Роберт ван Гюлік

Народився в родини військового лікаря, який служив в колоніальній адміністрації в Індонезії. До 12 років жив з батьками в Батавії на о. Ява, де й вирішив стати сходознавцем. Вже в дитинстві володів розмовною малайською, яванською та китайською мовами.

1922 року повернувся в Нідерланди, де в місті Неймегені вступив до гімназії, водночас додатково займався санскритом з відомим лінгвістом К. К. Уленбеком. 1930 року вони спільно видали «A Blackfoot-English vocabulary based on material from the Southern Piegans» (Англо-блекфутський словник, на основі матеріалів, зібраних у племені чорноногих індіанців Монтани), яких Уленбек відвідав улітку 1911 року.[1]. Приватно ван Гюлік вивчав і літературну китайську мову.

Перші наукові публікації вийшли 1928 року, ще до вступу до університету. Статті були присвячені китайській поезії, але жодного зі своїх поетичних перекладів ван Гюлік ніколи не публікував. 1934 року вступив до Лейденського університету, де вивчав індологію, китайську та японську мови. 1934 року захистив в Утрехті докторську дисертацію, присвячену кінському божеству Хаягріва («Hayagriva, the Mantrayanic Aspect of Horse-Cult in China and Japan, with the Introduction on Horse-Cult in India and Tibet»).

1935 року був зарахований до штату Міністерства закордонних справ та призначений секретарем посольства Нідерландів у Токіо. У Японії визначається його кредо науковця: ван Гюлік був байдужий до магістральних напрямках синології та вважав цікавішими маловідомі аспекти матеріальної та духовної культури. У Японії він освоїв китайську каліграфію та мистецтво гри на Цисяньцинь. Цьому інструменту він присвятив дві монографії і низку статей.

У Японії ван Гюлік входив до наукової ради Софійського католицького університету (Софійський університет (Японія)) у Токіо, заснував один з найпрестижніших японознавчих журналів «Monumenta Nipponica».

1942 року був висланий з Токіо та евакуювався до Китаю, де служив секретарем голландської місії в Чунціні. Таким чином він вперше опинився в Китаї — країні, вивченню якої присвятив все життя. У Китаї він підготував до видання збірку творів ченця Дун-Гао. 1944 року ван Гюлік одружився з дочкою великого сановника маньчжурської династії — Шуй Шифан. Подружжя мало четверо дітей, причому старший — Віллет — став відомим японістом.

1945 року ван Гюліка відкликали до Гааги, й він повернувся в Лейденський університет. 1947 року його направили секретарем посольства до Вашингтона (США), де ван Гюлік увійшов до комісії з проблем окупації Японії. 1948 року ван Гюлік був прикомандирований до військової місії в Токіо. У цей час він захопився середньовічним китайським судочинством та детективними романами.

1951 року в Токіо вийшов упорядкований ван Гюліком альбом «Еротичні гравюри епохи Мін» іменним накладом 50 примірників. В альбомі були представлені рідкісні друковані кліше XVII ст., придбані у японських антикварів. Альбом було розіслано до найбільших китаєзнавчих центрів світу.

У тому ж році ван Гюлік був направлений в Делі. Тут він займався індологією та перекладав поезію Калідаси, а також опублікував монографію про тайнопис «Сіддхаматріка» (Siddham: An Essay on the History of Sanskrit Studies in China and Japan. Nagpur, 1956).

1953 року призначений повноважним представником Нідерландів на Близькому Сході з резиденцією в Бейруті. Ван Гюлік одразу вступив до Бейрутського університету, де вивчав арабську мову та літературу (сім'я залишилася в Нідерландах). У цей час були написані книги «Китайське мистецтво очима знавця» (Рим, 1958) і переклад китайського підручника юриспруденції XIII ст., де розглядалися 144 справи, багато з яких стали основою для сюжетів його детективів.

1959 року ван Гюлік став послом Нідерландів в Куала-Лумпурі (Малайзія). Тут його зацікавили гібони, що вилилося в опубліковану 1967 року книгу «Гібон в Китаї».

1961 року лейденським видавництвом «Брілль» вийшла друком фундаментальна монографія «Сексуальне життя Стародавнього Китаю», що стала вершиною синологічної творчості ван Гюліка. На великому матеріалі від XVII ст. до н. е. до XVII ст. ван Гюлік розглядав численні аспекти китайської еротологіі, включаючи соціальний та гендерний статус заміжніх жінок, куртизанок, аспекти застосування протизаплідних засобів, тощо. Опублікована в роки «сексуальної революції», монографія стала основою численних праць у цій галузі. У праці низка термінів та відповідних текстів надто відвертого змісту були подані в латинському перекладі, включеному в англійський текст монографії.

1963 р. ван Гюлік був відкликаний до Нідерландів, де продовжив роботу в МЗС. 1965 року був призначений послом в Японії та Кореї. 24 вересня 1967 року помер у Гаазі від раку легенів.

За визнанням сучасників, був одним з найбільш ерудованих синологів XX ст., знавцем незвичайних та маловідомих аспектів китайської культури.

Реальний суддя Ді, прототип головного героя романів ван Гюліка

1949 року ван Гюлік переклав китайський роман «Ді Гун Ань», його переклад був опублікований в Токіо. Головний герой роману — суддя Ді, реальний історичний персонаж (близько 630 — близько 700) династії Тан (VII — X ст.), хоча в романі використовується чимало історичних елементів з часів династії Мін (XIV — XVII ст.).

