийшов альбом «Arrivano gli uomini» («Сюди приходять люди»). Диск записувався 8 місяців, що призвело до фінансових труднощів студії «Clan Celentano».[337] Музика альбому була представлена стилем попрок.[338] Для запису альбому були запрошені: американський гітарист Майкл Томпсон (брав участь у записах Майкла Джексона, Шер, Рея Чарльза й інших зірок) і аранжувальник Фіо Дзанотті (співпрацював з Дзуккеро, Васко Россі й іншими) — ці музиканти згодом взяли участь у записі цілого ряду альбомів Челентано. Для приспіву у заголовній пісні «Arrivano gli uomini» було залучено дитячий хор.[339] Диск активно презентувався на телебаченні 1996 року, наприклад: в програмі «Il Boom» Тео Теоколі, 8 травня у 34-хвилинному випуску передачі «Numero Uno» ведучого Піппо Баудо на Rai 1, 30 червня у 27-хвилинному випуску «Super» — передачі Амбри Анджоліні на Canale 5.[340][341][342] Диск також презентувався в Німеччині, куди Челентано був запрошений для виконання декількох пісень на місцевому телебаченні. Попри велику рекламну компанію, альбом не мав комерційного успіху, через що з'явилися чутки про захід музичної кар'єри Челентано. Він посів 8 позицію у чарті Італії 1996 року, його наклад не перевищував 150.000 копій.[343] Альбом складався з одинадцяти композицій, всі пісні раніше не публікувались, за винятком композиції «Scusami», яка була римейком пісні Челентано «(Please) Stay a little longer» 1978 року.[344] Серед авторів пісень був син співака — Джакомо, який написав музику до пісні «Vento d'estate». Чотири пісні альбому стали синглами: «Cosi come sei», «Arrivano gli uomini», «Ti Lascio Vivere» і «Scusami».[345]

27 вересня 1997 року — Адріано, на запрошення, виступив на 23-му італійському Євхаристичному конгресі церковно-духовного зібрання католицького світу, на якому був присутній Іван Павло II. Концерт відбувся у Болоньї, співак виконав три пісні: «Preghero», «Ciao ragazzi», «Disse».[346]

У 1997 році телекомпанія RAI запропонувала Адріано випустити мегашоу «Il Conduttore» («Провідник»), у зв'язку з цим був укладений контракт. Проте, незабаром, цей проєкт був зупинений. Адріано виступив проти RAI та оголосив, що компанія не виконує свої контрактні зобов'язання і не пропускає його програму, справа закінчилася судом, який змусив телекомпанію готувати новий телепроєкт співака.[312]

У 1998 році Клаудія Морі запропонувала чоловікові записати з Міною Мадзіні спільний студійний альбом «Mina Celentano», який вийшов 14 травня. Альбом мав великий успіх, посів 1 позицію в італійському чарті і став одним з найбільш тиражованих у творчості Міни (понад 1.600.000 копій в Італії і 1.000.000 поза її межами).[347] Музика альбому була представлена стилями попрок, шансон і європоп.[348] У стилістичному плані альбом вийшов, переважно, любовно-ліричним — у всіх композиціях розповідається про любовні та романтичні переживання зрілої людини. Протягом всього альбому пісні виконуються з різним темпом, іноді навіть з різкими перепадами, як від ритмічного в стилі рок — до спокійного з меланхолійними інтонаціями. Аранжування до альбому створювали: син Міни — Массімільяно Пані і Марко Ваккаро. Популярність композиції на апулійському діалекті «Che t'aggia di» («Що такого я сказала») з цього диску була настільки велика, що було прийнято рішення створити анімаційний музичний відеокліп, який виявився не менш вдалим, ніж сама пісня, він транслювався на каналі Rai 1. Пісня альбому «Brivido Felino» випускалася як сингл.[198][306] Видання альбому містило буклет з коміксами, де Челентано і Міна були зображені у вигляді антропоморфних гусей, а також колекцію фотографій. У цьому ж стилі була оформлена обкладинка альбому. Також було випущене спеціальне дводискове різдвяне видання, воно містило анімаційний відеокліп, фотоальбом, інтерактивні ігри та тексти пісень. Випуск альбому вплинув на покращення фінансового становища співака, до цього його заробіток від звукозапису постійно знижувався.

Челентано під час виконання пісні «Gelosia», кадр з кліпу (1999)

З випуском 6 травня 1999 року альбому «Io non so parlar d'amore» («Я не вмію говорити про любов»), у творчості Челентано почалася нова епоха — співпраці з композитором Джанні Белла і поетом-пісенником Моголом, протягом якої між 1999—2007 роками було випущено п'ять успішних альбомів, особливістю цієї колаборації стала характерна лірична музика на любовні теми. Могол вже писав тексти до деяких пісень Челентано ще у 1960-ті роки. «Io non so parlar d'amore» мав великий комерційний успіх, італійські критики дали альбому високі оцінки та відносять його до одних з найуспішніших робіт співака. Альбом отримав тричі «діамантову» сертифікацію в Італії та дозволив співаку знову привернути до себе увагу широкої публіки: було заздалегідь замовлено 150.000 дисків і випущено близько 2.200.000 копій, він посідав 1 позицію і протримався 70 тижнів у «Топ-20» італійського чарту.[274][349] Диск складався з 13 композицій у жанрі поп- та попрок-музики, серед яких була лише одна раніше опублікована пісня Белли «Mi domando» 1984 року; його назвою послужив перший рядок другої пісні альбому, «L'emozione non ha voce». П'ять пісень альбому вийшли як сингли: «Senza amore», «Le pesche d'inverno», «L'emozione non ha voce», «Gelosia» і «L'arcobaleno» (до трьох останніх композицій були зняті відеокліпи). Основною темою всіх пісень альбому — була любов, оспівана Челентано у всіх її проявах: згасле кохання, любов до друга та ревнощі. Спочатку Челентано ставився скептично та критично до всіх творів, які йому запропонували Могол та Белла, але коли співаку дали послухати пісні, втрутилась Клаудія Морі: «Якщо ти їх не приймеш, ти божевільний!», після чого він погодився записати їх.[350] «L'emozione non ha voce» стала особливістю альбому, вона вважається однією з найкрасивіших пісень в репертуарі співака, музичний критик Массіміліано Бенеджі, вважав, що їй не вистачило часу, щоб стати «піснею 20-го століття» в Італії; у 2009 році сингл з нею отримав «платинову» сертифікацію, його продажі склали більше 2 мільйонів копій.[350] Іншою особливістю диску стала пісня «L'arcobaleno», присвячена знаменитому італійському музиканту, другу Челентано й Могола, Лучіо Баттісті, що помер у 1998 році, у віці 55 років.[351] Челентано, під враженням від першого прослуховування «L'arcobaleno», записав її у себе вдома пізно вночі і вирішив включити її в альбом, не перезаписуючи потім; відеокліп до неї — став першим анімаційним в кар'єрі співака.[352] Крім Белли, Могола і Челентано, у написанні пісень взяли участь й інші автори: Маттео Ді Франко, Карло Мадзоні, Марко Ваккаро і Фіо Дзанотті, який також створював аранжування до альбому.

