Левитський Микола Григорович

Народився в селі Хрінівка (нині село Іллінецького р-ну на Вінниччині).

Закінчив юридичний факультет Київського університету (1909) і Вищу політичну школу в Берліні (1924, Німецька держава). 1906 вступив до УСДРП, брав участь у революційній роботі серед селянства, працював у профспілках м. Києва. З 1908 служив помічником присяжного повіреного Київської судової палати. 1914—1917 — поручик російської імператорської армії, учасник воєнних дій Першої світової війни.

У квітні 1917 як представник української громади Кубані на Всеукраїнському національному конгресі був обраний до складу Української Центральної Ради. Був головою агітаційно-просвітнього відділу УЦР, членом комісій з розробки статуту автономії України та законодавчих внесень (останню очолював протягом червня 1917 — січня 1918). У травні 1917 Левицький — делегат Першого Українського військового з'їзду. У червні того ж року був кооптований до складу обраного з'їздом Українського генерального військового комітету, завідував його юрисконсульським відділом.

У січні—лютому 1918 брав участь у переговорах про мир із представниками країн Четверного союзу в м. Берест-Литовськ. Разом з іншими делегатами Української Народної Республіки (Олександром Севрюком і Миколою Любинським) він 9 лютого 1918 поставив свій підпис під Брестським мирним договором УНР з державами Четверного союзу. Договором передбачалося, зокрема, налагодження дипломатичних і консульських відносин між сторонами. У березні 1918 він був призначений першим дипломатичним представником УНР у Османській імперії. Відбуваючи до Стамбула, він отримав від УЦР особливе завдання — залагодити можливі непорозуміння між Україною та Османською імперією за право володіти Кримом, який розглядався урядом УНР як складова частина української держави, «в котрій, — писав Левицький, — мусульманському населенню повинні бути забезпечені всі його національні права». Між тим, таких непорозумінь не виникло. Левицький активно приступив до організації посольства, встановлення поштово-телеграфних, економічних, торговельних зв'язків між Османською імперією й УНР.

Проте через місяць нова влада — гетьмана П. Скоропадського — відкликала Левицького з цієї посади. У травні 1918 він за дорученням Законодавчої Ради проголошеної на той час самостійної Кубанської Народної Республіки очолив її делегацію, яка на початку червня провела переговори з гетьманом Скоропадським про приєднання Кубані до України. Того ж місяця був призначений заступником директора департаменту зовнішніх зносин МЗС Української Держави, членом делегації Української Держави на переговорах із представниками РСФРР в Києві. У період правління Директорії УНР Левицький працював у складі дипломатичної місії УНР в Парижі (Третя французька республіка), був учасником Паризької мирної конференції 1919—1920, згодом — заступник дипломатичного представника УНР у Швейцарії (до листопада 1920).

Емігрував до Німеччини, де провадив наукову роботу в галузях економіки і права. Поступово схилився до визнання радянської влади в Україні, у червні 1921 вийшов зі складу Закордонної групи Української соціал-демократичної робітничої партії.

Уже влітку 1922 на радянській роботі — 22 серпня в Празі підписано репатріаційну угоду між урядами УСРР і Болгарського царства. З української сторони текст угоди підписав М. Левицький, з болгарської — С. Дупарінов.

29 серпня 1922 Політбюро ЦК КП(б)У розглянуло доповідну записку Левицького про Харченка та А. Ніковського; ухвалено дати директиву закордонним місіям про необхідність запитувати ЦК про можливість повернення в Україну емігрантів у кожному окремому випадку, причому попередньо таким емігрантам належало робити публічну заяву про каяття в минулій політичній діяльності. У середині листопада 1923 повпредом СРСР у Відні офіційно призначено М. Левитського.

У січні 1925 з дозволу уряду УСРР повернувся в Україну, працював у Харкові на різних посадах у торгово-промислових закладах і Держплані УСРР. У березні 1931 був заарештований, а в лютому 1932 засуджений у сфабрикованій Українського національного центру справі 1930—1932 і засланий до таборів Красноярського краю (нині територія РФ). За наступним вироком військового трибуналу 9 червня 1939 був страчений. Реабілітований у березні 1989.

• Г. В. Стрельський. Левитський Микола Григорович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 6 : Ла — Мі. — С. 83. — 784 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1028-1.
• Д. В. Веденєєв. Левитський Микола Григорович // Енциклопедія сучасної України : у 30 т. / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001­–2020. — ISBN 944-02-3354-X.
• Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради: Біографічний довідник. К., 1998;
• Стрельський Г. В. Українські дипломати доби національно-державного відродження (1917—1920 рр.). К., 2000;
• Вєдєнєєв Д. В. Левицький (Левитський, Лівицький) Микола Григорович. В кн.: Юридична енциклопедія, т. 3. К., 2001.

• Левитський Микола Григорович // Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 5. Біографічна частина: А-М / Відп. ред. М. М. Варварцев. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2014. — с.243-244
• Левицький (Левитський, Лівицький) // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2001. — Т. 3 : К — М. — 792 с. — ISBN 966-7492-03-6.
• Інститут історії України НАН України
• цей день в історії