Митченки

Село Митченки знаходиться приблизно за 15 км на північний схід від центру міста Бахмач та за 7 км від колишньої гетьманської столиці Батурина.[1]. Середня висота населеного пункту - 128 м над рівнем моря. Село знаходиться в зоні помірного помірно-континентального клімату.

Селом протікає річка Митча, ліва притока Сейму.

Біля села знаходиться гідрологічний заказник місцевого значення Митченківське.

Засноване на землях Яреми Вишневецького в часи Речі Посполитої (1636). За іншими даними, вже існувало 1606 року.[2]

На думку історика Олександра Лазаревського - заселене після 1625 р., одночасно з Батурином.

У 1648—1781 роках входило до складу Батуринської сотні Ніжинського полку Гетьманської України.

Село знаходиться на старому Батуринському шляху - дорозі з Батурина до Конотопа.

За описом 1654 р. у селі була дерев'яна церква Покрови Пресвятої Богородиці. Жителів: козаків – 155 й «міщан» – 187.[3]

На початку 18 століття у Митченках були два двори генерального писаря Пилипа Орлика і канцеляриста Григорія Герцика.

До 1709 р. мешканці села платили податок до Батуринської ратуші. Зокрема, селяни сплачували: з коня – 2 гривні, вола – 1 гривню і по 5 четвериків московських вівса, а ремісники («кузнецы и слюсари, плотники и кравци») робили дя міста "усякі свого ремесла роботи".

За універсалом від 2 березня 1709 р. Митченки були надані гетьманом Іваном Скоропадським знатному військовому товаришу Івану Чарнишу. Пізніше, 1718 р., Чарниш виклопотав на Митченки й царську грамоту, підписану державним канцлером Головкіним. Чарниш стає найтяжчим державцем для своїх «підданих», з яких він стягував тяжкі податки, користаючись своїм становищем (особливо після того, як став генеральним суддею).

Після передачі у 1726 р. Батуринської волості Меншикову частина селян с. Митченки також була приписана до цієї волості. Можливо, це були підсусідки з козаків, на яких, як вважали, Чарниш не мав права. Згодом ці селяни були «отписаны были на ея императорское величество».

Іван Чарниш помер у Москві у вигнанні († 1728 р.). Його близькі, а потім далекі нащадки володіли селом до 1769 р.

У 1769 р. Митченки перейшли Івану Степановичу Леонтовичу, а після його смерті володіння Чарниша переходять у спадок рідним братам Леонтовича – полковнику Степану й бунчуковому товаришу Василю, та брату по матері – Фридрикевичу.

У 1796 році запроваджено волосне правління, Митченки увійшли до складу Батуринської волості Конотопського повіту.

У селі Митченки проживали козаки, кріпаки, ремісники, купці, чумаки і 13 єврейських сімей, кожна з яких тримала крамницю. Більшу частину населення в селі становили козаки, а тому Митченки вважалося козацьким селом. Кріпаки працювали до 3-5 днів на тиждень у місцевих поміщиків: Зорницького, Мельника, Константинова, Стефановського, Кирія.

У 1866 році в селі налічувалося 367 дворів, у яких проживало 3175 чоловік, а в 1897 році – 740 дворів з населенням 4649 чоловік.

На прикінці ХІХ століття в селі працювало три церковнопарафіяльні школи при Спасо-Преображенській, Покровській, Варварівській церквах з трирічним навчанням та одна Земська школа з чотирирічним терміном навчання (відкрита в 1864 році після заснування Земств).

Список козаків Ніжинського полку Батуринської сотні села Митченок за реєстром 1732 р.:

1828 — Петро Прокопович заснував у селі першу в Європі Школу бджолярства, яку 1830 року перевів до с. Пальчики. Будинок колишньої школи розібрали 1975 року, але збереглися її детальні креслення.[1]

У 1836—1917 рр. у селі діяв дзвоноливарний завод (один із 25, що працювали в Російській імперії). За цей час у Митченках відлили близько 30—35 дзвонів різних ваг — від 30 до 300 пудів.[1] Один із найвідоміших майстрів — Никифор Антонович Котляр (Котляров).[2][4]

У селі зберігся «гамазин» (зерновий склад), побудований 1805 року. Таких споруд в Україні нині є одиниці.[1]

Котляр Никифор Антонович - колезький реєстратор, церковний староста Покровської Митченської церкви. Уродженець містечка Нових Млинів Сосницького повіту, мешкав у Митченках.

Мав хист до винахідництва й механіки. Майстер-самоучка, що досяг мистецтва лити дзвони в 200 і навіть 300 пудів вагою, лити мідні винокурні котли, труби різних форм і величини, самовари червоної і жовтої міді, робити залізні речі: замки, землеробські знаряддя і різні інструменти. Він відлив до 50 штук дрібновагових і великовагових дзвонів в різні церкви різних повітів Чернігівської губернії, у тому числі кілька - в церкви Полтавської губернії. З них особливо примітний дзвін вагою в 270 пудів, відлитий в Путивльський Печерський монастир.

• Прокопович Петро Іванович (10 липня 1775 — †3 квітня 1850) — видатний український бджоляр, основоположник раціонального бджільництва. У селі збереглася хата, де він народився, та хата на вул. Шкодинці (нині Мельникова), де мешкав П.Прокопович, а згодом його зять і нащадки (теперішній власник — Володимир Михайлович Садівничий). Довгий час зберігалися клуня (згоріла 1946) та стодола (розібрана 1948) П. Прокоповича. У селі досі живе нащадок П.Прокоповича — Костянтин Іванович Корнач.[1]
• Великдан Степан Петрович (1819—1879) — український пасічник, організатор наукового пасічникарства, останній директор Школи пасічників Петра Прокоповича. Симпатик українського руху, кореспондент журналу Пантелеймона Куліша «Основа».
• Білий Микола Андрійович (1871 - ?) - вчитель танців, український громадський діяч у Харбіні (Китай)
• Білоножко Степан Юхимович — генерал-полковник армії СРСР, командувач Туркестанського військового округу СРСР (1969—1978).
• Брайко Петро Овсійович (1919–2018) — полковник армії СРСР, Герой Радянського Союзу, 1934 року закінчив семирічку у рідному селі, 1937 року — Конотопський педагогічний технікум. У 1940 році отримав омріяну військову освіту у Московському прикордонному інституті. Під час війни перебував у партизанському загоні Сидора Артемовича Ковпака. З 1967 року займається літературною діяльністю (повісті «Жінка і смерть», «Увага! Ковпак», «Знайомий почерк», «Портрет комісара»).

Погода в селі