Конотоп

Місто розташоване на північному сході України в межах Придніпровської низовини, у лівобережній частині країни, на межі Полісся й лісостепу, по обидва береги Єзучу в його середній течії. Через 12 км на північ Єзуч впадає в річку Сейм. Містом також протікає річка Липка, а поруч із містом протікає річка Куколка, на річках є декілька великих загат. Площа міста становить 43,78 км².

З фізико-географічного погляду Конотоп належить до Північнополтавської височинної області Лівобережно-Дніпровської лісостепової провінції лісостепової зони[9], геоструктурно Конотоп розташований на північно-східному схилі Дніпровсько-Донецької западини. Поверхня — низовинна лесова рівнина, плоска, пологохвиляста, розтинована прохідними долинами, ярами та балками; складена переважно дніпровською мореною, над- і підморенними водно-льодовиковими піщано-суглинистими утвореннями[10]. Переважають лісостепові борові ландшафти та височинні в поєднанні з лучно-степовими низовинними. Породи палеогену представлені пісками, пісковиками та мергелями. Ґрунти — сірі лісові, опідзолені, чорноземи. Кадастровий бал ґрунтів у середньому становить 64 бали.

Конотоп адміністративно межує із селищем Питомник на північному заході, із селом Раки на північному сході, із селами Підлипне та Привокзальне на півдні, із селом Попівка на заході. Крізь місто пролягають регіональні автомобільні дороги Р60, Р61, територіальні автомобільні дороги Т 1910, Т 1925 і залізниця, станція Конотоп та зупинний пункт Залізобетонний. За 28 км від міста пролягає міжнародний автошлях E101М02 (Київ—Москва) та E381. Відстань до облцентру становить 131 км (автошлях Р61).

Відстань від Конотопу до різних міст (автошляхами)[11]
			Мінськ ~ 610 км Гомель ~ 308 км Батурин ~ 27 км	Москва ~ 694 км Шостка ~ 96 км Кролевець ~ 56 км	Тула ~ 510 км Орел ~ 320 км Глухів ~ 98 км
			Ніжин ~ 120 км Чернігів ~ 196 км Львів ~ 818 км	Роза вітрів	Суми ~ 131 км Курськ ~ 279 км Воронеж ~ 510 км
			Прилуки ~ 154 км Київ ~ 259 км Вінниця ~ 527 км	Дніпро ~ 466 км Запоріжжя ~ 539 км Одеса ~ 750 км	Охтирка ~ 205 км Харків ~ 320 км Донецьк ~ 670 км

Клімат — помірно-континентальний. Зима м'яка, з переважно похмурою погодою та частими відлигами. Морози зазвичай нетріскучі. Середньомісячні температури найхолоднішого місяця (січень) −4,8 °C. Абсолютний мінімум — у січні −32,9 °C. Тривалість безморозного періоду в місті в різні роки сильно змінюється й коливається від 150 до 180 днів. Літо тепле, в окремі роки спекотне та посушливе. Дні з мінливою хмарністю та слабким вітром; ночі ясні та прохолодні. Середньомісячні температури найтеплішого місяця (липень) +20,1 °C. Абсолютний максимум температури зареєстрований у серпні +39 °C. Середньорічна температура +7,4 °C.

Вітри на території міста не відзначаються постійністю характеристик, але спостереження свідчать про певну закономірність у їхньому характері та поширенні. Більшу частину року, з жовтня по квітень, переважають вітри південного, південно-західного та західного напрямків, у теплий період року, з травня по серпень західного та східного напрямків. Середня швидкість вітру за рік 2 м/с. Взимку та в перехідні сезони бувають вітри з підвищеними швидкостями 8—16 м/с. Найбільша швидкість вітру — у березні (2,4 м/с) та взимку (2,3 м/с), найменша — у липні-серпні (1,5 м/с). Найбільші швидкості вітру, зафіксовані з 1899 року — 24—28 м/с. Безвітря бувають частіше влітку, ніж взимку.

Середньорічна кількість опадів — 580 мм, максимум опадів припадає на липень (75 мм), мінімум — на березень (34 мм). Взимку в Конотопі утворюється сніговий покрив, середня висота покриву в лютому 13 см, максимальна — 64 см. Відносна вологість повітря в середньому за рік становить 76 %, мінімальна вона у травні (64 %), максимальна — у листопаді-грудні (86 %). Середньорічна загальна хмарність — 6,5 балів, максимум припадає на грудень (8,1), мінімум — на серпень (5,0).

Будівля Конотопської метеостанції

За вулицею Успенсько-Троїцькою, 104 розташована метеорологічна станція держкомгідромету України «Конотоп», яка була створена 1893 року та є найстарішою діючою метеорологічною станцією Сумщини. На станції ведуться спостереження та реєстрація кліматичних умов міста[12].

У середмісті, між проспектом Миру, вулицями Братів Лузанів, Успенсько-Троїцькою та Шевченка розташований Центральний парк культури та відпочинку. Біля залізничного вокзалу, між вулицями Свободи, Клубною, Євгена Коновальця та Прорізною розташований Парк Свободи (кол. Луначарського), за вулицею Петра Сагайдачного — сквер Сарнавський. На площі Миру знаходиться однойменний сквер. За вулицею Садовою розташований сквер Бориса Олійника; також існують сквер Слави (біля меморіалу Слави), сквер Конотопської битви, сквер воїнів-афганців, сквер авіаторів тощо.

Крім того, у північно-східній частині є дендропарк Конотопського лісгоспу площею 1 га, розташований за вулицею Конотопських партизанів, 97.

