Охтирка

Населений пункт розташований на лівому березі річки Ворскли в межах лісостепової природної зони (в межах міста протікають також річки Охтирка і Гусинка). Через місто проходять автомобільні дороги Н12, Т 1705, Р46 і залізниця, станція Охтирка.

Географічною особливістю міста є його розміщення в центрі своєрідного трикутника обласних центрів — Сум, Харкова та Полтави. Відстань до обласного центру становить 79 км (автошлях Н12), до Харкова і Полтави — близько 100 км.

Існує декілька версій походження назви міста. За однією з них, найбільш вірогідною, його назва походить від назви однойменної річки, яка протікає через місто. На думку деяких краєзнавців, у перекладі з тюркської, вона означає «лінива річка». На думку інших, назва міста з тієї ж таки тюркської, перекладається як «місце, де влаштовують засіку», «біла фортеця». Але відомий лінгвіст Олег Трубачов вважав, що серйозних підстав приймати тюркську етимологію немає і що назва річки «недостатньо ясна за походженням». Проте його праця «Назви річок Правобережної України» була видана за радянських часів, коли будь-які історичні дослідження не були вільними від цензури та концепції про «велич російського народу».

Вчений-мовознавець Костянтин Тищенко вказує на готське походження назви Охтирка[4].

Одна з перших світлин

Кандинський Василь Васильович. «Охтирка», 1901, Міська галерея в будинку Ленбаха, Мюнхен

Перші поселення на території, яку зараз займає Охтирка, виникли близько 3000 років тому.

Заселяли її осілі землеробсько-скотарські племена скіфів.

У період Київської Русі тут були слов'янські городища — прикордонні укріплення, пізніше зруйновані монголо-татарським ордами. Майже на 400 років залишалися спустошеними широкі родючі приворсклянські степи «Дике поле».

Занепокоєний нескінченними набігами татар, московський уряд вимушений був будувати міцний прикордонний заслін. Засновували фортеці і поселялися вздовж лінії для її оборони не лише московське служиле військо, а й переселенці з Правобережної України, котрі тікали від ополячення і католицизму. Переселенці оселялися на нових місцях слободами, звідки й отримав назву край — Слобідська Україна.

Просування біженців на схід непокоїло й польський уряд, й у 1641, поляки, на місці слов'янського городища, на горі Охтир, закладають прикордонну засіку проти крайнього західного флангу Білгородської засічної лінії. Офіційно визнаною датою його заснування вважають 29 вересня 1641.

У 1645-1648 за Полянським мирним договором відбулось розмежування московито-польського кордону, внаслідок чого поселення на горі Охтир, де налічувалось до 50 дворів, відійшло до Московії. Московський уряд розглядав його як важливий стратегічний пункт у боротьбі з кримськими татарами й надіслав сюди 20 стрільців.

Нова хвиля переселенців з Правобережжя значно примножила чисельність населення і призвела до створення у 1655–1658 Охтирського слобідського козацького полку, який проіснував до 1765, коли за наказом Катерини ІІ всі слобідські полки були ліквідовані. До складу полку входили Богодухівська, Боромлянська, Кириківська й Охтирська сотні. У 1692 до полку належали 12 міст, 27 сіл, кілька хуторів.

У 1709 територія Охтирського козацького полку стає ареною запеклої боротьби зі шведами. Комендант міста отримав царський указ: мати на чотири місяці провіанту, а якщо противник почне наступ, то боротись до останньої людини, не йти на жодні перемовини. Щоб прикрити шлях на Бєлгород і Харків, звідки шведи могли вирушити на Москву, Петро I зосередив головні сили в Охтирці й Богодухові.

Готуючись до бойових дій зі шведами, Петро I вирішив привести у належний стан укріплення Охтирки, з 26 жовтня 1708 до 1 червня 1709 перебуваючи у різних місцях: поблизу Глухова, у Лебедині, Сумах, Охтирці, Бєлгороді, під Полтавою. Шведи йшли до Охтирки вже зимової пори з наміром здобути тут собі провіант і сіно для коней. Вони захопили Зіньків, Котельву, Красний Кут, Хухру, спалили Олешню, де гарнізон чинив серйозний опір завойовникам, але штурмувати Охтирку не наважились.

У травні 1765 імператриця Катерина II видала указ про розформування Слобідського козацького війська і створення на його базі гусарських полків. У рамках цієї реформи Охтирський козацький полк було переформовано в гусарський. У ньому служили Денис Давидов, поет Михайло Лермонтов, композитор Аляб'єв, декабрист Муравйов. Полковим святом було 2 липня — на честь Охтирської ікони Божої матері.

