Зибачинський Орест Рудольфович

Народився у Чернівцях. Після закінчення четвертої української гімназії йде до війська. Разом з товаришами, що вчилися з ним у гімназії, вирішує продовжити освіту в Чернівецькому університеті. Вибирає для себе фах юриста. Студентське життя було сповнене оптимізму. Зростанню хлопців як особистостей сприяли патріотичні молодіжні товариства «Чорноморе», «Запороже», «Залізняк», спортивне — «Мазепа».

Був учасником Пласту. У своїх спогадах про студентські роки Орест Зибачинський пише, що він і його друзі-пластуни збудували «доволі кріпкий човен» і вирішили поплисти Прутом до міста Галац, що на Дунаї. «Ціль була: в околиці міста Галац віднайти на старому кладовищі могили січовиків і гріб гетьмана Івана Мазепи». Плавба Прутом вдалася. Могили гетьмана Мазепи не знайшли.

Свою публіцистичну діяльність Орест Зибачинський розпочав у 1930-ті роки. Він виступив одним з ініціаторів видання в Чернівцях часопису «Самостійна думка», що виходив упродовж 1931—1936 років. Співпрацював з часописом «Самостійність» (1934—1937). Політична зрілість прийшла до Ореста Зибачинського в досить молодому віці. Він на початку 1934 року стає крайовим провідником ОУН в Румунії (Буковина, Бессарабія і Мармарощина). Виїжджає до Праги, де вивчає право закордонної торгівлі, знайомиться з еміграційним осередком Української Народної Республіки. З того часу глибока дружба поєднала його з істориком і поетом, активним учасником українського національного руху Олегом Кандибою, сином Олександра Олеся. 1937 року повертається до Чернівців.

Червона Армія 1940 року окупувала Північну Буковину. Орест Зибачинський перебирається до Південної Буковини, живе деякий час у Радівцях (нині в Сучавському повіті), восени переїжджає до Бухареста для продовження навчання, що розпочав у Празі, багато працює в університетській бібліотеці, поглиблює свої знання та розширює світогляд, читаючи праці з давньої та новітньої історії.

Орест разом з чільними провідниками ОУН займається організацією похідних груп («Буковинський курінь» та ін.), що відправлялися у Східну Україну для роботи, спрямованої проти німецьких окупантів та радянських партизан. З такою похідною групою сам відправляється на південь України. Спочатку діяв у Миколаєві. Потім з невеликою бойовою групою через Полтаву і Харків добрався на Донбас. Звідти у березні 1942 року вирушив до Дніпропетровська і знову до Києва. У 1943—1944 роках керував підпільною боротьбою на Волині (Луцьк і Рівне), в різних місцевостях Полісся.

Протистояти наступу Радянської Армії порівняно невеликими силами підпільних бойових груп не було змоги, звичайно, що боротьба тривала і на зайнятих нею територіях, але вона вже не мала такого розмаху. Орест Зибачинський перебирається до Зальцбурга в Австрії, де знаходилась його дружина і син, що народився 1942 року в Рівному, а звідти переїжджає з сім'єю до Мюнхена. Після закінчення війни Орест Зибачинський навчається в Економічній вищій школі. У червні 1948 р. стає одним із засновників Екзильного Уряду Української Народної Республіки, входить до складу Української Національної Ради (Комісії закордонних справ).

1950 року Орест Зибачинський емігрував з родиною до Австралії і поселився в Сіднеї. Перші роки працював звичайним робітником. Потім його діяльність була пов'язана з Дослідною фундацією ім. Ольжича. У 1978—1979 роках виїжджав до Канади, редагував часопис «Новий шлях» в Торонто. Проживаючи в Німеччині, а потім в Австралії, Орест Зибачинський весь вільний час віддавав поглибленню своїх гуманітарних знань: історіософії, історії цивілізації і розвитку свідомості людини. Наслідком цих студій була поява книг, виданих у різних країнах світу, які принесли визнання їх автору серед представників української діаспори.

Помер Орест Зибачинський у Сіднеї в день, коли йому виповнилося 81 рік, 15 вересня 1993 року. Він був автором багатьох політико-філософських та публіцистичних праць, написаних у Мюнхені та Сіднеї.