Полевой Петро Гнатович

Народився 17 липня 1873 року в улусі Укир[1][9] (за іншими даними — на поштовій станції Поперечна на Забайкаллі[10]) Баргузинського повіту Забайкальської області Російської імперії. Батько, Гнат Якимович Полевой, працював фельдшером на копальнях Степана Соловйова. А раніше — у 1854-1855 роках — брав участь в обороні Севастополя під час Кримської війни[10]. Мати — Таїсія Василівна[11].

До десяти років — жив при копальні Соловйова, серед робітників і старателів.

У 1883 році — вперше відвідав Іркутськ, де вступив до чоловічої гімназії, жив у пансіонаті при гімназії. У 1893 році — закінчив гімназію із срібною медаллю. Продовжив навчання на математичному факультеті Санкт-Петербурзького університету. Після двох років навчання — перевівся у Санкт-Петербурзький гірничий інститут, який закінчив тільки через 8 років, у 1903, бо через участь у студентських страйках 1901 року — був виключений з інституту[12]. У 1903 році відновився[13].

Під час навчання в інституті брав участь у експедиціях. Зокрема, влітку 1897 року — у геологічних роботах на золотих родовищах у Північно-Єнісейському краї. У 1899 році — шукав хромовий залізняк у Золотоустівському гірському окрузі неподалік Міасу. У 1900 — залізні руди в Олонецькій губернії. У 1901 році — познайомився з геологом Едуардом Анертом і працював у нього колектором під час експедиції до Ціцікарського району Маньчжурії. У 1902 — працював у геолога Валеріана Вебера у Андижанскому районі Туркестана, а в 1903 — у Закаспійській області.

Члени експедиції Полевого перед від'їздом на Сахалін. В середньому ряду зліва направо: 1 - Микола Сарсадських, 2 - Петро Полевой, 3 -?, 4 - Степан Миронов
1909

Після випуску — став позаштатним працівником Геологічного комітету.

Влітку 1904 року — призначений на Кавказ, але через початок Російсько-японської війни — перенаправлений у приватну компанію «Наследники Асташева». До осені 1906 року — керував золотими копальнями компанії у Північній Маньчжурії.

Восени 1906 року — повернувся до Санкт-Петербургу. Згодом — три місяці керував Садонськими срібло-свинцевими копальнями на Північному Кавказі, які належали об'єднанню «Алагірь».

У 1907 році, за рекомендацією директора Геологічного комітету Феодосія Чернишова, — працював начальником геологічної партії з пошуку нафти на річці Ухта у Печорському краї.

Взимку, з 1907 на 1908 рік, готував експедицію на Північний Сахалін (південна частина острова — належала японцям). З 1908 по 1911 рік — вивчав тамтешню геологію. Разом з Миколою Тихоновичем — описав острів. В ході досліджень — виявив ряд географічних об'єктів, раніше не нанесених на карти. Зокрема, за його ініціятиви Російське географічне товариство дало горам Лопатіна та Невельського відповідні назви. У 1908 році також вперше був за кордоном: програма експециції передбачала відрядження у Японію для огляду родовищ нафти у провінції Етіґо. Цього ж року[14] — одружився з Антоніною Михайлівною Головачовою[8].

24 травня 1909 року — виступив у Геологічному комітеті з доповіддю про геологію Сахаліну.

Влітку 1911 року очолив експедицію в південно-східний Казахстан. У грудні — в Анадирський край. За монографію «Анадирський край» (рос. «Анадырский край») отримав від Російського географічного товариства Медаль імені Миколи Пржевальського.

1 листопада 1911 року — виступив у Російському географічному товаристві з доповіддю про Сахалін та історію його дослідження.

З 1912 по 1913 рік — знову досліджував Анадирський край. Зокрема, об'їхав Чукотський півострів. З Чукотки — дістався до Аляски, щоб, згідно плану експедиції, ознайомитись з розробкою золотих копалень неподалік міста Ном. Потім — поїхав до Вашингтону, де побував у Національному музеї природознавства. Навесні 1914 року — повернувся до Санкт-Петербурга, здійснивши навколосвітню подорож: через Канаду, США, Францію (Марсель, Ніцца, Монте-Карло), Італію (Генуя, Мілан, північні озера), Швейцарію (Лозанна, Женева), Австрію і Польщу.

У 1914 році повернувся на Далекий Схід. Продовжив дослідження на Сахаліні, пониззі річки Амур і берегах Татарської протоки. Цього ж року Геологічний комітет видав карту Північного Сахаліну, складену Полевим.

У 1915 році отримав статус старшого геолога Геологічного комітету і став членом Далекосхідного відділення комітету, яку очолював Едуард Анерт.

З 1915 по 1916 рік — вивчав родовища Ольгинського району і Тетюхе біля хребта Сіхоте-Алінь.