Охтирські гусари брали участь у багатьох військових походах, зокрема у франко-російській війні 1812. Полк бився біля Бородіно.

Виникнувши як військове укріплення, Охтирка поступово перетворюється на осередок ремесел і торгівлі.

У 1718 в Охтирці з'явилася перша в Російській імперії тютюнова мануфактура. В місті працює цегельний завод, виробляється посуд і віконне скло. Щорічно проводився ярмарок, де торгували кіньми, великою рогатою худобою, рибою, сіллю, хлібом, скляним, залізним і дерев'яним посудом і на який приїздили купці з багатьох міст. Широкого розвитку в місті набули ремесла — ткацтво, чинбарство, чоботарство, шорництво, кравецтво, ковальство, гончарство. Далеко за межами Слобожанщини були відомі охтирські килими.

Перша повітова школа на Слобожанщині виникла в Охтирці у 1675.

18 лютого 1895 почався рух поїздів від місцевої залізничної станції.

У 1903 в Охтирці працювали дві друкарні, чотири млини, ковбасна фабрика, шість цегельних заводів.

Адміністративно-територіальний устрій краю кілька разів змінювався. Так, з 1779 Охтирка входила до складу Курської губернії. У грудні 1835 вийшов указ царя Миколи I про перейменування Слобідсько-Української губернії на Харківську, до якої увійшли Лебединський, Богодухівський, Охтирський, Сумський повіти. Цей поділ існував до 1917 року.

Під час Першої світової війни у Народному Домі (нині районний Будинок культури) розміщувався госпіталь для поранених. 12-й Охтирський гусарський полк, який перебував на Західному фронті, відзначився 29 серпня 1914 під час Брусилівського прориву. У цьому бою гусари втратили свого командира.

За часів Української революції влада у місті змінювалась кілька разів і щоразу це супроводжувалось розстрілами і грабунками. Охтирку спершу зайняли австро-німецькі війська. Їм на зміну прийшли війська Директорії, згодом — Червона армія, Добровольча армія Денікіна.

У 1923 Охтирка стає центром Богодухівського округу, з 1925 — центром Охтирського району Харківського округу, з 1932 — райцентром Харківської області, а з 1939 — Сумської.

Під час організованого радянською владою Голодомору 1932—1933 померло щонайменше 2 746 жителів міста[5].

14 жовтня 1941 радянські війська з боєм відступили з Охтирки.

У період німецької окупації в місті діяв партизанський загін, під командуванням І. Ю. Горобця.

25 серпня 1943 року в резуль­таті завершальних боїв Курської битви Охтирка була звільнена 27 армією під командуванням генерал-лейтенанта С. Г. Трофименка.

Відкриття у 1957 родовища нафти й газу дало поштовх до створення нових підприємств. З 1961 веде свою історію Охтирський нафтопромисловий район, що охоплює велику площу на території трьох областей і за своєю потужністю займає перше місце в Україні, де є поклади нафти і блакитного палива. Нині тут видобувається 50% української нафти.

У 1975 Охтирка отримала статус міста обласного підпорядкування[6].

На референдумі 1 грудня 1991 понад 90% охтирчан проголосували за незалежність України.

Бої за Охтирку розпочалися після вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року, що є частиною російсько-української війни, яка була розпочата Росією в 2014 році, участь в якій РФ постійно заперечувала.

До кінця XVIII століття населення Охтирки перевищувало населення Харкова та Сум. На період утворення Слобідсько-Української губернії (1785 рік) це було найбільш заселене місто Слобожанщини з населенням у 12 849 осіб. Для порівняння: у губернському місті Харкові проживало 10 885 жителів.

Динаміка чисельності населення:

• 1785 — 12 849 осіб (6291 ч, 6558 ж.)[7];
• 1867 — 17 411 осіб;
• 1897 — 23 399 осіб;
• 1900 — 25 965 осіб;
• 2001 — 49 721 осіб;
• 2012 — 49 349 осіб.[8]

До 2012 року основу міської економіки складали підприємства машинобудування: ВАТ «Нафтопроммаш» та Охтирський завод сільськогосподарського машинобудування (ВАТ «Охтирсільмаш») — обидва визнані банкрутами.

З 2000-их років «пальма першості» відійшла до підприємств нафтогазової галузі, це НГВУ «Охтирканафтогаз» та Охтирське УБР — підрозділи ПАТ «Укрнафта», а також легкої та харчової промисловостей: ВАТ «Охтирська швейна фабрика», ВАТ «Охтирський пивоварний завод», хлібокомбінат, м'ясокомбінат та Охтирський сиркомбінат.

