Йов (Тивонюк)

Прийняв чернецтво в Троїце-Сергієвій лаврі. Кандидатська дисертація ієродиякона Йова (хіротонію здійснював майбутній патріарх Пимен) була присвячена Успенському собору Лаври[2].

У 1969 митрополит Пимен висвятив Йова в ієромонахи і відправив в Читу. Після повернення Йов поступив в аспірантуру Московської духовної академії і на роботу в ВЗЦЗ МП.

У 1974 возведений у сан ігумена. 26 грудня того ж року возведений у сан архімандрита.

3 січня 1975 хіротонізований на єпископа Зарайського, вікарія Московської єпархії. Хіротонію в Богоявленському патріаршому соборі здійснили патріарх Московський і всієї Русі Пимен, митрополити Київський Філарет Денисенко, Тульський Ювеналій Поярков, архієпископи Волоколамський Питирим Нечаєв, Дмитровський Володимир Сабодан, єпископи Подільський Серапіон Фадєєв, Курський Хризостом Мартішкін.

Тоді ж призначений керуючим патріаршими парафіями в Канаді і тимчасово в США (1975–1976). Через рік повернувся до Радянського Союзу, ставши заступником голови ВЗЦЗ. Брав участь в підготовці святкування тисячоліття хрещення Русі.

12 березня 1979 нагороджений Орденом преподобного Сергія Радонезького III ступеня[3].

30 листопада 1988 призначений Священним Синодом архієпископом Костромським і Галицьким.

У 1989 переведений в Український екзархат, на Житомирську кафедру, на місце єпископа Іоанна Боднарчука, незабаром позбавленого архієрейського сану і чернецтва за розкольницьку діяльність. Опинившись в Україні, Йов критично оцінив дії митрополита Філарета і намітив кандидатуру митрополита Володимира на його місце. Коли Філарет відмовився від обіцянки скликати собор архієреїв України для звільнення його від обов'язків предстоятеля Української Православної Церкви, даного на архієрейському соборі 1— 4 квітня 1992, Йов запросив на зустріч в Житомир єпископа Онуфрія. Незважаючи на протидію Філарета, зустріч відбулася. Крім Онуфрія і Йова, на ній були присутні митрополит Агафангел, єпископи Василь, Сергій і Аліпій, інші священнослужителі і миряни. Учасники зборів визнали Філарета клятвопорушником і зажадали скликання собору. Проведений за дорученням Священного синоду РПЦ Харківський собор 27 — 28 травня 1992 скинув Філарета, і митрополитом було обрано Володимира[4][5].

Після двохрічного (1994–1996) перебування на Одинцовській кафедрі Йов був призначений правлячим архієреєм в Челябінськ.

25 лютого 2000 в Богоявленському соборі в Москві Патріархом Алексієм II возведений у сан митрополита[6].

Відзначається суттєве зростання числа парафій Челябінської єпархії за роки перебування Йова на Уралі. Серед новозбудованих храмів — комплекс Серафима Саровського, храм в ім'я Святого Симеона Верхотурського в Златоусті, Вознесенська церква в Магнітогорську, Богоявленська церква в Єткулі і найбільший в Челябінську храм Георгія Побідоносця. Проте, патріарх Кирило під час візиту до Челябінська зазначив «печать старого життя», що лежить на місті, що пов'язують з неактивністю Йова в боротьбі за храм Олександра Невського на Алому полі, де розташовується органний зал[7].

Відносини Йова з місцевою владою називають зразковими[7].

У 2008 митрополит був нагороджений відзнакою «За заслуги перед Челябінської областю»[8], в 2009 було підписано угоду про співпрацю з Уральським федеральним округом[9], в 2010 — угоду про соціальне партнерство з округом в Челябінську підписав патріарх Кирило[10].

Йов збирався особисто відспівувати померлого під слідством віце-губернатора Костянтина Бочкарьова[11] і клопотав про дострокове звільнення колишнього мера Міасса Володимира Григоріаді, засудженого за хабарництво[12].

За спогадами ігумена РПАЦ Прокла, Йов був неприязно зустрінутий челябінським духовенством, але зумів завоювати авторитет. Одним з його прихильників спочатку був ігумен Севастіан Жатков[13]. За даними газети «Коммерсантъ», архієпископ ігнорував звернення, що надходили стосовно пристрасті Севастіана до педофілії[14].

В кінці 1997 (згідно зі свідченнями Прокла) між Йовом та Севастіаном настало похолодання відносин. У 1999 ігумен був заарештований, в 2000 — визнаний винним і засуджений до тюремного ув'язнення. Після звільнення за амністією приєднався до РПАЦ[15].

У 2004 стався конфлікт між митрополитом і настоятелем магнітогорського храму Ярославом Марчишаком. Ярослав звинуватив фінансове керівництво храму в розкраданнях і сформував нову парафіяльну раду, але був звинувачений в перелюбі і позбавлений статусу благочинного[16].

Скандал викликав великий резонанс, місцеві ЗМІ пророкували Йову відставку[17].

У 2007 єпархія почала боротьбу з культом Чебаркульського підлітка В'ячеслава Крашеніннікова[18][19], яка завершилася успіхом в 2010, коли Видавнича рада Російської православної церкви визнала життєпис «святого отрока» таким, що суперечить православному віровченню[20].

22 березня 2011 митрополит Іов відправлений Синодом на спокій за станом здоров'я. Синод висловив йому глибоку вдячність за багаторічну архіпастирську працю. Місцем його проживання була визначена Москва[21]. Призначений почесним настоятелем до Храму Ризоположення на Донській.

Помер 1 грудня 2020 року.[1].

Похований 4 грудня 2020 року на братському кладовищі Свято-Успенської Почаївської Лаври м. Почаєва