Найдавнішими пам'ятками Конотопщини є пам'ятки археології: тимчасові стоянки племен, поселення, кургани, городища від доби неоліту до Київської Русі. Біля села Шаповалівка у 1877—1878 рр. було знайдено кістки мамута та кам'яний ніж, які зберігаються сьогодні у краєзнавчому музеї міста.

Точний рік появи Конотопу й досі невідомий. Низка істориків вважає, що місто існувало ще до ординської навали. Так, конотопський краєзнавець Іван Лисий припускав, що пізніше на місці Конотопу існувало літописне місто Липовицьк, що було центром однойменного князівства. Крім того, археологічні дослідження 1997—1998 років допускають можливість існування тут поселення доби Чернігівського князівства.

Після занепаду Русі землі Конотопщини в XVI столітті опинилися під Великим князівством Литовським, а внаслідок Люблінської унії 1569 року перейшли до володінь польської корони. Постійні військові суперечки та конфлікти між Польщею та Московією за територію України призвели до потреби узгодження кордонів. У жовтні 1634 року в документах уперше згадується Конотоп: польський король Владислав IV Ваза надав землевласнику Миколі Цетисову та його нащадкам у володіння землі під Конотопом, Городищем, Єзучем.

Прикордонні суперечки тривали до 1637 року. Московія наполягала на належності конотопських земель до Путивльського повіту, тому кордон у районі Конотопу не визначився. Поляки за цей час збудували укріплення на злитті двох річок — Єзуча та Конотопки, на місті старого «дитинця», саме на тих землях, що належали путивлянину Микифору Яцині. У 1635 році польський шляхтич Підкова заснував садибу Новоселиця, поблизу якої польський староста побудував фортецю Конотоп.

Перші поселенці Конотопщини — вільні люди, та поступово козацька старшина закріпачувала козаків, відбирала землі та примушувала працювати на себе, з'явилися великі землевласники. 1640 року укріплення за розпорядженням новгород-сіверського старости Олександра Пісочинського перебудовано в доволі міцну фортецю. Вона мала чотирикутну форму, вали й укріплені деревом стіни. Довжина кожної зі стін фортеці становила приблизно 100 сажнів. До фортеці вело троє воріт: київські, путивльські та роменські. На місці, де був замок, досі існують залишки валів.

План Конотопу, кінець XVII — початок XVIII ст.

У роки Хмельниччини 1648—1654 рр. Конотоп стає сотенним містечком. Землями Конотопщини у XVII ст. проїздили українські та московські посольства, їх урочисто зустрічали в Конотопі та найближчих селах. Особливо пожвавились відносини після звернення Богдана Хмельницького до московського царя Олексія Михайловича з пропозицією вступити в боротьбу за польський престол після смерті короля Владислава IV. 2 квітня 1649 року жителі міста вітали московське посольство на чолі з Г. Унковським, яке прибуло в Україну для переговорів з Б. Хмельницьким. За п'ять верст до міста посланців зустріли конотопський сотник та понад 100 козаків з прапорами: «…а у города стояли пешие люди по обе стороны с ружьем, а как вошли в город, и в городе стреляли из пушек».

Унаслідок Білоцерківського договору 1651 року шляхта Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств отримала право повертатись у свої маєтки. Щойно польська шляхта з'явилася біля стін укріплення, конотоп'яни залишили місто і пішли до Путивля, де московська адміністрація надавала втікачам землі для заселення. 1652 року внаслідок перемоги військ Богдана Хмельницького під Батогом Україною прокотилась низка антипольських повстань. Конотоп'яни теж піднялися на боротьбу, вигнавши шляхту з міста. З цими подіями пов'язане так зване «конотопське диво», описане Архієпископом Чернігівським і Ніжинським Філаретом (Гумілевським). Згідно з переказами, після вигнання польського гарнізону у фортеці залишався жити староста Сосновський з дружиною та п'ятьма дітьми. Повсталі конотоп'яни звинуватили старосту у зраді та вбили його разом із родиною, а тіла повкидали в колодязь, де вони пролежали три місяці. На свято Воздвиження Хреста Господнього вода в колодязі раптово піднялась на 20 метрів і піднесла тіла вбитих зовсім без ознак тління. Лише після того, як родину поховали неподалік колодязя за християнським звичаєм, вода пішла донизу.

Після укладення Гадяцької угоди гетьманом Іваном Виговським московський цар Олексій, аби не втратити Україну, посилає армію під командуванням князя Г. Ромодановського, а пізніше ще одну армію — О. М. Трубецького. Розпочинається московсько-українська війна 1658—1659.

21 квітня 1659 року розпочалася облога Конотопу, у якому оборонялись козаки на чолі з полковником Г. Гуляницьким. 27 червня 1659 року на допомогу містові прийшов гетьман Іван Виговський з військом, а 28 червня відбулася славнозвісна Конотопська битва, у якій українське козацьке військо вщент розгромило армію московитів. Заболочена місцевість поставила московитську кінноту й артилерію в складне становище. Два тилові удари: один завдали ординці із засідки в урочищі Пуста Торговиця, другий — І. Виговський з козаками в районі нинішнього села Шаповалівка, вирішили долю битви. За короткий час полягло 20—30 тисяч московитських воїнів, до рук переможців потрапило безліч трофеїв, зокрема великий прапор війська. Поразка змусила Трубецького зняти облогу Конотопу та відступити до Московщини.

У січні 1664 року польська армія короля Яна II Казимира захопила та розорила Конотоп. На той момент містечко було обнесене земляним валом і поділене на три частини: «велике місто», «мале місто» і панський двір. У «великому місті» проживало бідне населення; у середині цього «міста» було розташовано «мале місто», де мешкали заможні козаки. У центрі «малого міста» були двори сотенної старшини. Населення становило 2 800 козаків і міщан, які займалися землеробством і торгівлею.