Мережа закладів культури міста[10]:

• дитяча музична школа;
• дитяча художня школа;
• міський краєзнавчий музей;
• міський центр культури і дозвілля;
• міська централізована бібліотечна система.

В Охтирці також діє районний будинок культури. З 1995 — при РБК працює самодіяльний народний театр «Чудаки».

Церква Різдва Христового

В Охтирці нараховується 67 пам'яток-об'єктів культурної спадщини, серед яких:

• 27 — пам'ятки історії;
• 20 — пам'ятки монументального мистецтва;
• 20 — пам'ятки містобудування та архітектури.

15 лютого 2013 прихильники ВО «Свобода» знесли в Охтирці пам'ятник Леніну.[11]

Охтирський Свято-Троїцький монастир

Найбільша церка Охтирського Свято-Троїцького монастиря — Троїцька, ймовірно була збудована у 1724—1729 рр. Храм був споруджений у стилі українського бароко, тричасний, триверхий. Він єдиний зберігся і функціонував після закриття монастиря у 1788—1842 роках. В давнину обитель мала назву — Благовіщенський монастир, бо перший дерев'яний храм був побудований в ім'я Благовіщення Богоматері. Ця назва залишалася за монастирем близько 70 років. Перші згадки про монастир знайдені у донесенні ігумена Іоанікія імператору Петру III у 1762 році. Тільки через чверть століття були зведені трапезна, келії, огорожа. Перший кам'яний храм Благовіщення був побудований коштом охтирського полковника Федіра Осиповича Осипова. Петро І в 1720 році віддав Тростянець своєму духівнику, протоїєрею Благовіщенського собору Тимофію Васильовичу Надаржинському. У 1724 році саме під керівництвом отця Тимофія був побудований величний кам'яний храм святої Трійці, що був оточений кам'яною огорожею довжиною 269 саженів. За багословінням єпископа Бєлгородського Єпіфанія монастир став називатися Троїцьким. Тимофій Надаржинський у 1727 році виїхав з царського двору і поселився у Тростянці, а після смерті сина Олексія, роздав маєтність решті дітей та в місцеві храми і прийняв схиму, і став зватися отець Товій, служити в Охтирській обителі. Помер у 1729 році. Його син Осип Тимофійович побудував у 1741 році кам'яну дзвіницю, трапезну, лікарню та храм в честь апостолів Петра та Павла. За збереженими документами видно, що Благовіщенський і Троїцький храми були багато прикрашені, мали велику бібліотеку і сади. У горі були викопані печери. Монастир вважався одним з найбагатших в Україні. В 1787 році за указом Святійшого синоду монастир був закритий. Троїцький собор монастиря став приходським храмом. Поступово розібрали усі монастирські споруди й огорожу. Залишився стояти лише Троїцький собор. Жителі навколишніх місць були невдоволенні через запустіння святині, і просили відродити обитель. Збиралися пожертви в громаді і подавалися клопотання до синоду у 1840 та 1842 роках. 30 листопада 1842 року надійшов дозвіл на поновлення монастиря, з того моменту почалося відродження монастиря. На початку 1843 року в Охтирку прибув ієромонах Сергій, піднесений в ранг ігумена, з двома ієромонахами і трьома послушниками. За чотири роки монастир огородили кам'яною огорожею з головними воротами, побудували три готелі, відновили іконостас. Монастир поступово багатів і прикрашався. Після жовтневої революції 1917 року Охтирський Свято-Троїцький монастир був зачинений і переобладнаний на колонію для безпритульних дітей та сиріт, яку в народі називали «Дитяче містечко». Очолював її талановитий педагог і організатор Матвій Довгополюк, який в у середині 30-х років ХХ століття зазнав жорстоких репресій. Перед Другою світовою війною цей навчально-виховний заклад був зачинений, монастирські приміщення покинуті. Троїцький храм був знищений у 40-х роках ХХ століття, залишилися лише його дзвіниці, зведені ще у 1741 році. В наш час Охтирський Свято-Троїцький монастир поступово відбудовується.[12]

У місті активно розвивається футбол, місцевий футбольний клуб «Нафтовик-Укрнафта» виступав в 1 лізі до моменту свого розформування влітку 2018 року. На Початку 2020 року, футбольний клуб було відновлено і перейменовано на «ФК Нафтовик-Охтирка». Виступає у Вищій лізі Сумської області.

