Консул Стародавнього Риму

Після легендарного вигнання останнього етруського царя Луція Тарквінія Гордого та кінця Римського Царства, обов'язки та повноваження царя у більшій мірі перейшли до новоствореного інституту консулів Римської республіки. Спочатку консулів називали преторами («лідерами») згідно з їхніми обов'язками головнокомандуючих. У 305 р. до н. е. найменування посади змінилося на «консул»; в латинській мові consulere означає «радитися». Титул претора перейшов до зовсім іншої посади.

Вважалося, що інститут консулів бере свій початок від традиційної дати встановлення Республіки у 509 р. до н. е., але у V столітті до н. е. послідовність консулів не була безперервною. У мирний час консули мали широкі повноваження (адміністративні, законодавчі та суддівські), а під час війни часто очолювали армію. Додаткові релігійні обов'язки включали деякі повноваження, які через свою офіційну важливість, могли виконуватися лише вищими посадовими особами держави.

Двоє консулів обиралися щороку, служили разом, кожен мав право вето на дії свого колеги. Вважається, що спочатку право стати консулом мали лише патриції. Консули обиралися Центуріатною коміцією, в якій переважала аристократія. Однак, формально вони отримували владу тільки після ратифікації їх кандидатур у Куріатній коміції, яка надавала консулам імперій відповідно до закону lex curiata de imperio.

Традиційно консулами ставали лише патриції, і тільки у 367 р. до н. е. плебеї здобули право перебування на вищій державній посаді за законом Lex Licinia Sextia, який встановлював, що щонайменше один консул щороку мав бути плебеєм. Першим плебейським консулом став Луцій Секстій, якого обрали наступного року. Сучасні історики, однак, ставлять під сумнів традиційну оцінку становища плебеїв часів Ранньої Республіки, звертаючи увагу на те, що близько третини консулів до Секстія мали плебейські, не патриціанські імена. Можливо, що наявна хронологія була дещо викривлена, але очевидно, що один з перших консулів, Луцій Юній Брут, походив з плебейської родини. Іншим поясненням цього може бути гіпотеза про те, що протягом соціальної боротьби у V столітті, посада консулів була поступово монополізована патриціанською елітою.

Під час війни головним критерієм відбору консулів було воєнне вміння та репутація, але в усі часи вибори мали політичне значення. З часом консульство стало звичайною кінцевою точкою cursus honorum — послідовності посад, які займає особа. Коли Сулла законодавчо врегулював cursus, мінімальним віком для обрання консулом фактично став 41 рік.

За часів Пізньої Республіки, після закінчення терміну повноважень, колишній консул зазвичай деякий час обіймав посаду проконсула — губернатора однієї з римських провінцій, що підпорядковувалися Сенату. Найчастіше з усіх провінції для проконсульства обиралася Цизальпійська Галлія.

Після вигнання царів та встановлення Республіки, вся влада, що належала царям, перейшла до двох відомств: консулів та Священного царя (лат. rex sacrorum). Останній узяв на себе функцію вищої духовної влади, тоді як консулам було надано цивільну та військову владу — імперій (лат. imperium). Однак, з метою запобігання концентрації влади в руках однієї особи, імперій був розподілений між двома консулами, кожен з яких мав право вето на рішення свого колеги.

Консули представляли виконавчу владу в державі та очолювали республіканський уряд. Спочатку консули мали широкі повноваження у виконавчій та судовій сферах, але із розвитком римської судової системи деякі функції перейшли від консулів до інших урядовців. Так, наприклад, у 443 р. до н. е. консулів було позбавлено права на ценз, яке в свою чергу було надано цензорам. Другою функцією, відібраною у консулів, стало право на судочинство. У 366 р. до н. е. позицію верховних суддів замість консулів зайняли претори. З того часу консули мали право виступати як судді лише у надзвичайному випадку та згідно зі спеціальним декретом Сенату.

Більшу частину часу влада розподілялася між цивільною та військовою сферами. Допоки консули перебували в померії (у межах міста Рим), вони очолювали уряд, а інші посадові особи, за виключенням плебейських трибунів, їм підпорядковувалися у межах своїх посад. Внутрішній державний апарат республіки контролювався консулами. Вони також мали право викликів до суду та арештів, яке однак було обмежене правом оскарження консульських рішень.

У межах свої виконавчих функцій консули були відповідальні за здійснення постанов Сенату та законів Коміцій. Іноді, в екстрених випадках, консули мали змогу діяти самостійно та на власний розсуд. Консули також виступали як офіційні представники Римської держави у міжнародних відносинах. До того, як будь-який посол іншої держави потрапляв до Сенату, він зустрічався з консулами, які представляли посланця Сенатові та проводили переговори між Сенатом та іноземними країнами.

Консули мали право скликання Сенату та головували на його зборах. Кожний консул щомісяця виступав як голова Сенату. Вони також мали право скликання будь-якої з трьох римських коміцій (Куріатної, Центуріатної та Трибунатної) та головували над ними. Таким чином, консули керували виборами та висували на голосування законопроекти. Якщо жоден з консулів не був присутнім в місті, їх цивільні повноваження брав на себе міський претор (лат. praetor urbanus).

Під час кожної прилюдної появи консулів супроводжували дванадцять лікторів, які символізували величність посади консула та виконували обов'язки особистої охорони. Кожен ліктор тримав фасції — в'язку лозин, в якому знаходилася сокира. Лозини означали право покарання, а сокира — смертну кару. У межах міста ліктори прибирали сокири з фасцій, на знак того, що жоден громадянин не може бути покараний без судового вироку. Заходячи до Центуріатної Коміції (лат. Comitia Centuriata), ліктори мали опускати фасції, показуючи, що влада консулів походить від римського народу (лат. populus romanus)

За межами Рима влада консулів була набагато більша як головнокомандувачів усіх римських легіонів. Саме в цій ролі консули мали необмежену владу. Коли за декретом Сенату оголошувався воєнний стан, консули проводили набір рекрутів на Марсовому полі. Вступаючи до армії, кожен солдат мав скласти присягу на вірність консулам. Також консули контролювали збір військових сил, виставлених союзниками.

У межах міста консул мав право карати та заарештовувати будь-якого громадянина, але не міг накласти смертний вирок. Однак під час військової кампанії, консул мав змогу на свій розсуд виносити будь-яке покарання солдату, офіцеру, вільному громадянину або союзнику.

Кожен із консулів командував армією, що зазвичай складалася з двох легіонів, за допомогою військових трибунів та квестора, який відповідав за фінансову частину. У поодиноких випадках, коли в похід виступали обидва консули, вони командували армією по черзі, щоденно змінюючи один одного. Типова армія тих часів налічувала приблизно 20 000 осіб і складалася з двох римських легіонів та двох союзницьких. За часів Ранньої Республіки супротивники Рима жили в центральній Італії, тому кампанії тривали декілька місяців. Із розширенням римських кордонів, тривалість військових дій збільшилася. Стародавній Рим був войовничою державою, і дуже рідко не вів війни. Тому коли консул приступав до виконання консульських обов'язків, від нього очікували, що він переможе ворогів Рима та розширить державні кордони, а його солдати сподівалися повернутися додому із здобиччю. Якщо консул здобував блискучу перемогу, його війська вітали його як імператора, а сам він міг вимагати право тріумфу.

Кожен консул командував армією так, як вважав за потрібне, та мав необмежену владу. Однак, по закінченню кампанії, він міг переслідуватися у судовому порядку за його злочини (наприклад, за пограбування провінцій чи розкрадання державних коштів)