Собор Різдва Богородиці (1732—1739 рр.) — колись найголовніша пам'ятка міста

Основною галуззю сільського господарства місцевих селян було землеробство, сіяли пшеницю, жито, гречку, овес і просо. Козацька старшина, заможні козаки та міщани займались борошномельним промислом. На річці Конотопка було дві греблі, де діяло 2 водяні млини. 17 червня 1672 року в селі Козацьке відбулась козацька рада, яка обрала гетьманом Лівобережної України генерального суддю Івана Самойловича. Було прийнято та підписано договірні умови — «Конотопські статті». З цього часу на конотопські землі почали переселятися вихідці з Правобережної України: Кандиби, Лизогуби, Радичі, Харевичі. Коли 1674 року встановився поштовий зв'язок Лівобережної України з Москвою, через Конотопщину пройшов поштовий тракт Москва—Путивль—Київ.

Протягом Північної війни 1700—1721 років російські війська під проводом О. Меншикова 2 листопада 1708 року знищили Батурин. Конотоп готувався до оборони від шведів. 16 листопада 1708 року козаки Великого та Малого Самборів разом з конотопською сотнею розбили поблизу Конотопу шведський загін генерала Лінрота, ад'ютанта Карла XII. У 1711 році Конотопська сотня налічувала 701 двір і мала 4 курені. За часів гетьмана Кирила Розумовського Конотоп належав до рангових маєтностей генерального обозного Кочубея. За даними ревізії 1751 року у Ніжинському полку, до якого входила і Конотопська сотня, було 2 928 дворів виборних козаків та 5 977 дворів помічників. За описом 1765—1769 років у Конотопській сотні було 58 сіл та хуторів, у Попівській — 17. Населення Конотопу становило 3 100 жителів.

1751 року згідно з універсалом гетьмана Кирила Розумовського Конотоп на 30 років стає особистою власністю генерального обозного Кочубея. У 80-х роках XVIII ст. Конотопщиною прокотилася хвиля селянських повстань, тут діяв загін під проводом Семена Гаркуші.

Протягом багаторічної історії Конотопщини її межі багаторазово змінювалися внаслідок адміністративних реформ. 1781 року за наказом Катерини II були створені намісництва. Спочатку Конотопщина увійшла до складу Новгород-Сіверського намісництва, а 1791 року — до Чернігівської губернії. Населення міста тоді становило 4 930 осіб. У червні 1782 року з'явився план Конотопу і був затверджений герб міста: на червоному французькому геральдичному щиті зображено золотий козацький хрест, під ним срібний півмісяць, над хрестом — шестикутна зірка. Управління містом здійснювали міська дума і магістрат, де всі посади були виборними, але фактично належали міській козацькій верхівці. Наприкінці XVIII ст. в місті був кам'яний собор, п'ять церков; також 1 614 будинків, 55 торгових лавок, 2 притулки. При кожній церкві діяла парафіяльна школа.

1803 року імператор Олександр І затвердив проєкт перепланування міста, який охоплював майже всю територію з передмістям. У проєкті пропонувалося розбити нові вулиці на квартали, відповідно старі вулиці мали бути випрямлені. Центр міста повинен був розміщуватися на території «городка», тобто там, де була фортеця. Через нього проходили вулиці, що виходили на шляхи до Ромен, Батурина, Глухова та Путивля. Проєкт перепланування 1803 року був виконаний частково.

1783 року українські козацькі полки було реорганізовано в регулярні полки на зразок російської армії. Під час війни 1812 року на Конотопщині створюються загони народних ополченців. Уже 20 серпня перший загін конотопських ополченців під командуванням штабс-капітана Черниша направився в Новозибків для з'єднання з російською армією. Для боротьби з інтервентами створювались і козацькі полки. Понад дві тисячі козаків і селян повіту брали участь у боротьбі проти французів.

Генерал-майор, командувач артилерії 6-го піхотного корпусу Василь Костенецький за відвагу, проявлену в Бородінському бою, був нагороджений орденом Георгія III ступеня і позолоченою шпагою з написом «За хоробрість». У міському краєзнавчому музеї досі зберігається бойовий прапор ополчення 1812 року.

У середині XIX ст. населення міста зросло до 9 тисяч чоловік. Справами міста відали Міська дума і ратуша. Існували Сирітський та словесний суди, Міське депутатське зібрання та квартирна комісія. Після скасування кріпацтва 1861 року розпочинається бурхливий розвиток капіталізму, триває будівництво залізниць. Протягом 1868—1870 рр. була збудована Курсько-Київська залізниця, яка пройшла через Конотоп. Рух через місто було відкрито 17 грудня 1868 року. Цього ж року було збудовано залізничний вокзал, депо, головні залізничні майстерні. Тоді ж прокладено залізницю «Ворожба—Конотоп», яка з'єднала села Конотопського повіту з містом. 1875 року розпочалося будівництво лінії від Конотопу до Москви. У 1890-х стає до ладу залізниця «Москва—Брянськ—Конотоп». Конотоп стає важливою вузловою станцією на лінії Московсько-Воронезько-Київської залізниці.

Особливо Конотоп почав розбудовуватися після того, як через нього пройшла залізниця. Розширювалося новими забудовами залізничне містечко, зводились школи, магазини, лікарня.

