Подолинський Василь Іванович

У своїй брошурі «Слово перестороги» він стверджував, що русини вірять у відродження Русі, і разом з іншими народами хочуть бути вільними (незалежними)[3]. Після створення у травні 1848 р. першої політичної організації галицьких українців Головної Руської Ради, ці ідеї набули чітких політичних ознак. У її відозві наголошувалося, що галицькі українці належать до великого «руського народу, який одним говорить язиком і 15 мільйонів виносить»[4]. Це було перше офіційне декларування єдності галицьких та наддніпрянських українців із чітким вказуванням на національну ознаку — єдиний народ із спільною мовою. Крім того, автори відозви вказували і на тривалу традицію державності, продовжуючи запропоновану Подолинським ідею про існування давньоруської та козацької державності.[5]

Василь Подолинський виступав за налагодження міжнаціональних взаємин на засадах рівноправ'я і взаємоповаги, зокрема українсько-польських у Галичині. Він заперечував твердження деяких польських публіцистів, серед яких Юзеф Супінський, Й. К. Цибульський, про те, що українці не є окремою нацією, а становить частину польського народу. Він стверджує, що історія з давніх часів пам'ятає українців як окремий слов'янський народ із своєю власною мовою, а тому немає жодних підстав заперечувати це. Більше того, галицькі українці є корінним населенням краю, яке становить невід'ємну частину багатомільйонного українського народу. Цим самим Подолинський продовжув традицію, започатковану «Руською трійцею», про національну самосвідомість русинів Галичини.[6]

Подолинський не схвалював гострої полеміки між представниками польської та української громадськості, вважаючи, що вона може завдати шкоди обом народам. Він докоряв пердставникам польського демократичного табору за те, що вони, закликаючи українців до згоди та братерства, самі не роблять нічого практично для цього, а своїми нападками на український рух лише поглиблюють розбрат. Вважав короткозорими тих, хто вперто твердить українцям про польську свободу, не згадуючи нічого про українську. Це дає підстави українцям здогадуватися про небезпеку їхнього цілковитого ополячення. Проте спроби ополячення заздалегідь приречені на провал, а країна, де денаціоналізується великий і монолітний народ, є зразком політичної недосконалості. Відтак польські демократи, борючися за визволення свого народу, не повинні відмовляти у праві на свободу іншому народові й заперечувати національну ідентичність українців.[7]

Він високо оцінює тих польських демократів, які прагнули залучити українську молодь до польського національно-визвольного руху і підтримували ідею національної незалежності українців, вважаючи що це допомогло посилити національну свідомість галицьких українців і цим самим сприяло зростанню їхнього національно-визвольного руху.

Відзначаючи, що в силу історичних обставин у Галичині поруч з українцями живе чимало поляків, Подолинський вважає, що обидва народи могли б співжити і в майбутньому, але за умови цілковитої відмови від панування однієї нації над іншою та дотримання принципу їхньої рівноправності. Зберігаючи союз з поляками, українці стали б сильнішими і їм легше було б домогтися своїх національних прав. Натомість будь-яка безоглядна полонізація чи українізація усього населення краю були б проявами колишнього абсолютизму. «Не вартий польського імені той, - пише він, - хто не хоче визнати українця, але й не вартий українського імені той, хто не хоче визнати поляка».[8]

В інтересах зближення українського та польського народів і забезпечення їхнього успіху в боротьбі за національну свободу, Василь Подолинський закликав польських демократів відмовитись від своїх безперспективних позицій в українському питанні, визнати українців самостійним народом, гарантувати їм у Галичині рівні права з поляками. Вважав, що українці можуть допомогти полякам відродити їхню державу, проте та має шанувати й захищати їх, повинна бути федеральною, а не ідентичною, егоїстичною. Польща може постати й бути сильною навіть за умови, що її східна половина збереже свій український характер і буде розмовляти українською мовою.[9]