На думку критика Массіміліано Бенеджі, альбом «Io non so parlar d'amore» ознаменував собою «велике повернення» Челентано на сцену після випуску «малозрозумілих» критикам альбомів. Після успіху телешоу «Fantastico» 1987 року, для Челентано почалося десятиліття труднощів, які були улюбленими темами преси: альбом «Il re degli ignoranti» 1991 року був дуже далекий від «творчого генія» співака, а наступні альбоми, «Quel Punto» і «Arrivano gli uomini», були комерційно провальними. Після випуску у 1998 році альбому «Mina Celentano» в італійської публіки «відродилася любов» до артиста, але Челентано цього було недостатньо: він хотів «дати ще більше», і не тільки в «музичному ключі», тому співпраця з Моголом і Беллою виявилася «чудовою можливістю» для цього.[350]

Виграш у суді 1997 року проти телерадіокомпанії RAI дав змогу Челентано створити свій телепроєкт, який, до того ж, ще й став презентацією альбому «Io non so parlar d'amore». З 7 жовтня 1999 року на телеканалі Rai 1 виходило телешоу у 4 епізодах під назвою «Francamente me ne infischio» («Сказати по правді — мені наплювати»), в якому об'єднано музику з соціально-політичними питаннями. Співведучою Челентано була акторка Франческа Нері, а гостями телешоу стали: Лучано Ліґабуе, Ману Чао, Компай Сегундо, Jamiroquai, Горан Брегович, П'єро Пелу, Том Джонс, Джо Кокер, Девід Бові, Б'яджо Антоначчі, Тео Теоколі, співачка Nada, Макс Пеццалі й інші. На телешоу Челентано виконав 16 пісень, серед них — 5 з нового альбому. Окрім своїх пісень, співак виконав ще й пісню Джорджо Габера «Il conformista» («Конформіст»). Крім виконання пісень, однією з частин програми було використання різних документальних відеозйомок підготовлених Челентано, які зачіпали серйозні і «незручні» теми, наприклад: досліди на тваринах, педофілію, приведення у виконання смертного вироку в Гватемалі й багато іншого. Широкий план страти, з контрольним пострілом у потилицю та інші кадри шокували публіку. Таким чином Челентано пропагував близькі йому ідеї та хотів привернути увагу громадськості до цих проблем: від боротьби за скасування смертної кари — до допомоги африканським голодуючим. Мети співак досягнув — телешоу спровокувало запеклу полеміку серед італійської громадськості. Окрім цього, співак, відчуваючи себе не зовсім «затишно» на тлі лише схвальних відгуків, щодо його нового альбому, транслюючи скандальні кадри, хотів ще й викликати хоч якусь критику на свою адресу.[350] Гонорар співака склав один мільйон доларів, тоді як передача коштувала 5 мільйонів. Для зйомок був обраний цех колишнього авіазаводу в Мілані, який переобладнали під так зване «Челентано-сіті» — концертний зал з глядачами, музикантами й оркестром під керівництвом Фіо Дзанотті.[353] Телешоу мало успіх, кожні епізоди збирали 35—51 % аудиторії, що відповідало 6.9—10.5 мільйонам глядачів.[354] 2000 року на фестивалі «Золота троянда» передачу нагороджено призом «Срібна троянда».[355] У січні 2000 року в ефір Rai 1 вийшов скорочений варіант телепередачі, який складався з двох епізодів, до якого увійшли кадри неопублікованого та залаштункового контенту під назвою «Francamente… è un'altra cosa» («Чесно кажучи … це інша справа»).

Також у 1999 році вийшов збірник (бокс-сет) «Questa E' la Storia di Uno di Noi» («Це історія одного з нас»), що складався з 26 дисків з альбомами Челентано, випущеними між 1965—1999 роками та 3 дисків, які містили по одній пісні співака: «24000 Baci», «Il Tuo Bacio E' Come Un Rock» і «Nata Per Me».

Обкладинка альбому «Esco di rado e parlo ancora meno» (2000)

На тлі великого успіху «Io non so parlar d'amore» Челентано вирішив продовжити співпрацю з авторами Белла-Могол, аранжувальником Фіо Дзанотті та гітаристом Майклом Томпсоном — 10 листопада 2000 він випустив альбом «Esco di rado e parlo ancora meno». Цей диск знову приніс співаку великий комерційний успіх, він очолював італійський чарт протягом 2000/01 років, попри те, що «Io non so parlar d'amore» все ще входив до «Топ-50» найбільш продаваних альбомів Італії.[356][357] Попередні замовлення диску перевищили 600.000, а загальний наклад склав 1.800.000 копій. В Італії альбом став тричі «діамантовим», у Європі «платиновим», а у Швейцарії «золотим».[358][359][360] За цей альбом Челентано отримав премію «Italian Music Awards» 2001 року, як «найкращий виконавець». Хоча альбом відноситься до числа одних з найуспішніших в кар'єрі Челентано, він отримав нижчі оцінки та названий італійськими критиками «менш переконливим», ніж попередній «Io non so parlar d'amore». Критик Франко Дзанетті дав низьку оцінку текстам пісень, також альбом називали «незавершеним», на що вплинуло прагнення корпорації «Sony» скористатися різдвяними розпродажами, вона випустила його в листопаді 2000 року, замість релізу навесні 2001 року, через що процес запису диску був скорочений.[361] Альбом повністю складався з нових пісень, в стилях попрок, даунтемпо, євроденс і сальса.[362] Крім Джанні Белли і Могола, авторами пісень співака знову стали Карло Мадзоні, Мауро Спіна та вперше Івано Фосатті. Окрім теми любові, у піснях альбому Челентано знову порушував соціально-політичні питання, наприклад, композиція «Il figlio del dolore» («Син болю»), виконана співаком спільно зі співачкою Надою та хором «The Bulgarian Voices „Angelite“», стосувалася проблеми аборту, який неможливий навіть у випадку, якщо жінка завагітніла в результаті зґвалтування під час війни[361]. У епічній політико-філософській композиції «Io sono un uomo libero» («Я вільна людина»), написану Івано Фосатті, Челентано заявляв про свою свободу і утримання від політичних партій («... ні правих, ні лівих ...» («...né destra né sinistra...»)), а її перший рядок, «Виходжу рідко, а кажу ще рідше», послужив назвою альбому, ці слова характеризували спосіб життя співака цього часу, через його спорадичні появи на публіці.[363][361] Як і у попередньому альбомі, п'ять пісень диску стали синглами: «Lago Rosso», «Tir», «Apri Il Cuore», «Quello Che Non Ti Ho Detto Mai» і «Per Averti» (до двох останніх пісень були зняті відеокліпи).

26 квітня 2001 року на підтримку альбому на каналі Rai 1 транслювалося телешоу «125 milioni di caz..te». Всього вийшло 4 серії, рейтинг перегляду склав 42 %  від загальної аудиторії — приблизно 10 мільйонів глядачів. За будовою телешоу було аналогічним попередньому телепроєкту Челентано: у передачі обговорювалися соціальні питання і виконувалася музика. Протягом телешоу Челентано виконав 23 пісні (з них 7 пісень з нового альбому). Назва передачі перекладається як «125 мільйонів тонн лайна». Заради уникнення подальших скандалів через слово «лайно», команда Челентано вирішила заховати всім зрозумілий сенс серією крапок в середині цього слова. Така назва пояснювалася словами:[364]

«Ситуація в Італії і у світі викликає все більші побоювання: війна в Ізраїлі, глобальне потепління, Боснія, випробування нової атомної бомби... Мене багато що турбує. Однак найгірше те, що люди сприймають трагічні події як якесь звичайне "лайно". Ось що найстрашніше — звідси і назва» — Челентано[365]

Челентано вів передачу, а його співведучою була акторка Азія Ардженто. Гостями передачі були: Браян Адамс, Енцо Янначчі, Антоніо Альбанезе, Джуліано Ферарра, Фіорело, Джорджо Ґабер, Джорджо Панаріелло, гурт «Lunapop», Shaggy, Кармен Консолі, Giorgia, Марко Мазіні, Даріо Фо й інші. Бюджет склав 20 мільярдів лір, фільмування відбувалося у павільйоні старого паперового комбінату в Бругеріо. У телевізійних декораціях студії Челентано відтворив «вулицю Глюка», реконструювавши схожий квартал в «ідеальному», за його уявленням місті. У цьому «ідеальному» місті проходив водний канал, були будинки і навіть в'язниця.[366] Як і в попередньому телешоу було розміщено оркестр під керівництвом Фіо Дзанотті. У передачі Челентано висловив монолог з критикою закону «мовчазної згоди» на користь донорства органів — що викликало безліч полемік в суспільстві.[28][367] Також телешоу мало і гумористичну складову, прикладом цього була сцена, де за сценарієм Джорджо Габер разом з Антоніо Албанезе, Даріо Фо, Енцо Янначчі і Челентано грали партію в карти і всі п'ятеро співали разом «Ho visto un re» («Я бачив короля»). Для старовинного друга Челентано — Габера, це була остання поява на телебаченні, у 2003 році він помер від раку. На передачі стався і неприємний інцидент — в одному з випусків, під час номера з Даріо Фо, Челентано, жартуючи, невдало підстрибнув, впав і зламав ногу, але попри цей факт, шоу не закрили, і йому довелося вести наступні серії з гіпсом на нозі.[368] В рамках телешоу транслювався 10-15 хвилинний детективно-сатиричний серіал з політичною підосновою «Інспектор Глюк» («L'ispettore Gluck»), створений за сценарієм Карло Лукареллі, де Челентано зіграв головного персонажа. Вийшло 3 серії під назвами: «Дім жінки порізаної на шматки», «Рука смерті» і «Хто вбив красу», у яких був натяк на теми: поширення ГМО, смертної кари і екології.[369]