1862 року внаслідок великої пожежі у Конотопі згоріло понад 300 дерев'яних будівель, а сума збитків перевищила 200 тисяч карбованців[13]. Ця подія дала поштовх прискоренню розбудови міста. Для подолання неписьменності працювали церковно-парафіяльні школи, 1890 року було відкрито залізничне училище, 1898 року почала працювати жіноча гімназія. Через чотири роки міське двокласне училище реорганізували у чотирикласне, а 1905 року почало свою роботу комерційне училище. З 1870 року в Конотопі проходили з'їзди вчителів Чернігівської губернії. Загалом початок XX століття у місті пожвавився бурхливим культурним життям: влітку в міському парку працював театр, 1900 року з ініціативи історика та земського діяча О. Лазаревського був створений міський музей та архів при Конотопському земстві, а 1901 року почала діяти бібліотека та народний будинок тверезості.

На початку XX ст. Конотоп стає одним з важливих промислових центрів Лівобережної України. Важкі умови праці, жорстока експлуатація робітників, низькі соціальні умови життя обурювали працівників. Так, 1899 року робітники головних залізничних майстерень організували виступ на захист своїх соціальних прав, у якому взяли участь понад 600 осіб. 1900 року виникла перша соціал-демократична група, представники якої займались пропагандистською роботою серед робітників залізничних майстерень. Вони привозили з Києва, Курська, Харкова листівки, прокламації й літературу.

Розвиток промисловості сприяв і зростанню кількості населення міста, яке 1904 року сягнуло 19 404 осіб. Збільшилася й кількість будівель (до 2090 одиниць), 55 з яких були мурованими. На той час містом керувала Міська управа, до якої входили поліційна та пожежна команди, лікарня на 40 ліжок, 2 аптеки, 4 фельдшери, 1 ветеринарна частина, 5 ветеринарів, міська лазня і друкарня. З 1891 року в Конотопі розпочалося брукування вулиць камінням на земські кошти.

У 1904 році в Конотопі євреї становили 32 відсотки населення[14]. Станом на 1925 рік у Конотопі мешкало 6266 євреїв. Згідно з урядовими постановами, десятки єврейських сімей 1925 р. переселилися на південь, а 1929 року — в Біробіджан.

Водогінна вежа, споруджена протягом 1928—1929 рр. за проєктом Володимира Шухова

У роки революції (1905—1907) залізничники Конотопу та жителі повіту брали активну участь у революційних подіях. Після проголошення загального страйку в Москві 7 грудня 1905 року залізничники Конотопу підтримали його, блокуючи проїзд поїздів через станцію Конотоп. Після введення імперських військ залізничники міста активізували свої дії.

Перша світова війна лягла тягарем на плечі жителів Конотопщини. На фронт було мобілізовано майже половину дорослого чоловічого населення, а під час Української революції (1917—1921 рр). регіон стає ареною бойових дій військ Центральної Ради, Червоної армії, Денікіна, австро-німецьких військ. На початку 1918 року на Конотопському залізничному вузлі несли службу перша козацька піша стрілецька дивізія («сірожупанники») з полонених українців російської армії та полк ім. Дорошенка (1 200 багнетів) на чолі з курінним В. Пелещуком.

У 1921—1923 рр. у Конотопі діяло 100 дрібних підприємств легкої, харчової, будівельної промисловості; 8 шкіряних заводів; механічний, миловарний, пивоварний заводи; 2 друкарні, 2 кондитерські фабрики тощо.

1923 року місто стає центром двох новоутворених адміністративно-територіальних одиниць: Конотопського району та Конотопської округи, до складу якої входило 15 районів з населенням до 600 тисяч чоловік. Населення міста тоді становило 29 тисяч жителів.

1932 року з утворенням перших п'ятьох областей УСРР Конотоп увійшов до складу Київської області, пізніше з 1932 до 1939 року місто було підпорядковано Чернігівській області, а після створення Сумської області в січні 1939 увійшло до її складу як райцентр обласного підпорядкування.

Під час організованого радянською владою Голодомору 1932—1933 років помер щонайменше 2471 житель міста[15]. З церков Конотопщини було вилучено декілька пудів золотих і срібних прикрас і церковних речей на допомогу голодуючим.

Під час сталінських репресій 1930-х років постраждали десятки конотоп'ян і жителів навколишніх сіл. Найвідомішими жертвами з них були поети П. Коломієць і В. Басок, письменник О. Соколовський та історик-краєзнавець В. Резніков, автор багатьох історико-краєзнавчих нарисів і книг з історії Лівобережної України та Конотопщини.

1939 року в Конотопі проживало вже 50 тисяч населення. У 1939–40 рр. місто обласного підпорядкування[16]

Через 79 днів після початку німецько-радянської війни 9 вересня 1941 року Конотоп був зайнятий німецькими військами. До того часу обладнання з промислових підприємств «Червоний металіст» та КПВРЗ евакуювали на схід. Надалі в Конотопському районі було встановлено військове управління, що здійснювалося місцевою комендатурою. Протягом німецької окупації загинуло понад 3 800 осіб, 30 тисяч військовополонених та мирних мешканців Конотопу були розстріляні.

Жителі Конотопу брали участь у Другій світовій війні. Наприкінці серпня 1941 був створений Конотопський партизанський загін, який згодом приєднався до Путивльського загону під командуванням Ковпака і ввійшов до складу Сумського партизанського з'єднання.

16 серпня 1943 року Ставка ВГК уточнила завдання військам Центрального фронту, яким слід «наступать в общем направлении на Севск, Хутор-Михайловский и… в дальнейшем развивать наступление в общем направлении на Конотоп»[17].