У 1917 році — знову повернувся на Сахалін. Досліджував острів до 1929 року, з перервами: у 1918 році — на вивчення вугленосних районів Японії, у 1919 — на вивчення вугленосних районів Китаю, у 1923 — на експедиції на Камчатку, у 1926 — на участь в Міжнародному всетихоокеанському конгресі в Пекіні та III Всетихоокеанському науковому конгресі у Токіо, де виступив з двома доповідями.

У кінці літа 1917 року перевіз із Петрограда до Чити, до невістки, Олени Григорівни Головачової (у дівоцтві — Клеменц), вдови засновника Забайкальського відділення Російського географічного товариства журналіста Дмитра Михайловича Головачова[15] (*1866 — †1914), свою родину — двох дітей і вагітну дружину. Згодом, коли над Читой нависла загроза вторгнення банд отамана Григорія Семенова[15], Полеві переїхали на Сахалін, у місто Александровський.

У квітні 1920 року — був очевидцем окупації Північного Сахаліну японцями. Цього ж року у червні — переїхав з родиною у Владивосток. Сприяв створенню у Владивостоці Далекосхідного відділення Геологічного комітету, яке очолив Едуард Анерт (відділення створене у травні 1920 року). Також у 1920-му, разом в Михайлом Павловим, обстежив кам'яновугільні родовища в районі сіл Суражівка і Райчиха.

У 1921 році — систематизував матеріал, зібраний у попередні роки, і склав карту корисних копалин Далекого Сходу.

У 1922 році отримав і виконав замовлення від двох фірм — «Эриксон-Лильге» та Торгового дому «Кунст и Альберс» — дослідив стан їхніх копалень на Західному Сахаліні.

З 1925 по 1928 рік — був директором Далекосхідного відділення Геологічного комітету у Владивостоці.

У 1928 році — переведений у новостворений Ленінградський нафтовий інститут на посаду старшого геолога з нафти Далекого Сходу. Цього ж року і його родина поселилася у Ленінграді, на Васильєвському острові.

Влітку 1929 року — знову вивчав геологію Північного Сахаліну.

5 травня 1930 року арештований у Ленінграді[16] по так званій «справі Академії наук» (у Ленінграді проживав на 6-й лінії Васильєвського острова, у будинку 39, квартира 1[17]). Відправлений під посиленим конвоєм до Хабаровська. Слідчими ОДПУ Хабаровська — засуджений до вищої міри покарання із заміною на 10 років концтабору. Для підтвердження вироку — відправлений до Москви на перегляд справи колегією ОДПУ. З 20 квітня 1931 року, в очікуванні вироку, знаходився у Московській в'язниці[18]. 28 червня 1931 року колегія ОДПУ підтвердила вирок — 10 років концтабору[19]. Відправлений до Ухтпечтабу, де призначений керівником геологорозвідувальних робіт на копальні Воркути.

За свідченнями етнографині Людмили Мерварт, яка зустрілася з Полевим на етапі, він скаржився на систематичні побиття під час слідства. За його словами — побиття змусили його підписувати все, що давав слідчий. Також Мерварт вразила зовнішність Полевого: він виглядав дуже постарівшим і майже втратив слух[20].

8 червня 1934 року, завдяки успіхам у роботі Полевого, зверненням його дружини і заступництву президента Академії наук СРСР Олександра Карпінського, Центральний виконавчий комітет СРСР зменшив термін ув'язнення геолога до 7 років. З урахуванням воркутинських заліків (день — за два) — він мав незабаром вийти. Але після вбивства Сергія Кірова у грудні 1934 — заліки за відроблені в Заполяр'ї дні скасували[21].

У листопаді 1935 року — знову арештований. Звинувачений у применшенні запасів вугілля на Воркутинскому вугільному родовищі (інкримінували статтю 58-7 Кримінального кодексу РСФРР)[4].

Наприкінці 1936 року — знятий з робіт на Воркуті і направлений на асфальтову копальню в районі міста Чиб'ю, де пропрацював до кінця терміну — 5 травня 1937 року. Але невдовзі знову арештований — за звинуваченням у «приховуванні запасів»[5].

Поки тривало нове «слідство» — знаходився у так званому «відстрільному» бараці табірного пункту Нова Ухтарка Усть-Ухтинської сільради Іжемського району Республіки Комі. Хворів, лежав у табірній лікарні.

Помер 18 березня (за іншими даними — 20 березня[2][3][4][5]) 1938 року у табпункті Нова Ухтарка. За іншою версією — помер в тюремній камері-одиночці[5]. Існує також припущення, що Полевого розстріляли[7][4]. Натомість, за даними молодшого сина, історика Бориса Полевого — Полевой помер «від шлункового захворювання» у селищі Княжпогост[6]. А згідно довідки, виданої 5 лютого 1958 року, причина смерті — параліч серця[5].

28 жовтня 1957 року — реабілітований Військовим трибуналом Московського військового округу[22]. За клопотанням дружини, Антоніни Михайлівни Полевої[16].