Збанацький Юрій Оліферович

Збанацький Юрій Оліферович
Народився 19 грудня 1913 (1 січня 1914)(1914-01-01)
Борсуків, Козелецький повіт, Чернігівська губернія, Російська імперія
Помер 25 квітня 1994(1994-04-25) (80 років)
Київ, Україна
Поховання Байкове кладовище
Громадянство  Україна
Національність українець
Діяльність Прозаїк
Alma mater Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя
Мова творів українська
Напрямок соціалістичний реалізм
Жанр роман, повість
Членство Спілка письменників СРСР
Партія КПРС
Автограф
Нагороди
Медаль «50 років Збройних Сил СРСР»
Медаль «60 років Збройних Сил СРСР»
Премії
 Збанацький Юрій Оліферович у Вікісховищі

Ю́рій (Григо́рій) Оліфе́рович Збана́цький (нар. 19 грудня 1913 (1 січня 1914)(19140101), Борсуків — пом. 25 квітня 1994, Київ) — український письменник, кінодраматург. Герой Радянського Союзу (1944). Лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка (1970), Літературної премії Чувашії ім. М. Сеспеля (1967), Премії ім. Лесі Українки (1975). Депутат Верховної Ради УРСР 9-го скликання.

Життєпис

Народився 1 січня 1914 р. у с. Борсуків Остерського (тепер Козелецького) району на Чернігівщині в селянській родині.

Могила Юрія Збанацького
Меморіальна дошка у Києві

Початкову школу закінчив у рідному селі, семирічну  — у місті Остер.

Навчався в Чернігівському педагогічному технікумі, згодом у Ніжинському педагогічному інституті, який закінчив у 1937 році. По закінченні інституту працював учителем, директором неповної середньої школи, завідувачем районного відділу освіти, штатним пропагандистом Остерського районного комітету КП(б)У. Член ВКП(б) з 1939 року. У липні 1940 року призначений редактором Остерської районної газети Чернігівської області.

Учасник Другої світової війни з 1941 по 1945 роки. Після окупації району залишився на окупованій території. Розпочав підготовчу роботу зі створення підпілля, проте за доносом зрадника 6 січня 1942 року його заарештовано. Після допитів спрямовано у концентраційний табір, де пробув майже 7 місяців. У вересні 1942 року здійснив утечу з табору. Німці, розшукуючи втікача, схопили, а згодом закатували, матір і молодшого брата Ю. Збанацького.

1 грудня 1942 року відбулись перші установчі збори, де створено партизанський загін імені М. О. Щорса, а командиром загону обрано Ю. О. Збанацького. Загін діяв у межиріччі Дніпра й Десни, контролюючи положення в понад 50 довколишніх селах. Протягом 1942–1943 років на території Київської й Чернігівської областей партизани загону ім. Щорса розгромили 13 ворожих гарнізонів, знищили понад 2000 солдатів та офіцерів ворога, підірвали 19 мостів, пустили під укіс 9 ешелонів, збили 2 літаки, підірвали 4 склади боєприпасів, спалили 15 пароплавів і барж. 24 квітня 1943 року партизани повністю знищили залогу (гарнізон) містечка Пірнове Київської області чисельністю близько 700 "гітлерівців".

У серпні 1943 року на базі партизанського загону створено окреме партизанське з'єднання імені Щорса. У вересні того-таки року партизани захопили три переправи на Десні й утримували їх до приходу частин Червоної Армії.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 4 січня 1944 року за вміле командування партизанським з'єднанням, зразкове виконання бойових завдань командування в тилу німецьких військ і виявлені при цьому відвагу й мужність, Ю. О. Збанацькому присвоєно звання Героя Радянського Союзу[1].

У 1944–1945 роках перебував на військовій службі в Українському штабі партизанського руху (УШПР).

Після війни викладав літературу в Київському педагогічному інституті імені Горького, згодом очолив філологічний факультет цього-таки інституту.

З 1949 року — відповідальний секретар, заступник голови правління, секретар правління, 1-й заступник голови правління Спілки письменників України.

З 1971 року — секретар правління Спілки письменників України, 1-й секретар правління Київської письменницької організації. Був членом Спілки письменників СРСР.

Ю. Збанацького обирали на депутата "Верховної" Ради УРСР IX скликання. У складі делегації УРСР неодноразово брав участь у сесіях Генеральної Асамблеї ООН.

Друкувався з 1944 р. Його повісті «Між добрими людьми», «Морська чайка», «Курячий бог», роман «Сеспель» екранізовано на Київській кіностудії ім. О. П. Довженка. Написав «Поліські билиці» — короткі оповідання з життя його знайомого вчителя Каленика Переплигнигопченка.

Помер 25 квітня 1994 року в Києві. Поховано в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 52).

Причетність до репресій

У рамках погрому української інтелігенції 1972 року, радянські репресивні органи підняли питання щодо праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» 1965 року. За офіційною інформацією, ЦК КПУ постановою від 7 лютого 1972 року доручив комісії у складі А. Д. Скаби (голова), В. Ю. Євдокименка, Ю. О. Збанацького, В. П. Козаченка, Л. П. Нагорної, П. О. Недбайла, В. А. Чирка, М. З. Шамоти та П. Й. Ящука розглянути листа Івана Дзюби, адресованого першому секретареві ЦК КПУ Петру Шелесту та голові Ради Міністрів УРСР Володимирові Щербицькому, та додану до листа працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

15 лютого 1972 р. комісія, «проаналізувавши згаданий лист та матеріал І. Дзюби, а також вивчивши матеріали зарубіжної антирадянської преси і радіо за період з 1966 по 1972 рік» комісія «прийшла до висновку, що підготовлений Дзюбою матеріал „Інтернаціоналізм чи русифікація?“ є від початку й до кінця пасквілем на радянську дійсність, на національну політику КПРС і практику комуністичного будівництва в СРСР».[2] 1973 року, за «антирадянську» працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?», Київський обласний суд засудив Івана Дзюбу до 5 років ув'язнення і 5 років заслання.[3].