Вхід до меморіалу слави з боку міської гімназії

Місто захопили війська Центрального фронту Червоної армії під командуванням генерала Костянтина Рокоссовського під час Чернігівсько-Прип'ятської операції. Особливо відзначилася 60-а армія генерала Черняхівського І. Д. На Конотопському напрямку запеклі бої вів 77-й стрілецький корпус генерал-майора Козлова Петра Михайловича, до складу якого входили: 143-а стрілецька дивізія полковника Лукіна Дмитра Івановича, 132-а стрілецька дивізія генерал-майора Шкрильова Тимофія Калиновича, 280-а стрілецька дивізія генерал-майора Голосова Дмитро Миколайовича, 65-й гвардійський мінометний полк майора Павлова М. О. Їх підтримувала 221-а бомбардувальна авіаційна дивізія полковника Бузильова; з вищезазначеними підрозділами взаємодіяли: 226-а стрілецька дивізія, 248-а курсантська стрілецька бригада, 108-а танкова бригада та 4-а повітряно-десантна дивізія. У ніч з 5 на 6 вересня 1943 року передові частини РСЧА вступили до міста з боку Загребелля і Сарнавщини, просуваючись до центру міста, звідти на світанку 6 вересня до станції Конотоп, придушуючи на своєму шляху залишки німців в районах хлібзаводу та залізничного переїзду. О 16:30 цього дня радянські війська повністю зайняли місто.

З фронту не повернулось понад 15 тисяч чоловік. 14 конотоп'ян було нагороджено званням Героя Радянського Союзу. За визволення Конотопщини 65-му гвардійському мінометному полку, 143-й та 280-й стрілецьким дивізіям було надано звання «Конотопських». Звання Героя Радянського Союзу присвоєно уродженцям міста Ю. Г. Цитовському, С. Ф. Проценку. М. Л. Краснянський нагороджений звання Героя Соціалістичної Праці; їхніми іменами назвали площі, вулиці та школи міста.

Після звільнення міста та району у вересні 1943 року розпочалася відбудова народного господарства та будівництво. Спочатку був відновлений залізничний рух у напрямку Бахмача. До кінця 1943 року закінчилась відбудова першої черги паровозного депо, міської електростанції, відновив свою роботу завод «Червоний металіст», хлібозавод. У грудні 1949 року в місті шляхом народного будівництва пущений трамвай, чотири роки потому (1953) замість зруйнованого збудований новий залізничний вокзал. Будинок культури заводу «Червоний металіст» відкрито 1954 року. Протягом усього десятиріччя докладалися зусилля з увічнення пам'яті загиблих воїнів німецько-радянської війни. У 1955—1956 рр. останки колишніх воїнів перенесли до братських могил. 1967 року відкритий Конотопський міський меморіальний комплекс Великої Вітчизняної війни та побудована Конотопська дитяча залізниця, яка, втім, у 70-х роках була розібрана та вивезена з міста та згодом не відновлювалась. 1972 року почав працювати завод з виробництва поршнів, а 1973 року — арматурний завод[18]. 1974 року збудовані корпус технікуму транспортного будівництва та Будинок культури КВРЗ. 1977 року перші студенти розпочали навчання в новому комплексі Індустріально-педагогічного технікуму.

Наявний вигляд міста сформувався внаслідок повоєнної забудови та будівництва в 70—80 роках XX сторіччя.

2008 року було облаштовано та урочисто відкрито Конотопський бульвар у середмісті разом із декоративною скульптурою коня, що є неофіційним символом міста. 6 вересня 2008 року відбулося урочисте відкриття першої експозиції Музею авіації Конотопу, яка представлена гелікоптерами: Мі-2, Мі-8Т, Мі-24А, Мі-24В, велетень Мі-6АЯ та літак Л-39.

Примітка: Складено за узагальненими даними переписів населення з 1897 року[19], статистичних збірників «Чисельність наявного населення України» за 2001—2018 роки.

Щільність населення станом на 2021 рік — 1 937 осіб на кв. км. За даними статистичного збірника «Чисельність наявного населення України» 2018 року частка людей пенсійного віку серед населення міста становить близько 23,4 %; співвідношення населення чоловічої та жіночої статі становить 46/54[20].

Вознесенська церква (1824—1846 рр.)

У Конотопі на обліку перебуває 11 пам'яток архітектури і 25 пам'яток історії.

На території міста розташовані Вознесенський собор УПЦ МП — унікальна дерев'яна споруда Свято-Миколаївської церкви УПЦ МП. Обидві пам'ятки були створені в XIX сторіччі.

17 вересня 2005 єпископ Станіслав Падевський освятив костел Фатимської Божої Матері — єдиний католицький храм у місті[22].

25 вересня 2011 року Патріарх Філарет освятив новозбудований Собор Різдва Пресвятої Богородиці[23], що 2018 року перейшов до Православної церкви України.

Пам'ятний знак Конотопської битви

У Конотопі встановлено багато пам'ятників, присвячених постатям, які пов'язані з історією та культурою міста та України; крім того, у місті також присутні меморіальні пам'ятники на честь пам'яті загиблих людей у війнах, геноцидах і катастрофах. Варто зазначити, що протягом 2014—2016 рр. внаслідок перебігу декомунізації в Україні пам'ятники всім радянським політичним діячам, зокрема й конотопського походження, були демонтовані.

У місті зведено два пам'ятники Тарасові Шевченку: 1939 року біля школи № 2 встановили перший, а 1993 року на проспекті Миру, у середмісті, відкритий більший пам'ятник Кобзареві. У місті наявні пам'ятники російському поетові О. С. Пушкіну та художникові К. С. Малевичу.

