Коструба Анатолій Володимирович

Тема кандидатської дисертації «Коносамент як цінний папір»[3]. Дисертація захищена в 2004 році в Спеціалізованій вченій раді Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого (м. Харків) під керівництвом доктора юридичних наук, професора В. Л. Яроцького.

Наукове значення роботи вченого полягає в тому, що їм вперше розглядається коносамент з позиції теорії цінних паперів. У дисертації дається правова характеристика коносаменту в цивілістичній доктрині, наводиться поняття коносаменту, переглянуто і вдосконалено перелік його реквізитів, запропонована класифікація видів коносамента. Особливу увагу приділяється вивченню правового значення застережень в тексті коносаменту[4].

Коструба А. В. є основоположником теорії коносамента як цінного папера на противагу панувала в період СРСР теорії договору.

Істотну увагу приділено розгляду проблеми цивільно-правового регулювання відносин, пов'язаних з обігом коносамента. Детально розглянуто питання механізму випуску, розміщення та погашення коносамента як цінного папера, визначено його функціональне призначення в цивільному обороті[5].

Тема докторської дисертації «Юридичні факти в механізмі припинення цивільних майнових відносин»[6]. Дисертація захищена в 2015 році в Спеціалізованій вченій раді Науково-дослідного інституту приватного права і підприємництва імені академіка Ф. Г. Бурчака Національної академії правових наук України (місто Київ). Наукове консультування підготовки дисертаційного дослідження здійснювалося доктором юридичних наук, професором Н. С. Кузнєцовою.

Наукові дослідження вченого присвячені вирішенню проблеми визначення механізму правоприпинення цивільних майнових відносин, встановленню його елементів, значення кожного з них в процесі припинення суб'єктивних цивільних прав і юридичних обов'язків або цивільних правовідносин в цілому, а також встановлення особливостей дії правоприпиняючих юридичних фактів в ньому[7].

Наукове значення проведених досліджень полягає в тому, що вченим вперше визначено поняття правоприпиняючих юридичних фактів як результату конкретних обставин дійсності (фактичного і юридичного), з правовою моделлю яких пов'язане настання наслідків у вигляді припинення суб'єктивних цивільних прав, юридичних обов'язків, а також цивільних правовідносин в цілому[8].

Розмежування юридичної і фактичної сторони юридичного факту, а також його наслідків в механізмі правоприпинення цивільних майнових відносин демонструє вплив права на суспільні відносини і визначає взаємодію правової (ідеальною) і фактичної (матеріальної) складових у правовому регулюванні суспільних відносин.

Кострубою А. В. вперше сформульовані загальні і спеціальні ознаки правоприпиняючих юридичних фактів[9].

Загальними ознаками правоприпиняючих юридичних фактів є конкретність, об'єктивованість, індивідуальність, просторова і темпоральна визначеність, нормативна формалізованість, інформативність і консеквентність[10].

До спеціальних належать: припиняючий характер, регресивність інформації, комбінованість юридичних наслідків.

Обґрунтовано, що правоприпиняючі юридичні факти можуть розглядатися як відносні, залежно від явищ, які вони припиняють. Як правило, юридичні факти розглядаються в аспекті припинення прав і правовідносин, але вони також можуть припиняти і юридичні обов'язки. У випадках, коли юридичні факти припиняють окремі правомочності суб'єктивних цивільних прав учасників правовідносин, щодо зазначених правомочностей вони виступають як правоприпиняючі, але, в залежності від правових наслідків, до яких вони призводять, по відношенню до інших правомочностей в складі суб'єктивних цивільних прав, суб'єктивних цивільних прав в цілому, юридичних обов'язків або правовідносин, вони можуть бути як правозмінні, так і правовстановлюючі[11].

Дослідження вченого в цій галузі є розвитком теорії юридичних фактів Красавчікова О. А. (1958), специфікуючи роль і значення окремих видів юридичних фактів в механізмі правового регулювання цивільних майнових відносин.

Коструба А. В. істотно розвинув погляди Алексєєва С. С. на механізм правового регулювання суспільних відносин (1966). Заслуга вченого полягає в розгляді окремого виду механізму правового регулювання - механізму правоприпинення цивільних майнових відносин як внормованого порядку припинення суб'єктивних цивільних прав (окремих правомочностей), юридичних обов'язків або цивільних правовідносин в цілому, в основі яких правоприпиняючі юридичні факти[12].

Вченим визначено місце правоприпинення в правовому регулюванні цивільних майнових відносин. Факт виконання програми, передбаченої нормами права, є моментом завершення реалізації права – його припинення як спосіб досягнення очікуваного правового результату. Правоприпинення в такому контексті є завершальним етапом правореалізації.

