Полтавське земство

У 1866-67 рр. в Полтавській губернії працювало всього 558 громадських, церковних та міністерських шкіл. У середньому одна школа припадала на 3,5 тис. населення. Народні школи перебували в глибокому занепаді: не вистачало приміщень, учителів та пiдручникiв. Основна причина незадовільного стану справ полягала у відсутності фінансової підтримки народної освіти з боку держави. Тому повiтовi земства були вимушені вiдкривати власнi школи та дбати про їх добробут i матерiальне забезпечення. Початковi народнi училища, якi утримувалися за земськi кошти, називалися земськими школами. Їх основою стали школи грамоти, що створювалися на мiсцях з iнiцiативи селян. Принцип спiльного фiнансування цих шкiл земствами i сiльськими громадами зберiгався до кiнця ХІХ століття.

За 10 років земське фінансування народної освіти зросло на 240 %, кількість шкіл збільшилася на 25 %, а учнів у них — на 197 %, відповідно мережа церковнопарафіяльних шкіл скоротилася з 347 до 52 навчальних закладів. На початку 80-х рр. XIX ст. витрати земства складали 58,6 %, а сільських громад — 18,1 %.

Земства будували нові школи, ремонтували і розширювали старі приміщення. Земські школи повністю підпорядковувалися вимогам доцiльностi, яка полягала у функціональному групуванні приміщень. Навчальна зона включала вхідний тамбур, роздягальню, рекреацію і класи, житлова — квартиру вчителя з кухнею та передпокоєм, приміщення для сторожа. Стіни мiж класними кімнатами роздвигалися й їх можна було об'єднувати  в одну велику залу, де проводилися різні збори i шкільні свята.

Основою конструкції будинку був дерев'яний зруб, обкладений зовні цеглою, завдяки чому будинки були досить міцними та економічно вигідними. У зовнiшнiй композиції мiж навчальним блоком та іншими приміщеннями здіймалася вежа, вкрита наметовим дахом зi шпилем, що підкреслювало головний вхід. Башти були своєрідними знаковими елементами, які виділяли громадський будинок у загальній панорамі забудови села. Частина шкіл, споруджена за проектами земських техніків, відзначалася надзвичайною стриманістю архітектури. Шкільні будівлі за проектами О. Г. Сластiона в українському архітектурному стилі з'явилися у селах Бербенцi, Бiлоусiвка, Герасимiвка, Ждани, Западинці, Ковалі, Лучки, Млини, Чорнухи та інших.

З 1894 р. Полтавське губернське земство розпочало фінансування програми обов'язкового початкового навчання дітей 8–11 років. У 1895 р. на чергових зборах була створена спеціальна комісія, якій доручалося зібрати точні дані про задоволення потреб населення у школах. Земські гласні схвалили рішення щорічно друкувати детальний звіт про стан народної освіти в губернії. Підсумком плідної роботи комісії стало видання в 1897 р. «Нарису про розвиток початкової освіти в Полтавській губернії», який було покладено в основу розробки програми загальної освіти на Полтавщині. На 1 січня 1901 р. число земських шкіл у Полтавській губернії зросло до 847, а кількість учнів — до 78475 чоловік, одна школа припадала на 2975 мешканців (18 місце серед 34-х земських губерній) i приблизно на 50 км² її території (відповідно 2 місце).

У 1901—1911 рр. повітовими земствами Полтавської губернії на народну освіту було асигновано 18,4 млн крб. На початку ХХ століття за величиною земських освітніх надходжень Полтавська губернія посіла 6 місце серед 34-х земських губерній. Після революції 1905—1907 рр. органи земського самоврядування схвалили нові нормативні плани шкільного будівництва. В основу проектів мережі початкових народних училищ було покладено наступні принципи: частка учнів від загальної кількості населення має становити 9 %, радіус обслуговування однієї школи — не більше 3-х км, звичайний шкільний комплект повинний складатися з 50 учнів, усі хлопці та дівчата 8-11 років мають бути забезпечені шкільними місцями. У розрахунки включалися всі типи початкових народних училищ: міністерські, земські, церковнопарафіяльні.

Згідно з даними земської статистики на 1 січня 1913 року у Полтавській губернії діяло 2304 початкові училища, з них — 1286 земських шкіл, а навчалося в них 159786 учнів, початковою школою було охоплено 59 % дітей 8-11 років. Найкраще були забезпечені школами Хорольський, Полтавський та Зiнькiвський повіти, гірше — Золотонiський i Переяславський. Високий відсоток школярів показали Полтавський i Прилуцький повіти, низький — Костянтиноградський i Кобеляцький повіти. За матеріалами земського перепису 1910 р., письменність населення Полтавської губернії становила 25,8 %. У 1917/18 навчальному році в Полтавській губернії налічувалося 1810 світських шкіл (3643 шкільні комплекти), 895 церковнопарафіяльних i 66 шкіл грамоти. З кожних 100 дітей шкільного віку навчалося в середньому 63 особи.

