Петро (Білянський)

Народився в 1736 році в м. Жовква. Був, мабуть, сином жовківського міщанина[1] (за іншими даними сином міщанина з Бучача[2]). Навчався, певне, не у василіян[1] (за іншими даними, в Бучацькій василіянській гімназії у першому навчальному році (1754—1755[2])).

4 січня 1777 року канонік П. Білянський як представник Львівської митрополичої капітули подав позов щодо невиконання умов угоди на виготовлення двох бічних вівтарів і та проповідальниці для собору святого Юра, укладеної 7 січня 1772 року Іваном Оброцьким, Іваном Щуровським, Семеном Стажевським і Лазарем Паславським, після чого вони отримали 1000 польських злотих завдатку. Відповідачі не могли повернути завдатку, тому війтівський суд вирішив, що сплата боргу буде забезпечена нерухомістю Оброцького та Стажевського, зокрема, двориком Оброцьких. Справа розглядалась до 1784 року, хоча, згідно з рахунками катедри з травня 1779 року, роботи мали бути тоді виконані.[3]

Номінований на посаду 30 жовтня 1779 року. За одними даними, єпископське свячення відбулось 23 вересня 1781 року через опір василіян, які не хотіли призначення на кафедру львівського єпископа мирської особи. Ієрарх частково пішов на поступки василіянам (зокрема, прийняв правила ордену, носив одяг), але не отримав повної їх підтримки, надалі мав конфлікти.[4] За іншими даними, його свячення (консекрація) відбулась 12 серпня 1781 року в катедральній церкві (соборі святого Юра) за присутності, зокрема, єпископів Ясона Смогожевського, Якова Тумановича, Петра Карвосецького, радника намісництва Юрія a Beckhen, дрогобицького старости Юзефа Жевуського, барського старости Міра, литовського підчашого Йоахіма Потоцького.[5] Його призначення — наслідок церковної політики австрійського освіченого абсолютизму.

Доклав багато зусиль для реформи УГКЦ, підняття морального та ментального рівня кліру. Писав петиції до цісаря (21 квітня 1781 року, 11 травня 1796), проводив канонічні візитації. За його сприяння: у Львові було відкрито духовну семінарію для греко-католиків 30 серпня 1783 року; було проведено уточнення меж єпархії, її поділ на деканати. Однак був проти утворення капітули при кафедрі УГКЦ у Львові.

Після поділу Речі Посполитої іноді відправляв богослужіння в колишньому костелі єзуїтів у Львові.[6] У серпні 1784 року посвятив перебудовану церкву святого Миколая в Теребовлі.[7]

Досяг істотного поліпшення статусу греко-католицької церкви, зокрема, повної рівності з римо-католицькою церквою в Галичині (указ від 13 жовтня про віротерпимість) та запровадження української мови в «Studium Ruthenum» та церковних проповідях у роки правління імператора Йозефа II. Зайняв позицію всупереч проекту заміни грошової дотації для консистора (1787 рік). Його підтримував Перемиський єпископ УГКЦ Максиміліян Рилло, що викликало протести серед підлеглого духовенства. У 1790 р. звернувся з петицією до наступника Йозефа II імператора Леопольда II із проханням підтвердити рівність обох обрядів католицької церкви (була офіційно підтверджена 8 липня 1790), утворити Галицьку митрополію, ввести початкове навчання українською мовою під опікою церкви, відновити деякі монастирі та інше.

Активно протидіяв впливу РПЦ на території Львівської єпархії. Під час частих візитацій наголошував в проповідях на необхідності сумлінного виконання обов'язків, виробленню терпимості, витримки. Для поширення впливу УГКЦ сприяв заснуванню консисторій у Барі, Кам'янці-Подільському (сприяв будівництву палацу єпископа при церкві Св. Івана).

Звертався до Папи Пія VI, цісаря Франца ІІ з просьбами вплинути на російську політику стосовно греко-католиків у захоплених землях, що не мало успіху: греко-католики часто вимушено ставали православними.

В 1794 році після смерті Перемиського єпископа УГКЦ Максиміліяна Рилла був призначений адміністратором цієї єпархії.

Серед руської інтелігенції 18 ст. найбільше прислужився до справи народної освіти. Доручав парохам в проповідях заохочувати батьків віддавати дітей до школи, пояснювати переваги освіти. Зустрів значний спротив шовіністично налаштованих поляків, в тому числі духовенства[8]

Перед смертю отримав звання дійсного таємного радника від цісаря.

Автор праць:

• «Обов'язки парохів і розпорядження». — Львів, 1781
• «Циркуляр, який рекомендує духовенству Кам'янецької єпархії пильне навчання люду». — Львів, 1791
• «Пастирський лист до духовенства та парафіян Львівської і Перемиської єпархій». — Львів, 1795.[9]

• Андрохович А. Львівське «Studium Ruthenum» // Записки Наукового товариства імені Шевченка. — 1927. — Т. 146. — С. 39—118.
• Лукань Р. ЧСВВ. Причинки до історії Бучацьких шкіл // Записки Чину Святого Василія Великого. — Т. IV. — Вип. 3—4. — С. 759.
• Петро Біляньский // ІІІ. Звіт дирекциї ц.к. ґімназиї Франц-Йосифа І в Тернополи за рік шкільний 1907/8. — Тернопіль : друкарня Йосифа Степка, 1908. — С. 25—40.
• Химка І. Білянський Петро // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 294. — 688 с. : іл. — ISBN 966-00-0734-5.
• Wąsowicz M. Bielański Piotr (†1798) // Polski Słownik Biograficzny. — Kraków : Polska Akademia Umiejętności, Skład Główny w Księgarniach Gebethnera i Wolffa, 1936. — T. II/1, zeszyt 1. — Beyzym Jan — Brownsford Marja. — S. 34–35; Reprint: Zakład Narodowy im. Ossolińskich, Kraków, 1989. — ISBN 8304032910. (пол.)

• Історія Життя Львівського Єпископа Петра Білянського.

Попередник Лев Шептицький

Єпископ Львівський, Галицький та Кам'янецький 1779-1798

Наступник Микола Скородинський