15 листопада 2002 відбулася прем'єра диску «Per sempre» («Назавжди»). 15 грудня на телепередачі «Uno di noi», яку вів Джанні Моранді, Челентано виконав вперше пісню з альбому «Confessa» і композицію «L'emozione non ha voce». Передача зібрала 8 мільйонів глядачів.[370] Альбом являв собою вдале поєднання сучасної музики та пісенних традицій 1960-х років, його музика була представлена жанрами поп, рок і електроніка.[371] Диск, випущений в кількості 900.000 копій, посідав першу позицію в «Топ-100» найкращих альбомів Італії протягом 2002/03 років. Перший трек альбому — «Confessa» стала однією з найбільш популярних і «відомих» пісень Челентано в пострадянських країнах.[372] Альбом складався з 12-ти нових пісень, до композицій: «Confessa», «Mi fa male», «Per sempre» і «I passi che facciamo» було знято відеокліпи. Крім традиційної команди музикантів: дуету Могол — Белла, аранжувальника Фіо Дзанотті, гітариста Майкла Томпсона, для запису альбому було запрошено два відомих кантауторе — Пачіфіко з піснею «I passi che facciamo» і Франческо Гуччіні — пісня «Vite». Також було запрошено славетного американського джазового піаніста, багаторазового володаря премії «Греммі» — Чика Коріа, що зіграв у піснях «Mi fa male», «Per sempre» і останній «Radio Chick», яку було повністю віддано під джазову імпровізацію музиканта.[373] Чотири пісні альбому стали синглами: «Confessa», «Per sempre», «Più Di Un Sogno» і «Mi fa male». ‎Альбом вийшов у п'яти варіантах комплектації: самостійний CD, SACD, CD-діджіпак, LP і вперше в кар'єрі співака — випуск CD+DVD, що містив відеокліпи, інтерв'ю і тексти до пісень.[374]

«Коли ми з Джанні Белла, Клаудією і Джанмарко говорили про можливість включити фортепіано в акомпанемент пісні «Per sempre», нам спало на думку ім'я одного з найвеличніших піаністів у світі — Чик Коріа. Ми знали, що це майже нереально, оскільки до цього часу ніколи не погоджувався грати з іншими, тими, хто не входив до його групи. Як же він все-таки погодився, нехай він вам краще сам розповість. Факт той, що ми тепер з ним друзі, я цим пишаюся» — Челентано[375]

Кадр з анімаційного відеокліпу до пісні «C'è sempre un motivo» (2005)

6 березня 2004 року як запрошений гість співак був присутній на фестивалі в Сан-Ремо, де виконав лише одну пісню — «Rip it up». 12 листопада того ж року виходить альбом «C'è sempre un motivo» («Завжди є причина»), що посідав 1 позицію в італійському чарті протягом 2004/05 років. Музика альбому представлена стилями: босанова, попрок, ритм-енд-блюз і шансон.[376] Перед виходом диска, випущеного накладом 700.000 копій, було зроблено близько півмільйона попередніх замовлень. Прокламацією альбому стало телешоу «Рок-політик», протягом якого співак виконав 4 пісні з нього. Альбом випускався у 7 варіантах, просто на CD, SACD, касетах і LP, так і у вигляді CD+DVD і CD+DVD+LP.[377] DVD до першого видання альбому містило відеокліпи до пісень з попередніх альбомів. 14 жовтня 2005 року вийшов повторний реліз альбому, до якого додатково увійшла пісня на музику Паоло Конте «L'indiano» («Індіанець»). У цьому виданні було застосовано новаторство — вперше в Італії використано формат DualDisc (у вигляді подвійного диска, з музикою на одному боці та з DVD до кліпів на другому).[378] Пісня «L'indiano» посіла 10 позицію в італійському чарті, вона стала «маніфестом» Челентано щодо свободи слова та висловлювання думки — які були головними аргументами телепрограми «Рок-політик», де вона служила фінальною заставкою.[28] DVD до другого видання альбому містило відеокліпи до пісень «C'è sempre un motivo» (анімаційний, створений художником Таніно Лібераторе), «Lunfardia» і «Quel casinha». П'ять пісень були випущені окремо цифровими синглами — «C'è sempre un motivo», «Marì Marì», «Ancora vivo», «Valeva la pena» і «L'indiano». Особливістю альбому стало виконання іншими, окрім італійської, мовами — пісні «Lunfardia», написаної відомим бардом Фабріціо Де Андре, незадовго до своєї смерті, аргентинським діалектом «лунфардо». І ремейку пісні «Il ragazzo della via Gluck», що увійшов до альбому під назвою «Quel casinha», яку Челентано виконав в дуеті з Сезарією Еворою — креольською мовою, в народному ритмі Кабо-Верде. У своєму інтерв'ю журналу «Sorrisi» від 11 листопада 2004 Челентано коментував цей незвичайний дует:

«Я завжди слухав і люблю музику Сезарії, яка зберігає дух своєї культури. Одного разу я попросив Клаудію розшукати її, щоб запропонувати заспівати разом. Але я не знав, про що її попросити. Під час бесіди я сказав, що мені було б приємно заспівати разом із нею. Або одну з її чудових пісень, або „Хлопця з вулиці Глюк“, аранжував і з текстом, перекладеним її групою. Вона захотіла послухати пісню. Їй дуже сподобалося, і вона схвалила цю останню ідею»

Також Сезарія Евора брала участь у зніманнях відеокліпу до цієї пісні. Кліп був знятий на території колишнього ливарного заводу «Falck» в Сесто-Сан-Джованні. Останнім треком альбому стала композиція — «Vengo dal jazz», кавер-версія відомої пісні «Bensonhurst Blues» (саундтрек до французького фільму «За шкуру поліціянта» 1981 року) американського музиканта Арті Каплана 1973 року, виконана Челентано італійською.[379]

У четвер увечері 20 жовтня 2005 року на телеканалі Rai 1, Челентано відкрив своє щотижневе музично-соціально-політичне телешоу — «Рок-політик» («Rockpolitik»), протягом якого співак вів тривалі монологи і виконав 28 пісень зі свого репертуару різних років. Також у передачі порушувалася тема нової забудови міст. Традиційно, як і у попередніх проєктах, Челентано знову поставив умову керівництву RAI щодо повної незалежності ведення його текстів і проєкту загалом, на що суспільне телебачення не погоджувалося. Після деяких коливань, які тривали протягом року (все почалося в грудні 2004 року) і юридичних втручань Челентано, керівництво RAI все ж дало згоду на умови співака, після чого проєкт стартував. Через те, що над Челентано взагалі не було ніякої цензури і контролю, ніхто, крім нього, його співведучих і глядачів, присутніх в різних епізодах, не знав, що буде транслюватися кожного вечора. Атмосфера очікування і занепокоєння була такою, що тодішній директор каналу Rai 1 Фабріціо Дель Ноче тимчасово відсторонився від посади на час трансляції проєкту.[380][381] Програма стала найпопулярнішою в Італії протягом сезону 2005—2006 років. Всього вийшло 4 двогодинних серій, з середнім рейтингом перегляду у 46-47 % від загальної аудиторії (близько 10-12 мільйонів глядачів).[382] Програма відкривалася під акомпанемент гітариста Майкла Томпсона, який символізував ідеологічну концепцію передачі — своєрідний поділ світу на «рок і попсу» («rock e lento»). Глядачі у студії розміщувалися на ярусних трибунах на зразок амфітеатру, оточених великими декораціями дизайнера Гаетано Кастеллі, які зображували місто в американському стилі, з великим мостом, силуетами хмарочосів і Чайна-таун. Ще більшу видовищність надавали шоу два великих світлодіодних екрани Barco ILite 8 розміром 6,55×3,35 м. Один з екранів розташовувався уздовж сцени зі студійним оркестром, а другий використовувався як корма для сцени, на якій виступали артисти-гості шоу.