Постачання в школи пiдручникiв, унаочнення, канцелярських товарів, меблів здійснювалося завдяки діяльності земських книжкових складів, де зберігалися запаси шкільного обладнання та навчального приладдя, які потім безплатно розподілялися по школам або продавалася за дешевими цинами, а також у кредит. На початку XX ст. Полтавська губернія посідала друге місце в Росії за кiлькiстю (13) земських книжкових складів. Повітові управи виявляли турботу про організацію шкільних бібліотек i музеїв наочних посібників, земських книжкових магазинів та сховищ. Їх працівники збирали відомості про потребу в підручниках та посібниках, групували їх за змістом, складали загальні списки i таблиці, закупляли потрібну літературу i розсилали у школи. Вони знайомилися з каталогами новітніх видань, передплачували газети та журнали. За даними анкети загальноземського з'їзду у справах народної освіти найкраще навчальними посібниками були забезпечені земські початкові училища Полтавської губернії: 1137 книгозбірень в 1170 школах. На 1 січня 1917 р. загальний бібліотечний фонд становив 763194 книги.

У пореформений період заходи міністерства народної освіти щодо фахової підготовки вчителів не могли повністю розв'язати проблему учительських кадрів. У земських школах поряд з випускниками учительських семiнарiй та педагогічних класів середніх навчальних закладів учителями працювали випускники початкових училищ без спеціальної педагогічної підготовки.

Земства почали організовувати пiд час літніх канікул короткотермінові навчальні з'їзди (курси) для ознайомлення вчителів з основами педагогічної майстерності. Згідно з Правилами Мiнiстерства народної освіти від 5 серпня 1875 року тимчасові курси вчителів початкових народних училищ влаштовувалися з дозволу попечителя шкільного округа. Нагляд за їх роботою здійснювали інспектори народних училищ. Земствам надавалося право запрошувати викладачів, набирати слухачів, нести  витрати, пов'язанi з організацією учительських курсів. Програмою передбачалося проведення теоретичних занять з питань методики початкового навчання, огляд кращих підручників i навчальних посібників, ознайомлення з нормами оформлення шкільної документації тощо.

У 1874—1882 рр. в різних повітових містах Полтавської губернії під керівництвом досвідчених педагогів земства провели 21 районний учительський з'їзд. У них взяло участь понад 750 непідготовлених учителів i кандидатів на вчительські посади. Спочатку організацією цих з'їздів займалася кожна повітова управа окремо, а потім вони проводилися для кількох суміжних повітів. У 80-тi роки XIX ст. губернські земські збори призупинили фінансування вчительських з'їздів-курсів, незважаючи на те, що освiтнiй рівень учителів початкових шкіл залишався низьким. У Полтавськiй губернії iз 434 вчителів учительські семінарії закінчило 1З чоловік, гімназії — 14, духовні семінарії — 87, початкові навчальні заклади — 297 та ще 23 чоловіка склали екзамен на звання вчителя. Серед 142 учительок закінчили гімназії, прогiмназiї та єпархіальні училища 109 жінок.

Розширення програми земських початкових училищ, підвищення освітнього рівня i педагогічної підготовки вчителів висунули нові вимоги до організації курсів. В основу роботи щорічних (1897—1901 рр.) губернських і повітових учительських курсів було покладено концепцію початкової освіти К. Д. Ушинського. На запрошення земств учительські курси очолювали вдатні освітянські дiячi М. Бунаков, В. Вахтеров, Д. Тихомиров, В. Науменко, Т. Лубенець та інші. Під їх керівництвом слухачі курсів вивчали основні положення методики початкового навчання, проходили практику в спеціально організованих школах, писали курсовi роботи, знайомилися з новітньою педагогічною літературою, обговорювали важливі питання навчально-виховного процесу. Губернська управа доповідала земським зборам, що вчителі зацiкавленi в навчанні на курсах i готові підвищувати свою кваліфікацію під час канікул.

Новим напрямком земської практики щодо підготовки вчителів початкових народних училищ стало проведення загальноосвітніх курсів. Їх мета полягала в ознайомленні вчителів з новітніми досягненнями в різних галузях науки, адже за даними земської статистики, на початку XX ст. приблизно половина вчителів мала нижчу освіту, тобто таку, яка була обов'язковою для їх учнів. Протягом 1910—1914 рр. на загальноосвітні курси в Полтаву  приїжджало щорічно 200 учителів з усіх 15 повітів губернії. Для роботи на цих курсах губернське земство запрошувало викладачів із Києва, Харкова, Санкт-Петербурга, Москви, Казані. Читалися лекції з педагогіки, психології, російської літератури, історії, біології, географії та з інших дисциплін. Було організовано виставки колекцій Петербурзького й Уральського музеїв шкільного унаочнення. Учителі побували на екскурсіях у Києві та в Криму, у Диканцi та в музеї Полтавської битви. Земства відновили практику проведення повітових учительських курсів. Повітові управи в 1913 р. організували курси  в Золотоношi й Гадячі, в 1914 р. — Кременчуцi й Ромнах, в 1915 р. — Переяславi й Костянтиноградi, в 1916 р. — Пирятинi й Кобеляках. Влітку 1917 р. земства започаткували роботу курсів з українознавства.  

