Етноцид

Узгодженого міжнародного визначення поняття «етноцид» сьогодні не існує.^{[джерело не вказане 207 днів]} Навіть у трактуванні визначеного поняття «геноцид» маємо різнобій. Реальні події української історії XX ст. такі, що їх сміливо можемо називати обома термінами, значення яких великою мірою взаємно накладаються.^{[джерело не вказане 207 днів]}

Етноцид в українознавчих працях зазвичай розуміють як свідоме знищення етнічних спільнот. Оскільки геноцид часто тлумачать вузько, його відрізняють від етноциду не лише за об‘єктом, що прагнуть знищити, а й за способом досягнення мети. При цьому міркують так: якщо знищення етнічної спільноти прагнуть досягти шляхом вбивства — це геноцид, якщо ж шляхом «комплексу заходів по зруйнуванню системних зв‘язків усередині народу, підштовхуючи його представників до переходу в іншу етнічну якість» — це етноцид[2].

Насправді ж фізичне знищення народу заподіянням біологічної смерті та його етнічна трансформація (перетворення) на інший мають міцний зв‘язок. Через вчинення геноциду стосовно певної етнічної спільноти, крім фізичної її загибелі чи її частини, часто відбувається і її етнічна асиміляція. У свою чергу трансформація етнічної свідомості зі зміною етнічної самоназви не вбиваючи фізично конкретних осіб вбиває цілий етнос, або його частини. Трансформаційні етнічні процеси бувають довготривалим наслідком порівняно короткого періоду вбивства частини етнічної спільноти[9].

Геноцид-голодомор 1932—1933 рр. одним з наслідків мав швидку зміну етнічної самосвідомості тих частин українського етносу, що мешкали на етнічно українських та змішаних територіях РРФСР, прилеглих до УРСР. Сприяло цьому і згортання заходів, що підтримували відтворення українських етнічних рис серед молоді й дітей (в освіті, професійній культурі, інформаційній політиці тощо[10].

Наймасовішими наслідками етноциду українців у XX ст. є такі[10]: 1. У період 1929—1987 рр. — уневиразнення, «розмивання», «затуманення» етнічної самосвідомості, так зване «зближення» її з російською в усіх територіальних і соціальних групах українців (це явище часто називають денаціоналізацією, що є невдалим терміном); 2. Перетворення великої частини українців на етнічних росіян; 3. Перетворення значної частини українців на поляків; 4. Перетворення певних частин територіальних груп українців на білорусів (Берестейщина), румунів (Добруджа, Південна Буковина, Мараморощина), словаків (Східна Словаччина), угорців.

Етнічна асиміляція українців Канади, США, Аргентини, Бразилії, Австралії та багатьох інших країн світу не є наслідком етноциду чи геноциду. В СРСР політика геноциду й етноциду щодо етнічних українців суттєво погіршила демографічне відтворення групи і передачу питомо українського духовного й матеріального набутку від старших поколінь молодшим. У 1980-х роках українці СРСР перебували у стані напівзросійщеного етносу, що втратив значну частину своєї етнічної території.

В умовах «Пєрєстройки» 2 пол. 1980-х рр. почали формуватися політичні умови для припинення етноциду українців і багатьох інших народів СРСР. Відтоді частина колишніх етнічних українців, перетворених (та частково перетворених) на частини інших етносів, повернулася до лона українського етносу. Проте цей процес є складним, болючим і довготривалим. Він потребує розумної, науково обґрунтованої, узгодженої і послідовної політики усіх провідних політичних сил України у співпраці з владою і громадськими організаціями сусідніх країн)[10].