1992 року встановлено погруддя бойового генерала М. І. Драгомирову в парку його колишньої садиби (нині — музей-садиба генерала Драгомирова). 2016 року на розі вулиць Лазаревського та Генерала Тхора встановлене погруддя полководця Г. Гуляницького, що очолював оборону міста протягом Конотопської битви.

На проспекті Червоної Калини в 1989 році встановлені меморіальні плити на честь воїнів Конотопщини, які загинули в афганській війні, а 2004 року — пам'ятний знак чорнобильцям. На проспекті також розташований меморіал жертв Голодомору.

На площі Конотопських дивізій височіє стела, відкрита 6 вересня 2003 року до 70-річчя вигнання Вермахту з міста, присвячена радянським 143-й стрілецькій дивізії, 280-й стрілецькій дивізії та 65-му гвардійському мінометному полку, що брали участь у взятті Конотопу.

На південному виїзді з міста у вигляді пам'ятника стоїть трактор У-2, встановлений 1986 року. 2004 року поруч із трамвайним депо відкритий пам'ятник Конотопському трамваю, що являє собою справжній вагон КТМ-55.

6 вересня 2008 року у центрі міста, на Конотопському бульварі, відкритий пам'ятник Коню. 2 липня 2013 року вандали зірвали коня з постаменту, лишивши скульптуру у розтрощеному стані лежати поруч[24], проте 6 вересня того ж року пам'ятник було відновлено[25]. Крім того, 2008 року також відбулося урочисте відкриття першої експозиції міського музею авіації.

11 липня 2015 року з нагоди 356-ї річниці Конотопської битви на місці, де колись проходив мур Конотопської фортеці, встановлений пам'ятний знак. У відкритті взяли участь декілька тисяч жителів міста, керівники області, народні депутати; представники духівництва, партій націоналістичного спрямування, козацьких організацій; волонтери[26].

1 січня 2020 року міський голова Івано-Франківська Руслан Марцінків запропонував мерові Конотопу Артему Семеніхіну встановити у 2020 році найсхідніший в Україні (за 40 км від кордону з Росією) пам'ятник Степану Бандері у Конотопі[27].

• Фестивалі і народні гуляння з приводу річниці Конотопської битви 1659 року — святкування тривають кілька днів. У програмі: виступи артистів, майстер-класи, святкова торгівля. Пригощають салом, влаштовують велораллі, іноді навіть привозять виставки автомобілів та військової техніки.
• Суничний фестиваль — проходить у червні в селі Малий Самбір. 2018 року до фестивалю приготували 44-метровий суничний пиріг, який потрапив до книги рекордів України. У програмі: концерти, виставки, ярмарком і перегони свиней.
• Фестиваль танцювальних колективів імені Віри Бондаренко — збирає до тисячі танцівників з усіх куточків країни.
• «День вуличної музики» — музичний фестиваль збирає музикантів, які грають просто неба. Серед виконавців — представники класичної музики, року, фанку, альтернативної музики та акустичної.[28]

Для занять спортом у Конотопі діють два стадіони, 22 спортивні зали, басейн, стрілецький тир, чотири футбольні поля, 32 спортивні майданчики, функціонують чотири тренажерні зали.

У місті діють спортивні федерації футболу, волейболу, баскетболу, боксу, муай-тай, греко-римської боротьби, карате, тхеквондо, пауерліфтингу, стендової стрільби, картингу, мотокросу, велосипедного спорту та шахів. Крім того, у місті розвинутий аматорський паркур[29].

У місті працюють дві дитячо-юнацькі спортивні школи, де навчається понад 1500 дітей різного віку. Найвідоміша футбольна команда міста — «Шахтар».

На території міста в межах радіочастот FM-діапазону своє мовлення проводять 7 всеукраїнських і регіональних радіостанцій[32]: Радіо «НВ» (100.7 MHz), Хіт FM (101.1 MHz), Перше Конотопське Радіо (103.9 MHz), Українське радіо. Перший канал (104.6 MHz), Слобода FM (104.6 MHz), Експрес Радіо (106.2 MHz), Радіо Релакс (107.2 MHz).

Трамвай K-1 на вулицях міста

Основними видами міського громадського транспорту в Конотопі є трамвай і маршрутні таксі. У місті діють три трамвайні маршрути та близько 20 маршрутів маршрутного таксі. Трамвайні перевезення забезпечує КП «Конотопське трамвайне управління», що підпорядковане місту. Вартість одноразового проїзду становить 5,50 ₴. Перевезення пасажирів на всіх маршрутах таксі забезпечують приватні перевізники[33].

18 січня 2017 року власники маршрутних таксі повідомили владу міста про необхідність підняття плати за проїзд з 3 до 6 ₴ і попередили про страйк 21 січня. Зазначеного дня маршрутні таксі не вийшли на рейси, натомість трамваї за ініціативи міської влади діяли в посиленому режимі. 23 січня біля будівлі міської ради відбулися два мітинги: один — водіїв маршрутних таксі, інший — противників підвищення тарифів. Того ж дня мер Артем Семеніхін розірвав усі договори з перевізниками. 24 січня мерія розпочала укладати нові договори за умов плати за проїзд 2,50 ₴[34][35]. Станом на грудень 2018 року проїзд маршрутними таксі міста коштував 5,50 ₴[36].

У місті діє автовокзал, який є центром міжміського та приміського автобусного сполучення. Звідти курсують автобуси у навколишні села та міста (Кролевець, Бахмач, Шостка, Ромни, Суми, Чернігів, Полтава, Харків)[37].

Залізничний вокзал станції «Конотоп»

Залізничний рух через місто розпочався 1868 року, тоді ж були побудовані перший вокзал і головні залізничні майстерні. Нині Конотоп (код станції: 327400) — головна станція Конотопської дирекції Південно-Західної залізниці, має міжміський і приміський вокзали.