Неможливість досягнення мети правового регулювання внаслідок дефектності юридичних фактів у стадії правореалізації призводить до зміни його структури, появи нової стадії правового регулювання цивільних майнових відносин – стадії правоприпинення. На цій стадії здійснюється коригування правової моделі поведінки суб’єктів права до фактичних наслідків, що мають місце, з метою впорядкування елементів рівнів у системі за рахунок внутрішніх і зовнішніх факторів впливу на неї. У такий спосіб компенсується структурна дефектність нелінійної динамічної системи.

Кожна стадія правового регулювання забезпечується відповідним правовим механізмом. Зокрема, механізм припинення цивільних майнових відносин забезпечує правове регулювання в стадії правоприпинення і є структурним компонентом механізму правореалізації на етапі правоприпинення у відповідній стадії правового регулювання.

В розвиток вчення Алексєєва С. С. про механізм правового регулювання суспільних відносин Коструба А. В. коригує сталу структуру відповідних правових засобів. На думку вченого нормативний регулятор є не єдиним засобом впливу на оцінку суб'єктом можливості власних дій в соціальному середовищі. Вказане знаходить закріплення в сфері відносин, позбавлених державного імперативного примусу.

У сфері приватного права юридичне оформлення соціальних зв'язків між особами має обмежені рамки нормативного регулювання. Переважним, в такому випадку, виступає каузально-правове регулювання. Зазначене не може не вплинути на специфіку формування механізму правового регулювання цивільних відносин[13].

Тобто, цивільне правове регулювання суспільних відносин досягається за допомогою інших регуляторів, які мають спільну з нормою права природу, але при суб'єктної обмеженості своєї обов'язковості[14].

Наведене дає підстави стверджувати, що поряд з правовою нормою правовим засобом забезпечення дії механізму правового регулювання суспільних відносин виступають alter-нормативні регулятори (договір, звичай).

Але, наведеними формами регламентаційного впливу на суспільні відносини їх правова регламентація не вичерпуються. Поряд з нормативними і alter-нормативними регуляторами слід виділити наднормативні (принципи права) і quasi-нормативні (судові акти). Сутність quasi-нормативного регулятора полягає в підміні собою нормативного, наданням йому якості правової норми. При цьому, на відміну від alter-нормативних, природа quasi-нормативного регулятора характеризується відсутністю зустрічного волевиявлення сторін по його змістом і сфери застосування. Використання quasi-нормативного регулятора як правового засобу регламентації правових відносин є результатом дефекту в нормативному регулюванні суспільних відносин. В юридичному факті відсутня його нормативна основа, що перешкоджає виникненню правовідносин між їх учасниками.

Конвалідація дефекту моделі нормативного регулятора реалізується шляхом формування правової ілюзії необхідної норми. Її ілюзорність проявляється в специфіці її створення, характеру обов'язковості. При відсутності реальної, така норма формується судом в судовому акті, дія якого поширюється на певне коло осіб. Таким чином, за допомогою quasi-нормативного регулятора відбувається добудова права.

Так як правовою нормою не вичерпується регламентаційну вплив на суспільні відносини, відповідний елемент механізму правового регулювання вимагає свого структурного коригування. Коструба А. В. дає обгрунтування, що термінологічно, елементом механізму правового регулювання суспільних відносин виступає не правова норма, а певна сукупність тотожних правовій нормі юридичних конструкцій - правовий регулятор, що включає, як було зазначено, нормативний регулятор, наднормативні регулятор, alter-нормативний регулятор, quasi-нормативний регулятор.

Правоприпиняючі юридичні факти в механізмі припинення цивільних майнових відносин, на думку вченого, визначають його динаміку. Будучі ланцюгом юридичних фактів з прямий і непрямий причинно-наслідковим зв'язком, кожен з них є наслідком одного юридичного факту і одночасно підставою настання іншого.

Вченим доведено, що механізм правоприпинення є невід'ємною частиною етапу правоприпинення в стадії правореалізації, в якій, за допомогою правоприпиняючих юридичних фактів, забезпечується регулятивний вплив права на суспільні відносини. Такими правоприпиняючими юридичними фактами в речовому і зобов'язальному праві є: відчуження речі, належне виконання зобов'язань, приватизація майна, відмова від права власності, прощення боргу, залік зустрічних однорідних вимог, об'єднання боржника і кредитора в одній особі, припинення зобов'язань за домовленістю сторін, витікання терміну, передача відступного та інші[15].

