Караєв Юрій Хаджимуратович

Юрій Хаджимуратович Караєв (біл. Юрый Хаджымуратавіч Караеў; 21 червня 1966 року, Орджонікідзе) — генерал-майор міліції, колишній міністр внутрішніх справ Республіки Білорусь (11 червня 2019 — 29 жовтня 2020)[1]. Один із керівників силових органів Білорусі в період акцій протесту 2020 року. Відповідальний за приховування результатів виборів президента Білорусі в серпні 2020 року. Віддавав накази про силовий розгін мирних мітингів із застосуванням гумових куль, вогнепальної зброї, світлошумових гранат і водометів проти беззбройних протестувальників, а також за насильство й тортури в білоруських силових структурах і місцях позбавлення волі.

Юрій Хаджимуратович Караєв
біл. Юрый Хаджымуратавiч Караеў
Юрій Хаджимуратович Караєв
Міністр внутрішніх справ Республіки Білорусь
11 червня 2019 — 29 жовтня 2020
Президент Олександр Григорович Лукашенко
Попередник Шуневич Ігор Анатолійович
Наступник Кубраков Іван Володимирович
Народився 21 червня 1966
Орджонікідзе
Відомий як військовослужбовець
Країна Білорусь
Освіта Саратовський війсьовий інститут військ національної гвардії Російської Федераціїd (1987), Військова академія імені М. В. Фрунзе (1996) і Військова академія Республіки Білорусь
Батько Хаджимурат Тимофійович Караєв
Мати Раїса Михайлівна Караєва
Діти син — Герман
Звання генерал-майор
Нагороди

Орден «За службу Батьківщині» (Білорусь)

Нагрудний знак «За самовіддану службу» I ступеняd

Q64563650?

Медіафайли у Вікісховищі

Біографія

Народився 21 червня 1966 року в російському місті Орджоникидзе.

1987 року закінчив Саратовське вище військове командне Червонознаменне училище Внутрішніх військ МВС РФ імені Ф. Е. Дзержинського. Служив у Могильові, потім — у Мінському полку оперативного призначення МВС СРСР. Брав участь в бойових діях у Нагірному Карабасі. У 1992—1994 роках командував навчальною ротою 3-ої окремої Червонопрапорної бригади оперативного призначення Внутрішніх військ МВС Білорусі (в/ч 3214).

1996 року закінчив Військову академію імені М. В. Фрунзе (Москва), факультет Генерального штабу Збройних сил Військової академії Республіки Білорусь. Служив командиром військової частини 5527 (П'ятий окремий спеціальний міліцейський батальйон, Бобруйськ; 1999—2005), військової частини 5525 (спеціальна міліцейська бригада, Гомель), командиром батальйону військової частини 3214 (Уруччя; командир частини — Д. В. Павліченко).

З липня 2008 року — командир полку міліції спеціального призначення ГУВС Мінського міськвиконкому[2], з жовтня 2008 до червня 2009 року — командир військової частини 3214 (3-тя окрема Червонопрапорна бригада оперативного призначення). З 2009 року — перший заступник начальника оперативної і бойової підготовки внутрішніх військ МВС, з 2012 — заступник міністра внутрішніх справ — командувач Внутрішніми військами.

11 червня 2019 року призначений міністром внутрішніх справ Білорусі[3].

Також є головою Білоруської федерації кікбоксингу й тайського боксу[4] .

У грудні 2019 року заявляв, що міліція країни буде позбавлятися від іміджу «карального органу» й перестане застосовувати «палично-галочну» систему, та буде оцінювати результативність роботи за кінцевими результатами без застосування планів або нормативів[5].

Протести в Білорусі (2020)

На 4-й день протестів після виборів президента Білорусі в 2020 році, Караєв підтвердив, що співробітники МВС могли наносити травми випадковим людям, «які потрапили під роздачу», і повідомив, що серед понад 6 тисяч затриманих громадян є особи, на яких не складалися адміністративні справи[6]. УВКПЛ ООН засудило насильство з боку міліції.

У ході боротьби силових органів з акціями протесту загинуло щонайменше 2 людини, більше 200 отримали поранення різного ступеня тяжкості і близько 7 тисяч осіб були затримані. До затриманих співробітники силових структур застосовували різні види залякування, включно з погрозами, приниженнями, масовими побиттями та катуваннями.[7][8][9][10]

Міжнародні санкції

31 серпня 2020 року Караєв був включений в список осіб, на яких накладено безстрокову заборону на в'їзд до Латвії, п'ятирічну заборону на в'їзд до Естонії і заборона на в'їзд до Литви у зв'язку з тим, що своїми діями він організував і підтримав фальсифікацію президентських виборів 9 серпня і подальше насильницьке придушення протестів.[11]

