Походи Русі на Візантію

Перші відомі походи русів на Візантію відбулися ще до утворення Русі — на межі 8 і 9 ст. (у Крим, на Сурож (нині м. Судак) і в 830-х рр. — на південне узбережжя Чорного моря (Амастрида; нині м. Амасра, Туреччина)). Та до повідомлень історичних джерел про ці походи історики ставляться скептично. «Житіє Стефана Сурозького», написане не раніше 15 ст., містить неправдоподібні свідчення, зокрема, повідомляє про похід новгородського князя Бравліна на Сурож наприкінці 8 ст., хоча зараз історикам відомо, що Новгород Великий виник не раніше середини 10 ст. Що ж стосується «Житія Георгія святого Амастридського», то деякі дослідники вважають, що повідомлення про напад русів на Амастриду були включені туди пізніше та є лише екстраполяцією обставин походу київського князя Ігоря на Візантію 941. Разом з тим військово-дипломатична активність русів у чорноморському регіоні у 830-ті — на поч. 840-х рр. підтверджується окремими західноєвропейськими джерелами, зокрема Бертинськими анналами. Можливо, напади русів на Візантію здійснили ті угруповання русів, які не мали відношення до майбутньої Київської держави. Деякі історики пов'язують ці напади з т. зв. Приазовською Руссю.

Перші походи на Візантію відзначалися грабіжницьким і, водночас, розвідувальним характером, їх можна розглядати в контексті норманської експансії в Європі.

Після утворення на середину 9 ст. Київського князівства його володар князь Аскольд 18 червня 860 на чолі флоту із 200 лодій несподівано для греків вдерся до бухти Золотий Ріг і обложив Константинополь. Імператору Михаїлу III довелося за допомогою багатих дарів досягти угоди з русами і їхнього повернення додому. 867 було підписано нову русько-візантійську угоду, яка, певно, підтверджувала попередню і зафіксувала прийняття київським князем і його дружиною християнства, а також відправлення на Русь єпископа для організації церкви. Однак наступні угоди з Візантією характеризують русів як язичників.

Надзвичайна важливість цього походу усвідомлювалася ще в часи Русі. Зокрема, датована частина «Повісті временних літ» розпочинається роком початку правління візантійського імператора Михаїла III. Таким чином, саме цим походом і угодою київського князя Аскольда Київська Русь уперше вийшла на світову арену та заявила про себе як держава.

Утворення Русі (бл. 882), зосередження в її складі основних східнослов'янських племінних об'єднань дали змогу її правителю, київському князю Олегу, 907 року здійснити грандіозний похід на Константинополь (2 тис. лодій по 40 воїнів у кожній), що завершився підписанням русько-візантійської угоди, а похід у 911 — докладного русько-візантійського договору, що надавав Русі надзвичайні торгові й дипломатичні привілеї (цей договір, як і 2 наступних, вписаний або переказаний у «Повісті временних літ»). У візантійських джерелах похід не згадується. Також у деяких зарубіжних, і навіть вітчизняних творах ми можемо почути таку легендарну подію, як повішання щита на воротах Царгороду (Візантії). Походи Олега на Візантію.

На відміну від походів київського князя Олега похід 941 під проводом його наступника на київському столі князя Ігоря докладно описаний у руських, візантійських, західноєвропейських та східних джерелах. Цей масштабний похід Русі на Візантію зазнав невдачі. Флот великого князя київського Ігоря спочатку спустошив чорноморське узбережжя Малої Азії, але не наважився рушити на Константинополь, затиснутий між візантійським військом на чолі з доместиком схол Куркуасом із суші та візантійським флотом із моря. У вересні 941 по дорозі додому флот київського князя Ігоря був перехоплений і знищений за допомогою грецького вогню візантійською ескадрою патриція Феофана. Тільки 944 київському князю Ігорю вдалося зібрати нове військо і знову вирушити в похід, та на Дунаї його зустріло візантійське посольство і запропонувало мир. Русько-візантійська угода 944 виявилася менш вигідною для Русі, ніж угоди князів Аскольда та Олега.

