Сандакан

Прапор султанату Сулу, до складу якого Сандакан входив в 1650-ті-1880-ті роки

У Середньовіччя на території нинішнього міста знаходилися села різних місцевих племінних утворень, якіперіодично визнавали суверенітет тих чи інших держав Малайського архіпелагу.

На початку XV століття на нього поширилася влада султанату Бруней, який, в свою чергу, в 1658 році поступився ним султанату Сулу[1].

В 1865 році воно, разом з територією всього нинішнього Сабаху була передана в оренду американському консульському агенту в Брунеї Клоду лі Мозесу (англ. Claude Lee Moses), який продав незабаром права користування «Американській торговій компанії» з центром в Лондоні , яка, в свою чергу, перепродала їх австро-угорському консулу барону Густаву фон Овербеку (нім. Gustavos von Overbeck), який активно займався комерційною діяльністю в регіоні [1]. Слід мати на увазі, що подібна багатоступінчаста передача прав власності або оренди, ще більш ускладнювалася відсутністю достовірних правових документів, що підтверджують домовленості між султанами Сулу і Брунею, привела в подальшому до багаторічного територіального спору між незалежними Малайзією і Філіппінами за Сабах[1].

Поява назви Сандакан, мовою Сулук означає «закладений, орендований», пов'язане зі створенням на нинішній території міста - на невеликому острові Тімбанг (малай. Pulau Timbang) в Сандаканській бухті - першого європейського поселення: в 1872 році британський інженер Вільям Кларк Коуї (англ. William Clarke Cowie) заснував тут невеликий торговий пункт, отримавши відповідний дозвіл від султана Сулу як винагороду за контрабандні поставки зброї[2][3]. При цьому збережені права Г. фон Овербека на Сабах зумовили активний приплив на нове місце великої кількості австрійських і німецьких колоністів, в результаті чого створене поселення отримало другу назву - Кампунг Герман (малай. Kampung German, буквально - «Німецьке селище»), що було у перші роки більш відоме [2][3]. У січні 1878 року Г. фон Овербек, сплативши, разом з компаньйонами, султану Сува 5000 американських доларів, отримав від нього титул «Верховного зберігача і раджі Сандакану»[1].

Пальові будинку в прибережному районі Булі Сім-Сім - місце заснування Сандакану

15 червня 1879 року - незабаром після перекуповування права на економічну експлуатацію Сабаха у Г. фон Овербека його британськими компаньйонами і створення ними «Уповноваженою компанії Британського Північного Борнео» (УКБСБ), що отримала королівський патент на управління цією територією[4] - Сандакан практично повністю згорів[5]. 21 червня призначений КБСБ територіальний керуючий - резидент - Вільям Праєр (англ. William B. Pryer) прийняв рішення про недоцільність відтворення поселення на острові і розпорядився перенести його на східний берег бухти, на територію малайського села Булі Сім-Сім (малай. Buli Sim Sim) [3][6]. Оновлений населений пункт отримав офіційну назву Елопура (буквально «Пригоже місто» від малай. elok - «пригожий, красивий» і санскр. pura - «місто»), яке , проте не прижилося і було витіснено з ужитку назвою колишнього поселення - Сандакан. Таким чином, офіційною датою заснування Сандакану на його нинішньому місці вважається 21 червня 1879 року [6].

Сандаканська церква Святого Михайла і всіх ангелів 1893 ароку

В 1883 році в Сандакан був перенесений адміністративний центр володінь УКБСБ, який спочатку розташовувався в селищі Кудат, що спричинило істотне збільшення населеного пункту. За даними перепису, проведеного в 1884 році, в ньому проживало 3771 осіб, більшість з яких складали представники народності сулу і китайці [6].

В 1888 році, після надання Північному Борнео статусу протекторату Великої Британії, Сандакан зберіг статус його адміністративного центру[1].

Вигідне географічне положення пункту - на виході з глибоководної морської гавані, в безпосередній близькості до ділянок джунглів, багатих цінною тропічною деревиною - забезпечило його прискорений економічний і соціальний розвиток. В 1880-ті - 1890-ті роки були побудовані численні адміністративні будівлі, житлові квартали європейського типу, школи, великі релігійні споруди різних конфесій (збереглися до теперішнього часу китайський храм Сум Сінг Кун 1886 року і церква Святого Михайла і всіх ангелів 1893 року є головними визначними пам'ятками міста)[2][6].

Швидкими темпами розвивалася портова інфраструктура, орієнтована в першу чергу на вивезення тропічної деревини. До 1930-х років з Сандакану на зовнішні ринки (переважно, до Великої Британії, Китаю і Австралії [7]) поставлялося близько 180 тис. м³ деревини на рік - таким чином, місто зайняло одне з перших місць в світі за цим показником. Великі масштаби і висока прибутковість цього бізнесу забезпечили подальше розширення міста і його успішний благоустрій[6].

