Кушитські мови

Кушитські мови поширені на території країн Африканського Рогу. Найбільшими мовами є оромо (близько 25 млн носіїв), сомалійська (15 млн, мова сомалійців у Сомалі, Джибуті, Ефіопії, Ємені та Кенії), сідамо (2 млн в Ефіопії), хадія (1,6 млн), камбатта (1,4 млн) та афарська (1,5 млн в Еритреї, Ефіопії та Джибуті).

Існують різні системи класифікації кушитських мов. Нижче наведено традиційну класифікацію, запропоновану Джозефом Грінбергом:

• Центрально-кушитські (агавські) мови
• Східно-кушитські мови, включаючи сомалійську, афарську, сахо, оромо й сідамо
• Південно-кушитські (іраквські) мови
  • Асська мова
• мова беджа (бедаує) — іноді виділяється як особлива гілка афразійських мов

Омотські мови іноді вважаються підгрупою кушитських мов (західно-кушитські мови). Віднесення мови онгота до кушитських мов (як і взагалі до афразійських) є спірним.

Для кушитських мов характерна велика кількість приголосних, більшість мов має не менше п'яти голосних фонем. У деяких мовах, в тому числі, в сомалійській, оромо та блін, існують тональні відмінності.

Для кушитських мов характерна надзвичайно складна іменна та дієслівна морфологія. Деякі кушитські мови мають складну флективно-суфіксальну відмінкову систему — від 3 (сомалі) до 12 (аунг) відмінків.

Порядок слів — SOV (за винятком сомалійської та білін), означення як правило передує означуваному.

Більшість кушитських мов не мають писемності. Латинську графіку використовують мови оромо та сомалійська (з 1977 року).

Ефіопське письмо для мови оромо (з урахуванням 4-х тонів, які мають смислове навантаження) було адаптовано в 1977 році й використовувалося аж до 1991 року. Проте ще 1970 року про перехід на латиницю (Oromiffa) за прикладом сомалійців заявив повстанський Ліберальний фронт Оромо (OLF; Adda Bilisummaa Oromoo).

1956 року Шейх Бакрі Сапа розробив силабарій оромо, що був структурно близьким до ефіопського письма, проте базові знаки та діакритика були винайдені самостійно.

Перші мовознавчі дослідження кушитських мов (короткі словники та граматики мов афар, сомалі, оромо, сахо, бедаує) з'явилися на початку 19 століття. Наприкінці 19 століття Л. Райніш опублікував уже значно детальніші описи цих мов (словники та граматики мов сахо-афар, агавських, каффа, бедаує та сомалійської). К. Лотнер (1860), а потім К. Р. Лепсіус (1880) вирізнили кушитські мови серед інших семіто-хамітських (у сучасній термінології — афразійських мов). Найважливіші описи окремих кушитських мов у першій половині 20 століття належать італійським мовознавцям К. Конті Россіні (мови кемант та сахо), Е. Черуллі (сідамо та джанджеро) та М. Морено (омета, оромо й сідамо).

Після Другої світової війни була опублікована ціла низка досліджень різних кушитських мов, зокрема сомалі (Р. К. Абрагам, К. Белл, М. Морено, Л. Райніш, Е. Черуллі — граматики та словники, Б. Анджеєвський — про тони в дієслівній системі, іменні класи), оромо (Анджеєвський, Грегг), агавська (Ф. Палмер, Р. Гецрон), бедаує (Р. Гадсон), сахо (В. Е. Велмерс, Р. Дж. Гейворд), хадія та алаба (Х. Плазіковські-Браунер), каффа (Флемінг, Е. Черуллі), моча (В. Леслав), могогодо (Дж. X. Грінберг), іракв (В. Вайтлі).

Порівняльно-історичні дослідження кушитських мов зосереджувалися насамперед на таких темах, як зовнішня та внутрішня класифікація, визначення лінгвістичних меж кушитських мов (М. Морено, Дж. Х. Грінберг, А. Н. Такер, М. Браян, Флемінг, Бендер та інші), особливості загальнокушитської морфології (Г. Й. Зассе, Б. Гайне, П. Блек, Г. Гадсон, Д. Коен, Гецрон, А. Заборський, Г. Кастелліно), а також взаємин кушитських мов з семітськими (В. Леслав)[1].

• Кушитські мови на сайті Ethnologue: Cushitic (англ.)
• Т. Л. Ветошкина. Кушитские языки. Лингвистический энциклопедический словарь. М., 1990, с. 249—250 (рос.)
• Кушитські мови на сайті Glottolog 3.0: Subfamily: Cushitic (англ.)