2 жовтня 2020 року Караєва включили до «Чорного списку ЄС» як екс-міністра внутрішніх справ, який залишився активним при режимі Лукашенка в якості помічника президента — інспектора по Гродненської області і несе відповідальність за кампанію репресій і залякування, що проводиться силами МВС в результаті президентських виборів 2020 року, зокрема довільні арешти і жорстоке поводження, включно тортури, мирних демонстрантів, а також залякування і насильство щодо журналістів.[12] У той же день був включений до списку спеціально позначених громадян і заблокованих осіб США.[13]

Крім того, Караєва в свої санкційні списки включили Велика Британія[14][15], Канада[16], Швейцарія.[17][18] 20 листопада 2020 року до жовтневого пакету санкцій ЄС приєдналися Албанія, Ісландія, Ліхтенштейн, Норвегія, Північна Македонія, Чорногорія та Україна.[19]

Сім'я

Батько — Хаджимурат Тимофійович Караєв, працював електрослюсарем; мати — Раїса Михайлівна, працювала інженером.

Сестра — Тамара, живе у Владикавказі.[20]

Син — Герман; випускник Білоруського економічного університету, тренер з кіокушинкай.

Примітки
  1. Лукашенко уволил главу МВД Караева. На его место назначили главу милиции Минска. tk.media. Процитовано 30 жовтня 2020.(рос.)
  2. Командир минского полка спецназа Юрий Подобед ушел в отставку (рос.). naviny.by. 31 липня 2008. Процитовано 10 липня 2019.
  3. Каравянкова Т., 2019.
  4. «Анти-Шуневич» во главе МВД. Малоизвестные факты о Юрии Караеве (рос.). UDF.BY. 11 червня 2019. Процитовано 10 липня 2019.
  5. Караев: Милиция будет целенаправленно избавляться от имиджа «карательного органа» (рос.). TUT.BY. 27 грудня 2019. Процитовано 14 серпня 2020.
  6. https://www.interfax.ru/world/721690
  7. Протести в Білорусі, день п’ятий: мирний ОМОН, пошук зниклих, катування в ізоляторах. mind.ua. 14 серпня 2020.
  8. Катування, приниження і нелюдські умови. Історії побитих і затриманих на протестах у Білорусі. radiosvoboda.org. 29 серпня 2020.
  9. Затримані на протестах у Білорусі розповіли про катування. suspilne.media. 16 серпня 2020.
  10. В ООН нарахували 450 випадків катувань демонстрантів у Білорусі. pravda.com.ua. 1 вересня 2020.
  11. Лукашенко, ЦИК, силовики. Страны Балтии ввели санкции в отношении белорусских чиновников. Архів оригіналу за 1 вересня 2020. Процитовано 31 серпня 2020.
  12. Council implementing regulation (EU) 2020/1387 of 2 October 2020 implementing Article 8a(1) of Regulation (EC) No 765/2006 concerning restrictive measures in respect of Belarus. Офіційний вісник Європейського Союзу (англ.). 2 жовтня 2020. Процитовано 24 грудня 2020.
  13. Treasury Sanctions Belarus Officials for Undermining Democracy (англ.). Міністерство фінансів США. 2 жовтня 2020. Архів оригіналу за 2 жовтня 2020. Процитовано 13 вересня 2021.
  14. Consolidated List of Financial Sanctions Targets in the UK (англ.). Office of Financial Sanctions Implementation HM Treasury. 25 червня 2021.
  15. Staff, Reuters (29 вересня 2020). UK sanctions Belarus leader Lukashenko (англ.). Reuters. Архів оригіналу за 24 липня 2021. Процитовано 24 липня 2021.
  16. Consolidated Canadian Autonomous Sanctions List. Міністерство міжнародних справ Канади. 19 жовтня 2015. Процитовано 29 червня 2021.
  17. Shields, Michael (7 липня 2021). У Liffey, Kevin. Swiss widen sanctions list against Belarus (англ.). Reuters. Архів оригіналу за 7 липня 2021. Процитовано 10 липня 2021.
  18. Sanctions program: Belarus: Verordnung vom 11. Dezember 2020 über Massnahmen gegenüber Belarus (SR 946.231.116.9), Anhang 1 Origin: EU Sanctions: Art. 2 Abs. 1 (Finanzsanktionen) und Art. 3 Abs. 1 (Ein- und Durchreiseverbot) (англ.). Державний секретаріат з економіки. 7 липня 2021. Архів оригіналу за 7 липня 2021. Процитовано 10 липня 2021.
  19. Declaration by the High Representative on behalf of the EU on the alignment of certain third countries concerning restrictive measures against Belarus (англ.). Рада Європейського Союзу. 20 листопада 2020. Процитовано 13 вересня 2021.
  20. Панкавец З., 2019.

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.