Зеленський Петро Павлович

Зеленський Петро Павлович (21 грудня 1891(18911221), Зіньків Полтавської губернії — 2 лютого 1977[1], Москва) — учасник Громадянської та Радянсько-німецької воєн, ад'ютант Семена Будьонного.

Зеленський Петро Павлович
Народження 21 грудня 1891(1891-12-21)
Зіньків, Полтавська губернія
Смерть 2 лютого 1977(1977-02-02) (85 років)
Москва, РРФСР
Країна Російська імперія →
 СРСР
Приналежність  Радянська армія
Рід військ кавалерія, піхота
Роки служби 1913-1917
1917-1924
1939
1940-1955
Звання  Генерал-майор
Війни / битви Перша світова війна
Громадянська війна в Росії
Польсько-радянська війна 1919–1920
Польсько-радянська війна 1939
Друга світова війна
Нагороди
Медаль «За бойові заслуги»
Медаль «За оборону Москви»
Медаль «За оборону Севастополя»
Медаль «За оборону Кавказу»

Біографія

Батько — Павло Терентійович Зеленський, столяр і тесляр. Мати — домогосподарка, час від часу працювала на поденщині. Сім'я ніякою власністю крім хати не володіла. Батько помер в 1931 році, мати — в 1932.

В 1904 році закінчив Зіньківську гімназію. В 1906 році з відома батьків відвезений до села Горностаївка Таврійської губернії і відданий у служіння до магазина купця Сацюка. Через три роки перейшов у найми до магазину купця Гладкова (село Велика Лепетиха). Ще через два рокипоступив до купця Малкова в Каховці, в якого працював товарознавцем до осені 1913 року, коли був призваний на військову службу[2][первинне джерело].

Під час Першої світової та Громадянської воєн
Семен Будьонний і Петро Зеленський

Під час Першої світової війни двічі був поранений. В 1916 році закінчив 4-ту Київську школу прапорщиків, після чого був направлений до 106-го запасного полку (місто Вятка), де був призначений взводним командиром навчальної команди. У Вятці отримує звання підпоручика. Під час Лютневої революції керував роззброєнням стражників і жандармів Вятки. У вересні 1917 року призначений командиром кінної полкової розвідки Білозерського полку (Південно-Західний фронт).

В січні 1919 року — завідуючий обліково-кінським відділом Зіньківського військового комісаріату (військовий комісар і начальник гарнізону міста — колишній командир кавалерійського загону Печеник). В квітні 1919 року — відкомандирований до Охтирки.

Брошура Петра Зеленського

У червні 1919 року призначений командиром кавдивізіону 2-го кавполку 1-ї Кубанської бригади, у складі якого воював проти денікінців до кінця цього року. Пізніше відкомандирований до 1-ї кінної армії. У травні 1920 призначений секретарем (адютантом) Климента Ворошилова, а невдовзі на цій же посаді закріплений за Семеном Будьонним. Функції ад'ютанта виконував до своєї демобілізації (липень 1924 року)[2][первинне джерело].

Петро Зеленський відзначився під час польської кампанії. Про історію присвоєння Зеленському першого ордена Червоного Прапора згадує Семен Будьонний[3]:

На допомогу І. В. Тюленєву С. К. Тимошенко виділив 2-ю бригаду. З нею попрямував і Зеленський. Але при виході з лісу на південь від Лешнева комбриг і мій ад'ютант побачили кінноту, що рухалася колоною. Добре знаючи, що в цьому районі наших військ не повинно бути, Зеленський за своєю ініціативою вирішив один полк направити до Конюшкова, а другим атакувати ворожу кавалерію. І сам взяв участь в бою.

…Я хотів би відзначити і велику заслугу Петра Зеленського. Він творчо підійшов до даного йому доручення. Оцінивши конкретно сформовану обстановку, Зеленський сміливо взяв на себе відповідальність і прийняв абсолютно правильне рішення. За ініціативу і проявлену в бою хоробрість він був нагороджений орденом Червоного Прапора.

У мемуарному оповіданні «Кінець „Другої хвилі“» Будьонного зі збірки його доньки Ніни описана безпосередня участь Зеленського (здійснював кулеметний обстріл) у переслідуванні залишків махновської армії і витісненні махновців за румунський кордон[4]. Загалом у цій збірці маршал позитивно характеризує Петра Зеленського.

Свої спогади про службу в лавах легендарної Першої кінної армії описав у виданій 1928 року брошурі «1-а кінна в боях, 1920-й рік»[5].

Міжвоєнний період

У 1924—1928 роках працював керуючим Ростовського відділення Текстильного синдикату. В 1929 році призначений головою правління Північно-Кавказькогокрайконезаводсоюзу, в цьому ж році — головою правління крайтютюнсоюзу. Кандидат у депутати Ростовської міської ради. В 1930—1932 роках — Уповноважений тютюноекспорту по Північному Кавказу. В 1932—1933 роках — член правління Всесоюзного об'єднання «Текстильімпорт» у Москві. В 1933 році призначений директором Текстильно-взуттєвої контори Всесоюзного об'єднання «Торгзін» (Москва). На цій посаді був командирований до Англії та Франції для закупки товарів на суму більше 500 тисяч карбованців.

У березні 1935 призначений керуючим Республіканською конторою Народного комісаріату легкої промисловості РРФСР «Росвалшерстьпостач», де й пропрацював до серпня 1938 року. Пізніше працював начальником Головного управління постачання НКЛП РРФСР[2][первинне джерело].

Петра Зеленського в 1938 році було репресовано, але невдовзі звільнено[6].

