Полевой Борис Петрович

Народився 10 травня 1918 року у Читі[1], у родині геолога, Петра Полевого, та Антоніни Михайлівни Головачової[2]. Пара познайомилася у 1902 році, а одружилася — у 1908[3].

Борис був наймолодшим із трьох дітей подружжя[4]: мав ще старшого брата Гната і сестру Наталю[2][5].

Навчався у Санкт-Петербургзькій школі №5.

5 травня 1930 року[6] арештували батька Бориса — Петра Полевого — по так званій «справі Академії наук» (у Ленінграді родина проживала на 6-й лінії Васильєвського острова, у будинку 39, квартира 1[7]). Він отримав 10 років концтабору[8], потрапив до Ухтпечтабу, де працював керівником геологорозвідувальних робіт на копальні Воркути. У 1938 році — помер.

Після закінчення школи — Борис вступив до Ленінградського історико-філософсько-лінгвістичного інституту. У 1936 році — перевівся на історичний факультет Ленінградського університету. Оскільки родина бідувала — на 3-му курсі почав працювати екскурсоводом в Гатчинскому палаці-музеї, у відділі XIX століття.

22 червня 1941 року — закінчив університет. Був рекомендований до аспірантури, але через статус сина «ворога народу» — не прийнятий. Від призову в армію отримав відстрочку — через стан здоров'я. Відправлений Наркомпросом на роботу в Алтайський край, у селище Новічіха, де викладав історію в старших класах місцевої школи. Згодом — переведений в Казахстан, у місто Усть-Каменогорськ, де працював референтом із соціально-культурних заходів Східно-Казахстанського обласного виконавчого комітету.

У березні 1942 року — призваний до армії. Після закінчення курсів молодших лейтенантів у місті Андижан Узбецької РСР — направлений на Північно-Кавказький фронт. Спочатку — в 46-у армію, потім — в 37-у. Був командиром кулеметного взводу.

У жовтні 1942 року, після поранення, потрапив у шпиталь. Згодом — через Баку і Красноводськ — направлений у евакуаційний шпиталь №1532 у місті Карші. Був визнаний обмежено придатним і відряджений у Свердловськ, де в січні 1944 року, за станом здоров'я, переведений в запас.

З лютого 1944 року — викладав у Свердловській музичній школі історію, пізніше — на історичному факультеті Уральського державного університету.

З 1946 року — викладач Ленінградського університету. Вступив до аспірантури, але захистити дисертацію завадила кампанія боротьби з космополітизмом[9] — у 1949 році Полевого звільнили з університету.

У 1950-х — по архівах збирав матеріали з історії російських географічних відкриттів на Тихому океані.

У 1959 році — видав монографію «Першовідкривачі Сахаліну» (рос. «Первооткрыватели Сахалина»[10])[9].

У 1970 — захистив дисертацію на тему «Сахалін в історії Росії середини XVII-початку XIX ст.» (рос. «Сахалин в истории России середины XVII-начала XIX вв.») і отримав звання кандидата історичних наук. Після захисту — запрошений на роботу в Ленінградське відділення Інституту етнографії імені Миколи Миколайовича Миклухо-Маклая, де працював до 1997 року.

У 1982 році стал лавреатом Премії імені Семена Дежньова. Цього ж року — видав монографію «Першовідкривачі Курильських островів» (рос. «Первооткрыватели Курильских островов»[11]). А у 1984 — статтю «Першовідкривачі Камчатки» (рос. «Первооткрыватели Камчатки»[12])[13].

У 1986 — захистив дисертацію на тему «Російські географічні відкриття на Далекому Сході з 30-х років XVII століття до 60-х років XIX століття» (рос. «Русские географические открытия на Дальнем Востоке с 30-х годов XVII века до 60-х годов XIX века») і отримав звання доктора історичних наук[14].

У 1997 — на Камчатці нагороджений Премією імені Степана Крашенинникова — «за сукупність праць з історії вивчення півострова»[2].

Помер — 28 січня 2002 року[1] у Санкт-Петербурзі, в лікарні НДІ швидкої допомоги. Похований на Смоленському кладовищі, поруч з дружиною, Наталією Михайлівною[2].