Цей твір надзвичайно зацікавив ван Гюліка, і він вирішив написати власний варіант історії про суддю Ді. Першим твором за участю судді Ді та його помічників став роман «Вбивство на вулиці Півмісяця» (написаний у 1949-1950 роки).

У коментарях до твору письменник зауважив, що «хотів показати сучасним китайським та японським авторам детективів, що їхня власна давня література містить безліч цінного матеріалу, який може послужити основою для таких історій».

У своїх творах ван Гюлік старанно дотримувався традиції китайського детективного роману. Наприклад, в більшості романів суддя розслідує одночасно три справи, зазвичай, не пов'язані між собою.

Власне детективний елемент також витриманий радше в дусі традиційних китайських історій, хоча й пристосований до смаку європейського читача.

Наскрізні теми в циклі про суддю Ді

Еротична гравюра. Роберт ван Гюлік самостійно ілюстрував свої повісті. У більшості з них присутній принаймні один малюнок оголеної жінки — це відображення інтересу автора до тем еротики та сексу в Стародавньому Китаї (пор. його монографію «Сексуальне життя в Стародавньому Китаї»).

Система правосуддя та опис страт. Багато уваги, відповідно до китайської традиції, приділяється методиці ведення слідства, опису тортур (суддя Ді, представлений як людина ліберальних поглядів, вдається до них лише в крайніх випадках) і сцен страт. Для китайських читачів принципово важливо було в деталях побачити процедуру справедливої ​​відплати за вчинене злодіяння, і ван Гюлік по можливості зберіг цю специфіку у своїх романах.

Гомосексуальність. Періодично в творах можна зустріти згадку про жіночу гомосексуальність у Китаї (напр. у творах «Поети та вбивці» або «Привид у храмі»), який був поширений в численних «зелених павільйонах» (публічних будинках). Є також згадка про чоловічу гомосексуальність (старший писар суду Тан в повісті «Золото Будди»). Це зовсім не було «даниною сучасності» з боку ван Гюліка, а відображало достатньо високому рівневі сексуальної розкутості в стародавній культурі та традиційній дихотомії жіночих ролей за зразком «дружина-повія».

Становище жінок в Стародавньому Китаї. Статут поведінки заміжніх жінок, особливо у вищому світі китайського суспільства, був жорстко регламентований. У романах згадується, що дружинам судді забороняється бачитися з чоловіками, які не належать до членів родини, забороняється відвідувати гостей без супроводу. Єдиний сторонній чоловік, якому дозволено бачитися з дружинами судді — радник Хун, причому згадується, що він пишається таким привілеєм («Привид у храмі»). Дружини судді, що звикли до такого способу життя, не висловлюють нарікань на своє становище. Сам суддя вважає, що такий сімейний уклад сприяє збереженню злагоди в родині, запобігання адюльтеру та різних мерзенних злочинів. Проте, по ходу дії творів не раз можна переконатися, що така суворість зовсім не є гарантією від різних пригод, причини яких кореняться радше не в культурі, а в глибоких пластах людської психіки та фізіології.

Цикл романів та оповідань про суддю Ді спершу був написаний англійською мовою й згодом перекладений японською, китайською та іншими західними мовами.

«Два гібони на дубі», сунского художника І Юаньцзи (易 元吉), полотна якого, як зазначав ван Гюлік, показують глибоке знання художником анатомії та поведінки цих мавп

У своїй останній книзі «Гібон у Китаї: Есе на теми китайських переказів про тварин», ван Гюлік зібрав згадки про мавп у китайській літературі та образотворчому мистецтві починаючи з давньої династії Чжоу, і показав, що з давніх часів й до XIV ст. (поки в Китаї не перевелися гібони), слово 猿 (yuan, юань; також у формі 猨) означало саме гібонів. (у наші дні, коли гібони майже повністю зникли в Китаї, це слово використовується на означення будь-яких людиноподібних мавп). На численних прикладах з літератури дослідник показав, як стародавні китайці шанували гібона, що живе високо в кронах деревах та рідко спускається на землю, вважали його своєрідним аристократом (цзюньцзи) у світі мавп, протиставляючи його бешкетливим макакам. Особливою повагою гібон — поряд з журавлем — користувався в даосизмі, де йому приписують талант управління своїм ци, тисячолітнє довголіття та інші магічні властивості.

Ця книга ван Гюліка досі вважається найфундаментальнішим дослідженням про відображення гібона в китайській культурі[2].

• Janwillem van de Wetering; Robert van Gulik: Zijn Leven Zijn Werk; Loeb, Amsterdam, ISBN 90-6213-899-3 (Hardback, First edition 1989)
• Janwillem van de Wetering; Robert van Gulik: His Life His Work; Soho Press, Inc.; ISBN 1-56947-124-X
• C.D. Barkman, H. de Vries-van der Hoeven; Een man van drie levens (A man of three lives); Forum, Amsterdam, ISBN 90-225-1650-4 (1993)
• Huysmans, M. (red.), Robert van Gulik 1910-2010, Zeeland NB (Boekerij De Graspeel) 2010, ISBN 978-94-90971-01-4

• Біографія на сайті Biografisch Woordenboek van Nederland
• John Thompson's collected anecdotes on van Gulik's Guqin artistry
• The Dutch language Rechter Tie website
• «R. H. van Gulik: Diplomat, Orientalist, Novelist», by Henry Wessells