Цього разу гостями Адріано були: Жерар Депардьє, Джанна Нанніні, Франко Баттіато, Валентіно Россі, Патті Сміт, Лоредана Берте, Ерос Рамаццотті, Карлос Сантана; гурти «Sud Sound System», «Subsonica», «Eurythmics», «Negrita» й інші.

Співведучою співака цього разу стала акторка-фотомодель Луїза Ранієрі, а також були запрошені крім Тео Теоколі, гумористи Антоніо Корнаккіоне і Мауріціо Кроцца, які висміювали протягом усього шоу як правих, так і лівих політиків, приділяючи особливу увагу Сільвіо Берлусконі.[383] Починаючи з першої серії Адріано звинуватив прем'єр-міністра в придушені свободи слова і як факт привів дослідження Freedom House у якому Італія посіла 77 місце за свободою преси. Щоб викрити цензуру, введену урядом, до студії запросили лівого депутата Європарламенту і колишнього журналіста Мікеле Санторо, вигнаного з телеканалу Rai 1 в 2001 році (Берлусконі звинуватив його у «використанні телебачення в злочинних цілях»).[384] Такі обставини викликали великий резонанс у суспільстві, послідувала реакція голови уряду Італії:

Челентано і Роберто Беніньї пишуть листа Сільвіо Берлусконі на телешоу «Рок-політик» (2005)

«Щоб на телебаченні дув вітер свободи, не обов'язково, щоб там був присутній Челентано» — Сільвіо Берлусконі [385]

Проте опозиційні лідери підтримали такий формат передачі:

«Челентано в цій програмі говорив абсолютно вільно», — заявив Романо Проді, лідер лівоцентристської опозиції. — «І мене вражає, що люди зляться лише від цього факту. Було б краще, якби та ж сама свобода була забезпечена на телебаченні щодня» [386]

Кульмінацією шоу стала друга серія, що привернула увагу рекордних 12 мільйонів глядачів, протягом якої Челентано разом з актором-коміком Роберто Беніньї написав сатирично-іронічний лист до прем'єр-міністра з «вимогою його відставки», назвавши його «корупцьоні» (ідеєю цієї сцени став сюжет з комедії «Тото, Пеппіно і розпусниця» 1956 року за участю коміка Тото), в якому комічно зобразили відсутність будь-чого позитивного зробленого Берлусконі; так, пишучи цього уявного листа Берлусконі, артисти безуспішно намагалися згадати хоч одне добре діло зроблене політиком та так і не згадали, що викликало особливу образу прем'єр-міністра:[387][388]

«Програма Челентано — лише останній епізод тієї атаки, яку ЗМІ ведуть з 2001 року на уряд і його голову» — Сільвіо Берлусконі [384]

Сюжет наступних серій був аналогічний, з критикою уряду Італії та його голови. На думку оглядачів, саме цим пояснювалися фантастичні показники глядацької присутності. Попри успіх телешоу, 11 листопада вийшла остання серія скандального «Rockpolitik», але, не зважаючи на це, передача отримала премію «Ideona» як найкраще «Live Event Show».

20 листопада 2006 року вийшла однойменна книга, присвячена цій передачі. 2 грудня того ж року, Челентано взяв участь у програмі «Che tempo che fa» на каналі Rai 3, що зібрала аудиторію в 6,2 мільйона глядачів, де обговорив з журналістом Фабіо Фаціо невдачу з закритим телешоу і виконав три пісні.

Челентано з композитором Джанні Белла (у центрі) і поетом Джуліо Моголом (праворуч) на телепередачі «La situazione di mia sorella non e buona» (2007)

8 лютого 2006 року Челентано відмовився від почесного звання в галузі літератури і філософії «Університету науки» міста Фоджа, запропонованого деканом, заявивши, що він краще залишиться «Королем невігласів».

10 листопада 2006 року Челентано випустив багатодисковий збірник — «Unicamente Celentano» («Тільки Челентано»). На 3-х дисках містилося 42 пісні за весь період кар'єри співака, серед яких була нова композиція «Oh Diana», яку Челентано виконав в дуеті з Полом Анкою. Збірник, проданий у кількості 600 000 копій, посідав 3 позицію в турнірній таблиці FIMI в перший тиждень прем'єри і майже 3 місяці в першій десятці італійських чартів.[389]

Напередодні свого сімдесятиріччя, 23 листопада 2007 року, співак випустив диск «Dormi amore, la situazione non è buona» («Спи, кохана, ситуація кепська»), а 26 листопада на каналі Rai 1 вийшла двогодинна передача «La situazione di mia sorella non e buona».[390][391] Програма була знята в студії звукозапису, побудованої в аудиторії RAI в Мілані. У передачі був інсценований процес запису альбому, а також порушено тему атомних електростанцій і проблем, пов'язаних з цією галуззю енергетики.[392] Назва передачі — «З моєї Сестрою не все гаразд» — є цитатою з пісні альбому «La situazione non è buona», де під «Сестрою» мається на увазі планета Земля, по аналогії з відомим «Гімном творінь» («Cantico delle Creature») Святого Франциска.[393] В рамках цього шоу Челентано заспівав чотири пісні з нового альбому. У програмі взяли участь: журналіст Фабіо Фаціо, співачка Кармен Консолі, Джанні Белла, Могол, акторка Лаура Кьятті, співак Франческо Трікаріко, піаніст Людовико Ейнауді і саксофоніст Стефано Ді Баттіста.[394] Програма отримала досить високий рейтинг — її подивилося 11 мільйонів чоловік із середньою часткою 39,01 % від загальної аудиторії.[395]

Музика альбому «Dormi amore, la situazione non è buona» представлена такими напрямками як симфонічний рок, румба, італійський шансон, блюз і балада. В результаті участі у створенні альбому як нових авторів, так і колишніх творчих партнерів Челентано, диск дуже тепло зустріла публіка і професійні критики. Більшість оглядачів відмітила, що альбом, безумовно, вийшов одним з найбільш «мінорних» в кар'єрі співака. Також дуже високо оцінили вокал Челентано, тематику текстів пісень, приємні гармонійні оберти і якість аранжувань. Багатьма критиками було відзначено вдале поєднання голосу Челентано з текстами Моголу і мелодіями Джанні Белли.[396] Альбом посідав 2 позицію в італійському чарті протягом 2007/08 років. За півтора місяця в Італії розійшлося 320.000 копій, диск став чотири рази платиновим.[397] Крім того, диск пробув дев'ять тижнів у чарті «European Top 100 Albums». Через один день після появи альбому на сайті iTunes, диск протягом місяця входив до топ-5 найбільшого музичного інтернет-магазину.[398] Це остання робота Челентано за участю Могола і Джанні Белла, але на диску є твори й інших авторів, наприклад раніше неопублікована робота великого кантауторе Доменіко Модуньйо «Ragazzo del sud» 1972 року. Пісня альбому «Aria… non sei più tu», написана Лоренцо Джованотті і Даніеля Вулетича, стала гімном святкування Дня Землі в Італії на телеканалі «Sky». Пісня «Anna Magnani», написана Кармен Консолі і Вінченцо Черамі, присвячена відомій італійській актрисі Анні Маньяні, за участю джаз-квартету Стефано Ді Баттіста. Заголовними піснями стали «La situazione non è buona», написана Франческо Трікаріко і «Dormi amore», за участю відомого піаніста Людовіко Ейнауді. Перша пісня альбому, що вийшла 5 листопада як сингл — «Hai bucato la mia vita», користувалася значним успіхом у сфері інтернет-завантажень, особливо на iTunes. Потім як цифрові сингли вийшли пісні «Dormi amore», «Aria… non sei più tu» і «Fiori». Пісні «Hai bucato la mia vita» і «Dormi amore» посіли 11 та 41 позиції, відповідно, в італійському чарті 2008 року. До пісні «Fiori», написаної співаком Неффою, вперше в кар'єрі Челентано, знято анімаційний кліп у 3D-форматі. Кліп розповідав історію інопланетянина, який прилетів на Землю, зображену в чорно-білих тонах, де єдина прикраса — це квіти. Альбом видавався у трьох варіантах: звичайний CD, CD-діджіпак і LP. На обкладинці альбому, розробленій художником Вайнером Ваккарі, Челентано зображено у вигляді боксера, сам співак коментував це так:

Челентано на 65-му Венеційському кінофестивалі, 2008 рік

«На обкладинці одного з дисків художник зобразив мене в образі боксера. Здається, він вгадав правильно. Боксер — це той, хто б'ється. Він приймає і завдає ударів, мріє про перемогу, а іноді зазнає поразок. І тоді, повернувшись додому з пластиром на брові, він запитує себе: а може, даремно я мріяв?»[399]

5 січня 2008 року телеканал Rai 1 вирішив відзначити 70-річчя Челентано, випустивши документальну телепередачу «Buon Compleanno Adriano» («З Днем Народження Адріано»), передача зібрала 28,65 % загальної аудиторії глядачів, маючи найвищий рейтинг перегляду суботньої програми. Челентано віддав перевагу відзначити свій ювілей у домашньому колі.[400]

8 березня Адріано, привітав свою улюблену міланську футбольну команду «Інтер» зі 100-річчям виконавши на стадіоні «Stadio Giuseppe Meazza», де відбувалося святкування, пісні: «Il ragazzo della via Gluck» і «Sei rimasta sola».[401] Челентано вийшов на поле стадіону з гітарою в руці і шарфом «Інтера» на шиї. У «Il ragazzo della via Gluck» була змінена остання частина тексту з політичними випадами, закінчивши її виконання, Адріано, опустившись на коліно, зачекав виходу президента «Інтера» Массімо Моратті, щоб заспівати з ним потім деякі рядки з «Sei rimasta sola» («Ти залишилася одна»). "Співати з Челентано, — посміхаючись говорив Моратті, — «це, як грати з Пеле: фантастика».

4 вересня з нагоди відкриття 65-го Венеційського кінофестивалю, де був присутній Адріано разом з дружиною як спеціальний гість, поза програмою в «Палаццо дель Сінема» представлено відреставровану версію фільму «Юппі-Ду». Незабаром після цього фільм було видано на DVD разом з ремастованим альбомом «Yuppi du». Протягом пресконференції фестивалю співак дав нову оцінку фільму:[402]

«Юппі Ду — це крик насолоди. Крик любові між жінкою і чоловіком. Але це також крик жалю через насильство жінки і через втрату друга. Це дуже наївний фільм, який буде цікавий і через двадцять років» — Челентано[403]

У листопаді 2008 року Челентано випустив збірку на 2-х дисках — «L'animale» («Тварина»). Збірка складалася із 28 пісень, вона ділилася на дві частини, які називалися: «Canzoni d'amore» («Пісні про кохання») і «Canzoni contro» («Пісні проти»). Така складова за словами Адріано розкривала дві сторони його душі — «Любов» і «Протест». До збірки увійшли дві нові пісні — «La cura» («Оберіг»), написана Франко Баттіато, і «Сни про Чорнобиль» («Sognando Chernobyl»), до якої знято 11-хвилинний відеокліп, що показував наслідки Чорнобильської аварії.[404] «Sognando Chernobyl» вийшла як сингл в інтернеті 24 жовтня 2008 року у вигляді відеоролика, у пісні Челентано також зробив гучне повідомлення політикам, виступаючи проти феноменів, які «руйнують» планету, вона містила символічний і «катастрофічний» приспів: «Tutti quanti insieme salteremo in aria bum» — «Все, як є, разом злетимо у повітря». У своєму інтерв'ю газеті «La Stampa» — Адріано відзначив, що приводом для написання пісні про Чорнобиль стало «відверте безвідповідальне рішення уряду про будівництво нових атомних електростанцій».

У 2011 році Челентано з'являвся у різних телепередачах та виданнях, де робив різні політичні заяви. Наприклад, у статті газети «Корр'єре делла Сера» співак закликав в черговий раз за заборону ядерної енергетики. У телепередачі «Annozero», журналіста Мікеле Санторо, Челентано виступав голосувати за кандидата в мери Мілана Джуліано Пізапіа. 29 квітня Челентано написав листа в газету «Fatto Quotidiano», в якому в черговий раз різко розкритикував уряд і закликав італійців взяти участь у референдумі (відбувся в Італії 12 червня), щоб виступити проти Сільвіо Берлусконі і його посібників.[405] Берлусконі пішов у відставку 13 листопада 2011 року.

29 листопада вийшов альбом «Facciamo finta che sia vero» («Припустимо, що це правда»), музика якого була представлена жанрами поп, рок, кумбія і танго. Дворічному очікуванню публікою нового альбому передували події: 28 вересня у газеті «Корр'єре делла Сера» з'явилася стаття з повідомленням про швидкий вихід нової пісні «Non ti accorgevi di me», а за кілька днів до цього учасник запису — Джованотті розмістив у Twitter відеоролик знятий в студії «Pinaxa» у Мілані з процесом запису альбому. 21 жовтня на сайті iTunes з'явився перший сингл альбому «Non ti accorgevi di me». 24 листопада продюсер альбому Клаудія Морі дала пресконференцію, присвячену виходу нового альбому. Далі рекламою послужила подія: 2 грудня у журналі «la Repubblica XL» було оприлюднено статтю: «The Clan. Челентано дзвонить, Джованотті і Джуліано Санджорджі відповідають. Історія великої зустрічі». 11 грудня вийшов єдиний кліп з альбому до синглу «Non so più cosa fare», в якому знялися всі чотири виконавці цієї пісні — Челентано, Джованотті, Баттіато і Санджорджі, показаний на телешоу «Che tempo che fa», гостею якого була Клаудія Морі. Потім ще чотири пісні альбому вийшли як сингли «Non ti accorgevi di me», «Ti penso e cambia il mondo», «Anna parte» і «La cumbia di chi cambia». Сингли альбому посіли такі місця в італійському чарті: «Non ti accorgevi di me» — 25, «Non so più cosa fare» — 25, «Ti penso e cambia il mondo» — 9, «La cumbia di chi cambia» — 49.

CD-диск з альбомом «Facciamo finta che sia vero»

Альбом був позитивно зустрінутий критикою і публікою.[406] Більшість музичних оглядачів відмітила несподівані стилістичні рішення і високу якість аранжувань. Схвально був оцінений і вокал Челентано — голос звучав неймовірно бадьоро і чисто. Як і в альбомі «Quel punto» 1994 року, після закінчення декількох пісень були присутні звукові ефекти (вітер, дитячі голоси, грім, поїзд). Альбом складався з нових пісень, винятком був лише римейк композиції «La mezza luna» 1962 року. Композиція альбому «Ti penso e cambia il mondo» містила фрагменти Прелюдії № 20 Фредеріка Шопена. В Італії диск став двічі платиновим, він посів 3 позицію у чартах, за 20 днів було продано близько 200 тисяч примірників. У створенні альбому брали участь: Франко Баттіато, Джуліано Санджорджі, Ману Чао, Філ Палмер, Джованотті і піаніст Рафаель Гуалацці. Це був перший альбом за довгий період без участі Могола і Джанні Белли. Згідно з рядом джерел, зміна авторів була здійснена з ініціативи Клаудії Морі. Диск містив дев'ять композицій, п'ять з яких Адріано виконав сольно, а чотири спільно з іншими співаками. Завдяки новим авторам пісень, диск вийшов зовсім не схожим на попередні роботи Адріано 2000-х років. Альбом являє собою унікальний приклад живої музики в поєднанні з сучасною італійською поезією, що відображають сучасний настрій авторів, як людей різних поколінь. Пісні порушували теми: боротьби за екологію, міркування про економічну кризу, корупції, влади грошей і бездуховності, через що альбом назвали «найполітичнішою роботою у кар'єрі співака».[407] Але водночас диск містив і ліричні теми, оскільки, як пояснював Челентано, «любов є навіть в стражданнях». Альбом був виданий в трьох варіантах: самостійний CD, LP, а також версія CD+DVD. Спочатку планувалося випустити альбом як одне ціле з мультсеріалом «Адріан», але через труднощі створення мультфільму це не було втілено.