В Охтирці народилися:

• Арцибашев Михайло Петрович — російський прозаїк.
• Андрій Бабич (1921) — канадський художник українського походження
• Багряний Іван Павлович — український письменник.
• Білинник Петро Сергійович — український оперний співак (ліричний тенор), Народний артист СРСР (1954).
• Білан Руслан (1986—2014) — військовий, старший солдат загинув при виконанні бойових обов'язків, під час АТО.[13]
• Білецька Віра Юхимівна (11 серпня 1894, Охтирка — 1933) — українська дослідниця фольклору і етнографії.
• Бірюк Олег Миколайович (1976—2014) — військовий, майор загинув при виконанні бойових обов'язків, під час АТО.[14]
• Борзенков Дмитро Семенович (1777—1830) — філолог, перекладач; професор російської словесності.
• Вергун Михайло Тимофійович — підполковник Армії УНР.
• Вергун Наталія Іванівна — українська художниця.
• Воронів Олекса Михайлович — полковник Армії УНР.
• Ганжа Всеволод Іванович — генерал-майор танкових військ, комадувач 41-ї гвардійської танкової дивізії (СРСР міста Черкаси (пом. 22 липня 1973). Батько українського історика, науковця Інституту історії України НАН України Людмили Всеволодівни Ковпак.
• Ганжа Олександр Якович (1921—2002) — генерал-майор, начальник навчального відділу Полтавського вищого зенітно-ракетного командного училища.
• Голець Ірина Павлівна — скульптор, художник-постановник, педагог.
• Головченко Тетяна Іванівна (* 1980) — українська спортсменка-легкоатлетка. Майстер спорту міжнародного класу — на всіх дистанціях від 800 метрів до марафону.
• Гордієнко Єгор Степанович (1812—1897) — український фармаколог і фармацевт, доктор медицини, професор Харківського університету, Харківський міський голова (1871-1873), громадський діяч, меценат.
• Гуссаковський Аполлон Селіверстович — український композитор.
• Дикалов Степан Іванович — Герой Радянського Союзу.[15]
• Кварта Олександр Васильович (1977) — український автор та виконавець пісень.
• Кузьменко Михайло Ілліч (1936—2019) — засновник наукової школи радіоекології прісних вод України, заслужений діяч науки і техніки України.
• Кутовий Вадим Борисович (1986—2014) — військовий, водій загинув при виконанні бойових обов'язків, під час російсько-української війни.[16]
• Мандрика Іван Кирилович (1911—1994) — український графік.
• Нахімов Мануйло Тимофійович (пом. після 1757) — сотник Охтирського полку, син сотника Тимофія Нахімова, дід харківського поета Акима Нахімова і прадід флотоводця адмірала Павла Нахімова.
• Нахімов Тимофій — сотник Охтирського полку, батько сотника Мануйла Нахімова, прадід харківського поета Акима Нахімова і прапрадід флотоводця адмірала Павла Нахімова.
• Нємчинов Василь Іванович (1851—1882) — лікар, репетитор дітей Сави Мамонтова, чоловік композитора Валентини Семенівни Сєровоі, вітчим художника Валентина Сєрова.
• Нікітін Олександр Костянтинович — відставний капітан I рангу, спеціаліст атомного підводного флоту, експерт норвезького екологічного об'єднання «Беллуна», правозахисник.
• Пустовий Сергій Олегович (1981—2016) — молодший сержант Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
• Радченко Андрій Якимович — фахівець з економіки праці та механізації сільського господарства.
• Радченко Олександра Миколаївна — українська вчителька, політв'язень радянського режиму. З 1926 по 1945 роки вела щоденник, у якому описувала події Голодомору. Щоденники стали одним із джерел вивчення Голодомору.
• Ріпко Олексій Миколайович (1907—1983) — український режисер.
• Рудинський Михайло Якович  (02 (14) жовтня 1887 — 23 червня 1958) — відомий український археолог, педагог та музейний діяч.
• Рудинська Євгенія Яківна (12.02.1885 — 01.07.1977) — музейний працівник, історик, літературознавець, мистецтвознавець, перекладач.
• Селегій Михайло Максимович — підполковник Армії УНР.
• Синяков Михайло Іванович — батько оперної співачки Зінаїди Синякової, піаністки Надії Синякової, художниці-авангардистки Марії Синякової-Уречіної, Оксани Синякової-Асєєвої (дружини поета Миколи Асєєва), Віри Синякової-Петникової (дружини поета-футуриста Григорія Петникова).
• Сулима-Блохин Олександра Парфенівна — українська діаспорянська поетка.
• Твердохлібов Олександр Дмитрович (1840—1918) — письменник, етнограф, краєзнавець, педагог.
• Терниченко Аристарх Григорович — український агроном, економіст і громадський діяч.
• Шептекіта Валерій Іванович, актор, народний артист України.
• Щоголев Яків Іванович — український поет.
• Ярославський Петро Антонович — архітектор.