Розвитокї освiти в Україні гальмувався русифiкаторською полiтикою царату. Перший загальноросiйський перепис населення 1897 р. зафiксував, що українську мову (малоросiйську  за термiнологiєю того часу) вважали рiдною 93 % мешканцiв Полтавської губернiї. Проте жодної україномовної школи в Україні не існувало Осередком, в якому гуртувалися i міцніли українські сили, виступали земства. Земські збори різних рівнів неодноразово зверталися до вищих державних органів із проханням дозволити викладати українською мовою в початкових народних училищах, друкувати українські підручники, скасувати обмеження щодо українського слова. З ініціативи гласних Полтавські губернські земські збори клопоталися про повернення української літератури в шкільні книгозбiрнi, клопотали про надання земствам права вводити до шкільного курсу українську мову.

Педагогічне бюро Полтавського губернського земства Було організоване у 1913 р. відповідно до рішення земського зібрання як спеціальний структурний підрозділ земської управи (виконавчого органу місцевого самоврядування) з метою координації діяльності народних училищ. В обов'язки його членів входило поширення земського досвіду у сфері шкільництва, підвищення кваліфікації земських учителів, розробка орієнтовних програм шкільних дисциплін, участь в обговоренні методів навчання, рекомендація підручників і посібників до друку, надання різних консультацій тощо.

Після перемоги Лютневої революції 1917 р. важливим напрямом роботи педагогічного бюро стала українізація шкіл. 5-6 травня 1917 р. на нараді завідувачів повітових відділів народної освіти вирішено, що з 1917/18 навч. року, по-перше, запроваджується в нижчих початкових народних училищах обов'язкове навчання українською мовою, а російська мова викладатиметься як окремий предмет, починаючи з другого класу; по-друге, у вищих початкових училищах вивчатиметься історія, географія та література України, по-третє, розпочинається робота районних педагогічних курсів з українознавства.

На губернському вчительському з'їзді, що проходив з 25 по 28 травня 1917 р. у Полтаві, заслухано доповідь П. Голобородька «Про українізацію шкіл». У постанові з'їзду зазначалося, що мовою викладання в навчальних закладах має стати українська, водночас земські управи зобов'язувалися друкувати українські підручники. Надзвичайне Полтавське губернське зібрання 21 червня 1917 р. ухвалило рішення про асигнування 30 тис. крб. на видання українських підручників, 45 тис. крб. — на організацію учительських курсів, 15 тис. крб. — на оплату лекторів. Завдяки цьому влітку 1917 р. у всіх 15 повітах проводилися педагогічні курси, на яких учителі готувалися до викладання українською мовою.

Восени 1917 р. педагогічне бюро Полтавського губернського земства очолив М. Рудинський, який повністю віддався роботі з національного відродження української школи. Під його керівництвом педагогічне бюро випустило в світ української шкільної літератури загальним накладом понад 1 млн примірників. Було видано «Арифметичний задачник для сільських початкових шкіл» Т. Тимошенка, «Iсторiю України» Г. Хоткевича, працю М. Грушевського «Про старі часи на Україні», «Методику початкової географії» С. Русової та інші. Ця книжкова продукція відзначалася високою поліграфічною культурою. Букварі, граматки, читанки ілюстрували полтавські графіки Г. Цись, брати Бутники, Є. Балута. Друкувалися книжки з краєзнавства: «Вивчай природу», «З минулого рідного краю». Початковим підручником, що мав підготувати учнів до загального курсу фізичної географії стала «Географія Полтавщини».

У грудні 1917 р. було проведено спеціальне анкетування, яким охоплено 38 земських початкових, 3 вищих, 2 двокласних i 17 церковних шкіл Гадяцького повіту. На запитання «Чи проводиться навчання українською мовою в перших класах початкових шкіл?», одержано лише одну негативну відповідь із Капустинської церковнопарафіяльної школи, у вищих училищах українською мовою викладалися граматика та історія. Серед українських підручників, які були в шкільних бібліотеках i використовувалися на уроках, називалися «Буквар» С. Русової, «Арифметичний задачник» Степовика, українські читанки Б. Грiнченка, Т. Лубенця, Я. Чепiги. Взагалі учителі відзначали, що недостатня кількість українських пiдручникiв найбільше перешкоджає справі українізації.

Беручи до уваги нестачу підручників для українських шкіл, а також враховуючи труднощі з друкуванням, М. Рудинський став на шлях складання розбірних хрестоматій. Однією з них була серія художніх творів для читання «Віночок». До першого випуску ввійшли твори українських письменників Бориса Грiнченка, Г. Хоткевича, О. Єфiменко, М. Коцюбинського, В. Винниченка, байки, думи тощо, до другого — твори Івана Франка, Лесі Українки, Дмитра Марковича та інших. Читанка «Ясні зорі» була надрукована в 4-х випусках. Кожна частина присвячувалася певній порі року i мала відповідні зміст та ілюстрації. Збірник віршів з нотами також складався з 4-х частин: «Сніжинки» — різдвяні колядки i щедрівки, «Проліски» — весняні пісні, «Клечане» — купальські танки та «Жовте листя» — оповідання про осінь.