Ротару Софія Михайлівна

2009

Народилася 7 серпня 1947 року в селі Маршинці Новоселицького району Чернівецької області в багатодітній родині. Почала співати з першого класу, брала участь у шкільному і церковному хорі. У юності займалася в драмгуртку, співала народних пісень в художній самодіяльності, перемагаючи в районних і республіканських конкурсах.

У 1964 році вступила та у 1968 році закінчила Чернівецьке музичне училище. Щойно потрапивши на навчання, уперше виступила на сцені Кремлівського палацу.

Після знайомства зі своїм майбутнім чоловіком Анатолієм Євдокименком, студентом Чернівецького університету й одночасно сурмачем у студентському естрадному оркестрі, співачка вирішує випробувати свій талант як солістка.

Водночас вона продовжувала виконувати і народні пісні, що дотепер займають головні місця в її репертуарі.

У 1968 році стала лауреаткою IX Всесвітнього фестивалю молоді і студентів у Софії (Болгарія), одержавши золоту медаль за виконання української народної пісні «На камені стою» і молдавської «Люблю весну», а також «Степом, степом» А. Пашкевича і «Валентини» Г. Георгіце (присвячена жінці-космонавту Валентині Терешковій).

Разом з тим починає викладати теорію і сольфеджіо в Чернівецькому культосвітньому училищі, а у 1974 році закінчує заочне відділення Кишинівського державного інституту мистецтв.

У 1971 році знялася в головній ролі у музичному телефільмі «Червона рута», названому так за піснею, що звучала у картині, композитора Володимира Івасюка, з яким у Софії склалася плідна творча співпраця. Однойменно був названий і вокально-інструментальний ансамбль, сформований Ротару та Євдокименком при Чернівецькій філармонії (Анатолій закінчив пізніше режисерський факультет Київського інституту культури, став потім режисером-постановником усіх концертних програм Софії).

Співачка у 1972 році співпрацювала з італійським співаком Доном Бакі, виконавши український варіант його хіта 1960-х років: «L'immensità» («Нескінченність») — «Сизокрилий птах».

З «Червоною рутою» Ротару починає свої виступи по всій країні. Вона створює свій унікальний стиль, що характеризується тонким і гармонічним змішанням народного мелосу і сучасних естрадних ритмів. Її відкрита, експресивна, піднесена манера виконання, оптимізм і ліричність (не позбавлена і драматичних нот), хвилюючий голос, яскрава зовнішність скоряють слухачів усіх віків і національностей.

Музично-акторське обдаровання Ротару вшановане численними нагородами та преміями: у 1973 році в Болгарії на конкурсі «Золотий Орфей» вона одержала Першу премію за виконання пісень «Моє місто» Є. Доги і «Птах» Т. Русєва та Д. Дамянова, у 1974 році в Сопоті завоювала Другу премію за виконання польської пісні з репертуару Галіни Фронцковяк «Ktoś/Хтось» (російський текст А. Дементьєва).

Софія Ротару

У 1973 році вона стає заслуженою артисткою УРСР, у 1976 році — народною артисткою УРСР, у 1983 році — Народною артисткою Молдови, а у 1988 році — народною артисткою СРСР.

Як говорить сама Софія Михайлівна, її душа — у піснях. «Пісня для мене — маленька новела зі своїм світом почуттів, драматургічним ладом, героями…» Такими новелами стали для неї пісні В. Івасюка («Водограй», «Два перстені», «Пісня буде поміж нас»), А.Бабаджаняна («Поверни мені музику», «Твої сліди»), Є.Доги («Моє місто»), О. Мажукова («Червона стріла»), Е.Мартинова («Яблуні в цвіті», «Лебедина вірність», «Балада про матір»), М. Блантера («Вороги спалили рідну хату»), Д.Тухманова («Родина моя», «Дамо земну кулю дітям»).

У 1980-і роки Ротару, продовжуючи експерименти з естрадною стилістикою, працює з В. Матецьким («Лаванда», «Луна, Луна, цветы, цветы», «Было, было, было и прошло»), Ю.Саульським («Осіння пісня»), Є. Птичкиним («Присвята») і навіть бере участь у спільному проєкті з Д.Тухмановим і групою «Машина часу».

У 1970-1980-і роки на фірмі «Мелодія» у Ротару виходять вінілові платівки: «Червона Рута» (1972), «Софія Ротару» (однойменні — 1974, 1975, 1980, 1981), «Пісні Володимира Івасюка співає Софія Ротару» (1975, 1977), «Ніжна мелодія» (1985), «Монолог про любов» (1987), «Золоте серце» (1988) та інші, випускаються диски також за кордоном.

У 1990-і роки Ротару продовжує активну сценічну діяльність, бере участь у «Пісні року», випускає компакт-диски («Хуторянка», 1995, «Люби меня», 1998).

У 2001 році виходить нова концертна програма «Моє життя — моє кохання», присвячена 30-річчю сценічної діяльності. Виходять нові диски «Я тебя по-прежнему люблю» 2002, «Єдиному» 2003, «Небо — это я!» 2004, «Я же его любила» 2005, «Я — твоя любовь» 2008.