Конотоп — важливий залізничний вузол, що забезпечує вантажні та пасажирські перевезення в семи напрямках: Московському, Київському, Харківському, Гомельському, Курському, Полтавському, Вітебському. Залізничні шляхи мають три напрями: на Бахмач, Хутір-Михайлівський і Ворожбу.

Крім головної станції у місті також існує зупинний пункт Залізобетонний.

Сьогодні в Конотопі існує понад 400 вулиць, провулків, проспектів, площ. Основними транспортними магістралями міста є проспект Миру, проспект Червоної Калини, вулиця Успенсько-Троїцька, вулиця Братів Лузанів, вулиця Клубна, вулиця Генерала Тхора, вулиця Богдана Хмельницького, вулиця Вирівська.

Школа № 2, Конотоп, вул. Виконкомівська, 12

• Конотопська гімназія
• Конотопська спеціалізована школа II—III ступенів № 2
• Конотопська спеціалізована школа I—III ступенів № 3
• Конотопська загальноосвітня школа I—III ступенів № 5
• Конотопська загальноосвітня школа I—III ступенів № 7 імені Григорія Гуляницького
• Конотопська спеціалізована школа I—III ступенів № 9
• Конотопська загальноосвітня школа I—III ступенів № 10
• Конотопська загальноосвітня школа I—III ступенів № 11
• Конотопська спеціалізована школа I—III ступенів № 12
• Конотопська спеціалізована школа I—III ступенів № 13
• Конотопська загальноосвітня школа II—III ступенів № 14
• Конотопський Центр дитячо-юнацької творчості

У Конотопі функціонують 6 закладів вищої освіти та 3 заклади професійно-технічної освіти. Три заклади вищої освіти міста мають III—IV рівень акредитації, забезпечуючи підготовку за рівнями бакалавра, магістра та нижчими; усі інші — I чи II рівня акредитації — здійснюють підготовку за освітньо-кваліфікаційним рівнем молодший бакалавр.

У місті існують такі виші: Конотопський інститут СумДУ, у складі якого також діє політехнічний технікум; Конотопський індустріально-педагогічний фаховий коледж СумДУ; медичне училище; також приватні філії МАУП і Європейського університету.

Конотоп не має власного університету, хоча університети функціонують у деяких менш населених містах України. Відсутність університету в місті стимулює відтік молодого населення та негативно впливає на морально-інтелектуальну сферу міста. З цього приводу була створена інтернет-петиція до Конотопської міської ради із закликом утворити в Конотопі міський університет[38].

• Айзенштат Григорій Ізраїльович (1939—2010) — громадський діяч, редактор газети «Лебн», почесний громадянин міста[39].
• Андрос Євгеній Іванович (1950—2019) — кандидат філософських наук, завідувач відділу філософської антропології Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України, батько письменника та еко-активіста Андроса Олега Євгенійовича, психолога Андроса Мирослава Євгенійовича.
• Анцибор Марина Миколаївна (нар. 1987) — українська лижниця, майстер спорту.
• Безпалий Гнат Іванович (1887—?) — член Української Центральної Ради.
• Бернард Менінський (уродж. Менушкін) (1891—1950) — британський художник єврейського походження.
• Бородиня Іван та Бородиня Гаврило — брати, засновники українського громадського життя в Китаї на терені Маньчжурії на початку XX ст.
• Братусь Сергій Микитович (1904—1997) — вчений-юрист, доктор юридичних наук.
• Волонтирець Дмитро Миколайович (1979—2019) — український військовик, молодший сержант, учасник російсько-української війни.
• Горовий Руслан Володимирович (нар. 1976) — український журналіст, автор відомого проєкту «Служба розшуку дітей», Заслужений журналіст України, режисер короткометражного та документального кіно, письменник.
• Довгий Іван Григорович (1889—1937) — член Української Центральної Ради.
• Ісраель Бар-Єхуда (1895—1965) — ізраїльський політичний і державний діяч, міністр внутрішніх справ Ізраїлю, міністр транспорту Ізраїлю.
• Йоффе Семен Ісайович (1909—1991) — художник театру.
• Качура Олександр Анатолійович (нар. 1990) — український адвокат, народний депутат України IX скликання від «Слуги народу».
• Коваленко Георгій Іванович (нар. 1968) — священнослужитель Православної церкви України, колишній голова Синодального інформаційно-просвітницького відділу УПЦ МП.
• Кривич Андрій Андрійович (1999—2018) — боєць-доброволець тактичної групи «Сапсан» ДУК «Правий Сектор», учасник російсько-української війни; почесний громадянин міста (посмертно).
• Курносов Юрій Олексійович (1924—1996) — український історик, доктор історичних наук, професор.
• Майданова Марина Сергіївна (нар. 1982) — українська легкотлетка.
• Маміашвілі Михайло Геразійович (нар. 1963) — Олімпійський чемпіон 1988 року, Заслужений майстер спорту СРСР (1988), Заслужений тренер СРСР (1992), почесний громадянин міста.
• Набока Іван Лукич (1894—?) — український військовий діяч, сотник Армії УНР. Лицар Залізного хреста УНР та Хреста Симона Петлюри.
• Ничвидюк Валентин Миколайович (1989—2017) — старший лейтенант Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
• Овдієнко Іван Родіонович (1888—1951) — український актор і співак (ліричний тенор), театральний діяч, заслужений артист УРСР.
• Острянський Микола Максимович (1867—1941) — генеральний хорунжий Армії Української Держави.
• Парпура Максим Йосипович (1763—1828) — український громадський діяч, видавець і меценат, відомий передусім як перший видавець поеми «Енеїда» І. П. Котляревського.
• Петраш Ніколо (нар. 1975) — український композитор та співак, автор багатьох відомих пісень українською та російською мовами.
• Півень Олександр Сергійович (1987—2016) — старший солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни.
• Піскун Іван Романович (1910—1990) — український театрознавець, театральний критик.
• Пономарьов Степан Іванович (1828—1913) — бібліограф, член-кореспондент Петербурзької академії наук, редактор першого повного зібрання творів М. Некрасова.
• Приміський Ігор Пилипович (нар. 1950) — український кінооператор.
• Радченко Сергій Іванович (1880—1942) — український медик, гігієніст.
• Різниченко Василь Федорович (1892—1938) — український історик.
• Романчук Сергій Павлович (нар. 1944) — український географ-геоеколог, кандидат географічних наук, доцент Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
• Сасим Олександр Іванович (1925—2012) — радянський та український лікар-хірург.
• Соколовський Олександр Олександрович (1896—1938) — український письменник-романіст.
• Сомко Надія Дмитрівна (1916—1989) — українська художниця.
• Стерлін Олександр Еммануїлович (1899—1982) — радянський авіаконструктор.
• Сур Євген Георгійович (нар. 1958) — російський доларовий мультимільйонер; відомий будівельник, бізнесмен та меценат; почесний громадянин міста.
• Сусло Михайло Миколайович (1991—2015) — солдат Збройних сил України, учасник російсько-української війни; почесний громадянин міста (посмертно).
• Ярешко Сергій Павлович (нар. 1960) — український художник-живописець, член Спілки художників України (1995).