Син князя Ігоря київський князь Святослав Ігорович здійснив 2 походи на Візантію, що мали на меті закріпитися в Болгарії, вивести її з-під влади Візантії. Якщо 968 київський князь Святослав Ігорович виступив як знаряддя візантійської дипломатії проти 1-го Болгарського царства, то невдовзі, за повідомленнями візантійських джерел, він втрутився в боротьбу за імператорський стіл. Візантійським дипломатам вдалося організувати напад орди печенігів на Київ, що змусило київського князя Святослава Ігоровича на певний час повернутися на Русь. Та вже наприкінці 969 він знову на Балканах. Київський князь Святослав Ігорович відмовився від запропонованої новим візантійським імператором Іоанном I Цимісхієм данини, уклав військову угоду з болгарами, і навесні 970 р. 30-тис. русько-болгарське військо атакувало 12-тис. армію візантійського полководця Варди Скліра у Фракії (історична область на сході Балканського півострова). Невдовзі, коли в Малій Азії спалахнуло повстання на чолі з Вардою Фокою, візантійські війська зовсім залишили землі фракійської феми. Лише наприкінці 970 — на поч. 971 візантійці змогли перекинути війська на боротьбу проти київського князя Святослава Ігоровича та союзних йому болгар. На чолі візантійської армії став сам імператор Іоанн I Цимісхій. Флот вирушив на Дунай, аби перетнути можливі шляхи відступу русів. У квітні 971 в полон до візантійців потрапив болгарський цар Борис II. Частина русів на чолі з воєводою Сфенкелом змогла відступити до Доростола (нині м. Силістра, Болгарія), де перебував сам київський князь Святослав Ігорович. У квітні ж розпочалася облога імператором цього дунайського міста, що тривала 3 місяці. Після невдалої для себе спроби прорвати оточення київський князь Святослав Ігорович був змушений укласти нову, ще більш жорстку для Русі, ніж договір 944, угоду з візантійським імператором та залишити Болгарію.

Син київського князя Святослава Ігоровича київський князь Володимир Святославич 989 (часто помилково вказують 988) вчинив похід у Крим на м. Корсунь (Херсон; див. Херсонес Таврійський), щоб змусити візантійського імператора Василія II виконати умову попередньої угоди й видати за нього сестру Анну. Із цим походом звичайно пов'язують хрещення Київської Русі. Із Корсуня київський князь Володимир Святославич привіз у Київ дружину — сестру імператора Анну, що піднімало престиж володаря Русі на один рівень з імператорами Візантії та «Священної Римської імперії» (див. «Священна Римська імперія германської нації»). Саме із цим походом пов'язане й поширення влади Русі на Керченський та Таманський півострови, де з часом утворився руський центр влади в Тмуторокані.

Останній похід Русі на Візантію був викликаний ворожим ставленням до Русі імператора Візантії Костянтина IX Мономаха. Руське військо очолили син великого князя Ярослава новгородський князь Володимир Ярославич та воєвода Вишата. Руські і візантійські джерела по-різному оповідають про перебіг подій. Згідно з літописами, руський флот було потоплено штормом, а ті, хто врятувався на суходолі, були схоплені греками, осліплені та ще 3 роки поневірялися в неволі. Візантійські джерела розповідають, що приводом для війни була загибель знатного руса в Константинополі, та про битву на морі, в якій не буря, а візантійський флот розтрощив нападників.

Зазнавши поразки, київський князь Ярослав Мудрий змусив дипломатичними засобами імперію піти на почесний для Русі мир. Щоб задобрити київського князя Ярослава Мудрого, візантійський імператор Костянтин IX Мономах видав свою непорфирородну (народжену до того, як батько став імператором) доньку за сина київського князя — князя Всеволода Ярославича.

Походи Русі на Візантію знаменували собою етапи входження Русі в систему європейських середньовічних держав. Їх наслідком стало розширення торгових зв'язків Русі та Візантії, врешті-решт, християнізація Русі і включення її до культурно-цивілізаційного простору, який англійський візантиніст князь Д.Оболенський назвав Візантійською співдружністю націй.

• Походи Русів на Каспійське море

• М. Ф. Котляр, А. Г. Плахонін. Походи Русі на Візантію // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2011. — Т. 8 : Па — Прик. — С. 463. — 520 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1142-7.