Петро Зеленський (крайній ліворуч) і Георгій Жуков на Параді Перемоги

Німецько-радянська війна

В 1939 році мобілізований до лав РСЧА. Під час польської кампанії служив у Штабі Білоруського військового округу до 23 листопада 1939 року.

27 серпня 1940 року у званні підполковника запасу був знову зачислений до лав армії. Прикріплений для доручень до заступника наркома оборони Будьонного, після чого отримав звання полковника. У якості старшого ад'ютанта та генерал-ад'ютанта маршала Будьонного (на фронті до серпня 1942 року) перебував увесь період війни[2]. Був присутнім на московському параді 7 листопада 1941 року, який приймав Будьонний[7].

У травні 1942 року, у розпал боїв у Криму, з метою переведення штабу до Керченського півострова перебирався на катері з Тамані до Аджимушкаю разом з Будьонним і Ісаковим[8].

Під час війни займався формуванням кавалерійських частин, у чому досяг значних успіхів. Про це свідчать формулювання в указах про нагородження Зеленського[1].

В 1944 році разом з Будьонним Зеленський відвідав рідний Зіньків, що був нещодавно звільнений від загарбників[7].

Верхи на білому жеребці на по кличці Целебес супроводжував маршала Жукова на Параді Перемоги в Москві[9].

Післявоєнні роки
Некролог Петру Зеленському (Красная звезда. — 1977. — 6 февраля. — С. 4)

11 липня 1945 року присвоєно звання генерал-майора.

До грудня 1954 року — для особливих доручень при Будьонному, пізніше — у розпорядженні Головного управління кадрів.

15 лютого 1955 року звільнений у запас із правом носіння військової форми.

Помер у 1977 році, похований на Кунцевському кладовищі Москви[10].

Особисте життя. Пам'ять

У 1925 році одружився з Ніною Гербстман (Граціанською), поетесою, автором спогадів про Сергія Єсеніна. У 1943 році шлюб було розірвано[6].

У другому шлюбі з Зеленською (Русскіх) Лідією Якимівною.

Син Валерій 1924 р.н.

Був не тільки підлеглим Будьонного, а й його товаришем. За спогадами Михайла Будьонного, сина знаменитого маршала, Петро Зеленський був цікавою, надзвичайно інтелігентною й приємною людиною. З усіх друзів Будьонний найбільше спілкувався саме з Зеленським, та й жили вони поряд[11].

Автором мемуарної розвідки про Зеленського, судячи з даних книги «Маршал Баграмян. Ми багато пережили в тиші після війни», є її автор Володимир Карпов[12].

Копія особової справи Петра Зеленського (Зіньківський історичний музей)

Нагороди

Членство у ВКП(б)

З січня 1920 року — кандидат у члени партії. Член партії з квітня 1925 року (номер партквитка — 0035944). Делегат партійної конференції Ленінського (Москва, 1937) та Куйбишевського райкомів ВКП(б) (Москва, 1939)[2][первинне джерело].

Інше

Зеленському для участі в Параді Перемоги підібрали в стайні манежу Міністерства оборони та Вищої офіцерської кавалерійської школи світло-сірого коня по кличці Целебес. У цього коня цікава історія. Білосніжний Целебес був сином Циліндра, одного з останніх представників колись знатної породи стрілецьких коней. У листопаді 1920 року Врангель, тікаючи зі своїми військами з Криму, не встиг забрати породистого коня, що дістався йому в спадок ще від Денікіна. Трофеї — жеребець Циліндр та автомобіль «Fiat» були доставлені Зеленським до Сімферополя. Тут Будьонний верхи на Целебесі разом з Фрунзе приймали парад Червоної армії.

Примітки
  1. Зеленский Петр Павлович :: Память народа. pamyat-naroda.ru. Процитовано 19 жовтня 2021.
  2. Матеріали про Зеленського Петра Павловича // Зіньківський історичний музей. — інв. № 2043.
  3. Будённый, Семён (1965). Пройдённый путь. Книга вторая (російською). Москва: Воениздат. с. 273-274.
  4. Будённая, Нина (1986). Старые истории: Рассказы, повесть (російською). Москва: Московский рабочий. с. 86.
  5. Зеленский, П. 1-ая конная в боях, 1920 год / П. Зеленский ; Комис. РВС СССР по празднованию десятилетия РККА. — М. : Военный вестник, 1928. — 30, [1] с. : портр. — (Библиотека «Фронты Гражданской войны»).
  6. Файн, Виктор (2015). По следам таганрогских родичей (російською). Москва: Триумф. с. 185.
  7. Кандзюба М. Про Зеленського, який Будьонного у Зіньків привозив // Голос Зіньківщини. — 2019. — 3 травня. — С. 1.
  8. Кузнецов, Николай (2000). Курсом к победе (російською). Москва: Голос. с. 199-200.
  9. 75-летие Парада Победы 1945 года. Союз ветеранов ВИИЯ (ru-RU). 26 червня 2020. Процитовано 19 жовтня 2021.
  10. ЗЕЛЕНСКИЙ Петр Павлович (1891-1977). Сайт №2 (ru-RU). 8 серпня 2016. Процитовано 19 жовтня 2021.
  11. В гостях сына Семена Буденного. СЫР - БОР (ru-RU). 9 грудня 2016. Процитовано 19 жовтня 2021.
  12. Карпов В. В. Маршал Баграмян. Мы много пережили в тиши после войны. — М.: Вече, 2006.
  13. Кавалеры 4-х орденов Красной Звезды - Страница 30 - Фотографии СССР. SAMMLER.RU (англ.). Процитовано 19 жовтня 2021.
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.