Василь Стус стверджував, що рецензія цієї комісії була «з відверто поліційними, кровожерними заявами», а про самих рецензентів, яких він називав «внутрішніми рецензентами КДБ», заявляв що «їхня вина в проведенні масових репресій така сама, як і штатних кагебістів. Вони такі самі душогуби, як слідчі і судді.»[4]

Інший письменник-дисидент Микола Руденко поділився спогадами про Юрія Збанацького у своїй книзі «Найбільше диво — життя. Спогади»[5]. Під час партзборів у журналі «Вітчизна» Руденка одноголосно виключили з партії, що на той час фактично передувало арешту. «Засідання парткому Спілки, якому належало затвердити рішення партійних зборів (парткому журналу „Вітчизна“) розпочалося виступом Ігоря Малишевського…Розписував мене найтемнішими фарбами — я мав постати перед членами парткому як свідомий ворог радянської держави, людина вкрай аморальна й підступна». «Як і на партзборах у „Вітчизні“, ніхто не бажав підіймати рук ні за, ні проти. Ніхто, крім Юрія Збанацького, який доволі виразно проголосував проти мого виключення з партії. Так і порахував Чалий: проти один, усі інші — за виключення».

«Цілком зрозуміло, як я був вдячний Юрію Оліферовичу. Збанацький мав тоді немалий авторитет, це вплинуло на інших членів парткому». «Всі ми (я, Збанацький, Гончар, Білоус) були фронтовики — отже мали моральний обов'язок один перед одним» — згадував Микола Руденко.

Нагороди

Ушанування пам'яті

Ім'я Юрія Збанацького занесено в Почесну Книгу Трудової Слави та Героїзму Чуваської АРСР. Меморіальні дошки встановлено в Києві на будинку по вулиці Михайла Коцюбинського, 2, де він жив в 1957–1994 роках (1996; бронза; барельєф; скульптор М. М. Суходолов[6]) ​​і в Чернігові на будівлі колишнього педагогічного технікуму, де він навчався в 1930–1931 роках. У районі бойових дій партизанського з'єднання імені Щорса в межиріччі Дніпра і Десни встановлено пам'ятного знака.

У журналі "Перець" № 1 за 1974 рік розміщено дружній шарж А.Арутюнянца з нагоди 60-річчя Ю.Збанацького.[7][8]

Твори

Нариси і статті:

  • «Тимофій Шашло» (1969);
  • «Радість і надії» (1970);
  • «На головній вуліці» (1978);

Книжки оповідань для дітей і дорослих:

  • «На все життя» (1950);
  • «Над Десною» (1951);
  • «Старший брат» (1952);
  • «Крилатий гонець» (1953);
  • «Незабутнє» (1953);
  • «Ласунка» (1957);
  • «Любов» (1957);
  • «Згадаймо, друзі, пережите» (1959);
  • «В дорозі» (1960);
  • «Гвардії Савочка» (1963);
  • «Каленикові пригоди» (1963);

Повісті:

  • «Таємниця Соколиного бору» (1949);
  • «Лісова красуня» (1955);
  • «Між добрими людьми» (1955);
  • «Привітайте мене, друзі!» (1956);
  • «Ху-Лань» (1958);
  • «Єдина» (1959);
  • «Морська чайка» (1959);
  • «Курилові острови» (1963);
  • «Героподвія» (1966);
  • «Курячий бог» (1966);
  • «Ленінка» (повісті та оповідання, 1970);
  • «Ми — не з легенди» (1972);
  • «Славко» (1976);
  • «Стародуби» (1979);
  • «Я був дідусем» (1979);

П'єси:

  • «Завойовники» (1967);
  • «Клієнти будуть задоволені» (1971);

Романи:

  • «Переджнив'я» (1955);
  • «Малиновий дзвін» (1958);
  • «Сеспель» (1961);
  • «Хвилі» (1967);
  • «Кують зозулі» (1975);
  • «Твори у 4-х т.» (1963);
  • «Твори у 2-х т.» (1974);

Фільмографія

За його сценаріями створено стрічки:

Див. також

Примітки
  1. Указ Президиума Верховного Совета СССР «О присвоении звания Героя Советского Союза украинским партизанам» от 4 января 1944 года // Ведомости Верховного Совета Союза Советских Социалистических Республик : газета. — 1944. — 13 января (№ 2 (262)). — С. 1
  2. ЦЕНТРАЛЬНОМУ КОМІТЕТУ КП УКРАЇНИ ПРО ЛИСТ І. ДЗЮБИ ТА ПОДАНИЙ ДО НЬОГО МАТЕРІАЛ. НАДІСЛАНІ ДО ЦК КП УКРАЇНИ
  3. Сергій Грабовський. Хто ви, академіку Дзюбо // Український тиждень
  4. Василь Стус. Я обвинувачую // Сучасність. Січень 1976 — Ч. 1(181). Архів оригіналу за 23 листопада 2015. Процитовано 16 серпня 2015.
  5. «Найбільше диво — життя. Спогади», 1974 р. (стр. 482—485)
  6. Захоплюючий Київ[недоступне посилання з липня 2019]
  7. Журнал перець 1974 01. www.perets.org.ua (укр.). Процитовано 29 березня 2021.
  8. А.Арутюнянц. Журнал "Перець" №1,1984.

Джерела та література

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.