3 грудня 2011 року Челентано виконав пісню «Il ragazzo della via Gluck» на благодійному концерті, організованого коміком і політиком Беппе Грілло на підтримку постраждалих від повені в Генуї.[408] Концерт транслювався в прямому ефірі на сайті YouTube. Наприкінці 2011 року співак відкрив в інтернеті власний блог, новий сайт, офіційну сторінку в соціальній мережі Facebook, а також зареєстрував відеоканал на YouTube, де розмістив декілька своїх музичних кліпів.

Челентано і Джанні Моранді, 14 лютого 2012 року

13 грудня 2011 з'явилася новина від імені художнього керівника (потім звільнився) Джанмарко Мацці, про участь Челентано на 62-му фестивалі в Сан-ремо як гостя. У зв'язку з великою кількістю полемік з приводу його високого гонорару за участь у фестивалі в 700 000 євро, Челентано оголосив, що він весь буде відданий на благодійність.[409] Так Адріано повернувся на фестиваль через 8 років. Спочатку керівництво телекомпанії RAI не схвалювало ідею виступу Челентано, оскільки співак останнім часом виступав з критикою італійської влади. Проте виступ Челентано був найбільш очікуваним і в підсумку став головним «цвяхом» фестивалю.[19] Перша поява Челентано на сцені «Театру Арістон», де проводився фестиваль, відбулася 14 лютого 2012 року. Перед виходом співака на сцену глядачам була показана піротехнічна увертюра, а також фрагменти фільму «Ворог коло брами» про Сталінградську битву.[19] У перший вечір фестивалю під час виступу, що тривав близько п'ятдесяти хвилин, виступаючи разом зі співведучими — Джанні Моранді, Пупо і Рокко Папалео, Челентано говорив про релігію і політику. Зокрема, він говорив про «борг» священників і ченців говорити про рай, нападаючи з критикою на такі католицькі газети як «Avvenire» («Майбутнє») і «Famiglia Cristiana» («Християнська родина»), стверджуючи, що їх "треба було б закрити, бо вони займаються політикою замість того, щоб говорити про Бога і його задумах ".[19] Також в перший вечір фестивалю Челентано критикував відхилення референдуму про закон про вибори 24 січня 2012 і телекритика Альдо Грассо, називаючи його «… дефективний, який пише ідіотизм у „Вечірньому кур'єрі“…». Крім того, Адріано оскаржував політику Євросоюзу, цитуючи умови, поставлені німецьким і французьким урядами Греції, щоб вирішити економічну кризу, яку вона переживає (купуючи зброю в обмін на фінансову допомогу). Челентано також виконав дві пісні: титульний трек з останнього альбому, («Facciamo finta che sia vero»), і одну стару, «Il forestiero» (1970) з Альдо Тальяп'єтрою на сітарі.[28]

«Даремні газети, такі як «Avvenire» і «Famiglia Christiana», повинні бути закриті. Вони займаються політикою, а не Богом і його справами, не розрадою стражденних. В їх лицемірних текстах розмова про Бога займає надто мало місця» — Челентано, Фестиваль італійської пісні в Сан-Ремо[410]

Через свої заяви Челентано отримав сильну критику від ЗМІ. «Famiglia Cristiana» назвала його «маленьким активістом лицемірства, уявним тлумачем християнської моралі» та вказала на «фараонову вартість» Челентано, маючи на увазі гонорар співака за участь у фестивалі, і критикуючи способи, які він вибрав для благодійного пожертвування зазначеної суми. Директор «Avvenire» заявив, що Челентано «злий на священників і ченців… „Avvenire“ і „Famiglia Cristiana“… тому що вони написали, що з тими грошима, в які він обійшовся RAI за один вечір, можна було не закривати редакції RAI в країнах 2-го і 3-го світу», критикуючи також способи, якими Челентано гасить суперечки навколо гонорару, «відданого потім на благодійність під звуки труби, незважаючи на гучні полеміки, які привели до цього оголошення». Католицьке інформаційне агентство S.I.R говорило про «марні, тобто, необдумані слова» і підтверджувало, що Челентано не знає або не розуміє громадянську роль католицьких ЗМІ.[28]

Фінальний вечір фестивалю від 18 лютого також запам'ятався суперечками. Клаудія Морі, залишаючи «Арістон», підійшла до Антоніо Джузеппе Марія Верро (одного з керівників RAI), який сидів у першому ряду партеру, потисла йому руку і сказала: «Компліменти цирку, який ви влаштували». У цей вечір монолог Челентано відкрився критикою способів, якими ЗМІ «висмикнули фрази з його контексту» і «змінили відмінювання дієслів» (вказуючи на статтю «Avvenire», де читається «повинні бути закриті» замість «мали б були бути закриті»), повторюючи, що він ніколи не говорив, що хоче закрити або застосувати цензуру до цих газет. Пояснивши, що він збирався «говорити про значення життя, смерті, але, в основному, про те, що настає потім… про удачу… народжуватися» і «уявити, яким і де буде рай, якого досягне той, хто прожив, як святий». Челентано наполягав на необхідності «будь-яким способом шукати» Бога. Цитуючи Євангеліє від Іоанна, він закликав, навіть якщо «ніхто ніколи не бачив Бога», має намагатися «зрозуміти його, хоча б приблизно, риси Його присутності» — вважаючи це цікавим для «пізнання самих себе». Челентано наполягав, що «на цих темах» повинні були б ґрунтуватися газети, згадані ним, «але вони говорять про світову політику». Він говорив про «Ісуса-політика», який «відкривав своє серце нужденним» і говорив також про «Іуду-політика», який «хотів скористатися силою Сина Божого заради своїх споживчих цілей і спраги влади». Адріано завершив свій монолог, кажучи, що «життя Ісуса повинно бути абсолютною міркою», і що це повинно підтримуватися «щоденною присутністю… яка дає можливість Ісусу знову бути присутнім». Протягом останнього вечору Челентано виконав також дві пісні зі свого останнього альбому «Facciamo finta che sia vero» «La Cumbia di chi cambia» (сольно) і «Ti Penso і Cambia il Mondo» (у дуеті з Джанні Моранді), завершивши виступ обмінюючись жартами з Моранді. Після відходу зі сцени Адріано, Джанні оголосив: «Адріано любить всіх. Адріано нікого не ненавидить». Протягом їхнього дуету був досягнутий пік переглядів пісенного свята числом у понад 18 мільйонів глядачів.[28][411]

Концерт Челентано «Rock Economy» 8 жовтня 2012 року.

У 2012 році «Universal Music» випустила 16 ремастованих перевидань альбомів Челентано, серед яких «Soli», «Per Sempre», «Dormi Amore La Situazione Non E Buona» й інші.[406]

Увечері 8 і 9 жовтня 2012 року Челентано дав концерт у двох частинах «Rock Economy», який став його першим сольним виступом за останні 18 років. Загальна тривалість концерту склала 2.5 години.[412] Подія відбувалася на прославленій сцені «Арена ді Верона» у Вероні, що розташувалася в давньоримському цирку-амфітеатрі, відомої більше як класичний оперний майданчик. Концерт став сенсацією, яка миттєво облетіла весь світ, за словами організаторів, число звернень за квитками перевищило 500 тисяч, але сцена, була розрахована всього на 12 тисяч глядачів. Адріано першим серед зірок анонсував продаж 6 000 квитків за два концерти всього за 1 євро, щоб на виступи змогло потрапити якомога більше людей, незалежно від їхнього фінансового становища, але вони розійшлися за пів години, наступна партія квитків продавалася за 65—200 євро.[413] Продюсером концерту стала Клаудія Морі з «Кланом Челентано», а головним організатором став Джанмарко Мацці.