В стадії правоприпинення, за допомогою відповідних правоприпиняючих юридичних фактів має місце компенсаційна дія механізму правоприпинення цивільних майнових відносин (знищення майна, звернення стягнення на майно, конфіскація, викуп пам'яток історії та культури, викуп земельних ділянок з мотивів суспільної необхідності, реквізиція, націоналізація, припинення права власності на майно, яке за законом не може належати особі, неможливість виконання зобов'язань, новація, припинення зобов'язання на вимогу сторони, смерть фізичного особи, ліквідація юридичної особи та інші).

Проведено науковий аналіз підстав і порядку припинення речових правовідносин, а також підстав припинення цивільно-правових зобов'язань в контексті їх функціонального призначення в механізмі правоприпинення цивільних майнових відносин.

До числа досягнень вченого можна віднести також розробку інтегративної теорії юридичної особи, заснованої на критиці теорії фікції Ф. К. Савіньї (1876).

Загальновідомо, що юридична особа в приватному праві це фікція фізичної особи як суб'єкта права, яка створюється шляхом штучної концентрації прав і обов'язків, з метою задоволення інтересу її засновника. Наведені положення знайшли свого закріплення в теорії фікції Ф. К. Савіньї[16].

В основу конструкції юридичної особи закладена концепція обмеженою цивільно-правової відповідальності її учасника за результати господарської діяльності останньої. Це теоретичне положення знайшло свого закріплення в нормах чинного законодавства як Україна так багатьох європейських країн. Однак, сьогодні ми можемо спостерігаємо потребу в позитивній деформації цього концепту. Завдяки категоріям самостійної юридичної відповідальності та автономності участі в цивільному обороті юридична особа стає засобом досягнення неправомірних цілей.

Правосуб'єктність юридичної особи корпорації втілена в діяльності органів його управління. Однак, в процесі взаємодії його органів управління з іншими особами за приводу забезпечення діяльності юридичної особи можливі ситуації, коли учасники такого взаємодії переслідують різновекторні або взаємовиключні цілі[17].

Абсолютна правосуб'єктності автономність юридичної особи від людини об'єктивно призводить до зловживань, оскільки обумовленість правових наслідків діяльності юридичної особи від суб'єктивних дій фізичної особи, що перебуває за її «вуаллю» безперечна. Компенсаторністю такої автономії виступає розширення меж юридичної відповідальності фізичних осіб за результати діяльності юридичної особи, а також фрагментарне звуження автономії її участі в цивільному обороті, зокрема, в частині захисту своїх суб'єктивних цивільних прав. У такому випадку, за твердженням вченого, слід говорити про можливість пред'явлення майнових вимог на користь юридичної особи. У процесуальної доктрині англо-саксонської правової системи така конструкція отримала назву непрямого позову. Зловживання органів управління юридичною особою призводять до необхідності врегулювання питань їх відповідальності[18].

З іншого боку, управління юридичною особою дає можливість його учаснику впливати на формування волі корпорації. Зловживання таким учасником своїм правом, використовуючи автономію цивільно-правової відповідальності та майнової відокремленості юридичної особи, накладає на нього відповідальність за її зобов'язаннями. У державах правової системи Common law такий феномен набув значного поширення і розкритий в доктрині «зняття корпоративної вуалі»[19].

У наведених умов, на думку вченого, слід визнати втрату «чистоти» Personificationstheorie Ф. К. Савіньї. Фікція юридичної особи набуває ознак реалістичності, які інтерполюються із інтересу особи до неї, а також інтересу до особи, що знаходиться за такою фікцією. Активна поведінка третіх осіб щодо діяльності юридичної особи в цивільному обороті, можливість ототожнення їх правового інтересу з інтересом юридичної особи, з одночасним відокремленням волі юридичної особи від волі осіб, які впливають на нього є свідченням реальності існування юридичної особи.

Коструба А. В. обґрунтовує позицію, що сьогодні конструкція юридичної особи розкривається не тільки в контексті теорії фікції Ф. К. Савіньї, а й інтегрує в собі основні положення теорії інтересу Р. Єрінга, який вважав, що права і обов'язки юридичної особи в дійсності належать тим реальним фізичним особам, які фактично використовують спільне майно і отримують від нього вигоду. Отже, визначаючи сучасний погляд на природу юридичної особи вченим синтезовані положення теорії фікції Ф. К. Савіньї з положенням про сутність людського субстрату в діяльності юридичної особи, які розгорнуті в теорії інтересу Р. Єрінга та отриманий якісно новий теоретичний підхід, що розкриває природу юридичної особи.

В цей час, в рамках розробленої ним "Інтегративної теорії юридичної особи" займається вивченням проблем корпоративного управління.