Поль Місракі

Поль Місракі народився 28 січня 1908 року в Константинополі (нині — Стамбул) у французько-єврейській сім'ї італійського походження. Проявив ранні здібності до музики. У чотири роки Поль вперше сів за фортепіано, а свій перший вальс склав у семирічному віці, який його мати записала на нотному папері. У 1917 році Поль Місракі поїхав до Парижа вивчати класичні композиції. Під час навчання в ліцеї Жансон-де-Саї він зустрівся з Реєм Вентурою, який на той час вже створив невеликий аматорський джаз-оркестр. Після вдосконалення своїх музичних навичок у Шарля Кеклена, Місракі приєднався у 1929 році до Вентури, де почалася його кар'єра диригента. До 1930-х Місракі став джазовим піаністом, аранжувальником і автором популярних пісень, в цей же час він почав писати музику для кінофільмів.

Першим фільмом, у якому Поль Місракі вказаний в титрах, став водевіль 1931 року, поставлений Жаном Ренуаром, «Проносне для дитини». У цьому ж році Місракі пише музику для комедійного фільму Клода Гейманна «Любов по-американському».

У 1934 році в репертуар оркестру «Рей Вентура та однокурсники» (фр. Ray Ventura et ses Collégiens) увійшла пісня, що майже одразу стала класикою: «Все добре, пані Маркізо!» (фр. Tout va très bien madame la marquise; у російському перекладі — «Все хорошо, прекрасная маркиза!»), для якої Поль Місракі написав музику і вірші. «Маркіза» стала першим великим успіхом 26-річного музиканта, який згодом писав музику, а часто і тексти пісень, для шансоньє Шарля Трене, Моріса Шевальє, Саші Гітрі, Жаклін Франсуа, Іва Монтана, Анрі Сальвадора та багатьох інших. За підрахунками самого Місракі, за своє життя він написав 183 пісні.

У 1934 році Поль Місракі пише музику для третього фільму, в якому він представлений як кінокомпозитор, «Північ, площа Пігаль». У 1936 року вийшла його оперета «Нормандія», мала жвавий успіх у коміків Парижа. У період від 1936 по 1940 рік Поль Місракі пише музику ще до п'ятнадцяти кінофільмів. Під час Другої світової війни через своє єврейське походження, Місракі вимушений був залишити країну. Він емігрує до Південної Америки, а потім у Голлівуд, де намагається популяризувати французьку пісню. У 1942 році, в Ріо-де-Жанейро, Поль Місракі пише музику для сцен нової постановки «Не жартуй з коханням», яку у нього замовив Луї Жуве, що здійснював тоді поїздку Південною Америкою. Наступного року Поль Місракі створює музику для музичної комедії «Якби Єва була б одягненою», яка стала популярною в Аргентині, де вона була створена. У Аргентині Місракі пише музику для фільму Беніто Перохо «Стелла» (1943), і для комедійної постановки Луїса Саславського «Затемнення сонця». Знаходячись в Аргентині, Місракі продовжує співпрацю з кінорежисером Беніто Перохо, а також Альберто де Саваліа, Артуро Гарсія Бур і Хуліо Сарасені, та створює музику для чотирьох фільмів іспанського виробництва.

У 1945 році Поль Місракі повертається у Францію. У повоєнний період Місракі продовжував створювати композиції для вар'єте та оперети, і ще частіше його прізвище стало фігурувати в титрах кінофільмів. Серед них стрічка, що увійшла до історії кіно, «І Бог створив жінку» (1956) Роже Вадима, де під музику Місракі перед глядачами вперше з'явилася Бріжіт Бардо, та фільм-антиутопія Жан-Люка Годара «Альфавіль» (1965), що здобув Золотого ведмедя 15-го Берлінського міжнародного кінофестивалю (1965)[5][6] та був високо оцінений американськими кінокритиками[7]. Композитор працював з такими відомими кінорежисерами, як Клод Шаброль, Луїс Бунюель, Жан-Люк Годар, Ів Аллегре, Жан Деланнуа, Жан-П'єр Мельвіль та ін., створивши саундтреки до понад 130 кіно- та телефільмів[8].

Поль Місракі автор книг «Будинок мого батька» (написана спільно з Жаклін Шассанг в 1941 році), «Бруд на очах» (1955) та автобіографії.

Поль Місракі посмер у Парижі 29 жовтня 1998 року у віці 90 років. Похований в цвинтарі Монпарнас.

• La maison de mon père avec Jacqueline Chassang, 1949,
• De la boue sur les yeux, Éditions Flammarion, 1955,
• L'éclat du verre,
• Pour comprendre Teilhard, essai qui fait encore autorité auprès de ceux qui étudient Teilhard de Chardin,
• Les chemins de l'être, échange de lettres avec Vercors, Éditions Albin Michel, 1965,
• Mort d'un PDG, Éditions MAME, 1972, réédité sous le titre Un PDG au paradis en 1992,
• Des signes dans le ciel, Éditions Robert Laffont, 1968,
• Plaidoyer pour l'extraordinaire, 1970, réédité sous le titre Les raisons de l'irrationnel, Éditions Robert Laffont, 1976, puis en 1985 sous le titre original,
• L'expérience de l'après-vie, Éditions Robert Laffont, 1977,
• Ouvre-moi ta porte, Éditions Robert Laffont, 1983,

• «Tout va très bien, Madame la Marquise» («Все добре, пані Маркізо!») на YouTube (фр.)