Вихідцем з Конотопу був Михайло Драгомиров (1830—1905) — письменник, публіцист, військовий діяч, герой російсько-турецької війни 1877—1878, до якого декілька разів приїздив художник Ілля Рєпін і написав з нього отамана Сірка на картині «Запорожці пишуть листа турецькому султану».

Конотоп'янином був відомий діяч культури і просвіти, перекладач, професор Харківського університету Максим Парпура (1763—1828). 1798 року він видав у Санкт-Петербурзі за свої кошти «Енеїду» Івана Котляревського; цікаво, що за публікацію без дозволу Парпура був підданий критиці самого автора цього твору.

У Конотопі розпочався професійний творчий шлях українського художника-авангардиста, теоретика мистецтва, педагога Казимира Малевича (1879—1935): тут він продав свою першу картину «Місячна ніч»[40]. Сім'я Малевичів жила в місті у 1894—1895 роках. Митець є одним із засновників нових напрямків абстрактного мистецтва — супрематизму та кубофутуризму. Він згадує Конотоп як місто, де було багато товстих торговок салом і часником:

О славне місто Конотоп! Воно всеньке лисніло від сала. На базарах і біля станцій довгими рядовицями сиділи за столиками тітки, котрі називалися сальницями, від них пахло часником. На столиках було навалено купи найрізноманітнішого сала, вудженого і невудженого, з смачною шкіркою, лежали крильцями ковбаски, я ламав їх на шматки і їв, як їли на базарах люди. Я зростав серед цього українського сала і часнику в Конотопі. Оригінальний текст (рос.) О, славный город Конотоп! Он весь лоснился от сала. На базарах длинными рядами сидели за столиками тетки, которые назывались сальныцями, от них пахло чесноком. На столиках были навалены горы самого разнообразного сала. Копченого и некопченого, с вкусной корочкой. Лежали кольцами, колбасы, я отламывал куски и ел, как ели на базаре все люди. Я вырос в Конотопе среди сала и чеснока.

Із Конотопом пов'язані життя та діяльність українського історика Олександра Лазаревського (1834—1902), автора близько 450 праць з історії України другої половини XVII—XVIII століть.

Протягом десяти років тут жив і працював білоруський поет-демократ Францішек Богушевич (1840—1900).

Учителем рисування працював Олександр Емілійович Гофман (1861—1939) — художник і педагог.

Із містом пов'язана вся трудова та творча діяльність заслуженого працівника культури України Григорія Костеля (1947—2016). 1967 року він почав працювати на посаді директора Конотопського районного будинку культури, а протягом 1978—2004 рр. очолював Конотопський народний театр.

У Конотопі живе та працює український письменник, художник, журналіст, член НСПУ Іван Пилипович Корнющенко (нар. 1936).

Крім того, у Конотопі бували письменники Тарас Шевченко, Микола Гоголь, Михайло Коцюбинський, Ганна Барвінок, композитор Петро Чайковський.

• Стрілець Світлана Петрівна — учителька Конотопської спеціалізованої школи № 12, заслужений вчитель України[41].
• Товкач Валентина Михайлівна — завідувачка Конотопського дошкільного навчального закладу (ясел-садка) № 1 «Орлятко», заслужений працівник освіти України[41].

• В. О. Борошнєв. Конотоп. Сторінки минулого. — Конотоп, 2001. — 135 с.
• Конотоп на перехресті шляхів. Збірник історико-краєзнавчих нарисів. У 3-х книгах. Книга 1. Ш. М. Акічев, М. М. Ганзя, О. В. Євтушенко та інші / За заг. ред. В. К. Шейка. — Київ: ВД «Фолігрант», 2012. — 128.: іл.
• На берегах Єзуча. Від найдавніших часів до XVII ст. : [нариси давньої історії м. Конотоп Сум. обл.] / Євтушенко О. В. — Харків: Мачулін Л. І., 2017. — 42 с. : іл., портр. — Бібліогр.: с. 42 (11 назв). — ISBN 978-617-7364-86-2