Недбайло Петро Омелянович

Народився 12 липня (29 червня) 1907 року в селі Ново-Новицьке Чернігівщині (тепер Клинцовський район Брянської області).

У 1930 році закінчив Харківський юридичний інститут. Працював в цьому вузі: аспірант (у професора В.І. Сливицького), викладач кафедри теорії держави та права.

З 1940 року — завідувач кафедри, декан юридичного факультету Львівського університету.

В роки радянсько-німецької війни — заступник начальника відділу Головної прокуратури Радянської армії.

У 1946 році повернувся до викладацької роботи — завідував кафедрою Львівського університету.

З 1959 — завідувач кафедри теорії держави і права юридичного факультету Київського університету, був ректором Київського університету правових знань.

У 1958–1971 роках — постійний представник УРСР в Комісії ООН з прав людини, обирався її головою.

У складі делегацій України брав участь у роботі чотирьох сесій.

Помер 31 жовтня 1974 року в Києві.

В рамках погрому української інтелігенції 1972 року, радянські репресивні органи підняли питання щодо праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» 1965 року. За офіційною інформацією, ЦК КПУ постановою від 7 лютого 1972 року доручив комісії в складі А. Д. Скаби (голова), В. Ю. Євдокименка, Ю. О. Збанацького, В. П. Козаченка, Л. П. Нагорної, П. О. Недбайла, В. А. Чирка, М. З. Шамоти та П. Й. Ящука розглянути листа Івана Дзюби, адресованого першому секретарю ЦК КПУ Петру Шелесту та голові Ради Міністрів УРСР Володимирові Щербицькому, та додану до листа працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

15 лютого 1972 р. комісія, «проаналізувавши згаданий лист та матеріал І. Дзюби, а також вивчивши матеріали зарубіжної антирадянської преси і радіо за період з 1966 по 1972 рік» комісія «прийшла до висновку, що підготовлений Дзюбою матеріал „Інтернаціоналізм чи русифікація?“ є від початку й до кінця пасквілем на радянську дійсність, на національну політику КПРС і практику комуністичного будівництва в СРСР».[1] 1973 року, за «антирадянську» працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?», Київський обласний суд засудив Івана Дзюбу до 5 років ув'язнення і 5 років заслання.[2].

Василь Стус стверджував що рецензія цієї комісії була «з відверто поліційними, кровожерними заявами», а про самих рецензентів, яких він називав «внутрішніми рецензентами КДБ», заявляв що «їхня вина в проведенні масових репресій така сама, як і штатних кагебістів. Вони такі самі душогуби, як слідчі і судді.»[3]

Член-кореспондент НАН України з грудня 1969 — правознавство.

Досліджував проблеми теорії держави і права, застосування правових норм та юридичних гарантій законності. Приділяв увагу питанням захисту прав людини як на національному, так і на міжнародному рівнях. У 1960—70-і розробляв проблеми наукознавства, обґрунтував ідею про необхідність підвищення ролі юридичної науки у розвитку законодавства.

• «Радянські правові норми» (1959).
• «Застосування радянських правових норм» (1960).
• «Методологічні проблеми радянської юридичної науки» (1965).
• «Вступ до загальної теорії держави і права» (1971).

У 1968 році відзначений премією ООН «За видатні досягнення в галузі прав людини» з врученням Золотої медалі ООН[4].

• Задушене відродження
• Русифікація України
• Етноцид
• Радянський народ

• Інститут історії України
• Є. В. Назаренко. Недбайло Петро Омелянович // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2002. — Т. 4 : Н — П. — С. 112. — ISBN 966-7492-04-4.