Багатомільйонна аудиторія змогла стежити за концертом у прямому ефірі «П'ятого каналу» (Canale 5), зібравши 9 мільйонів телеглядачів, що стало найбільшим показником цього каналу за кілька років. Після скандалу довкола «неполіткоректного» ​​виступу в Сан-Ремо, Челентано перервав співпрацю з телекомпанією RAI і віддав права на ексклюзивне фільмування медіакорпорації «Медіасет», що належить сім'ї Берлусконі.

Спільно з Адріано на сцені виступив його друг Джанні Моранді. Також на перший вечір було запрошено журналістів Серджо Ріццо і Джан Антоніо Стеллу та відомого французького економіста Жана-Поля Фітуссі, з яким обговорювалася проблема несправедливого «диктату» у сучасному світі економіки, критикувався світовий лад, це стало лейтмотивом і пояснювало назву концерту.

На сцені разом з Челентано виступили 18 музикантів, 20 бек-вокалістів і 25 танцюристів, було виконано 33 пісні з усіх епох кар'єри співака. 4 грудня вийшов другий концертний альбом «Adriano Live», що містив 2 CD з 26 піснями і DVD з відеозаписом концерту.

У лютому 2013 року у зв'язку з парламентськими виборами в Італії Адріано написав пісню «Ti fai del male», щоб підтримати «Рух п'яти зірок» — партію свого друга — Беппе Ґрілло. Пісня була зверненням до населення, як заохочення взяти участь у виборах, з головним гаслом: «Якщо ти не голосуєш — ти шкодиш собі».[414] 19 листопада співак випустив збірник на чотирьох дисках «…Adriano», який містив пісні з репертуару різних років.[415] До збірника увійшло три нові пісні: «Ti fai del male», «Io non ricordo (da quel giorno tu)» і «Mai Nella Vita».

17 січня 2014 року Челентано випустив сингл «Mai nella vita» («Ніколи в житті»), написаний Ріккардо Коччанте.[416] 10 липня вийшла автобіографічна книга «Два закоханих борці» («Due guerrieri innamorati»), написана Клаудією Морі, яку було присвячено 50-річчю подружнього життя Адріано і Клаудії.[417] 23 серпня того ж року Челентано, як і багато інших знаменитостей, взяв участь у благодійній акції «Ice Bucket Challenge», виливши на себе відро крижаної води і завантаживши відео на свій YouTube-канал.[418] 28 жовтня вийшла нова версія одного з «класичних» хітів Челентано — «Un bimbo sul leone» (1968), яку виконала співачка Фіорелла Манноя.[419]

11 листопада 2016 року вийшов другий спільний студійний альбом Челентано і Міни Мадзіні — «Le migliori» («Кращі»). Ідеєю назви альбому «Кращі» послужило повідомлення Челентано у його блозі 2015 року, де він вітав Міну зі 75-річчям. Повідомлення Адріано підписав словом «кращі», яке мало на увазі його і Міну.[420] Челентано працював над диском у своїй резиденції в Гальб'яте, а Міна — в Лугано.[421] Продюсерами альбому стали Клаудія Морі і Массіміліано Пані (син Міни). Диск посів першу позицію в італійському чарті. Альбом вийшов в Італії у кількості 300 000 копій і став шість разів платиновим. Автор обкладинки альбому Мауро Баллетті створив картинку, де були зображені по дві фігури Челентано і Міни, які зображували показ мод на тлі вулиці. Всі чотири фігури були в жіночому вбранні. Випуску альбому передував вихід 21 жовтня синглу «Amami Amami» («Люби мене, люби мене») і прем'єра кліпу до нього.[422] Пісня є кавер-версією композиції ізраїльського виконавця Ідана Райхеля — «Ma'agalim».[423] Пізніше ще три пісні альбому вийшли як сингли: «A un passo da te», «Ma che ci faccio qui» і «Se mi ami davvero». Більшість пісень альбому, що складається з 12 треків, виконано в стилі шансон.[424] Альбом складався з нових пісень, за винятком останнього треку, який був римейком композиції «Prisencolinensinainciusol», нове аранжування до неї створив італійський диск-жокей Бенні Бенассі.[361] Альбом вийшов у трьох варіантах: стандартне видання на CD, делюкс-видання (складалося з 2 CD-дисків) і LP. Другий диск делюкс-видання містив діалоги Міни і Адріано записані на перерві на каву під час праці над створенням альбому.[361] До пісень альбому: «Amami Amami», «E' l'amore», «Se mi ami davvero», «Prisencolinensinainciusol», «A un passo da te» і «Ma che ci faccio qui» знято відеокліпи.

12 грудня на телеканалі Rai 1 вийшла передача «Dedicato a MinaCelentano» присвячена альбому, її гостями стали Паоло Конте, Fedez, Роберто Болле, Карло Вердоне, Джеппі Куччіарі і Міка.[425] Передача зібрала понад 5 мільйонів глядачів, до трьох пісень альбому були показані уривки відеокліпів.[425][426]

1 грудня 2017 року вийшов збірник «Tutte le migliori» («Все найкраще»), який містив альбоми «Mina Celentano» і «Le migliori» та окремі сольні пісні Челентано і Міни. Збірник вийшов у п'яти комплектаціях, до нього увійшла одна нова пісня «Eva», яка вийшла як сингл 10 листопада, також був продемонстрований відеокліп до неї. У листопаді 2018 року Челентано заспівав фрагмент у пісні Марко Менгоні «La Casa Azul».

З 21 січня до 4 лютого 2019 року на «Canale 5» (що належить телекомпанії «Mediaset») було показано 4 епізоди пригодницько-фантастичного мультсеріалу «Адріан» (іт. «Adrian»), Челентано став його автором і режисером. Загалом мультсеріал складається з 9 епізодів, тривалістю по 55-70 хвилин кожен. Мультфільм, який Адріано присвятив померлому у 2018 році Джино Сантерколе, знятий з використанням мальованої анімації у стилі кіберпанк. Ідея «Адріана» з'явилася у Челентано ще у 2005 році. Проєкт мультсеріалу, який спочатку повинен був складатися з 26-ти серій, коштував 28 мільйонів євро і в якому було задіяно понад 1000 аніматорів з трьох континентів (Азія, Африка і Європа), знаходився в стадії розробки близько 10 років. Створення «Адріана» почалося у 2009 році і спочатку він призначався для телемережі «Sky», яка відмовилася від нього у 2012 році, згодом був відредагований і відданий Челентано телекомпанії «Mediaset».[427] Випуск «Адріана» неодноразово відкладався через розбіжності за контрактом і труднощі зі створення, за якими послідував судовий процес між «Clan Celentano» і «Mondo TV», першим співпродюсером мультфільму.[428][429] Мультсеріал включав в себе також спільну працю Вінченцо Черамі як сценариста, Міло Манари як художника і Ніколи Пйовані як композитора. Разом з Челентано у створенні мультсеріалу брали участь і учні школи письменницької майстерності «Холден» Алессандро Барікко.[430]

Події мультсеріалу розгортаються у 2068 році, а головним героєм є зовні подібний на Челентано годинникар «Адріан» з «вулиці Глюка». Серіал є своєрідним політичним маніфестом сучасної реальності. На тлі історії кохання Адріана та Джильди, перед глядачем постає похмура нівелююча антиутопія. У сюжеті порушуються такі питання, як насильство щодо жінок, імміграція, боротьба з забрудненням, нерівність і соціальна несправедливість. Протягом серіалу Адріан перевдягається в лиса, уособлюючи таким чином замаскованого борця за справедливість, який поборює злочинців, вдаючись до стилю боротьби, що нагадує танець.[431]

Перед трансляцією кожного епізоду «Адріана» показувалося живе телешоу «Чекаючи на Адріана» з театру «Кемплой» у Вероні, тривалістю менше години.[432] У програмі шоу взяли участь: Челентано (з'являвся на кілька хвилин з промовами та виконав лише дві пісні «Pregherò» та «Hot Dog Buddy Buddy»), дует Лілло і Грег, Ніно Фрассіка, Іленія Пастореллі, Наталіно Балассо і Макс Тортора.[433]

25 січня 2019 року вийшов альбом «Adrian» на двох дисках у форматах CD, LP і цифрового завантаження. Перший диск альбому містив деякі з найвідоміших хітів Челентано у новому аранжуванні, другий диск містив інструментальні композиції до мультсеріалу «Адріан», написані Ніколою Пйовані.