Сандаканський меморіальний парк, розбитий в пам'ять загиблих у Другій світовій війні

У період Другої світової війни Сандакан, як і вся територія Британського Північного Борнео, був зайнятий збройними силами Японії: окупація почалася 19 січня 1942 року, коли нечисленні сили союзників здали місто противнику [2] [6].

Місто стало центром японської окупаційної адміністрації Північного Борнео - при цьому йому було офіційно повернуто назву Елопура, служило важливим опорним пунктом місцевого угрупування японських військ [2] [6] [8]. У місті та його околицях містилися тисячі військовополонених союзників (в основному австралійців) і підневільних індонезійців, що експлуатувалися на будівництві залізниць та іншої тилової інфраструктури [8].

Штаб австралійських військ в звільненому Сандакані. Допит японського військовополоненого. Фото жовтня 1945 року

Після початку контрнаступу союзників на Сандакан, що супроводжувався масованими бомбардуваннями й артобстрілами міста, наприкінці 1944 року японське командування організувало перекидання близько двох тисяч австралійських полонених у внутрішні райони Сабаху пішими маршами, що тривали до березня 1945 року. В ході цього перекидання, що отримало в подальшому популярність як «Сандаканські марші смерті», а також незабаром після прибуття до нового місця дислокації в містечку Ранау практично всі австралійці загинули від голоду і поневірянь або були вбиті конвоїрами (відомо лише про шістьох виживших ). Сандаканські марші смерті вважаються найбільшим військовим злочином, вчиненим у відношенні громадян Австралії [6] [8].

Японські війська залишалися в Сандакані деякий час після капітуляції Японії і завершення Другої світової війни і були роззброєні силами 9-ї австралійської дивізії лише 19 жовтня 1945 року. До цього моменту місто було практично повністю зруйноване [2] [6].

Руйнування, нанесені Сандакану в ході війни, були настільки важкими, що британці, відновивши контроль над містом, визнали неможливою його подальше використання як адміністративного центру Сабаху, який отримав в 1946 році статус коронної колонії: ці функції були передані місту Джеселтон, згодом перейменованого в Кота-Кінабалу. В 1940-ті - 1950-ті роки місто було відновлено і знову набуло важливого економічного і портового значення [2] [6].

Після створення у вересні 1963 році незалежної Федерації Малайзії місто Сандакан було затверджене у статусі столиці однойменного округу в складі штату Сабах. В період незалежності країни воно залишається другим за значенням містом Сабаху: в економічному, соціальному і культурному плані [2] [6].

Географічні координати Сандакану - 05°50′00″ пн. ш. 118°07′00″ сх. д...

Місто знаходиться на північно-східному узбережжі Сабаху, що виходить на Море Сулу. Розташоване на лівому березі горловини однойменної затоки, яка глибоко вдається в сушу, невелика частина - на островах затоки. Займає площу 2266 км² (разом з акваторією міського порту).

Територія міста в прибережній смузі рівнинна, в іншій частині є численні пагорби і невеликі височини - до 230 метрів над рівнем моря. Берегова лінія в межах міста сильно порізана, є безліч дрібних заток і бухт. По місту протікає кілька невеликих річок, що впадають в Сандаканську затоку.

Місто знаходиться у зоні, котра характеризується вологим тропічним кліматом. Найтепліший місяць — квітень із середньою температурою 28.3 °C (83 °F). Найхолодніший місяць — січень, із середньою температурою 26.7 °С (80 °F).[9]

Чисельність населення Сандакану, за попередньою оцінкою на 2010 рік, становить 501 195 осіб, щільність населення - 221,18 осіб на км²[10].

Темпи зростання міського населення досить високі: так, з 2000 по 2010 рік його чисельність збільшилася майже вдвічі (у 2000 році - 275 375 осіб [10]).

Китайський ритуальний танок єдинорога під час святкування буддистського нового року на одній з вулиць Сандакану

Етнічний склад міського населення дуже різноманітний: представники титульної нації країни - малайці - складають не більше 10%. Відносна більшість городян - близько 30% - належить до різних корінних народностей Сабаху (найбільш чисельні баджо, значна кількість кадазани-дусуни і мурути). Традиційно велика частка китайців - понад 20%, а також вихідців з Індонезії - не менше 10% [10].

Також неоднорідний і конфесійний склад. Практично всі малайці, вихідці з Індонезії і більшість представників корінних сабахських народностей - мусульмани-суніти. Серед китайців є як прихильники буддизму і даосизму, так і християни - і протестанти, і католики. Християни є також серед корінних сабахців [10].

Практично всі городяни вільно володіють державною мовою країни - малайською, більшість - англійською. При цьому багато хто з них в побуті активно користується рідною мовою [2].