В Охтирці жили та вчилися:

• Антоненко-Давидович Борис Дмитрович — український письменник, перекладач; член літературної організації Ланка-МАРС; жертва сталінського терору. В 1917 закінчив Охтирську чоловічу гімназію.
• Антонович Максим Олексійович — філософ-матеріаліст, літературний критик і природознавець. Закінчив Охтирське духовне чоловіче училище.
• Грабовський Павло Арсенович — український поет, публіцист, перекладач; вчився в Охтирській бурсі (1874—1879).
• Гуревич Михайло Йосипович — радянський авіаконструктор, заступник головного конструктора ОКБ-155. В 1910 закінчив Охтирську чоловічу гімназію.
• Ємець Василь Костьович — український бандурист-віртуоз, бандурний майстер, історик, письменник, вояк Армії УНР. Вчився в Охтирській чоловічій гімназії.
• Зеров Микола Костянтинович — український поет, літературознавець, літературний критик; представник Розстріляного відродження. В 1900—1903 рр. навчався в Охтирській чоловічій гімназії.
• Ємець Василь Костьович — український бандурист-віртуоз, бандурний майстер, історик, письменник, вояк Армії УНР. Навчався в Охтирській гімназії.
• Кулжинський Сергій Миколайович — український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР, під час Першої світової війни був командиром Охтирського гусарського полку.
• Миротворцев Роман Львович (1847—1910) — дійсний статський радник, філолог, педагог; в 1899—1907 директор Охтирської чоловічої гімназії, співробітник журналу «Філологічні записки». Помер в 1910 році, похований на Охтирському Соборному цвинтарі. Батько хірурга С. Р. Миротворцева.
• Миротворцев Сергій Романович (1878—1949) — вчений-хірург, академік, автор понад 80 робіт, у тому числі 23 монографій з питань практичної хірургії. Син директора Охтирської чоловічої гімназії Р. Л. Миротворцева.
• Сєрова Валентина Семенівна, уроджена Бергман (1846—1824) — композитор, мати художника Валентина Сєрова, дружина лікаря Василя Івановича Нємчинова.
• Сєров Валентин Олександрович (1865—1911) — художник, учень Іллі Рєпіна, у дитинстві жив в Охтирці в маєтку свого вітчима Василя Івановича Нємчинова. Син відомих композиторів Олександра Сєрова і Валентини Сєрової.
• Таранушенко Стефан Андрійович — український мистецтвознавець, історик архітектури, музейник і педагог; директор Державний музей українського мистецтва в Харкові (1920—1933); професор Харківського Художнього Інституту (1924—1929); жертва сталінського терору. Чотири роки навчався в Охтирській чоловічій гімназії, яку закінчив в 1910, паралельно давав уроки латинської мови.
• Микола Хвильовий — український прозаїк, поет, публіцист; представник Розстріляного відродження. Вчився в Охтирській чоловічій гімназії.

Тут жили і працювали бандуристи Сергій Жуков, Борис Дяченко та Федір Дробітько.

• О. Г. Бажан, Д. Я. Вортман. Охтирка // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2010. — Т. 7 : Мл — О. — С. 709. — 728 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1061-1.
• Заїкін В. С. Охтирка. 2007. ISBN 978-966-2998-06-1
• Охтирка: путівник / М. С. Мотренко. — Харків: Прапор, 1990. — 126,[1] с. : іл.; 17 см; ISBN 5-7766-0205-X
• Книга Пам’яті Сумської області : в 3 т. — Т. ІІ Зруйновані храми Сумщини. Мартиролог втрачених святинь / автор-упорядник О. М. Корнієнко. Суми : Ярославна. 2007. —324 с., іл. ISBN 978-966-7538-17-0.
• Молодіжний портал міста
• Електронна мапа Охтирки
• Міський портал Охтирки
• Побожій С. І., «Охтирські малюнки Валентина Сєрова»
• Сергей Кушнарев, «Павел Степанович Нахимов: из гениалогических розысканий»
• Андрей Парамонов, «Сестры Синяковы — музы футуристов»