6 лютого «Mediaset» і «Clan Celentano» оголосили, що трансляція телешоу «Чекаючи на Адріана» і мультсеріалу будуть перервані як мінімум на два тижні через «сезонну хворобу» Челентано.[434] Проте, через два тижні «Адріан» був взагалі знятий з ефіру й перенесений на осінь, формально через «проблеми зі здоров'ям» Челентано, через що з'явилися спекуляції у ЗМІ, які вважали що це викликано падінням рейтингу переглядів. Якщо перегляди першого епізоду мультсеріалу склали 19.07 % (4.5 мільйони телеглядачів), то перегляди четвертого епізоду склали лише 7,66 % (1.5 мільйони) — що вважається провалом. Було повідомлено, що восени «Адріан» буде супроводжуватися більш структурованим телешоу Челентано, ніж перша передача «Чекаючи на Адріана», що має привернути більше уваги публіки.[435] Перші чотири епізоди «Адріана», як і телешоу, загалом отримали негативні оцінки серед публіки і зазнали багато критики. Журналіст Альдо Ґрассо на сторінках «Корр'єре делла Сера» написав:

«Челентано надто замкнений в собі, щоб уявити собі майбутнє. І хоча в „Адріані“ ми опиняємося у 2068 році, де корумпована держава править шляхом обману та нівеляції цінностей, що є класичним сценарієм для будь-якої антиутопії, оповідь обертається довкола самої себе, як годинник, вона автореференційна: „Годинникар, що рятує світ“. Що ж стосується прологу з живим актором, то перш ніж рятувати світ, варто було рятувати свою зовнішність»[436]

Великій критиці були піддані численні еротичні сцени серіалу, присутні в першому епізоді мультфільму, він транслювався в прайм-тайм з обмеженою віковою категорією, частота еротичних сцен потім зменшилася в наступних епізодах.[437] Також було багато критики з приводу вибору місця подій, представленого Неаполем 2068 року з величезним хмарочосом, ідентифікованим як штаб-квартира компанії під назвою «Мафія Інтернешнл».[438][439] Багато хто сприйняв це як стереотипне поєднання міста із загальними місцями, що робить з Неаполя виключно «столицю організованої злочинності».[438][440] Через це порівняння асоціація профспілок Неаполя «Noi Consumatori» оголосила судовий позов проти телеканалу-транслятора серіалу і Челентано.[441][442]

З 7 листопада до 5 грудня 2019 року, на тому ж телеканалі, була показана решта п'яти епізодів «Адріана» та модифікованого супровідного йому телешоу зі зміненою назвою «Адріан наживо — ця історія…». Челентано збільшив свою присутність на новому телешоу, ставши його ведучим, взявши до уваги вимоги публіки, яка критикувала попередню передачу «Чекаючи на Адріана» через його спорадичні появи на ній та малу кількість виконання пісень. На нове шоу було запрошено багато інших артистів та персоналій, серед яких були: Паоло Боноліс, Карло Конті, Джеррі Скотті, Массімо Джілетті, П'єро К'ямбретті, Лучано Ліґабуе, Джанні Моранді, Б'яджо Антоначчі, Морган, Марко Менгоні й інші. Окрім ведення діалогів, Челентано збільшив музичну складову нового телешоу: він виконав більше двох десятків своїх одних з найвідоміших пісень з репертуару різних років, декотрі я з яких він співав в дуеті з Лігабуе, Моранді, Морганом, Антоначчі і Менгоні. Незважаючи на вжиті заходи, рейтинги переглядів мультфільму залишилися такими ж провальними, як і перших чотирьох епізодів: від 10.44 % до 8,90 % глядачів від загальної аудиторії, тоді як рейтинги переглядів телешоу були дещо вище ніж у мультсеріалу, вони становили 21,92 %-8,92 % (1-4 епізоди) і 15,41 %-11,80 % (5-9 епізоди) — що також є провальними. Незважаючи на спроби «Mediaset» підвищити рейтинги останніх п'яти епізодів програми, її критика тривала. Публіцист Луїджі Креспі писав в «Huffington Post»:

«Цього разу страх перед новизною призвів його (Адріано) до помилки. Намагаючись змінитися за будь-яку ціну, він втратив свою ідентичність, свою впізнаваність, свою унікальність. Сподіваюся помилково, а не свідомо, роздутий продукт, про який прогуділи всі вуха, неодноразово був відкинутий публікою. І все це незважаючи на те, що були задіяні потужні сили сьогоднішнього телебачення, незважаючи на зменшення ролі комічного та інші зміни в порівнянні з оригінальним форматом, який був справжнім провалом».[443]

29 лютого 2020 року на телеканалі Rai 1 вийшов випуск музичної передачі «Una storia da cantare» («Історія одного співака»), присвячений Челентано. На передачі зірки італійського шоу-бізнесу виконували пісні Челентано. Рейтинг переглядів склав 15,80 % (3.2 мільйона глядачів)[444]

5 липня 2021 року Адріано Челентано та Клаудія Морі висловили свою скорботу у зв'язку зі смертю Раффаелли Карри, словами: «Раффаелла, частинка нашого життя полетіла з тобою в рай. Найрадісніша. Ми будемо продовжувати любити тебе невпинно. Клаудія і Адріано».[445] Востаннє Челентано з'являвся на телебаченні з Каррою у авторській телепередачі співачки «Каррамба! Який сюрприз» в грудні 2000 року.[446]

26 листопада 2021 року, з нагоди майбутнього 25-річчя співпраці з Міною, Челентано випустив збірку «MinaCelentano» у форматах CD і LP. Збірка включає всі дуети Челентано з Міною 1998—2017 років й нову пісню «Niente è andato perso», до якої 24 листопада вийшов відеокліп. Збірка стала своєрідним завершенням їхнього творчої співпраці, що увійшла в історію італійської музики.[447]

Оцінка загального стану Челентано для італійських журналістів завжди викликала складнощі, але за деякими підрахунками він складає близько 50 мільйонів доларів.[492] В місцевих ЗМІ часто з'являються деякі цифри окремих галузей доходів співака. Однією з оціночних картин, якими були доходи Челентано в минулому — є повідомлення видання „La Repubblica“ 1980-х років, де вказується, що за 1985 рік співак заробив 1 мільярд лір; його дохід у 1986 році склав 800 мільйонів лір (250 мільйонів з цієї суми — доходи від продажу записів, а решта — виручка від фільмів), з яких 450 мільйонів пішли на сплату податків.[493] У 2005 році за участь у телешоу „Рок-політик“ телекомпанія RAI платила Челентано по 1.4 мільйони євро за епізод (всього вийшло чотири епізоди).[494] На фестивалі в Сан-Ремо 2012 року він заробив 700 000 євро, які він повністю пожертвував на благодійність: 200 000 — пішли на випадок надзвичайної ситуації, а решта суми пішла 25 бідним сім'ям.[494] На сьогодні, окрім від продажу своїх записів, Челентано має від 6 до 10 мільйонів євро щорічних доходів від своєї „імперії нерухомості“ (складається з семи компаній), до якої входять 31 будівля і 83 ділянки землі у центральній та північній Італії.[494]