У 2011 році Софія Ротару стала головою журі пісенного конкурсу, що проходить у рамках щорічного Міжнародного музичного фестивалю Crimea Music Fest в Ялті (Крим, Україна).

У серпні 2018 року Софія Ротару пережила гіпертонічний криз. Після лікування з березня 2019 року продовжила виступи, зокрема на фестивалі радянської та російської пісні «Пісня року» у Німеччині (Дюссельдорф, 2 березня 2019)[6], на конкурсі «Нова хвиля»[7] (Сочі, 28 та 29 серпня)[8], на концерті «Пісня року» (Москва, ВТБ АРЕНА, 7 грудня 2019)[9].

• Батько — Михайло Федорович Ротарь (1918 — 12 березня 2004), учасник війни, кулеметник, дійшов до Берліна; був бригадиром виноградарів.
• Мати — Олександра Іванівна Ротарь (17 квітня 1920 — 16 вересня 1997).
  • Брати — Анатолій Михайлович Ротарь та
  • Євгеній Михайлович Ротарь (бас-гітаристи та співаки), працювали у Кишинівському ВІА «Оризонт»;
  • Сестри — Зінаїда Михайлівна Ротарь (нар. 11 жовтня 1942 року),
  • Лідія Михайлівна Ротарь, співачка
    • Племінниця — Софія Хлябич, більш відома як Sonya Kay,
  • Аурелія Михайлівна Ротару (нар. 22 жовтня 1958 року), українська попспівачка, заслужена артистка України (1997).
• Чоловік — Анатолій Кирилович Євдокименко (20 січня 1942 — 23 жовтня 2002), народний артист України. У шлюбі були з 1968 по 2002 рік.
  • Син — Руслан Євдокименко (народ. 24 серпня 1970) — музичний продюсер.
  • Невістка — Світлана Євдокименко, продюсерка.
    • Онук — Анатолій (нар. 23 березня 1994 року),
    • Онука — Софія (нар. 30 травня 2001 року).

Своєю другою мамою Ротару називала визначну єврейську актрису та співачку Сіді Таль, що разом з чоловіком Пінкусом Фаліком були її професійними та духовними наставниками в Чернівцях[10].

Зірка Софії Ротару на Алеї зірок в Києві

• Звання Герой України з врученням ордена Держави (7 серпня 2002) — за визначні заслуги перед Українською державою у розвитку мистецтва, самовіддану працю на ниві збереження національних культурних традицій і примноження спадщини народів України[11].
• Орден «За заслуги» II ст. (6 серпня 2007) — за вагомий особистий внесок у розвиток українського музичного мистецтва, високу виконавську майстерність та багаторічну плідну діяльність[12]
• Почесна відзнака Президента України (8 серпня 1996) — за видатний особистий внесок у розвиток української національної культури і мистецтва, високу виконавську майстерність[13]
• Орден княгині Ольги I ст. (6 березня 2002) — за вагомі трудові здобутки, високий професіоналізм та з нагоди Міжнародного дня прав жінок і миру[14]
• Орден княгині Ольги III ст. (9 серпня 1999) — за визначні особисті заслуги у розвитку пісенної творчості, багаторічну плідну концертну діяльність, високу виконавську майстерність[15]
• Відзнака Президента України «Національна легенда України» (20 серпня 2021) — за визначні особисті заслуги у становленні незалежної України і зміцненні її державності, вагомий внесок у розвиток національного мистецтва, спорту, багаторічну плідну професійну діяльність[16]
• Орден Республіки (Республіка Молдова, 8 серпня 1997) — за видатні досягнення у творчій діяльності, особливі заслуги у розвитку і пропаганді музичного мистецтва, високу виконавську майстерність[17]
• Орден Пошани (Російська Федерація, 7 серпня 2002) — за великий внесок у розвиток естрадного мистецтва і зміцнення російсько-українських культурних зв'язків
• Нагороджена орденами Знак Пошани (1980), Дружби народів (1985)
• Лауреат премії ім. Островського (1976), Ленінського комсомолу (1978), ім. К. Шульженко (1996), «Овація» (2000)
• «Людина року-2000»

Окрім фільму «Червона рута», Софія Ротару знялася в картинах «Пісня буде поміж нас», «Монолог про любов», у головних ролях художніх фільмів «Де ти, любов?», автобіографічному фільмі «Душа», брала участь у декількох музично-документальних стрічках.

Героїня роману Мирослава Лаюка «Баборня» — 71-річна вчителька біології Марія Василівна фанатка Софії Ротару, унаслідок цього співачка постає одним з наскрізних образів творів.

П'єса Олеся Барліга «Демона викликаю, Тамаро»[18] містить згадку про Софію Ротару.

З 70-річним ювілеєм співачку привітали Міністерство культури України[19], президент Росії[20] та президент Білорусі[21].

• Смерічка
• Володимир Івасюк
• Василь Зінкевич
• Назарій Яремчук

• Біографія /Сайт — Золотий фонд української естради/
• Герасимова Г. П. Ротару Софія Михайлівна // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 341. — 944 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1290-5.
• Українська та зарубіжна естрада / Упорядник Мацишин І. Р. — К., 2000.

• Офіційний сайт Софії Ротару (рос.)
• Офіційна сторінка в інстаграмі