Жириновський Володимир Вольфович

Народився в Алмати, Казахської РСР в родині Вольфа Ісаковича Ейдельштейна і Олександри Павлівни Макарової. Батько походив з єврейської родини із Західної України (Костопіль, Рівненська область), яка на той час була частиною Польщі. Жириновський неодноразово заявляв, що має намір викупити все місто, зокрема деревообробне підприємство, яке колись належало його діду[6].

Під час війни його батько з братом були евакуйовані до Алмати, де він одружився з матір'ю Володимира — Олександрою Макаровою. Зі слів Жириновського, оскільки батько не взяв радянського громадянства і залишався польським громадянином, після війни його було відправлено до Польщі. З 1946 зв'язок з ним обірвався. Пізніше батько закінчив університет у Греноблі і емігрував до Ізраїлю, де був агрономом і комерсантом.

У матері було шестеро дітей, Володимир спочатку носив прізвище Ейдельштейн, а з 1964 взяв прізвище першого чоловіка матері — Жириновський. З іншого шлюбу матері у нього ще було два брати і три сестри. На питання щодо його національності Жириновський відповів, що його «мама — росіянка, тато — юрист»

Жириновський виступає в думі РФ, 10 січня 2018 року

Після закінчення середньої школи у 1964 році, вступив до Інституту східних мов, який у 1970 закінчив з відзнакою за спеціальністю сходознавець-тюрколог. До і після закінчення інституту стажувався в Держтелерадіо та держкомітеті з зовнішніх економічних зв'язків.

Військову службу проходив в Закавказькому військовому окрузі у 1970–72. Завершивши службу в 1975 році, працював референтом в радянському Комітеті захисту миру. Має військове звання «полковника».

До 1977 року працював на економічному факультеті Вищої школи профспілкового руху.

У 1977 році закінчив вечірнє відділення юридичного факультету Московського університету за спеціальністю «юрист».

У 1977—1983 працював у Міністерстві юстиції СРСР, очолював юридичний відділ видавництва «Мир».

У 1975—1983 працював у Інюрколегії.

Політикою почав цікавитися з 1988. Брав участь у мітингах, зустрічах різних політичних рухів і партій.

За деякими даними, є співвласником журналу «Український тиждень»[7]^{[неавторитетне джерело]}.

У 2008 році — балотувався на президента РФ, зайняв третє місце з 9,35 %.

У грудні 2011 року, син Жириновського Ігор Лебедєв був обраний заступником Голови Думи РФ 6-го скликання, відмовився від керівництва парламентською фракцією ЛДПР. У зв'язку з цим Жириновський знову став керівником фракції ЛДПР у Державній думі.

28 грудня 2011 року був зареєстрований учасником президентських виборів 2012 року. Посів 4 місце з 6,22 %.

З 11 липня 2012 року — член Державної ради РФ. Відповідно до Указом Президента Російської Федерації від 11 липня 2012 року № 946 «Питання Державної ради Російської Федерації» керівники фракцій в Державній Думі, за посадою є членами Державної ради.

На виборах президента РФ 2018 року набрав 5,65 % і посів третє місце.

Політична діяльність Жириновського характеризується вкрай яскравими і скандальними популістськими висловлюваннями. Неодноразово звинувачувався в неповазі до опонентів, зокрема, під час передвиборних дебатів в 2012 році неодноразово погрожував опонентам стратою або тюремним ув'язненням в разі приходу до влади. З ім'ям Жириновського був пов'язаний ряд публічних скандалів і бійок (особливо в 1994—1995 роках), які додали йому популярності серед виборців. Аналітики часто розцінюють голосування за Жириновського як прояв так званого «протестного електорату».

18 червня 1995 року вийшов випуск програми «Один на один», в якій Жириновський облив губернатора Нижньогородської області Бориса Нємцова апельсиновим соком. 9 вересня того ж року він влатшував на пленарному засіданні Держдуми РФ бійку і потягнув за волосся депутата Євгенію Тишківську[8] зі словами «Бий суку!», потім спробував задушити. Він також встиг вдарити по обличчю депутата Ніну Волкову, яка випадково йшла повз нього[9].

У травні 1997 року заштовхав в свою машину журналістку Юлію Ольшанську[10] — кореспондента телеканалу МТК[11]. Фонд захисту гласності тоді безуспішно намагався порушити кримінальну справу проти політика[12].

11 березня 1998 року, в ході дискусії, спробував виступити із запереченнями на адресу представника президента Єльцина Олександра Котенкова, але спікер Геннадій Селезньов відмовив йому. Тоді Жириновський вигукнув: «Фракція, йдемо до президії!», сів в крісло голови і почав поливати водою присутніх у президії депутатів з фракції «Яблуко».

5 лютого 2002 року, на раді Держдуми РФ заявив, що громадянство РФ треба давати тільки росіянам. У відповідь депутат Борис Надєждін пожартував, що в такому випадку пану Жириновському його отримати не судилося. В ході дебатів віце-спікер кинув у Володимира склянку.

У 2003 році записав відеозвернення до президента США Джорджа Буша, в якому різко засуджує війну в Іраці і висловлює своє ставлення до нього та інших персон американської політики (Кондолізи Райс, Білла Клінтона, Моніки Левінські), використовуючи ненормативну лексику.

24 березня 2014 року, Жириновський надіслав урядам Польщі, Угорщини та Румунії пропозицію розділити Україну разом з Росією. Він запропонував провести референдум про приєднання до Польщі Волинської, Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської і Рівненської областей, Румунії та Угорщині — Чернівці та Закарпаття, а решта мала відійти до складу Росії. На його думку, Україною повинна лишатися лише центральна частина держави[13].

У травні 2014 року Жириновський подарував свій особистий позашляховик «Тигр» бойовикам так званої ЛНР[14].

20 червня 2015 року Жириновський у прямому ефірі російської пропагандистської передачі звинуватив США у створенні так званих «ДНР» та «ЛНР», щоб викручувати з Росії гроші. Він заявив, що США не потрібно, щоб в Україні була сильна влада, а потрібні безліч «республік», за типом «ДНР» та «ЛНР», яких повинна годувати Росія[15].

В 2018 році Генеральна прокуратура України встановила факти, що підтверджують причетність вищого керівництва РФ у підтримці та матеріальному забезпеченні терористичних організацій Луганська і Донецька. В жовтні 2018 обвинувальний акт за ч. 3 ст. 27 3 ч. ст. 258-5 Кримінального кодексу України вручено захисникам Жириновського, Діденка та Дегтярьова і направлено до Шевченківського районного суду міста Києва для розгляду[16].

У грудні 2021 року, Жириновський закликав РФ розпочати в ніч з 30 грудня 2021 року на 1 січня 2022 року бомбардування України[17].